У рішенні трибуналу йшлося про те, що справжнім убивцею був не Сташинський, а його керівництво. Суд згадав прізвища Шелепіна і Хрущова, але не висунув їм персонального обвинувачення. Трибунал виніс Сташинському м’який вирок, тому що вважав його лише гвинтиком тоталітарної радянської системи. Судовий процес, таким чином, набув політичного забарвлення; його основними відповідачами, незважаючи на те, що цих людей не викликали до суду, стали радянські лідери, а не Сташинський. Суддя Яґуш — в дусі риторики «холодної війни» — порівняв СРСР з нацистською Німеччиною, а Сташинського — з Адольфом Айхманом, суд над яким відбувався в Єрусалимі майже водночас[1790]. Риторика Яґуша і вирок суду свідчать про те, що на судовий процес великою мірою вплинула атмосфера «холодної війни». 1963 р. Інґе Поль і захисник Сташинського Зайдель подали клопотання про пом’якшення вироку та про дострокове звільнення[1791]. 31 грудня 1966р., після відбуття двох третин терміну покарання, Сташинського звільнили[1792]. Стосунки Богдана та Інґе не витримали цих потрясінь: вона з ним розлучилася[1793].
У вбивствах Ребета і Бандери брали участь співробітники КДБ, які знаходилися в Москві, Києві і Східному Берліні; керував ними голова КДБ Шелепін (іл.201). На цей час неможливо з’ясувати, чи особисто Хрущов давав наказ про вбивство Бандери, оскільки поки що документи у цій справі залишаються засекреченими. Те саме стосується і документів щодо дезертирства Сташинського і його долі після суду. Втім, цілком ясно, що накази про виконання вбивств КДБ отримав від ЦК КПРС. Хрущов, перший секретар КПРС на час загибелі Ребета і Бандери, не приховував свого ставлення до антирадянських емігрантів: Бывают ситуации, когда органы безопасности вынуждены уничтожать лидеров контрреволюции в изгнании, — сказав він Фіделю Кастро в травні 1963 р.[1794]
Судовий вирок, який винесли Сташинському за вбивство Провідника, в ЗЧОУН вважали м’яким та сприйняли з розчаруванням. Стецько та інші діячі української діаспори не обминули скористатися судовим процесом як додатковим засобом у своїй антирадянській діяльності[1795]. Водночас пропагандистські прийоми, які ЗЧОУН застосовували під час та після процесу в Карлсруе, не занадто відрізнялися від дій ЦК КПРС. Так, 10 жовтня 1962р. ЗЧОУН організували прес-конференцію, на якій їх представники виступили зі спростуванням певних аспектів свідчень Сташинського. Зокрема, їх бентежила заява Сташинського про те, що в юності, яка припала Богдану на роки війни, він був свідком убивств поляків членами ОУН-УПА. Лідери ЗЧОУН заявили, що такі заяви не мають жодних підстав, що це тільки «фальшиве змальовування Сташинським боротьби українського підпілля проти поляків»[1796].
Висновок
Підсумки Другої світової поставили українських націоналістів перед необхідністю фальсифікувати історію, задля того щоб мати можливість залишитися в західних країнах і надалі боротися за незалежність України. Вибілювати своє минуле керівники ОУН і УПА розпочали ще наприкінці 1943 року, коли віддали наказ відібрати і знищити документи, які вказували на причетність цих організацій до погромів та інших форм етнічного насильства. У повоєнний час багато з того, що кидало тінь на їхній рух, оунівські емігранти почали заперечувати: це і участь ОУН і УПА в Голокості, і співпраця з нацистами, і етнічна чистка поляків, і фашизація руху, і плани зі створення фашистської колабораційної держави. Вони репрезентували ОУН і УПА як ідеалістичні й героїчні рухи антинімецького й антирадянського опору. Західні спецслужби були добре обізнані про ці злочини, але вони воліли закрити на це очі, оскільки були зацікавлені у співпраці з оунівськими структурами. Конкуренція за фінансові ресурси спецслужб і непримиренні ідеологічні розбіжності призвели до ще одного розколу ОУН.
Друга світова війна не змінила крайніх правих поглядів Бандери, але Провідник адаптував їх до реалій «холодної війни», враховуючи насамперед перспективу співпраці з британськими та американськими спецслужбами. Бандера спробував повернути принцип фюрерства, щоб знову стати одноосібним вождем усього руху. Як і інші члени ОУН, Бандера ніколи не визнавав злочинів, скоєних ОУН і УПА під час війни. У своїх виступах та текстах він припинив називати євреїв і поляків «ворогами української нації», тому що представники цих національностей більше не жили в Україні в такій значній кількості, як це було раніше. Бандера скептично ставився до демократії, виступав на підтримку політики Франко і вважав, що тільки крайня права мілітаристська організація зможе звільнити Україну й керувати нею належним чином. Попри запрошення Франко, Бандера вирішив залишитися в Мюнхені, де він розгорнув діяльність, яку підтримували як колишні нацисти, зокрема Ґергард фон Менде, так і американські спецслужби. Бандера побував в українських громадах кількох західних країн, окрім США. Консульство цієї країни в Мюнхені відмовляло Бандері у наданні візи. Сімейне життя Бандери, здається, було гармонійним, хоча є підстави вважати, що він погано ставився до своєї дружини. Він був одержимий жінками і, мабуть, намагався зґвалтувати одну з них.
У повоєнний час радянська розвідка з дійснила кілька спроб викрасти або вбити Бандеру, що суттєво вплинуло на спосіб життя всієї його сім’ї. Вбивство Бандери сталося під час кампанії проти Теодора Оберлендера і спричинило багато міжнародних спекуляцій.
Частина 8. Бандера та радянська пропаганда
Важливим завданням цього дослідження є вивчення впливу радянської пропаганди на культ Бандери, яка як відомо, мала на меті його зруйнувати, але у довгостроковій перспективі саме вона його суттєво і посилила. Бандері й ОУН(б) радянський пропагандистський апарат вперше приділив увагу незабаром після початку операції «Барбаросса» та «Української національної революції» — в липні 1941р. Що стосується проникнення шпигунів до лав ОУН — вперше це сталося ще на початку тридцятих років, а пізніше, у 1940 р., агент із псевдонімом «Українець» проникнув в ОУН(б) настільки глибоко, що згодом йому вдалося надати радянській розвідці детальну інформацію про провідних членів організації та її розкол на дві фракції[1797].
У першому номері військової газети «За Радянську Україну» від 31 липня 1941р. було опубліковано статтю Олександра Корнійчука «Смерть зрадникам України!», де автор написав: «Гітлер покликав на поміч зрадників українського народу — петлюрівців, ОУН-івців, гетьманців, жовтоблакитний бруд». «Жовтий і блакитний» згадувалися у зв’язку із кольорами національного прапора, які використовувала ОУН(б) та інші українські націоналістичні і фашистські організації, а до них — український національний рух, УНР і українські націонал-демократи. Бандера був єдиною людиною, крім Гітлера і Сталіна, яку Корнійчук назвав на ім’я: «На брехні, на провокації, на вбивства наш свободолюбний народ відповість жовтоблакитній банді та її ватажкові Степану Бандері, єдиним словом — смерть!»[1798]
З осені 1941р., відразу після відступу Червоної армії з території Західної України, у радянській пропаганді припинили приділяти «жовто-блакитним» значну увагу. Доти, доки наприкінці 1943 р. радянські збройні сили знову не повернулися на ці території, українських націоналістів згадували лише час від часу і називали їх «зрадниками» або «нацистськими прихвостнями» (іл.204). Нарівні з іншими групами українських націоналістів, зокрема прихильниками Скоропадського або «мельниківцями», Бандеру і його прибічників — «бандер» чи «бандерівців» — називали агентами Гітлера (іл. 210—211)[1799].
1942р. в Москві відзначали 25-річний ювілей утворення УРСР. КПУ випустила пропагандистські матеріали, присвячені Сталіну і Хрущову, у яких на адресу Сталіна використали такі епітети: «Вождь», або «Дорогий наш, рідний Іосиф Вісаріонович!», або «Батько рідний, товариш Сталін». Емоційне захоплення Сталіним дещо нагадувало захоплення Бандерою під час «Української національної революції». Однак Бандеру зазвичай називали не батьком всіх українців, а Провідником або Вождем. Оскільки слово «вождь» означає одне й те саме і російською, й українською мовами, можна сказати, що Бандера і Сталін мали однакові титули. У цьому розумінні концепція Сталіна як вождя, зокрема і радянської України, конкурувала з концепцією Бандери як вождя української авторитарної держави фашистського типу[1800].
1 березня 1944 р. у Києві відбулася VI сесія Верховної Ради України. Микита Хрущов виступив на ній із промовою під назвою Освобождение украинских земель от немецких захватчиков и текущие задачи по восстановлению народного хозяйства в Советской Украине[1801]. У своему виступі Хрущов звеличував Сталіна, СРСР, радянських партизанів і Червону армію, які уничтожили фашистких захватчиков и очистили от них советскую территорию[1802]. Хрущов підкреслив, що протягом попередніх трьох років радянський народ відчув на собі безмірні страждання і став жертвою масових убивств у Бабиному Яру, Дніпропетровську та Харкові. Більшість жертв цих злочинів були євреями, але Хрущов про це не згадав, оскільки він прагнув створити враження, що основними жертвами нацистського терору стали радянські люди загалом[1803]. Такий підхід до питань масового знищення євреїв став у СРСР стандартним і застосовувався аж до його розпаду — це була частина радянського націоналізму, покликаного зміцнювати радянську ідентичність. У дискурсі «радянського націоналізму» заперечувалось, що Голокост був геноцидом євреїв; до свідомості людей вселяли думку, що групою, яка найбільше постраждала, були, як генеральна сукупність, радянські громадяни (іл.245)[1804]. У своєму виступі Хрущов також приділив багато уваги питанням українського патріотизму. Він заявив, що украинский народ верен великому Союзу Советских Социалистических Республик[1805] и будет добиваться завершения великого исторического воссоединения своих земель в едином советском украинском государстве, а також виступатиме проти планів польського уряду в Лондоні, …не имеющих ничего общего с интересами польского народа…паны-эмигранты… мечтают не только о захвате земель Западной Украины…мечтают о великодержавной Польше по Днепр и Черное море[1806].
Частину своєї промови перший секретар ЦК КПУ присвятив украинско-немецким националистам — пособникам Гитлера, злейшим врагам украинского народа[1807]. Він сказав, що украинско-немецкие националисты сделали все, чтобы облегчить немцам закабаление нашего народа, а отже, вони були зрадниками[1808]. Хрущов не вказав на Бандеру, але згадав мельниковцев, бандеровцев, булъбовцев[1809]. Він підкреслив, що «українсько-німецькі націоналісти» пішли в підпілля і проголосили антинімецькі гасла тільки після того, як переконались, що ніхто в Україні їх не підтримує. Він також зауважив, що націоналісти вели борьбу только с советскими партизанами, боролись против Красной армии и терроризировали население[1810]. Наприкінці своєї промови Хрущов заявив, що з ворогами українського народу мы должны расправиться… так же, как с немецкими захватчиками[1811].
