всіх майнових і соціальних прав козацької верстви, міщан і осібно магдебурзьких
міст, відновлення митного кордону й імпортно-експортних мит, ліквідацію
відкупів на податки й торгівельних монополій, заборону вільного переходу
селян1208.
1206 Киселев М., Кочегаров К., Лазарев Я. Патроны, слуги и друзья. Русско-украинские неформальные связи и управление Гетманщиной в 1700—1760-х гг. Исследование и источники. — Екатеринбург, 2022. — С. 585-587.
1207 Когут З. Російський централізм і українська автономія. Ліквідація Гетьманщини 1760-1830. — К., 1996. — С.84-86; Путро О. Гетьман Кирило Розумовський та його доба (з історії українського державотворення ХVІІІ ст.). — К., 2008. — Ч.1. — С.107-108.
1208 РГАДА. — Ф.13. — Оп.1. — Д. 58; Сухих Л., Вовк О. Кирило Розумовський: спроба встановлення спадкового гетьманства //Архіви України. — 2008. — №3-4. — С.106-123; Струкевич О. “Прошение малороссийского шляхетства и старшин вместе
407
Питання військового устрою Гетьманщини в проєкті тісно пов’язані з
питаннями прав козацького стану й старшини, як його керівної верстви. Так, 2-й
пункт “О чинах малороссийской старшины против великороссийских” наводив
аргументацію щодо рівності малоросійського шляхетства решті шляхетних станів
Речі Посполитої, посилаючись на привілеї литовських князів і польських королів
аж до часів Люблінської унії 1569 р. включно. Козацька старшина просила “о
уравнении всей малороссийской старшины классами с великороссийскими
чинами”, аби уникнути образ з боку російських офіцерів і чиновників, котрі
“старшину презирают ... и за право почитают, чтоб преимущество брать” 1209.
Вказуючи на вірну службу старшини імператорському престолу, петиція
зауважувала, що вона з давніх давен здійснюється “из своего имения и без
жалования” й, отже, має бути винагороджена “хотя одним сим в чинах
уравнением” 1210.
5-й пункт “О недаче иностранным людям деревень и чинов в Малой
России и о выводе Грузин”, попри дуже вузьке формулювання заголовку насправді
мав ширші вимоги, зводячись до виключного права місцевої знаті до посідання
всіх урідів та земельних маєтностей країни. Скопійований з положень Литовського
статуту про пріоритетність посідання урядів і добр місцевою шляхтою, пункт
вимагав, аби “никто из иностранных и прихожих юдей не имеет никакого права к
произведение в чины и к награждению деревнями и землями, но все таковые
авантажи должны получать природные знатные и заслуженные малороссийские
люди” 1211.
Якщо служба шляхти й старшини фігурувала в документі як почесний
привілей і обов’язок з якого витікала сама природа вищості цього стану, то власне
с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии» //Український історичний журнал. — 1993. — №7-8. — С. 85-101; №9. — С. 87-95.
1209 Струкевич О. «Прошение малороссийского шляхетства и старшин вместе с гетманом о восстановлении разных старинных прав Малороссии». — С.90.
1210 Там само.
1211 Там само. — С. 93.
408
військова служба козацтва була виокремлена в окремі прохання (пункти 8-11), що
мали більш предметну окресленість. Пункт 8-й визначав головні права й вольності
реєстрового та запорозького козацтва, що полягали у вільному виборі гетьмана й
старшини, підсудності власним судам і шляхетському праву, звільненні від будь-
яких податків і повинностей та вільному занятті промислами. Посилаючись на
сумну практику останніх десятиліть, супліканти просили імператрицю, аби ці
права дотримувалися непорушно й козаків не притягали до невластивих
лицарському стану роботизн, повинностей і служб, а також повернули у власність
Війська Запорозького вилучені раніше землі. Пункт завершувався ствердженням
станової декларації, “что ни к чему дургому и никогда употребляемы не были
(козаки — О.С.), кроме настоящей воинской и вашему императорскому величеству
должной службы”1212.
Чи не найважливішим пунктом, з огляду на військову конкретику й
новизну, в порівнянні з іншими положеннями, був 9-й “О распоряжении
малороссийских казаков”. Козацтво віддавна, йшлося в ньому, відбувало свою
військову службу безоплатно, не отримуючи жалування, й годуючись виключно зі
своїх господарств, котрі внаслідок численних війн і внутрішніх розрухів “в такое
пришли отощение и бедность, что хотя число их (козаків — О.С.) не уменьшилось,
однако редкий казак сыщется, который бы службу свою порядочно и исправно
отправлять мог”. Навіть після реформи 1735 р., котра утворила корпус виборних
козаків, що мали нести дійсну військову службу, “со всем тем ныне из того
двадцатитысячного числа едва ль половина набраться может”. Попри певне
перебільшення занепаду, “Прошение” пропонувало цілком новий спосіб
впорядкування війська, який полягав у юридичному замиканні козацького стану,
передбачаючи фіксацію постійної чисельності полків і сотень, а також
впровадження поділу на роди військ. Зокрема, посилаючись на міфічну традицію,
що виводила свою історію від часів Богдана Хмельницького, пункт пропонував
“разобрать всех казаков, котрые могут служить конную и которые пешую службу,
1212 Там само. — С. 95.
409
и для сих учредить особливые пешие полки ... а потом их распределить таким
образом, чтоб несколько дворов казачьих содержали одного доброго и всегда к
службе вашего императорского величества готового конного, а другие несколько ж
дворов — пешего казака”. Нагадаємо, що реформа 1735 р. свого часу також
передбачала, що виборного козака утримуватимуть кілька господарств
підпомічників, але відтепер, судячи з проекту, їхня пропорція мала бути
встановлена законодавчо, відповідно до пропорційності витрат на утримання
пішого або кінного вояка.
Аби нова система комплектування зберігала ефективність, “Прошение”
пропонувало “учинить конным и пешим казакам особливые списки, по которым
должны они всегда остаться при своих полках и сотнях, и чтоб с одного полка в
другой или из сотни в сотню не переходили”. В цих пропозиціях, вгадується
схильність жорсткого обліку, що передбачав пов’язання соціального статусу із
набором службових обов’язків, унеможливлюючи перехід до іншої соціальної
групи та утруднюючи географічну мобільність. Фактично, йшлося прикріплення
козаків, як державних ленників, до постійного місця проживання. Ця новація, не
останньою чергою, могла бути навіяна російською практикою, в якій забезпечення
безперебійності функціонування мобілізаційних механізмів здійснювалося через
обмеження та заборони. Яскравий приклад цієї практики, та її малої ефективності
ми вже бачили на спробах врегулювання статусу козацьких земель, консервації
службового землеволодіння шляхом обмеження на відчуження.
Оскільки автори “Прошения” вбачали більшість “непорядков” козацької
служби у відсутності її фінансування, наступні 10-й та 11-й пункти пропонували
заходи по впорядкуванню постійних джерел утримання козацького війська.
Зокрема, пункт “О снятии консистентских дач и о расположении оных в Малой
России для жалованья казакам” пропонував увільнити козаків від усіх зборів і
постойної повинності на користь російських військ, що стаціонували в
Гетьманщині, а також обернути грошові та натуральні збори, що стягуються на
них з податного населення на утримання козацьких полків. Крім того, окреме
410
жалування й продовольчі поставки військо мало отрмувати під час “в дальних и
заграничных походах”; витрати на них мали здійснюватися не з військового, а з
імперського скарбу, причому кінні полки мали отримувати постачання “против
гусарских, а пешие — против армейских полков, а прочие чиновники — против
тех чинов, которые им от вашего имперторского величества пожалованы будут, с
таким же провиантом и фуражом, как оные получают”.
Напрям думок і категорії мислення тодішньої еліти оприявнює ще один
документ, що вийшов з табору автономістів — промова “О поправлении состояния
Малороссии”, атрибутована Григорію Полетиці (1725-1784), котра разом із його
пізнішими текстами, стала маніфестом прибічників аристократичного
республіканізму в Гетьманщині1213. “От хорошего учреждения гражданских и
воинских дел зависит все благополучие государств” — такими словами
розпочинається звернення Полетики до шляхетства. Зауважуючи, що перші й другі
від часів “Республики польской” зазнали непоправного руйнування, промовець
закликає до відновлення старих прав (“они состоят не в одной книге Статута, как,
может быть, многие думают, но во многих книгах конституций и установлений
сеймовых”), а відтак “учредить все те чины и достоинства, котрые управляют
гражданскими делами”. В цій останній пропозиції міститься прозорий натяк на
законодавче усталення вже згадуваної малоросійської Табелі про ранги. Описуючи
незадовільний стан держави та її війська, автор промови вбачає причини
негараздів, передусім, у відсутності жалування для козаків, захисту їхніх маєтків і
господарства від податей і повинностей з утримання російської армії. Всі ці вади,
на думку промовця, можна усунути, поділивши козаків, за ознакою майнової
спроможності, на кінних і піших “и дать им хотя малое жалованье” 1214. Як бачимо,
подібно до “Прошения”, меморандум Полетики не виділяє впорядкування війська
в окреме питання, звертаючись до нього лише в контексті врегулювання ширших
питань прав шляхетного стану та його владних інститутів.
1213 Речь “О поправлении состояния” Малороссии //Киевская старина. — 1882. — №10. — С. 119-125.
1214 Там само. — С.123.
411
Цей набір дуже поміркованих і обережних нововведень українська еліта за
кілька років буде обстоювати під час роботи комісії по складанню нового
Уложення 1767 р. та гострих дебатів із другою Малоросійською колегією стосовно
“перемен” у козацькому війську. Полемічна відповідь Г.Полетики депутату комісії
та члену правління Малоросійської колегії Д.Натальїну чітко оприявнювала
бачення політично активної верхівки Гетьманщини подальших перспектив
реформування козацького війська. Її адепти відкидали саму ідею “регулярства”
козацької служби на засадах стандартизації та раціоналізації, як пропонувала
колегія та її очільник П.Румянцев 1215. Натомість покращити якості війська, на
думку автономістів, можна була не вдаючись до “суровой регулы”, лише
урівнявши полки й сотні в кількості козаків, обираючи на старшинські посади
здібних до військової справи краян, відновивши “воинские права и предписания”
річпосполитських часів, а також впровадивши для козаків постійне жалування.
Полетика погоджувався з думкою колегії лише відносно “исправления” козацької
артилерії, котра потребувала направи “по предписанию господина генерала
фельдцехмейстера”1216.
Отже, як бачимо, “Прошение” й “Речь о поправлении состояния
Малороссии” назагал не пропонували якихось кардинальних “новизн” у сфері
військового устрою, хіба за винятком нових правил поповнення й організації
козацьких полків. Прикметним також є те, що в в обох документах жодним чином
не згадано про охотницькі полки, які внаслідок маргіналізації найманої служби та
її фактичним злиттям із козацькою, вже не розглядалися в якості окремої
військової формації. Втім, навіть цей мінімальний набір новацій мав би, в разі їх
