Важливим аспектом радянського пропагандистського підходу до ОУН і УПА було викриття їхніх воєнних злочинів. У контексті розповідей про злочини ОУН і УПА в радянських пропагандистських матеріалах часто згадували й Бандеру (іл.206). Так, Галан почав одну зі своїх статей з історії 14-річної дівчинки, яка не могла дивитися на м’ясо, тому що один із «бандитів», які увірвалися в її будинок, пожалів її «во славу Степана Бандери», водночас на її очах вбив її батьків і сказав дівчинці, що їхні тіла — це їжа для неї[1843].
З початку 1945 р. відносно ОУН й УПА та інших українських націоналістів радянська пропаганда почала використовувати прикметник «буржуазні»[1844]. Це не дивує, якщо пригадати, що в радянській ідеології фашизм був ні чим іншим, як деформованим варіантом капіталізму[1845]. Ще у двадцятих роках комуністичні ідеологи пов’язували фашизм з капіталізмом і називали італійських фашистів дрібнобуржуазними націоналістами[1846]. Українських націоналістів називали ворогами СРСР не тільки тому, що вони співпрацювали з нацистською Німеччиною і зраджували радянських людей, а й тому, що вони були буржуазними. Тобто такими ж класовими ворогами, як і «куркуль» або заможний селянин, і прислужували таким «буржуазним» державам, як нацистська Німеччина. За словами Дмитра Мануїльського, який виступив 6 січня 1945 р. з промовою перед західноукраїнськими вчителями, саме «куркулі» були тим класом, що сприяв збільшенню сфери впливу ОУН та інших українських націоналістичних організацій. На початку тридцятих років «куркулів» ліквідували в УРСР як клас, і соціальне підґрунтя для діяльності ОУН залишалося тільки в «реакційній польській державі», що повторилося потім і в умовах окупації «гітлерівської Німеччини», з якою «куркулі», за словами Мануїльського, так само співпрацювали[1847].
2 лютого 1945 р. в газеті «Вільна Україна» надрукували статтю групи українських учених. Вони заявляли, що бандерівці були «куркулями» і «агентами Гітлера». За вказівкою Гітлера і задля збереження своєї «буржуазної» власності, вони вбивали поляків і тих українців, яких звинувачували тільки в одному — причетності до компартії[1848]. В. Колісник охарактеризував Бандеру як «сина куркуля з-під Станіславова»[1849]. Інший автор стверджував, що куркулі — «бандеро-куркульські упирі» — є «опорою українських фашистів»[1850].
Іще одним важливим аспектом радянської пропаганди було зображення українських націоналістів у вигляді невеликої жменьки зрадників і ворогів українського народу. У своєму виступі 6 січня 1945 р. Мануїльський наголосив, що українці, які називають себе націоналістами, не мають нічого спільного з українцями, яких вони масово вбивали. Щоб обґрунтувати це твердження, він говорив про українських націоналістів як про «…дітей, проклятих своїм народом, їхніми батьками, без роду, без племені, без батьківщини…», «озброєних німцями, з німецькими марками у кишені, з німецьким автоматом у руках, одягнені у німецькі куртки і штани, боронячи німецьку справу…». Отже, вони, за такою логікою, не могли бути українцями чи представляти інтереси народу[1851].
Мануїльський, розповідаючи про «бійню в селах… Рівненської області влітку 1943 р.», назвав головними жертвами цієї антипольської етнічної чистки зовсім не поляків, а українців, що змушує пригадати радянську інтерпретацію Голокосту, згідно якої головними його жертвами були не євреї, а радянські люди. Мануїльський також зазначив, що українські націоналісти, коли спалювали маленьких дітей у хатах і сараях, іноді кричали «Слава Бандері!» Він також описав кілька методів, які бандерівці застосовували для вбивств українців, і дійшов висновку, що український народ може написати власну «Червону книгу про підлі знущання, жахливі злочинства, катування та вбивства, вчинені бандерівцями…». Наступні його слова були спробою легетимізувати терор НКВС: «І вони, ці звірі, мають нахабність говорити про те, що органи радянської влади вживають до них методів терору. Священний той меч, який рубає голови таким злочинцям!»[1852].
В уявленні Мануїльського, українські націоналісти були однорідною групою без будь-яких розбіжностей і фракцій. Він також узяв під сумнів самостійність «українського підпілля», заявивши, що це німці порадили ОУН розв’язати терор проти мирних мешканців: «Все це “підпільне” військо було одягнене в чорні шинелі з німецького сукна з жовтими нарукавними пов’язками, на яких було написано “Бандера”». Мануїльський також запевняв, що німці заарештували Бандеру тільки після того, як він сам погодився бути заарештованим[1853].
У схожих виразах закликав не вірити бандерівцям і перший секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький, який 15 січня 1945 р. писав, що вони й досі «намагаються перетворити Україну на колонію фашистської Німеччини». Він також підкреслив, що окрім використання української мови, між бандерівцями і нацистами не існує ніякої різниці. За словами Грушецького, бандерівці, щоб допомогти нацистам, підривали радянські потяги, які прямували через Україну на фронт, і вбивали селян, забороняючи їм відвідувати радянські школи, де їх навчали українською мовою. Грушецький також стверджував, що керівництво ОУН складалося з «куркулів», які експлуатували бідних українських селян[1854].
Бандера, який став головним символом «українсько-німецьких націоналістів», у цьому ранньому радянському дискурсі також перетворився на зрадника і брехуна. Він увів в оману тисячі українців, яких на його честь називали бандерівцями, він зрадив тих, хто вірив у нього, довіряв йому і боровся за «незалежну Україну». У статті під назвою «Лист до задуреного» група «українських радянських письменників» написала: «То, чоловіче, це «за Україну» тебе кличе боротися Степан Бандера? Отой самий юда, що вже років з п’ятнадцять їсть німецький хліб і п’є німецьке пиво. З окупованої німцями Праги, сидячи в кабінеті начальника гестапо, він ото, значить, керує боротьбою за «самостійну» Україну?! Та, добрий же з цього падлюки борець — та тільки не за Україну, а за чорну німецьку користь. Мотузку йому на карк, цьому проклятому бандюзі (і прізвище в нього по вдачі) — та й один кінець!»[1855].
У подібних до цього інтонаціях вищезгадані радянські письменники пояснювали, як розшифровуються абревіатури ОУН, УПА та УГВР: «Вони повигадували імена для своїх банд: ОУН, УПА. А останнім часом, щоб перефарбуватись — якесь там УГВР. Хочеш знати, що означає це собаче гарчання? Я скажу тобі нашою людською, простою мовою: ОУН — це Орда Убивць Несамовитих, УПА — це Ублюдки Паршивого Адольфа, а УГВР — то й зовсім просто: Убивай — Грабуй — Вішай — Ріж… Така в них програма, в цих каїнів і юд, зрадників і запроданців»[1856].
ГКЦ, як і українських націоналістів, радянська влада також називала зрадницькою організацією і ворогом радянського народу. 8 квітня 1945 р. у газеті «Вільна Україна» надрукували статтю Я. Галана (під псевдонімом «Володимир Росович») під назвою «З хрестом чи з ножем?», у якій він називав ГКЦ агентом Ватикану, Німецької імперії і нацистської Німеччини. Галан стверджував, що Андрей Шептицький, який отримував фінансування від Німецької та Габсбурзької імперій і Ватикану, тим самим сприяв реалізації в Східній Європі колоніальних планів Німеччини. За словами Галана, Шептицький використовував церкву для культурного відокремлення галицьких українців від інших українців, і насправді його план полягав у тому, щоб об’єднати всі православні церкви з Ватиканом, з яким ГКЦ об’єдналася ще наприкінці XVI ст. Таке об’єднання зробило б Шептицького головою всіх православних церков України та Росії, від річки Збруч до Владивостока. Під час Першої світової Шептицький зазнав невдачі, тому що Габсбурзька і Німецька імперії програли війну, але тепер, коли канцлером Німеччини став Гітлер, він знову почав орієнтуватися на Німеччину, розраховуючи цього разу на успішну реалізацію своїх планів. Галан закінчив свою статтю таким висновком: «Ці вороги українського народу, вдягнені в ряси уніатських священиків, є організаторами банд українсько-німецьких націоналістів, є агентами німецьких загарбників»[1857].
За словами іншого автора, Костя Гуслистого, власне сам факт заснування ГКЦ був зрадою українського народу. Кількох дворян, що виступили свого часу проти підписання Берестейської унії 1596р. (угоди, яку уклали за часів Речі Посполитої між Ватиканом і Православною церквою), Гуслистий назвав героями — подібно до козаків, які ніколи не визнавали ГКЦ і боролися з польським католицьким дворянством. Православних священиків і дворян, які тоді прийняли унію, він назвав зрадниками і ворогами українського народу. У радянському дискурсі бути «бандерівцем» часто означало не тільки членство в ОУН або УПА, а й належність до ГКЦ[1858].
У радянській пропаганді ворогами радянського українського народу також називали УЦК і його керівників — Володимира Кубійовича і Костя Паньківського. Так, Володимир Конвісар назвав цих людей «професорами-бандитами», «собаками з тризубами» або «собаками, які виють за командою ката Гітлера». Він не пояснював і навіть не згадував нічого про УЦК — організацію, яка співпрацювала з німцями, поширювала антисемітську пропаганду, аріїзувала майно євреїв, підтримувала створення дивізії СС «Галичина» тощо. Такі факти, мабуть, були менш важливі для радянської влади, ніж емоційні настанови[1859].
Особливу увагу радянської пропаганди привертав Донцов. Його характеризували людиною, яка критикувала російську культуру та інте-лігентів-соціалістів, насамперед Драгоманова, який, як відомо, не підтримував український сепаратизм. Радянська ідеологія стверджувала, що Донцов поширював серед української молоді «культ зради». Йому відводили роль, подібну до тієї, яка закріпилася за гетьманом Іваном Мазепою — у канонах російської національної історії та радянської ідеології зрадник за визначенням. 1708 р. Мазепа перейшов на бік ворога, уклавши союз зі шведським королем Карлом XII, головним ворогом Петра Великого у Великій Північній війні. Радянська пропаганда засуджувала Донцова як головного «ідеолога українсько-німецького націоналізму», чиї публікації були «пронизані ворожістю до людства». Одну з перших статей з осудом Донцова написав Осип Мстиславець, який, очевидно, був добре поінформований про дії головного ідеолога українського фашизму. Мстиславцю було відомо, що Донцов видавав біографії Гітлера і Муссоліні та редагував газету «Вістник»; знав він і про багато інших важливих фактів з біографії Донцова. У своїй статті Мстиславець встановив прямий зв’язок між злочинами ОУН і УПА, свідком яких він був 1944р., та ідеологією Донцова. За словами Мстиславця, немає нічого найбільш відповідальнішого за злочини ОУН і УПА, ніж ідеологія Донцова[1860].
