запровадження, потягнути за собою неминучі зміни на структурному рівні
організації всієї армії. Пропозиції висловлені в “Прошении” та промові Полетики,
дуже подібні за змістовим наповненням, вказують на приблизно один напрям
1215 Возражение депутата Григория Полетики на наставление Малороссийской коллегии господину ж депутату Дмитрию Наталину //Чтения в императорском обществе истории и древностей российских. — М., 1858. — Кн. 3. — С. 95-96.
1216 Там само. — С. 96.
412
думок їхніх авторів. Він скерований на поступове розділення цивільної, судової та
військової сфер в адміністративному устрої гетьманату. В цей дискурс цілком
логічно вкладаються пропозиції “Прошения” щодо реорганізації козацького
війська, яке мало встановити чіткий порядок відбування військової повинності й
постійний поділ на піхотні та кінні полки. Така конфігурація була більш складною,
ніж традиційна стара, що вела свій родовід від організаційного устрою реєстрового
війська першої половини XVII ст. Нові устроєві форми неминуче вимагали
вибудовування окремої управлінської вертикалі, що опікувалася б виключно
воєнними компетенціями, властивими регулярній армії (комплектуванням,
управлінням, постачанням тощо). Зауважимо, що внаслідок змін в судовій сфері й
виокремлення підкоморських та земських судів у окрему вертикаль з власними
урядами й штатом службовців, ця програма вже почала реалізовуватися й ставати
реальністю. Полетика в своїх писаннях неодноразово наголошував на конечності
продовження цих змін, кінцевим наслідком яких було б повне відділення
цивільного правління від військового1217.
Реалізація цих принцип, бодай в найзагальніших абрисах, обіцяла б
масштабні зміни й в цілому державному устрої Гетьманщини: виділення з
монолітної сфери управління, що була недоторканною від часів Хмельниччини,
одразу трьох управлінських вертикалей мала призвести до автоматичного
збільшення урядницьких вакансій і розростання мережі управлінських установ,
канцелярій тощо. Вузький і недостатній ринок службових вакансій, яким він
склався внаслідок недорозвиненості апарату й поступової монополізації
старшинською верхівкою доступу до урядів, мав би збільшитися в кілька разів,
відкривши шлях до кар’єрного росту й збагачення представникам дрібної
старшини та верхівки виборного козацтва. Своєю чергою, ці перспективи значно
знизили б для малоросійської старшини привабливість імперської служби, й
девальвували вплив метрополії на еліту гетьманату. Втім, всі ці наслідки могли б
стати одним з варіантів майбутнього розвитку подій, які, як ми знаємо пішли геть
1217 Речь “О поправлении состояния” Малороссии. — С. 122.
413
іншим шляхом, допровадивши до ліквідації гетьманської форми правління в
листопаді 1764 р. Петербург убачав у реформах лише небезпечний прояв
консолідації місцевої еліти, котра намагалася зміцнити свою владу,
впорядковуючи військові та адміністративні інститути, фінанси, суд і
законодавство. Це ж, своєю чергою, діаметрально розходилося з розумінням
імперського “общего блага”, яке полягало не в “правах і вольностях”, а в
домінуванні держави.
Реформи періоду правління К.Розумовського стали останньою спробою
модернізації Гетьманщини, що мали на меті зміцнити й впорядкувати її
інституційний фундамент. Ініціатива самого гетьмана чітко проглядалася лише в
окремих ініціативах, що стосувалися військової сфери: впорядкуванні на
регулярних засадах надвірної гвардії, уніфікації військової та державної
символіки, реформ в артилерії. В решті галузей військової організації зміни
(впровадження статутів і муштри, уніфікація одностроїв, озброєння та
спорядження) попервах носили реактивний характер, усуваючи проблеми,
викликані поганою підготовкою козацького війська до участі в Семирічній війні
1756-1763 рр. Новації, пов’язані зі змінами в адміністративному управлінні
Гетьманщиною, як наприклад, призначення колегій генеральних старшин, що
виконували функції вищої влади, впровадження «малоросійської табелі про
ранги», проєкти по переоблаштуванню військово-адміністративної моделі
гетьманату й військових повинностей козацтва були результатом старшинських
ініціатив, що прагнули утвердити своє панівне становище, як еліти, у військово-
політичній системі Гетьманщини1218. В обох випадках ці зміни, як реалізовані,
так і плановані, викликали занепокоєння в імперського уряду, котрий
справедливо вбачав у них тривожні ознаки зміцнення української автономії, й в
кінцевому результаті пришвидшили початок її ліквідації, котрий розпочався
скасуванням інституту гетьманської влади в 1764 р.
1218 Sokyrko O. Military Reforms during the Hetmancy of Kyrylo Rozumovs’kyi, 1750— 64 //Eighteenth-Century Ukraine: New Perspectives on Social, Cultural, and Intellectual History. — Toronto: McGill-Queen’s University Press and the Canadian Institute of Ukrainian Studies Press, 2023. — P.247-276.
414
ВИСНОВКИ
В результаті проведеного дослідження було обґрунтовано висновки, що
виносяться на захист:
— Вивчення стану наукової розробки проблеми дослідження засвідчило, що
аналіз розвитку військово-політичної системи Гетьманщини середини XVII —
XVIII ст. та її інституційних складових в контексті ранньомодерної Мілітарної
революції не проводився, попри наявність праць з історії державності, окремих
формувань збройних сил, воєнних конфілктів, персоналій державних діячів та
полководців. Інтерес дослідників переважно фокусувався довкола подій
політичної та воєнної історії, історії еліт та міжнародних відносин. В спеціальній
літературі також відсутні спроби співставлення й синхронізації військово-
політичного розвитку Гетьманщини в європейському контексті.
— Джерельна база для дослідження поставленої проблеми є достатньою для
реалізації поставленої в дисертації мети й завдань, структурно різноманітною й
інформативно змістовною. Комплекс джерел дослідження складається з
писемних, речових і зображальних;
— Виходячи з наявної історіографічної ситуації та стану джерельної бази,
видається обґрунтованим аналіз становлення й розвитку військово-політичної
історії Гетьманщини крізь призму відстеження змін в її базових інститутах:
козацькому війську, найманому війську та корпусі артилерії, приватних
формуваннях, а також поширенні й обігу передових воєнних технологій і
практик. Самостійним об’єктом вивчення є політика політичних еліт
Гетьманщини у військовій сфері та її зв’язок із внутрішньо та
зовнішньополітичними процесами. Цей набір опцій спостереження відповідає
базовим критеріям аналізу мілітарних інститутів держав ранньомодерної Європи
й успішно апробований в світовій історіографії. Він також дозволяє краще
зрозуміти вплив військових чинників на розвиток суспільства й держави в епоху
Мілітарної революції, котра вперше в історії оприявнила вирішальний вплив
415
воєнних технологій і змін у військовій справі на долю європейської цивілізації.
Таким чином, концепт Мілітарної революції виступає головною методологічною
рамкою дослідження. Для розв’язання прикладних задач дослідження також
застосовано дескриптивний аналіз, порівняльно-історичний, історико-
генетичний, синхронний та діахронний методи, а також низку прикладних
методик (мікроісторичного та просопографічного аналізу, статистичних
підрахунків, джерелознавчої критики тощо).
— В результаті аналізу розвитку військово-політичної системи Козацького
Гетьманату середини XVII — першої половини XVIII ст. встановлено, що він був
структурований для потреб ведення війни, увібравши в себе мілітарні риси й
практики запорозького та реєстрового козацтва, а також руської шляхти.
Козацьке військо дало головні формотворчі елементи для політичної системи
гетьманату, його адміністративного й територіального устрою; командна
номенклатура козацького війська перетворилася на ієрархію державних урядів, а
саме козацьке військо стало ядром збройних сил. Структуру збройних сил
вперше законодавчо окреслив Гадяцький трактат 1658 р. Вона мала складатися з
козацького і найманого війська, а також корпусу артилерії, з чітко
встановленими джерелами забезпечення кожної формації, верховне
командування якими належало гетьману. Ця структура в загальних рисах
збереглася до кінця XVIII ст.
Політична нестабільність періоду Руїни поглибила кризу станового
козацького ополчення. Значною мірою цей чинник поглибив
внутрішньополітичну кризу Гетьманщини, сприяючи її розколу на два
гетьманати в 1663 р. Тривалі війни другої половини XVII ст. продемонстрували
необхідність перебудови гетьманського війська й створення постійної армії.
Спершу ставку було зроблено на формування частин, які копіювали
західноєвропейські аналоги, але через свою дороговизну, гетьмани перейшли до
розбудови найманого війська, взорованого на організаційно-тактичні взірці
козацького війська та місцеві людські ресурси. Це дозволило гетьманам створити
416
боєздатну найману армію, котра стала ефективною силою у відбитті зовнішніх
загроз і надійною опорою центральної влади всередині країни. У Лівобережній
Гетьманщині протягом останньої чверті XVII століття вона розвинулася в окреме
від козацького охотницьке (наймане) військо. Водночас козацьке ополчення
залишалося основним ядром армії, а його верхівка тримала в своїх руках
політичний провід держави. В другій половині XVII століття Лівобережна
Гетьманщина змогла збудувати ефективну модель збройних сил, у яких постійні
професійні формування поєднувалися із станово-міліційними. За часів правління
І.Мазепи, на які припав розквіт Гетьманщини, сумарна чисельність армії
становила близько 35 000 — 40 000 чоловік (в тому числі близько 7 000 — 10 000
компанійців і сердюків). Враховуючи високий ступінь мілітаризації суспільного
устрою Гетьманщини, існуючі збройні сили були цілком боєздатними й
ефективними з огляду на воєнну ситуацію в регіоні.
Водночас сформована військово-політична модель гетьманату стала
заручницею суспільно-політичної стабілізації, що запанувала з останньої чверті
XVII століття. Згідно політичної моделі, що усталилася після завершення Руїни,
гетьмани в обмін на досить значні владні прерогативи зрікалися прагнень до
абсолютизації своєї влади й отримували право на утримання відносно
невеликого найманого війська. Фінансування цієї професійної армії, а також
