Перш ніж вимкнути камеру, Монастирський змусив себе посміхнутися й додав:
— Я готовий.
Приблизно у той самий час Зеленський на Банковій надіслав схоже повідомлення усій Україні. Того вечора він уперше від початку вторгнення вирішив покинути більш-менш безпечний Офіс. Охоронці освітлювали шлях ліхтарями, президент крокував темними коридорами, повз імпровізовані барикади біля дверей і далі на двір. Охоронці в шоломах і з автоматами утворили довкола нього просторе коло, скануючи вікна й дахи. Один з помічників Зеленського пізніше розповідав мені, що відчував себе жахливо незахищеним від російських бомбардувальників у небі — «ніби ми стояли там голі». Від дихання підіймалася пара, вуличні ліхтарі кидали помаранчеве світло на обличчя. Зеленський, тримаючи телефон у лівій руці, відсунув його далі від себе й натиснув запис. Четверо найближчих помічників стояли позаду, заповнюючи кадр. Президент назвав кожного з них, а тоді вимовив фразу, яка тієї ночі рикошетом пролунала по всьому світу:
— Всі ми тут. Захищаємо нашу незалежність, нашу державу. Так буде й далі[44].
РОЗДІЛ 3. БАНДИТСЬКЕ МІСТО
Перші дні вторгнення не залишали Олені Зеленській часу на розпач. Усе було надто химерним, дезорієнтувало. Вона вдавала спокій та бадьорість — почасти машинально, почасти заради дітей. Однак в очах застигла тривога, а обличчя боліло від усмішки, до якої Олена себе постійно змушувала. Подеколи в ті дивні дні втечі разом із дітьми, розповідала згодом перша леді, вона втрачала відчуття реальності, ніби застрягла у відеогрі, де всі її рухи контролює якась зовнішня сила. У деякі моменти згадувалися рядки з «Аліси в Задзеркаллі», одної з улюблених книг дитинства: «Потрібно бігти щосили, щоб тільки залишатися на місці»[45]
Утеча з Києва почалася зі зникнення з радарів. Президентські охоронці наполягли на тому, щоб забрати в родини смартфони, які росіяни могли відстежувати. Перш ніж віддати телефони, Олена та її донька відправили кілька прощальних слів друзям і рідним, попередили, що деякий час будуть без зв’язку, нехай за них не хвилюються. Перша леді також зайшла на свою сторінку у фейсбуці та о 05:13 першого дня вторгнення опублікувала останній допис. Вона зверталася до українців, хоча деякі рядки звучали, як заклик до самої себе. «Сьогодні в мене не буде паніки й сліз. Я буду спокійною та впевненою. На мене дивляться мої діти».
Тієї ночі, коли евакуаційний потяг віддалявся від столиці, Олена не знала, куди він прямує. Кілька європейських урядів запропонували прийняти президента на час війни, і запрошення, звісно, поширювалося на президентську родину. Проте Олену з дітьми не вивезли таємно з країни. Не замкнули у підземному бункері. Вони залишалися в Україні та постійно пересувалися, щоб бути на крок попереду загроз. Заходи безпеки для родини президента були набагато суворішими за заходи для чиновників, і ставки були значно вищими. Якби росіяни зуміли знайти та викрасти Олену з дітьми, криза із заручниками могла б змінити перебіг війни, і перша леді добре усвідомлювала цей ризик. Вона не хотіла ставити чоловіка в ситуацію, коли йому довелося б вибирати між захистом своїх дітей та виконанням російських вимог. Олена розуміла: щоб уникнути такого сценарію, їй доведеться виконувати протоколи безпеки, хай як вони її пригнічуватимуть.
Олену Зеленську присутність охоронців обтяжувала задовго до того, як її чоловік став президентом. Вона завжди оберігала своє приватне життя, і її природним станом до війни, до політики була така собі спокійна відстороненість. Чужим Олена могла б здатися непривітною і холодною, навіть трохи зарозумілою, коли б не жарти; вона відпускала їх із серйозним, незворушним виразом обличчя, та зазвичай спрямовувала на себе саму. Почуття гумору було їй захистом і опорою все життя — принаймні доки суворі вимоги президентства не змусили Олену стримати свій сарказм і прийняти поступове зменшення свободи. Необхідність планувати кожне пересування, мати поруч озброєних чоловіків, які возять, сидять із нею у ресторанах, забирають дітей зі школи — ці аспекти високого статусу її чоловіка завжди дошкуляли. Вони нищили легкість і спонтанність, які наповнювали життя Олени, Володимира та їхніх друзів наприкінці 1990-х, коли після закінчення школи вони почали писати й грати комедії. Зеленський, зірка та лідер команди, завжди був у центрі уваги, позував для світлин із шанувальниками, роздавав автографи. Олена, вродлива і дотепна, могла грати разом з ним головні ролі у романтичних комедіях, однак вважала за краще працювати сценаристкою у його команді. Придумувала жарти та концертні номери, писала сценарії для фільмів. Ця роль пасувала до її характеру, дозволяла залишатися за лаштунками, і Олена цінувала можливість усамітнитися, зникнути у людному місці без побоювання, що її впізнають.
Перше уявлення про життя під професійною охороною Олена отримала 2014-го, коли хтось кинув у авто її чоловіка коктейль Молотова. Цей випадок радше здивував Олену, ніж налякав, навіть попри усе насильство, яке пережила Україна того року. У новинах і на вулицях Олена з чоловіком спостерігали, як взимку в Києві розгортається революція, як центральна площа перетворюється на поле бою між демонстрантами та поліцією. Серед десятків загиблих протестувальників, переважно застрелених урядовими снайперами, не було жодного з друзів Зеленських. Однак насилля їх приголомшило. Реакція Росії — також. Ще під час революції, щойно лідери старого режиму втекли, Путін наказав своїм військам окупувати Крим — південну перлину України. Зеленський з дружиною мали на півострові літню квартиру. Раптом ця територія опинилася під російською окупацією — перша з кількох регіонів, що їх Росія спробує відібрати в України навесні та влітку 2014 року. Утім, тоді, на початку історії, у перші дні війни, яка зрештою охопить усю Україну, Олена намагалася триматися від політики на відстані. Вони із чоловіком жили у світі гумору та шоубізнесу. Нехай їхні жарти часто бували політичними, хіба це причина кидати в авто коктейль Молотова?
Це сталося у грудні 2014 посеред Києва, під час виступу Зеленського у найбільшому концертному залі країни, Палаці «Україна». Range Rover Зеленського стояв біля службового входу, аж раптом на дах авто прилетіла й розбилася пляшка із горючою рідиною. Ніхто не постраждав, і Олена не вірила, що її чоловіка намагалися вбити. Коли авто запалало, він виступав на сцені. Мотив теж викликав сумніви. Тієї осені Зеленський образив російського чиновника на ім’я Рамзан Кадиров, лідера розташованої на півдні Росії Чечні, який називав себе найвідданішим силовиком і протеже Путіна. По правді, жарт Зеленського був не з найкращих: він кепкував з того, що Кадиров плакав на похороні свого батька. Люте обурення Чечні вразило Зеленського. Смертельні погрози не припинилися навіть після того, як він публічно перепросив. Один з представників Чечні у російському парламенті порадив коміку готуватися до власного похорону. Українські слідчі так і не знайшли того, хто через два місяці жбурнув на авто Зеленського пляшку із запалювальною сумішшю. Сказали лише, що інцидент, ймовірно, пов’язаний із жартом про Кадирова.
— Слідчі намагалися нас у цьому переконати, — розповіла мені Олена. — Проте ми не знаємо, що сталося насправді. Могло бути що завгодно. Розслідування провели, нікого не спіймали. Якось дивно підпалювати авто під час концерту. Очевидно, що Володимира в ньому тієї миті не буде, що він не сидітиме в авто біля службового входу. Тож це навіть не схоже на справжню спробу вбивства.
Олена не бачила необхідності вносити кардинальні зміни в життя родини. Зовсім не хотіла, щоб кремезні чоловіки у навушниках супроводжували її до продуктової крамниці.
— Проте всі розхвилювалися, — згадувала Олена.
Друзі та колеги торочили: «У вас діти маленькі. Маємо щось зробити». Постійні нарікання її втомили, і вона погодилася звернутися до приватної охоронної фірми. Утім, довго це не тривало.
— Я витерпіла кілька місяців, тоді попросила дати мені спокій.
Вісім років потому, коли їхала засекреченим евакуаційним потягом разом з дітьми та озброєними охоронцями, Олена вже не могла попросити, щоб їй дали спокій. Вона опинилася у пастці. Добре хоч, за перші роки президентства Зеленського встигла звикнути до свого особистого охоронця Ярослава, який повсюди ходив за нею тінню, іноді навіть чекав за дверима вбиральні. Стриманий і пильний велетень нагадував міфічного бога скандинавських викидайл. Утім, під суворою маскою мав дитяче обличчя і був ласкавий з дітьми. Вони зверталися до нього Ярік. Напередодні вторгнення, 23 лютого, удома в Конча-Заспі навіть разом відсвяткували день народження Яріка, ніби то була якась сімейна традиція. Вони й не уявляли, що наступного дня всі разом опиняться на втіках, а Ярік буде дітям замість батька-захисника, який вирішив залишитися у своєму бункері та відправити родину подалі.
Усе сталося так несподівано. «Подія-чорний лебідь», як висловився один із радників Зеленського. Проте вона також була частиною безперервного процесу, що розпочався роки тому. Народ України, як і родина Зеленських, від 2014 року поступово втрачав відчуття безпеки, і тепер процес сягнув кульмінації. Більше не можна було замикатися в собі й ігнорувати небезпеку. Коли охоронці повідомляли про повітряну тривогу, Олена мала відвести дітей до підвалу. Коли наказували погасити всі лампи — сиділа в темряві. Казали, що час тікати, — пакувала речі й готувалася їхати до нового укриття.
Вона не пригадує, щоб небезпека відчувалася близькою; росіяни ніколи не наступали втікачам на п’яти.
— Ніхто не ганявся за мною з пістолетом, — усміхнулася Олена у відповідь на моє запитання.
Однак страх ніколи не відступав остаточно. У перші дні вторгнення родина переїжджала так часто, що Олена не знала, де сьогодні ночуватиме. Вони з дітьми швидко навчилися максимально використовувати вигоди кожного сховку, адже в наступному могло не бути навіть пристойного душу.
Доки переховувалися, Олена щодня намагалася придумати дітям заняття. Кирила іноді розважали охоронці, а в одній зі схованок були собаки, тож він з ними грався. Хлопчик годинами зображав на малюнках те, від чого мамі ставало тривожно. Замість звичних картинок з Бетменом і Спайдерменом змальовував війну та руйнування. Його старша сестра, Олександра, сприймала дивні обставини цілком по-дорослому.
— Гадаю, діти не настільки наївні, як нам хотілося б, — казала мені її мама. — Вони все розуміють.
Олександра допомагала куховарити, а коли Кирило не чув, вони з Оленою відверто розмовляли про війну. Заборона заходити в соцмережі виявилася для сімнадцятирічної дівчини не такою важкою, як припускала мама.
— Усе було добре, — казала Олена. — Телефонна залежність Олександри виявилася не такою вже й сильною.
Один з президентських радників розповів мені, що Зеленський відвідував родину у схованці; телефон залишав в Офісі, щоб росіяни не вистежили. Однак більше ніхто не зміг підтвердити, чи дійсно такі візити відбувалися. Олена стверджувала, що їм з президентом не дозволяли побачитися навіть по відеозв’язку. Єдиним засобом спілкування на довгі тижні стали захищені телефонні лінії, які організовували заздалегідь. Перша родина дивилася президентські брифінги та його щовечірні звернення до українців, і це, за словами Олени, заспокоювало дітей.
