Кілька вчених присвятили свої матеріали питанням, що пов’язані відносинам української діаспори з націоналістичним рухом, проте, за винятком статей, написаних Джоном-Полом Химкою, Пером Андерсом Рудлінгом та мною, справжня історія ОУН та діяльності українських націоналістів досі залишається в цьому середовищі недоторканною[115]. Статті про радянські повоєнні розслідування, судові процеси та методологічні проблеми, пов’язані з аналізом цих питань, видали Діана Думітру, Таня Пентер, Олександр Прусін та Володимир Солонарі[116]. Статтю про рецепцію Голокосту (у Західній Україні) в радянському дискурсі написав Тарік Сиріл Амар[117]. Кілька статей про праворадикальні групи та партії, які виникли в Україні в дев’яностих роках, належить перу Пера Андерса Рудлінга, Антона Шеховцова та Андреаса Умланда[118]. Питання про те, чи є український націоналізм формою фашизму, також обговорюється в публікаціях Франка Ґольчевського, Антона Шеховцова, Олександра Зайцева, а також мого авторства[119].
За останні два десятиріччя в Україні видано певну кількість збірок архівних документів[120]. До них увійшло чимало архівних матеріалів, які я не буду ігнорувати, попри те що їхні редактори заперечують етнічне й політичне насильство ОУН та УПА (Володимир Сергійчук) чи, як Іван Патриляк, цитують колишнього великого майстра Ку-клукс-клану Девіда Дюка як «експерта» з «єврейського питання» в радянських контекстах[121]. До вищезгаданих наукових досліджень варто додати багато книжок, написаних ветеранами ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина». Автори деяких з них стали професорами західних університетів. Що ж до молодих українських істориків-патріотів та західноукраїнських діячів, то вони здебільшого успадкували традиції апологетичного та вибіркового наративу. Безумовно, у таких працях (як у Миколи Посівнича, так і у ветерана ОУН Петра Мірчука) містяться важливі свідчення, однак на сторінках своїх книжок ці автори пропагують культ Бандери, що я відповідним чином й аналізую в дев’ятій та десятій частинах цього дослідження[122].
Мета та обмеження
У цій книзі подано результати мого дослідження біографії та культу Бандери, а головна увага в ній зосереджена не на особистому житті, а на політичних аспектах. Основне в цій роботі — аналіз світогляду Бандери, який простежується: через книжки та газетні матеріали, які він читав, публікував під своїм ім’ям та редагував; думки, яких він дотримувався та які висловлював публічно; через бойову та пропагандистську діяльність, якою він керував чи учасником якої він був. Чималу частину дослідження приділено історії діяльності ОУН та УПА, оскільки це потрібно для всебічного зображення процесів, які ми розглядаємо. Композиція цієї книги зумовлена характером основних питань дослідження, тривалістю охопленого наративом періоду, а також застосованою методою. Отже, ця праця відрізняється від досліджень, які розглядають історико-контекстуальні переваги або недоліки націоналізму чи соціалізму, а також від досліджень таких короткочасних процесів, як колабораціонізм, коли його розглядають в межах окремо взятого регіону чи країни.
Оскільки мета цього дослідження — висвітлити низку прихованих, забутих, проігнорованих чи заплутаних аспектів української (і не тільки) національної історії, цю книгу довелося писати «проти шерсті». Вочевидь, це дослідження не намагається виправдати злодіяння, скоєні німцями, радянською владою, поляками чи будь-яким іншим народом або групою за часів Другої світової або після неї. Також воно не претендує на повне висвітлення всіх відповідних аспектів за цією темою. У цій роботі більше уваги приділено темам етнічного та політичного насильства ОУН і УПА, ніж німецькій чи радянській окупаційній політиці в Україні. Такий метод подання історії визначено основною темою цього дослідження — феноменом Бандери та його роллю в українському ультранаціо-налістичному русі.
Після ознайомлення з окремими частинами цієї книги може скластися враження, що головними винуватцями Голокосту в Західній Україні були українські націоналісти, а не німецькі окупанти та українська поліція. Дискутувати про це на сторінках своєї праці я не буду, бо у ній наведено точні дані як про кількість убитих німцями та українською поліцією, так і про кількість загиблих від рук ОУН-УПА та інших українських злочинців.
Мета цієї книги полягає не в тому, щоб запевнити, що нібито всі галицькі та волинські українці (і відповідно, усі українці) підтримували політику ОУН, воювали в УПА, були причетні до Голокосту, етнічних чисток польського населення та до інших форм етнічного й політичного насильства (або погоджувалися з такими діями). У монографії досліджується взаємозв’язок між націоналізмом та насильством, скоєним під його прапором, але в ній також наведено дані про економічні, соціально-політичні чинники, які сприяли виникненню етнічних конфліктів та формуванню фашистських рухів.
Ця монографія не відкидає того факту, що за часів Другої світової українці були і жертвами, і виконавцями злочинів, або того, що люди, які брали участь в етнічному та політичному насильстві, стали жертвами радянської влади. Ба більше, у моєму дослідженні не стверджується, що всі українці, які перебували в лавах ОУН чи УПА, були фашистами або радикальними націоналістами. До цих організацій вступали різні люди, вони керувалися різними мотивами, а багато хто з них діяв під примусом. Моє дослідження не стверджує як того, що всі українці, які вступили до лав ОУН або УПА, чинили злодіяння, так і того, що серед українців тільки члени ОУН та УПА були причетні до Голокосту й інших злочинів. Такі припущення викривили б реальність та виправдали б цілі групи українців, зокрема тих поміж них, хто служив в українській міліції, не був націоналістом, але чинив злочини з економічних або інших неполітичних причин. Оскільки в монографії йдеться переважно про Бандеру та ОУН, інші українські політичні партії та організації згадуються рідко. Тому в читачів може скластися помилкове враження, що ОУН — це організація, яка домінувала в політичному житті України. Це, звісно, не так. До війни в Україні діяло багато інших націоналістичних, демократичних, консервативних та комуністичних організацій і партій, які впливали на її політичне життя, однак їхня діяльність не є темою цієї книги.
Частина 1. Неоднорідність, сучасність та поворот управо
Longue duree перспектива та неоднорідність української історії
Степан Бандера народився 1 січня 1909р. у с. Старий Угринів, що у Східній Галичині (карта № 8), крайній східній провінції імперії Габсбур-гів (карта № 3). Галичина, офіційно відома як Королівство Галіції та Лодомерії (карта № 7), була утворена 1722р. правлячим домом Габсбургів під час першого поділу Польсько-Литовської держави. Цей економічно відсталий регіон мав неоднорідне населення: згідно зі статистичними даними 1910 року 47 % її населення становили поляки, 42 % — українці та 11 % — євреї. Східна частина Галичини, у якій і виник політичний культ Степана Бандери і яку український національний рух проголосив частиною національної держави — України, мала такий самий неоднорідний склад: 62 % населення були українцями, 25 % — поляками, 12 % — євреями[123].
На момент народження Бандери близько 20 % «українців», чи людей, які почали сприймати себе українцями у результаті винаходу поняття національної ідентичності, жили у Габсбурзькій імперії (у Галичині, Буковині та Закарпатті). На той час 80 % українців мешкало у Російській імперії (на південному сході України, також відомому як «підросійська Україна»)[124]. Такий поділ (разом з політичними, релігійними й культурними особливостями) лежить в основі суттєвих відмінностей між галицькими та підросійськими українцями, проблематичність чого усвідомлювали як діячі помірного, соціально-орієнтованого національного руху XIX ст., — Михайло Драгоманов (1841—1895), Михайло Грушевський (1866—1934) та Іван Франко (1856—1916), — так і екстремістські націоналісти-революціонери XX ст.: Дмитро Донцов (1883—1973), Євген Коновалець (1891—1938) та Степан Бандера (1909—1959). Ці політичні діячі прагнули створити єдину українську націю, яка житиме в єдиній Україні[125].
Український національний рух заявляв про права на території, двоїсте та неоднозначне становище яких стало наслідком попереднього домодерного політичного та культурного поділу на Схід і Захід. Нові геополітичні обставини XX ст. ще дужче посилили окремий розвиток двох українських ідентичностей. Одними із найважливіших чинників, що сприяли зростанню культурних та релігійних відмінностей між західними та східними українцями, були військові конфлікти, що відбувалися між ОУН-УПА та радянською владою в сорокових та на початку п’ятдесятих років. їхнім відлунням став початок потужної пропагандистської війни між націоналістичними угрупованнями української діаспори та СРСР; як наслідок — кожна сторона демонізувала та ненавиділа іншу. В радянському та українсько-радянському дискурсі ставлення до особистості Степана Бандери мало зовсім інший характер, ніж у галицьких українців, унаслідок чого подальший культурний та політичний поділ України відбувся вздовж лінії розмежування двох протилежних за характером міфів про Бандеру[126].
Прадіди теперешніх українців, які мешкали у Габсбурьзькій Галичині на межі століть, називали себе «русинами», і так само їх називали представники інших етнічних груп (нім. ruthenen, пол. rusini). У Російській імперії українців називали «малоросами». У Галичині слово «Україна» (у зв’язку із назвою певного народу) почали використовувати приблизно з 1900-го. Хоча це слово вживали задовго до цього часу, однак воно не вказувало на назву народу. Прикметно, що український національний рух прагнув заднім числом нав'язати таку ідентичність середньовічним чи навіть давнішим мешканцям «українських територій». У домодерну епоху назва «Україна» стосувалася «прикордонних територій» Польсько-Литовської держави та Київської Русі. Для українських територій використовувалися такі назви, як Ранiа (гр.), Russia, Русь, Ruthenia та Roxolania[127].
1916 р. історик Станіслав Смолька, син австрійського консерватора та польського націоналістичного політика Францішека Смольки, з присвятою якому він видав свою книгу Die Reussische Welt, запевняв, що «географічна Україна» є «русинською територією»[128]. Бюрократія Російської імперії не вважала українців народом, а розглядала їх як етнічну групу з близькою до росіян культурною та мовною ідентичністю. Емський указ 1876-го, який був чинний практично до революції 1905р., забороняв не тільки друк та завезення літератури українською мовою, але й навіть використання на території Російської імперії назв «Україна» та «український». Після виходу цього Указу багато українських інтелектуалів емігрували до Галичини, де вони могли вільно публікуватися українською[129].
