Степан Бандера: человек и миф

Журнал «УН» виходив за кордоном у 1934 році і нелегально розповсюджувався в Західній Україні.

Як уже згадувалося, в революційну діяльність молодого Степана Бандеру ввів його старший товариш по Стрийській гімназії Степан Охримович. Але у Провід Крайової Екзекутиви Степан Бандера ввійшов, коли її очолив Іван Габрусевич, який, враховуючи успіхи Бандери в розповсюдженні преси, призначив його референтом відділу пропаганди. Очолювати цей відділ зовсім молодому юнакові було почесне, але разом з тим нелегко, передусім тому, що з відділом пропаганди було пов'язано багато освічених і здібних людей, які стали згодом видатними публіцистами:

Іван Габрусевич, Степан Ленкавський, Зенон Коссак, Богдан Кравців, Володимир Янів, Ярослав Стецько. Отже, ця робота вимагала такту і вміння налагоджувати стосунки з людьми, які в певних відношеннях стоять вище тебе: за віком, життєвим та підпільним досвідом, навіть за інтелектом.

Степан Бандера добре заявив себе на цьому місці, і вже на початку 1933р. Євген Коновалець розглядав можливість призначити його на посаду провідника. Але Бандера в цей час знову був арештований, вийшов на волю лише влітку і тоді ж почав виконувати обов'язки провідника Крайової Екзекутиви на ЗУЗ, а у грудні того ж року був затверджений офіційно.

У деяких книгах прихильників Бандери зазначається, що саме за його провідництва ОУН у Галичині зміцніла, організувалася, а її активність досягла найвищої точки. Це не зовсім так. Звичайно, часті зміни провідників були значною перешкодою у створенні міцної організації, але вже за Габрусевича було закладено тривкі її основи.

А проте саме Степан Бандера зініціював проти-монопольну акцію, шкільну акцію, а також за його наказом відбулися два найголосніші замахи 1930-х рр.: убивство працівника радянського консульства у Львові А.Майлова і міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького. Перш ніж детально розглянути ці акції, вернімося трохи назад і розглянемо так звану справу Біласа і Данилишина, щоб сучасний читач зрозумів, як вони сприймалися українським населенням Галичини того часу.

Іван Габрусевич, Крайовий Провідник ОУН у 1931-32 рр.

Один із радянських публіцистів писав, що в 1930-х роках ОУН стала на шлях терору. Це не зовсім так, оскільки ОУН утворилася на базі об'єднання кількох націоналістичних організацій, головно УВО, про що ми вже говорили, а УВО замахи на тих, кого вважала ворогами України, мала за головний метод своєї діяльності. Вбивали поляків, які особливо переслідували українців, а також українців, які погоджувалися на співпрацю з поляками. Тепер ми можемо засуджувати ці вчинки з моральної точки зору, але так було, а історію не можна змінювати ні в кращий, ні в гірший бік. Український поет і журналіст Сидір Твердохліб був убитий бойовиками УВО в Кам'янці-Струмиловій 1922 р., після чого Євген Коновалець, який видав наказ про цей замах, змушений був виїхати з Галичини за кордон.

Революційна діяльність, як і будь-яка інша, вимагає коштів. Як відомо, в Росії революційний рух підтримував своїми грішми мільйонер Савва Морозов (потім наклав на себе руки), а легендарний Камо і тоді ще нікому не відомий Коба (він же Сталін) на Кавказі добували гроші для партії більшовиків пограбуванням банків. Не доводиться дивуватися, що тим же шляхом пішли націоналісти в Галичині, тільки вони переважно нападали на пошти чи поштові підводи, коли ті перевозили гроші. Кілька таких акцій пройшли успішно: учасники нападу забирали гроші і зникали безслідно. Польська поліція збилася з ніг, але не змогла знайти жодних слідів. І от трапилась невдача в невеличкому містечку Городок, що переросла в національну трагедію.

Напад на пошту в Городку старанно готувався на протязі кількох місяців, займалися цим провідник КЕ ОУН Богдан Кордюк, бойовий референт Роман Шухевич і його новий помічник Микола Лебедь. Для участі в операції підібрали 12 бойовиків, з них Дмитро Данилишин і Василь Білас повинні були зайти на пошту і забрати гроші, а інші мали забезпечити відступ. Стріляти дозволялось лише за крайньої необхідності.

Операція почалася з невдачі: невчасно були доставлені запасні набої до револьверів, і бойовикам довелося провести добу у випадковій клуні, а був кінець листопада. Далі невдачі продовжувалися: судячи з усього, поліція була попереджена. Пізніше стало відомо, що в рядах ОУН діяв польський агент Роман Барановський, якого, зрештою, наступного року самі поляки запідозрили у «подвійній грі», і на суді виявилася його провокаційна роль. В усякому разі, всупереч відомостям, що на пошті немає озброєної охорони, тільки бойовики зайшли туди і наказали присутнім підвести руки вгору, як пролунали постріли. Гроші все-таки вдалося взяти, але коли бойовики вийшли з пошти, пролунали постріли з прилеглого будинку. Один з бойовиків, Володимир Старик, був убитий, другий, Юрій Березинський, брат дружини Романа Шухевича, майбутнього головнокомандувача УПА, поранений застрелився, іншим вдалося втекти. Проте коли Білас і Данилишин пробралися на станцію Наварія Глинна, щоб сісти на поїзд, вони натрапили на поліціянтів, які вже знали про напад в Городку і перевіряли документи у всіх пасажирів. Замість документів, Данилишин вихопив з кишені револьвер, застрелив одного поліціянта, поранив іншого, і вони кинулися тікати. Їх схопили тільки наступного дня в селі Розвадів самі ж українські селяни, яким було сказано, що поліція розшукує двох розбійників.

Володимир Старик, згинув у бойовій акції ОУН в Городку 30 листопада 1932 р. на 22році свого життя

Зараз, мабуть, найдоцільніше буде навести свідчення на суді священика с.Розвадів о.Киндія: «Першого грудня, десь коло години одинадцятої, я побачив, як багато людей, одні в сорочках, інші одягнені, з дрючками й колами бігли полем у напрямі лісу. Заінтригований цим, я пішов за ними і почув крики: «Розбійники! Лапайте!» Зразу я подумав, що це напали на дика, бо в тих сторонах їх багато. Але за якийсь час я почув крики: «Бий! Забий!» На гостинці я почув постріли. Після того рознеслися голоси: «Він уже не має набоїв, приступай безпечно!» Зі зворушення я не міг бігти і пристав. З горбка я побачив чоловіка, що лежав на гостинці, а над ним стояли люди. Я прибіг і просив, шоб люди не били. У віддалі якихось 30 кроків я побачив другого, що лежав у житі. І його били. Я не знав, котрого рятувати. Було чути голоси, що суд їх звільнить і вони потім спалять село, тому їх треба убити. Я, як священик, не хотів до того допустити. Пробував відібрати від людей дрючки, але люди були такі роз'юшені, що й на мене готові були кинутися. Нагло один з лежачих очуняв і встав. Це був молодий, високий мужчина. Я крикнув, щоб і другого перестали бити. По якомусь часі і другий очуняв і встав. Обидва вони були побиті, з голів їм текла кров. Вони зблизилися до себе, а люди їх оточили. І сталося таке, чого я ще в житті не бачив: один одного взяв за руку. Вони стояли на горбочку так, що їх було видно понад людьми. Тоді той вищий промовив: «Ми є члени української організації. Ми вмираємо за Україну. Як ви будете так воювати, то України ніколи не будете мати». Тому, що вони стояли близько мене, я чув, як один до одного шепнув: «Тепер поцілуймося на прощання!» Обидва поцілувалися. Я не є неспокійної вдачі, вмію панувати над собою. Але та хвилина, коли стояли люди з дрючками, а вони на горбу, пригадала мені, що так мусіло бути, як на Голготі розпинали Христа. Люди похилили голови і не знали, що робити. А тим часом надійшла поліція й їх забрала».

22 грудня у Львові засуджено до страти Дмитра Данилишина, Василя Біласа і Маріяна Жураківського, причетність Зенона Коссака не була доведена. Маріяну Жураківському президент Польщі змінив кару смерті на 15 років ув'язнення. Білас і Данилишин були повішені наступного дня о 6 годині 30 хвилин у дворі львівської тюрми «Бригідки». Перед смертю матері Біласа, яка була рідною

сестрою Данилишина, дали дозвіл побачитися з кожним окремо по 5 хвилин (пригадаймо долю Сороки і Зарицької). Останніми словами Данилишина на ешафоті були: «Мені тільки дуже жаль, що я не можу ще раз умерти за Україну». Білас вигукнув: «Хай живе Укр…» — далі не встиг. Свідчення про таку їх поведінку зберегли адвокати, які були присутні на страті. В цей момент по всіх львівських церквах та й по всій Галичині задзвонили дзвони, правилися поминальні служби. Польська поліція не втручалася, побоюючися спонтанних масових бунтів.

Ю. М. Березинський, поранений у бойовій акції ОУН в Городку, застрілився, щоб не попасти в руки ворога

Автором задуму перетворити фактичний провал акції в високу національну трагедію був саме Степан Бандера, і, мабуть, саме це зупинило вибір Євгена Коновальця на ньому.

У такій ситуації до Проводу прийшов Степан Бандера, і слід визнати, що при ньому діяльність ОУН стала різноманітнішою і захопила ширші кола людей. Продовжувалися замахи на окремих осіб, поширювалась націоналістична література, але й розпочалися інші акції, які виходили за межі суто підпільної роботи.

Найперше слід назвати культ стрілецьких могил. Щоб сучасний читач міг повною мірою зрозуміти, чим були. для галичан того часу полеглі січові стрільці (їх чомусь називали «усусусами» — через три «с»), треба було б написати окрему книгу. Зрештою, такі книги вже написані, хто зацікавиться, може спробувати їх розшукати, а тут зазначимо лише, що для мешканців кожного населеного пункту на Західній Україні могили січових стрільців на місцевому кладовищі нагадували про їхніх чоловіків, батьків, синів, братів, які полягли за незалежну Україну, а могили їх невідомі.

Отже, ті стрілецькі могили почали впорядковувати: ставили на них пам'ятники або хрести, обсаджували квітами, відправляли поминальні служби, влаштовували віча. У селах, де не було таких могил, насипали символічну і встановлювали на ній хреста.

Польська влада швидко зорієнтувалася, чим це їй загрожує, і повела боротьбу: поліція і шовіністичнії елементи нищили могили, скидали пам'ятники, зрубували хрести. Не раз це робилося вночі (згадайте, як у 1990 р. в с. Старий Угринів «спеціалісти підривної справи» за наказом військового міністра СРСР Язова вночі двічі знищували пам'ятник Степанові Бандері).

Наступною за важливістю була антиалкогольна акція. Потребуючи грошей для зміцнення державності, польська влада оголосила державну монополію на тютюнові вироби й алкоголь. У відповідь ОУН закликала всіх свідомих українців кинути палити і не вживати алкоголю, щоб, по-перше, не руйнувати свого здоров'я, а по-друге, не підтримувати своїми грішми ворожу владу.

Третьою була шкільна акція, неоднозначно сприйнята навіть щирими патріотами-українцями.

Василь Білас, 21-річний бойовик ОУН, повішений поляками у львівській в'язниці «Бригідки».

Наново створеній після двохсотлітнього небуття польській державі, якщо дивитися з точки зору її інтересів, зовсім ні до чого були якісь українці, які пам'ятали, що колись Україна була незалежною державою. І в першу чергу треба було виховати молоде покоління в дусі відданості Польщі, її державним символам, її вождям. З цією метою скорочувалася кількість українських шкіл (чи ж не так було в повоєнні роки по всій Україні, понадто після того, як Микита Сергійович Хрущов сказав, що чим швидше ми всі перейдемо на російську мову, тим швидше збудуємо комунізм). В інших школах вводилося викладання двома мовами: українською і польською (знову таки дуже схоже на намагання деяких сучасних сил влаштовувати в одній школі російські й українські класи). А ще у школи присилалися вчителі-поляки, заборонялося учням спілкуватися межи собою українською мовою, влаштовувалися урочисті відзначення польських державних свят.