Повертаючись до питання кінського обладунку в сарматів, можна припустити, що він також був шкіряний, а отже, не лишив по собі археологічних слідів. Описи декотрих боєзіткнень сарматів із високоорганізованою римською лінійною піхотою не залишає сумнівів, що перемога сарматів забезпечувалася розчленуванням бойової лінії супротивника саме таранним ударом кінних списоносців. Інша справа, що повноцінних важких кавалеристів могли підтримувати більш легко озброєнні воїни, котрі не мали важкого обладунку, але також вправно володіли довгими списами. Тож катафрактарії у складі певного сарматського контингенту навряд чи складали значну кількість, але їхня роль у фронтальних зіткненнях із супротивником була непересічною.
Необхідно зауважити, що застосування такої тактики сарматами стало можливим насамперед не завдяки удосконаленню захисного спорядження та наступальної зброї. Найбільше значення, як показав у своїх роботах О. Симоненко, мало поширення у сарматському середовищі нового типу сідла, що характеризувалося відносно глибоким дерев’яним ленчиком та високими луками. Таке сідло, навіть без стремен, забезпечувало впевнену посадку вершника й було здатне компенсувати зворотній імпульс під час удару списом у ціль. Упевненість посадки мала значення й під час використання вершником клинкової зброї, забезпечуючи воїну достатню рухливість торсу та рук. Таранний удар, власне, був одноразовим; у разі, якщо спис потрапляв у ціль, його зазвичай відкидали. Тож надалі вершник мав можливість продовжувати бій лише довгим клинком.
Не менше, аніж сідло, значення мала й удосконалена сарматська вузда, що дозволяла впевнено керувати конем і під час стрімкого наступу, і під час відносно статичного кавалерійського бою на клинках. В останньому випадку саме керованість коня, а не фехтувальна вправність вершника була головною запорукою перемоги.
Велика тактика сарматів, за великим рахунком, мала лише один прийом — наїзд (набіг). Причому байдуже, йшлося про зіткнення із супротивником у полі або ж атакування стаціонарного пункту (фортифікованого або ні). Раптова поява на полі бою, масованість обстрілу, стрімкість натиску, блискавичний розвиток успіху в разі, коли бойові порядки супротивника розчленовані, він поніс значні втрати, відступає. Або ж не менш блискавичний відступ (часто-густо імітаційний) у разі, коли супротивник чинить опір і тримає позицію. Така поведінка у відкритих зіткненнях здавалася звиклим до «правильної» війни античним авторам нешляхетною, дозволяла зневажливо зауважувати, що сармати схильні радше до розбою, аніж до війни. Однак саме ця «розбійна» метода дозволяла сарматам неодноразово громити не тільки варварів, а й міліційні і регулярні античні армії. Навіть відступ навряд чи був проявом боягузтва, самі ж античні автори неодноразово зазначають войовничість та сувору мужність сарматських вояків. Радше ішлося про збереження сил, опанування більш вигідної позиції, заманювання ворога у пастку.
За нападів на осілих сусідів запорукою успіху сарматів залишалася та сама раптовість. Швидкий напад летючих кавалерійських загонів, ймовірно, не дозволяв надійно захистити не тільки відкриті селища, а й укріплені городища. Археологічними свідченнями успішності такої тактики, зокрема, є згарища на городищах зарубинецької культури Пилипенкова Гора та Бабина Гора в околицях сучасного Канева, Круглого (Малого Ходосіївського) городища на південних околицях Києва та Юрковиці в центральній частині сучасної столиці України. Сарматське «авторство» погромів не викликає особливих сумнівів, адже фронтальні боки укріплень усіяні сарматськими стрілами.
Складніше було застати зненацька мешканців античних осередків, котрі були знайомі з канонами поліоркетики (розділу воєнної науки про ведення облог та протидію облогам) та звикли постійно бути напоготові щодо негараздів, котрі чинять невгамовні сусіди-степняки. Джерела не залишають сумнівів: вести правильну довготривалу облогу сармати були не спроможні. Однак вони сповна використовували психологічний ефект раптової появи під стінами міста величезної юрби озброєних людей. Нищення околиць, пограбування угідь, взяття у полон тих, хто не встиг сховатися за стіни, справляло гнітюче враження. Тож, аби мінімізувати втрати, елліни та романізоване населення придунайських провінцій частіше чинили не збройний опір сарматам, а пропонували контрибуцію, а подекуди постійну данину. Зокрема, певний час у 60—80-х рр. н. е. під протекторатом сарматських царів Фарзоя та його спадкоємця Інесмея перебувала Ольвія. Ці царі навіть карбували власну монету на ольвійському монетному дворі — доволі принизливий факт для поборників полісних свобод еллінів. Не цуралися регулярно «сплачувати за мир» сарматам навіть римські імператори.
Раптовість, як уже неодноразово зазначалося, була головним тактичним елементом, що забезпечував успіх кампаній сарматів. Базовою тактичною навичкою для створення ефекту раптовості є швидкість переміщення, і сарматські вояки володіли цією навичкою бездоганно. Хрестоматійним прикладом у цьому плані є «спецоперація», проведена напівлегендарною царицею Амагою десь наприкінці ІІІ або на початку ІІ ст. до н. е. На прохання херсонеситів, котрі потерпали від набігів скіфів, Амага на чолі загону зі 120 відбірних вояків за добу здолала 1200 стадіїв (бл. 200 км), раптово вдерлася у ставку скіфського царя, вбила його самого та його найближче оточення і посадила на престол царева сина, наказавши не чіпати ані херсонеситів, ані сусідніх варварів. Полієн, котрий переповів цю історію, спеціально підкреслює, що кожен воїн у «спецзагоні» Амаги мав по три коні. Переміщення сарматів одвокінь та навіть отрикінь зазначають й інші автори. Саме це дозволяло сарматським контингентам здійснювати форсовані марші та забезпечувало ведення маневреної війни в темпі, не звичному для осілих або напівосілих сусідів. Зрозуміло, що у «внутрішньосарматських» конфліктах або у сутичках з іншими номадами зазначена тактична перевага значною мірою нівелювалася.
Не надто різноманітною (так само, як і тактика) була стратегія сарматів. Головним чином їх цікавив грабунок та захоплення полонених, котрих обертали на товар, чи то дозволяючи викуп родичам або одноплемінникам, чи то перепродаючи в рабство на сторону. Зазначимо, що кровожерливість номадів їхні сучасники схильні перебільшувати. Набіг не часто мав на увазі тотальний розгром та геноцид переможеного ворога. Економічна доцільність таких дій украй низька. Судячи зі всього, після завдання військової поразки сармати намагалися нав’язати переможеним данницькі відносини, що забезпечувало регулярний прибуток. Ба більше, у джерелах трапляються згадки про те, що часто-густо сармати віддавали перевагу не «гарячим» конфліктам, а «акціям залякування». Приклад такої акції подає знаменитий ольвійський декрет на честь Протогена: цар саїв Сайтафарн з’являється під стінами Ольвії з численним військом і витребує не тільки фіксовану регулярну данину, а й додатковий «подарунок за проїзд».
Набіги заради грабунку сармати здійснювали не тільки на осілих сусідів, не менш регулярними, слід думати, були й конфлікти з іншими номадами та між різними сарматськими угрупуваннями. Щоправда, в таких випадках подекуди йшлося про дещо відмінну стратегічну мету, а саме встановлення контролю над територією переможеного супротивника (насамперед пасовиськами та водними ресурсами). Знов-таки, жодним чином не йшлося про повне винищення ворога. Переможені на полі бою могли переселитися в іншу місцину (що траплялося, імовірно, найчастіше) або ж визнати зверхність переможців та влитися в їхню орду на правах «молодших партнерів». Останнє мало на увазі виплату данини володарям та надання за вимогою воїнів.
На жаль, античні автори приділяли увагу здебільшого власним конфліктам із сарматами, а не внутрішньосарматським справам. Археологічні ж матеріали є доволі непевним джерелом щодо реконструкції подієвої історії сарматських племен. Проте комплексний аналіз дозволив фахівцям-сарматологам бодай крупними блоками реконструювати перебіг військово-політичних подій у сарматському середовищі Північного Причорномор’я та суміжних територій.
Протягом ІІІ ст. до н. е. сармати кочували на лівобережжі Дону, у Прикубанні, Поволжі та Західному Казахстані. Активність західних сарматських племен за Танаїсом-Доном обмежувалася короткочасними рейдами, іноді доволі глибокими та, як свідчить випадок із саями Сайтафарна, обкладанням даниною античних осередків. На зламі ІІІ—ІІ ст. до н. е. населення східної частини сарматського ареалу почали турбувати войовничі хунну (як їх називають китайські хроніки), предки гуннів. Цей тиск спричинив посування сарматських племен на захід.
Першими з сарматських угрупувань, що перетнули Танаїс-Дон на початку ІІ ст. до н. е., були язиги та роксолани. Язиги опанували степи між Південним Бугом та передгір’ями Карпат, а роксолани — Лівобережжя й межиріччя Дніпра та Південного Бугу. Уже від цього часу сармати впевнено демонструють зовнішньополітичні амбіції. Зокрема, до самого початку опанування Південноукраїнського Степу роксоланами належить уже згаданий рейд Амаги. «Кримський вектор» у політиці роксоланів продовжила невдала для кочовиків Діофантова війна 110-х рр. до н. е. Згодом, у 80—60-х рр. до н. е., сармати взяли найактивнішу участь у подіях Мітридатових війн як союзники понтійського царя. Які саме сарматські угрупування разом з іншими народами Циркумпонтійської зони билися проти римлян та їхніх союзників, судити важко, джерела окремо згадують лише язигів.
Бурхлива діяльність царя даків Буребісти, що припала на середину І ст. до н. е., зачепила насамперед найзахідніше сарматське угрупування, язигів. Проте не можна виключати, що війська Буребісти просунулися на схід аж до Дніпра, тобто зачепили й володіння роксоланів. Принаймні, показовою є поява сарматських поховань доволі глибоко у Лісостепу від Подністров’я до Середнього Подніпров’я та верхів’їв Орелі та Самари на Лівобережжі. Найпівнічніше сарматське поховання в Середньому Подніпров’ї розташоване в районі сучасного Кагарлику Київської області, а набіги сарматів (найімовірніше, роксоланів) сягали ще далі на північ. Зокрема, вже згадувалися сарматські погроми зарубинецьких городищ та поселень в околицях сучасного Києва; вони припадають саме на середину І ст. до н. е.
Слід думати, що негаразди у протистоянні із даками Буребісти як язиги, так і роксолани намагалися компенсувати нападами на північних сусідів, мешканців українського Лісостепу. При цьому фаза гарячого конфлікту була порівняно нетривалою. На чималій кількості пам’яток, що зазнали сарматських нападів, життя невдовзі відновлюється, а археологічні дані свідчать, що між сарматами та осілим населення зазначених регіонів встановлюються відносно мирні взаємовідносини. Найбільш вірогідно, що землеробське населення сплачувало данину сарматам в обмін на мир та спокій.
Подібна модель взаємовідносин, імовірно, ще у першій половині І ст. до н. е. встановилася між сарматами та мешканцями пізньоскіфських городищ пониззя Дніпра. Щоправда, й тут є сліди погромів, однак настільки яскравих археологічних свідоцтв саме сарматського «авторства» цих руйнувань, як у випадку зарубинецьких Бабиної Гори та Круглого городища, ми, на жаль, не маємо. Натомість матеріальна культура цих пам’яток, синкретизм поховального обряду та антропологічні матеріали засвідчують найтісніші контакти між осілими пізніми скіфами та їхнім кочовим сарматським оточенням.
