У західній Європі українське козацтво певний час сприймали як окремий народ, але невдовзі його почнуть усе ж сприймати як частину русинів. Тому суттєвим із тих часів є зауваження французького автора П’єра Шевальє (1663), що «козаки — це тільки військо, а не народ, як багато дехто думав». Італієць Г. Пріорате тоді ж писатиме, що «ні походженням, ні укладом життя вони (козаки) ні в чому не відрізняються від русів» (цитата за Д. Наливайком).
Щодо України, то П. Шевальє надає таку інформацію: «Країна, де мешкають козаки, зветься Україною, що означає „окраїна“. Це вся територія, що простяглася поза Волинню та Поділлям і яка входить до складу Київського та Брацлавського воєводства... Україна є дуже родючою країною, так само як Русь і Поділля». Коли в нього йдеться про Русь, то мається на увазі Прикарпаття (Руське воєводство). Таким чином, Україна для Шевальє — це Наддніпрянщина, якою за булави Хмельницького оволоділо Військо Запорозьке. В іншого француза Отевіля у загальному описі Речі Посполитої Україна є також лише Придніпров’ям, але вона перераховується серед «руських провінцій» разом із Поділлям, Волинню та Галичиною.
* * *
Утім, повернімося до «візуалізації України», здійсненої іншим сином Франції, старшим сучасником Шевальє, та до одного з його джерел інформації. Вочевидь етапний для картографії та історіографії України автор — це Гійом Левассер де Боплан (1600—1673). Ця постать добре відома поколінням істориків, які зверталися до його «Опису України, кількох провінцій королівства Польського, що тягнуться від кордонів Московії до границь Трансильванії, разом з їхніми звичаями, способом життя і ведення воєн» (1651). Цей французький артилерист, військовий інженер і картограф, який уже добре побачив світ (брав участь в експедиції до Індійського океану), перебував на польській службі в 1630— 1647 рр. У 1630-х рр. він будував укріплення у Барі, Бродах, Кременчуці та Кодаку, проводив топографічні вимірювання і креслив карти українських територій. Географи найбільше шанують його здобутки в гідрографії: наприклад, саме він, як сьогодні видається, правильно «загнув» на мапі Дніпро, який перед тим зазвичай зображувався з прямим руслом або з лише одним вигином.
У його описі «Україна» є також збірною назвою придніпровських провінцій Речі Посполитої, у яких саме на час друкування його праці завирувала кривава козацька війна. Для Боплана правий берег Дніпра є «руським», або «українським», а лівий — «московським» (не в сенсі приналежності, а наближеності); вживає він як синоніми «русини, або козаки».
Боплан по суті першим помістив «Україну» (принаймні за назвою окремої карти країни) в географію Європи, де вона посідала своє місце до кінця XVIII ст., а згодом епізодично «блимала» до 1917 р. Наприкінці ж XVIII ст. і українська Гетьманщина, і самі запорозькі козаки, і Польща, і Литва, і кримські татари вже втратили актуальність через завоювання, поділ і розчленування імперіями — Російською та Австрійською. Але за часів Боплана всі ці процеси лише розпочиналися...
Характерною і важливою для нас є змістовна зміна, ще за перших років існування карти Боплана, пояснення терміна «Україна». Спочатку вона виступає як друга назва «Диких Полів», але вже за декілька років починає цілком відповідати назві «Опису» Боплана — «Карта України з багатьма її провінціями», оскільки одночасно відбувалося становлення держави Б. Хмельницького та його послідовників під час визвольної війни. Через це «Україна» перетворювалась зі своєрідного прикордонного регіону Речі Посполитої на політонім (назву політичного утворення), межі якого зумовлювалися актуальними кордонами Козацької держави. За викладом Боплана, до «України» очевидно «надійніше» належить західніший, ближчий до Польщі берег Дніпра, власне саме Дике Поле, воєводства Брацлавське та Київське (останнє обіймало обидва береги Дніпра).
За загальним «образом території» (чи «ракурсом») на карті Боплана Україна являє собою буквально східну частину володінь корони Польської в межах «Республіки двох народів» (Речі Посполитої) від певної межі: на схід від «Russiae Pars» (Галичини), на південь від Великого князівства Литовського, на північ від турецько-татарських володінь і — до московського кордону. Врешті, десь такі самі кордони держави Хмельницького й фігурують у Зборівській угоді 1649 р. або ж межі Великого князівства Руського в Гадяцькому трактаті Івана Виговського 1658 р. Щодо західних меж «карти України» (не самої України, як її уявляв Боплан — остання у нього була меншою), то на першій карті («Загальному плані») вона сягає Львова і Західного Бугу, а от на докладнішій «Спеціальній» — уже Перемишля і Вісли; на першій карті є «Русь», на другій — «Червона Русь».
* * *
Надалі, відколи козацька Україна буде поділеною по Дніпру між Московією та Польщею Андрусівським перемир’ям 1667 р. та «Вічним миром» 1686 р., її розфарбування на картах навпіл у різні державні кольори не надто поспішатиме. І не стільки внаслідок професійної «інерції» картографів, скільки через постійну зміну політичних та військових важелів, які не дозволяли зафіксувати якийсь «остаточний стан» території. Тим більше, що така радикальна зміна кордонів вимагала певної реклами та промоції. Якщо Боплан перебував на польській службі й віддзеркалював на карті як ракурс південно-східну частину Речі Посполитої, то для зафарбування Лівобережжя у московські кольори на західноєвропейських картах необхідна була «московська редакція» карт Східної Європи, яка б дійшла до провідних картографічних видавництв, майстерень і редакцій Заходу: Парижа, Амстердама, Лондона, Нюрнберга, Данцига (Гданська).
«Картографічна пропаганда» була вагомою річчю в часи, коли безпосередньо «великий світ» мало хто бачив, а от уявлення хотів би мати (хоча й зараз не надто багато змінилося). Тим більше для повноважних людей, які за тих часів практично займалися «геополітикою». Як пише історик Ларі Вулф, «самі карти стали географічним каркасом для впорядкування інших галузей знань, від природничої історії до історії національної... Географія стала невіддільною частиною тогочасної міжнародної політики».
Такий політично важливий напрям «картографічної пропаганди» буде цілеспрямовано розвинутим у Росії лише від Петра І. Його масштабні проекти географічного дослідження Росії передбачали створення зусиллями Санкт-Петербурзької імператорської академії наук «Атласу Російського», який би став перевіреним джерелом інформації для Заходу. До цього Московія виглядала на картах як таємнича холодна країна на самому краю Європи та в Азії, її приналежність до європейського або азійського світу була заплутаною (згадаймо цю саму дилему на портоланах). Християнська віра московитів начебто й відносила їх до Європи, але з античних часів відомий кордон Європи по Дону (Танаїсу) поділяв Московію з часів завоювання Сибіру принаймні навпіл; дипломат і мандрівник Сигізмунд Герберштейн у середині XVI ст. вважав, що якщо провести лінію від Танаїсу, то Московія опиниться в Азії. Це змушувало згадувати аналогічну ситуацію з «Сарматією європейською» та «Сарматією азійською», оскільки межа Європи становила для європейців певну самодостатньо значущу, символічну річ у визначенні того, що ми сьогодні назвали, б «цивілізаційною приналежністю». Аналогічна думка присутня й на карті, створеній у Литві втікачем із Москви воєводою та окольничим Іваном Ляцьким та художником Антонієм Відом (1542): «Московія, вона ж Альба (Біла) Руссія, не є частиною Європейської Сарматії. Але належить великій Азії або ж Скіфії...» В амстердамському атласі Яна Блау 1665 р. московити зображені на карті Азії серед мініатюр азійських народів.
Узявся за цей споконвічний кордон з Азією той самий Петро І під час Азовських походів 1695—1696 рр. Успіх цих війн мав бути прорекламований відповідними «декларативними» картами. Начерк одної виготовили 1699 р. іноземці на московській службі генерал-майор Менгден та фельдмаршал Брюс, а гравіював її голландець Ян Тессінг. Ця карта була видана російською та латинською мовами, містила улесливий картуш і портрет московського монарха. На думку українського історика картографії Р. Сосси, на ній чи не вперше Україна позначена як «Мала Руссія» (Pars Russiae Minor), у межах Наддніпрянщини і без тодішнього польсько-російського поділу по Дніпру. Подібний твір 1701 р. створив й інший голландець Адріан Схонебек. Імовірно, що «Мала Руссія» взагалі як назва на карті походить саме з російської картографічної продукції петровської доби, — принаймні на західноєвропейських картах раніше цей термін не вживали.
Втім, водночас початкова залежність петровської російської картографії від західноєвропейських зразків позначилася на тому, що на зламі XVII—XVIII ст. вперше (але вкрай ненадовго — хіба що один раз) на російську карту втрапляє «Україна Козацкая Страна» (саме так!). Співіснують на цій карті й «Царство Московское или Российское», і «Рωссиа Черная» в Галичині та Холмщині. Поява тут України продиктована тим, що ця карта була перекладом французької карти Гійома Сансона, на якій був підпис, успадкований від Боплана. Надалі ж «Україна» вже не з’явиться знову, замінена на офіційно прийнятнішу для держави, що нещодавно почала назватися «Росія», — «Малоросію».
Звісно, що термін «Мала Русь», який у XVII—XVIII ст. трансформувався у «Малоросію», нам відомий здавна — з XIV ст. (епізод, пов’язаний з утворенням Галицької митрополії паралельно із перебуванням у Москві київського митрополита). Проте якогось географічного та політико-правового змісту «Малоросія» набула лише в контексті стосунків українських гетьманів та церковних ієрархів з московськими установами після 1654 р. Використовувалася ця назва як синонім земель Війська Запорозького (Гетьманщини) та України-Наддніпрянщини в офіційному листуванні й була відсутньою у буденному вжитку. Останнє не є випадковим, адже й саме слово «Росія» було урочистим еллінізованим (грецьким) синонімом «Русі» (або ж широкого ареалу руського православ’я) і, відповідно, поширилося в колах церковної ученості. До другої половини XVII ст. воно не стосувалося земель Московської держави, і тому ми не знайдемо якоїсь помилки у вітаннях спудеїв Київського колегіуму до Богдана Хмельницького 1648 р.: «З тобою, Богдане, Росія на ноги встала». У вірші Малися на увазі Русь-Наддніпрянщина та її сакральний центр Київ, а не Московщина. Проте згодом, у 1660—1670-х рр., поширюються у джерелах поняття «малоросійські люди», «малоросійські городи», «малоросійські гетьмани».
