Особлива роль української нації викристалізувалася за допомогою месіанського міфу, що протистояв аналогічним месіанським складовим польської і російської національних ідей. Саме національний месіанізм стає рушійною силою національної ідеї. І в цьому також полягало значення фольклору, адже Т. Шевченко передусім у ньому черпав сюжети для таких провіденційних віршів, як «Суботів» або «Розрита могила».
Причини денаціоналізації української суспільної верхівки у XVIII — XIX ст.
Староукраїнська козацька еліта зберігала свою опірність русифікаторським впливам, поки мала незалежний від петербурзької влади розподіл земельної власності в Гетьманщині. Втрата такої можливості лише прискорила процес масової дворянізації козацької шляхти. Вона вимагала від російського уряду легітимізації свого становища і маєтків. Щойно цей процес було завершено, як розпочалося масове розчинення колишньої старшини в російській дворянській верстві. З джерела автономізму і фронди старшина дуже швидко перетворилася на джерело стабільності та опори московської влади в Україні. За менш ніж 100 років відбулися дивні, здавалося б, метаморфози. Родичі В. Капніста, який ще 1791 р. шукав підтримки прусського короля в антиросійській акції на Слобожанщині й Лівобережній Україні, з падінням заборон на українство в часи першої російської революції 1905—1907 рр. були затятими монархістами, чорносотенцями й викривачами «підлих інтриг мазепинців».
Чи було це особливою рисою української ситуації? І так, і ні. Великі польські землевласники на східних кордонах Правобережжя не були активними діячами польського національно-демократичного руху. Вони так само шукали порозуміння з російськими правими партіями центристського спрямування (октябристами) на предмет протидії лівим українським та польським силам. Консерватизм землевласницького світосприйняття хотів використати В. Липинський у створенні правого національного консерватизму й мав у цьому певні успіхи. Як показувала практика, землевласники цементували той режим, який існував тоді в країні, але за лояльності до них нового режиму вони були готові підтримати й новий режим за умови гарантування збереження принаймні якихось прав на їхні маєтки.
Промовистий приклад можна навести з графом Юзефом Потоцьким, який у січні 1919 р. у листі до посла Української Держави В. Липинського називав себе українізованою формою Йосипом Потоцьким. Збільшовичені війська західного фронту почали руйнувати його маєток у подільському селі Антоніни. У дилемі між українцями і більшовиками польський граф обирає безпечніших для себе українців і звертається з проханням врятувати майно до автора «Шляхти на Україні» добірною українською мовою: «Яко довголітній мешканець України, котрому розвиток і культура дорогого мені краю дуже лежить мені на серці, гадаю, що пропажа цих збірок була б великою безповоротною стратою, не тільки для мене особисто, але як частинки національного добутку і для цілого краю, його історії і культури». Отже, біда українців полягала в тому, що через слабкість національного руху вони не змогли використати повною мірою великий культурно-фінансовий потенціал, який перебував у руках російських і польських дідичів на українській землі.
Перевагою поляків була наявність великої кількості польської інтелігенції в краю і на кресах, яка обслуговувала польських підприємців і земельне панство. Українська інтелігенції була нечисленна, і її швидко адсорбували російські столиці, зацікавлені у висококваліфікованих (у порівнянні з місцевими) кадрах різноманітних інтелігентських фахів. На відміну від чехів, українці не могли похвалитися містами і промисловими центрами, а феномена української буржуазії новопостала нація не мала. І в цьому була друга причина національного дезертирства верхів на користь панівних націй.
Український рух діяв у вкрай скрутних соціальних обставинах. Йому доводилося працювати серед низів суспільства і до них апелювати, оскільки його верхи цілком задовольнялися наявним станом суспільних відносин. Звідси походить і неструктурованість, неповнота українського суспільства, що досі впливає на українське політичне життя.
Зі старого українського панства лише три родини великоземельної козацької шляхти заявили про свою прихильність до новітнього українства: Тарновські, Галагани та Милорадовичі-Скоропадські. Власне, йдеться передусім про три визначальні фігури цих родів: Василя Тарновського (молодшого), Григорія Галагана і Єлизавету Скоропадську (Милорадович). Перший, крім козацької старовини, почав збирати рукописи перших українських письменників нової доби. Саме йому ми завдячуємо збірці автографів Т. Шевченка, П. Куліша та ін. Другий відкрив світу кобзаря Остапа Вересая та дав гроші на альтернативний щодо російських гімназій Колегіум Павла Галагана в Києві. Третя надала основну суму на відкриття першої некоронованої Української академії наук — Наукового товариства ім. Т. Шевченка. Але для українських умов такої кількості нової хвилі меценатів було замало.
Переважна більшість нащадків чернігівсько-полтавської козацької шляхти були на цей час вірнопідданими малоросами і російськими державниками, які боялися «україноманської мазепинської зарази». Наприклад, було достатньо самого лише написання прізвища директора музею В. Тарновського в Чернігові, відомого історика-генеалога Вадима Модзалевського серед авторів журналу «Україна» (1914) для звільнення з посади секретаря Чернігівського дворянського зібрання.
Подвійна лояльність та ідентичність — вимушена риса суспільних умов Російської імперії. Негативи й позитиви прихованого українства
Росія не мала такого поняття, як вільний третій стан. Різночинська верства перебувала в імперії Романових під постійним контролем. Людина не могла займатися вільними професіями, перебуваючи поза межами недремного державного ока. Централізація і державний диктат нависав над інтелігенцією, як дамоклів меч. Кожна культурна одиниця в євразійській імперії мала бути чиновником якогось із відомств. І в XIX ст. діяв «Табель о рангах», запроваджений Петром І. Т. Шевченко, П. Куліш, М. Костомаров, М. Гулак, В. Білозерський і, власне, всі діячі національного руху, були на службі у «царя-батюшки». Уже тільки ця обставина формувала явище подвійної лояльності, схиляла до національного роздвоєння, дводушності. Вона вимагала від людини бути на службі російським державником, а у вільний від роботи час, неофіційно, тишком-нишком, бути українцем.
Правила державної служби жорстоко карали симпатика українства. І коли його прихильність українству була виявлена — це було достатнім приводом для звільнення з служби і навіть жорстких та тривалих поліційних переслідувань. Людина опинялася поза межами суспільного життя з вовчим білетом. Знову потрапити на державну службу було дуже нелегкою, часто просто неможливою річчю. Відмовитися від служби і віддатися улюбленій українознавчій справі було фактично неможливо. Людина втрачала джерело непоганого матеріального життя та родинного добробуту. А на такі жертви погодитися могла далеко не кожна людина. Тоді треба було ставати або політичним емігрантом, як М. Драгоманов, або жити ізгоєм і готуватися випадковими підробітками, як це робив Б. Грінченко. Але друге стало можливим лише після ліберальних реформ російського устрою 1860-х — 1870-х рр., коли з’явилася земська форма праці.
Російська держава вміла цінувати чиновника. Він отримував значно більше за середній заробіток у сфері приватного бізнесу і, що найголовніше, міг покращувати своє матеріальне становище, працюючи на одному місці та в одній професії. На відміну від наших часів, фах (приміром, учителя середнього навчального закладу) був дуже престижним і матеріально вигідним. Оскільки потрапити на професорську посаду в університет було непросто, люди з науковими талантами активно йшли працювати до гімназій викладачами й не полишали цієї праці до кінця життя. Учительський фах мали такі знані вчені, як О. Андрієвський, В. Науменко, П. Житецький, О. Левицький, В. Ляскоронський, В. Модзалевський, В. Щербина, П. Тутковський та ін. Саме високий рівень зарплати дозволяв їм весь вільний час приділяти українознавчим інтересам, відмовлятися від гонорарів у «Киевской старине», працювати там безкоштовно, виконуючи технічну роботу. Учительський фах давав у суспільстві високе громадське становище. Педагог гімназії, працюючи 25 років, міг дослужитися до цивільного генеральського чину, кожні три-п’ять років отримувати ордени за вислугу літ і додаткові гроші.
Чи готовий був український інтелігент відмовитися від гарантованого доброту задля примарного і непевного життя публічного українофіла? У 99 % випадків — не міг. У цьому полягала психологічно-матеріальна причина подвійної лояльності. Коли М. Грушевський визначився зі своїм життєвим вибором, присвятивши себе українській справі, він облишив перспективну кар’єру російського службовця освітнього відомства і перебрався за кордон професорувати у Львівському університеті. Громадську кар’єру в Австро-Угорщині він не сподівався робити, тому залишився у російському підданстві. Але М. Грушевський цей свідомий вибір собі міг дозволити через матеріальну незалежність. А вона йому дісталася завдяки більш ніж тридцятилітній службі директором народних шкіл Терської області його батька — Сергія Грушевського, який був типовим представником української інтелігенції з подвійною лояльністю, мав сентимент до української культури, але вірою і правдою служив Російській імперії в справі просування її культурного впливу на Північному Кавказі (хоча це не заважало йому наповнювати шкільні та громадські бібліотеки Ставропольщини українськими виданнями).
Так само як і Сергій Грушевський, його сучасники Феофан Лебединцев (майбутній засновник «Киевской старини»), ректор київського університету Микола Іванишев (перший дослідник автентичного українського звичаєвого права і голова Археографічної комісії), Пантелеймон Куліш (засновник нового українського правопису) працювали на російський уряд в царині освіти на Холмщині. Разом із москвофілами-галичанами, на чолі з першим будителем західних українців Яковом Головацьким, вони фактично сприяли першому етапу русифікації цього українського Забузького краю. Царату потрібна була сила для деполонізації краю, і краще за українців ніхто на це не підходив.
Чи маємо ми за це засуджувати нашу інтелігенцію, чи повинні зрозуміти такий її вибір? Радше друге, адже їхній вибір був умотивованим рішенням. Працюючи представниками російської влади, вони сподівалися зробити корисні речі для українського корінного населення. Вимушене «колаборантство» — це доля інтелектуалів недержавної нації. Якщо навіть майбутній лідер польської політичної еміграції Адам Чорторийський був товаришем Олександра II до польського повстання 1830 р., то що вже говорити про українців. Саме в часи варшавської служби П. Куліша починаються його активні контакти з західноукраїнським національним рухом і спроба видання журналу «Правда» — першого політичного всеукраїнського часопису у Львові. Сподівання українців на плюси від державної служби в Королівстві Польському не справдилися, і всі вони за один-два роки повернулися в Україну.
