Бій під Крутами став символом жертовності й ідеалізму юних захисників української держави. Овіяний ореолом немеркнучої слави, подвиг української молоді посів чільне місце в національній історичній пам’яті. Та водночас цей бій став символом невмілого стратегічного планування. Якби назустріч головним силам М. Муравйова вирушили відправлені напередодні на полтавський напрямок свіжі підрозділи, а не виснажені кількатижневими боями юнаки 1-ї Української військової школи й невишколена молодь, перебіг або й результат бою могли бути іншими.
Аби врятувати становище, на Чернігівщину вирушив Гайдамацький кіш С. Петлюри (300 бійців). На Полтавщині оборону проти червоних продовжували тримати нечисленні відділи полковника Ю. Капкана й сотника С. Захарчука, юнацький курінь чорних гайдамаків, 1-ша сотня Січових стрільців і відділ вояків Сердюцького полку ім. П. Дорошенка. Оскільки річка й озеро Супій, розташоване за західним передмістям Яготина, являли собою вигідну позицію для оборони, саме тут Ю. Капкан вирішив дати червоним бій. Майже добу відбивали українські вояки ворожі атаки. Лише коли вранці 1 лютого червоногвардійці переправилися на правий берег річки, українські підрозділи були змушені відступили. При цьому українські вояки максимально плюндрували залізницю, намагаючись будь-що вповільнити просування червоних до Києва.
Командир 1-го Українського корпусу генерал Я. Гандзюк пропонував відправити свої війська для операцій проти червоних на Лівобережжі. За свідченням мемуариста, генерал не вважав розпропагованих фронтовиків серйозною загрозою для української влади: «Тут у нас, на Правобережжі, я не зважаю, наприклад, на 2-й Гвардійський корпус, розкладений більшовиками, це просто люди, які хочуть додому. Ми його роззброїмо, вживаючи для цього лише бойові демонстрації. Тут можливі навіть переговори, після яких деморалізовані частини ще більше почнуть танути у більшовиків».
Але військові сили в розпорядженні Я. Гандзюка також стрімко «танули» внаслідок дезертирства й відмови вояків битися з більшовиками. Фактично в середині січня 1918 р. лише 2-га Українська дивізія тримала позиції проти 2-го Гвардійського корпусу вздовж залізниці Козятин — Гнівань. Однак стан цих частин також залишав бажати кращого: дисципліна занепадала, вояки розбігалися, траплялися випадки безчинств щодо мирних жителів. Коли увечері 17 січня командування наказало ліквідувати «більшовицький виступ» у Жмеринці, українські частини виявилися неготовими виконати наказ.
У середині січня 1918 р. 2-й Гвардійський корпус відновив наступ на залізницю Вінниця — Козятин — Фастів. 2-га Фінляндська дивізія отримала наказ забезпечити 7-му армію з північного напрямку, для чого мала зайняти Старокостянтинів і ліквідувати владу Центральної Ради в 11-й армії. 12-й армійський, а також 5-й кінний корпуси мали за потреби підтримати операції проти уряду УНР. Оскільки частини 2-ї Української дивізії відмовилися вести бойові дії проти більшовиків, організація оборони виявилася неможливою. 27 січня гвардійці наблизилися до околиць Вінниці й почали обстрілювати місто з гармат. Українські вояки не чинили серйозного опору. До ранку 28 січня Кексгольмський і Литовський гвардійські полки зайняли місто.
Успішний наступ 2-го Гвардійського корпусу на вінницькому напрямку дозволив «революційним» керівникам 7-ї армії заволодіти залізницею Вінниця — Козятин — Фастів, що мало першорядне значення для евакуації військ Південно-Західного фронту. Вузлову залізничну станцію в Шепетівці мала зайняти 2-га Фінляндська дивізія. Але українське командування встигло викликати до Шепетівки частини 2-го Січового Запорізького корпусу, які ще залишалися на фронті. Оборону станції очолив начальник 5-ї Січової Запорізької дивізії генерал Поджіо. Та вже невдовзі з’ясувалося, що переважна більшість українізованих частин у цьому районі цілковито втратили боєздатність унаслідок занепаду військової дисципліни й дезертирства.
Наприкінці січня 1918 р. зупинити рух «революційних» військ із фронту вглиб України було нікому. 2-га Українська дивізія фактично розпалася. 30 січня радянську владу було встановлено в Козятині: місто взяла під контроль бойова дружина залізничників, а 5-й Український полк без жодного опору склав зброю. У Голендрах демобілізувався 7-й Український полк. 19-й Український полк відмовився битися з більшовиками й частково демобілізувався. У Фастові 1-й і 3-й Українські полки оголосили нейтралітет. І хоча в Коростені, Бердичеві, Шепетівці й Здолбунові ще трималися невеличкі відділи українських вояків, шлях на Київ було відкрито. Фактично правобережний фронт перестав існувати. Лише нестача залізничного транспорту вповільнювала темп наступу «революційних» військ 7-ї армії на українську столицю.
У січні 1918 р. більшовики розгорнули боротьбу за владу в Причорномор’ї. Керівним центром для прихильників радянської влади слугував Румчерод, серед членів якого переважали більшовики й ліві есери. 15 січня організаційній секції Румчероду було доручено подбати про «встановлення на місцях усієї влади Рад робітничих, солдатських, селянських і батрацьких депутатів». Безпосередньою підготовкою до перевороту займався військово-революційний комітет на чолі з головою Румчероду В. Юдовським.
Війська Центральної Ради в Південній Україні були нечисленними й не надто надійними. Один з українських офіцерів згадував про стан одеської залоги: «Там, де ми рахували по декілька тисяч вояків, було їх навіть неповні сотки. Виявилося, що чимало вояків було на відпустці, частина ж хорувала вже на більшовицьку пошесть, що її занесли до наших частин різні агітатори... Почалися одверті балачки про те, що не можна починати братовбивчої війни з тими, з якими і віра спільна, і з якими разом на фронті бідували, з одного „котелка“ їли й разом умирали; далі казали, що їм невідомий програм Центральної Ради, а більшовики стоять за мир, волю та роздачу маєтків бідакам; що, коли й прийшлося б воювати, краще стати на бік більшовиків, як підтримувати Центральну Раду». Ще гіршим був настрій українських частин у Миколаєві та Херсоні. Військова слабкість уряду УНР у цьому регіоні робила неможливим організований збройний опір більшовикам.
Уранці 28 січня в Одесі спалахнули бої між червоногвардійцями та вірними Центральній Раді військами. Перший день збройної боротьби не приніс перемоги жодній зі сторін. «Становище було непевним. Жодна зі сторін не могла констатувати якогось значного успіху своїх дій», — відзначав голова ВРК В. Юдовський. Інший більшовицький діяч свідчив, що гайдамаки «билися відчайдушно». Але нечисленність захисників Центральної Ради не дозволила їм розвинути досягнутий успіх, натомість червоногвардійці отримали підкріплення з Румунського фронту. До них приєдналися й матроси, які 29 січня вогнем корабельної артилерії змусили гайдамаків капітулювати.
Водночас більшовики здійснили переворот в інших містах Причорномор’я. У Миколаєві, за свідченням одного з місцевих більшовиків, «перехід до радянської влади відбувався зовсім безболісно. Міська дума сама ухвалила передати свої відділення і справи у відання Ради в повному порядку. Решта відомств, які й раніше були під контролем Ради, почали оформляти свої взаємовідносини з новим виконкомом». У Херсоні Рада робітничих і солдатських депутатів ухвалила вважати владу Центральної Ради поваленою й узяла до своїх рук усю повноту влади в місті. В обох містах червоногвардійці без особливих зусиль розсіяли нечисленних захисників уряду УНР. Натомість у Єлисаветграді опір українських вояків удалося зламати лише за допомогою прибулих до міста фронтовиків.
Більшовицька агресія підштовхнула українських політиків до рішучих дій. «Треба сказати, що наступ большевиків на Україну сприяв до певної міри зросту самостійницьких настроїв в українських національних кругах, і ці настрої знаходили собі відгук також і у військових кругах», — свідчив відомий історик та громадський діяч Д. Дорошенко. У ніч на 25 січня 1918 р. Центральна Рада ухвалила IV Універсал, яким проголосила незалежність України. «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого незалежною, вільною, суверенною державою українського народу», — ішлося в цьому документі. В Універсалі підтверджувалася дія на території України всіх проголошених раніше демократичних свобод, а також було задекларовано прагнення уряду УНР до укладення загального миру.
Але значення проголошення незалежності України нівелювалося неспроможністю уряду УНР самостійно впоратися із соціальною кризою й захистити державу від більшовицької агресії. Зневіра й розчарування панували в українському таборі. Вояки київської залоги нарікали, що Центральна Рада «боронить наші інтереси, но тільки вона слабко проводить в життя те, що дає». Суспільство втомилося від безвладдя й революційного хаосу. В очах багатьох учасників національного руху майбутнє української республіки виглядало тривожним і невизначеним.
Наприкінці січня 1918 р. влада уряду УHP обмежувалася фактично невеличким районом довкола столиці. Значна частина київської залоги дотримувалася нейтраітету або й співчувала більшовикам. Яскраве свідчення про настрій вояцтва залишив В. Винниченко: «Часто бувало, що при Генеральному Секретаріатові, при будинкові, де засідало правительство, на караулі стояли частини з більшовицьким настроєм. Коли б вони мали більше ініціативи, то любого вечора могли б арештувати весь уряд, вивести його в поле і розстріляти».
28 січня на київському заводі «Арсенал», який був найбільшим осередком більшовицьких настроїв у столиці, спалахнули заворушення. Усе почалося з того, що українська влада спробувала перевезти вугілля з «Арсеналу» на інші підприємства. Озброєні робітники відмовилися впускати представників уряду УНР на територію заводу, який за кілька годин перетворили на добре укріплений табір. До повсталих приєднався курінь полку ім. П. Сагайдачного. Командир цього підрозділу С. Міщенко став комендантом заводу. Київський комітет РСДРП(б) ухвалив розпочати збройне повстання. А вже на світанку 29 січня під стінами «Арсеналу» спалахнув бій. Українська кінна сотня, що рухалася прилеглою до заводу вулицею, потрапила під обстріл арсенальців. «Кіннота збилася докупи; коні, ставши дибки, скидали вершників, частина з них потрапила під порвані проводи трамвайної лінії й була вбита електричним током, — згадував очевидець. — Рештки сотні в паніці поскакали до парку».
Оскільки більшість вояків київської залоги дотримувалася нейтралітету, українське командування не мало достатньо військових сил для блокади повсталих арсенальців. У перші дні повстання на завод майже безперешкодно прибували червоногвардійці з інших районів міста. Центральне бюро київських профспілок передавало на «Арсенал» провізію, медикаменти й навіть боєприпаси. Утім, сподівання арсенальців на підтримку київської залоги не виправдалися: більшість вояків не бажала втручатися в збройний конфлікт. За винятком сагайдачників, навіть «збільшовичені» військові частини обмежувалися лише тим, що пропонували своє посередництво для залагодження конфлікту. Та коли делегація полку ім. Т. Шевченка прибула до Центральної Ради для переговорів, військовий міністр УНР М. Порш заявив шевченківцям, що жодних переговорів із заколотниками бути не може, допоки вони не складуть зброю.
