Мазепа

Тим часом 33-тисячна армія Карла XII навесні 1708 року виступила з Литви і 16—17 червня переправилася через річку Березину. Основний план шведського короля полягав у тому, щоб, маючи Польщу за головну оперативну базу, іти через Головчин — Смоленськ — Вязьму на Москву, скинути з трону Петра I (використавши, за словами польського резидента при Карлі XII Станіслава Понятовського, народне незадоволення царем), замінити його царевичем Олексієм і підписати з ослабленою Росією мирну угоду, яка забезпечила б усі права та інтереси союзників Швеції та самої скандинавської держави (перш за все у шведській житниці — Прибалтиці). Гетьмана Мазепу цілком влаштовував такий план — шведи відсікали Україну від основних сил царської армії, корпус Крассау та війська Лещинського ішли на Україну, де Мазепа організовував повстання проти Петра I (після цілковитого звільнення України гетьман, за словами Орлика, мав намір «писать до Царского величества лист и в нем выписать все наши обиды прежние и теперешние, прав и вольностей отнятие, крайнее разорение и пагубу»). Можливою була і допомога татар — за словами Кочубея, гетьман вже давно вів якісь переговори з ханом, зберігся також один із ханських листів до Івана Мазепи, датований кінцем 1705 року.

Отже, подібний план давав гетьманові час і можливість для того, щоб підготувати український народ і військо до союзу зі Швецією, врешті-решт просто проінформувати людей — за умов перебування в Україні великих російських сил зробити це було неможливо. Зрадити могло і найближче оточення, як показала сумнозвісна «справа Кочубея».

Тепер ми маємо дещо відволіктися від військово-політичних перипетій Північної війни і спробувати виявити хоча б декілька зерняток правди в цій заплутаній історії, яка містить елементи політичного детектива, пригодницького, психологічного та любовного романів.

Зауважимо, що Кочубей мав достатньо мотивів для написання свого знаменитого доносу, головним із яких, звісно, був не «український» чи «російський» патріотизм чи особиста образа, а вміло розпалювана жадоба влади. Але як же бути з романтичною історією з пушкінської «Полтави» (або трилогії Богдана Лепкого «Мазепа») про старого ловеласа-гетьмана, закохану красуню — доньку Кочубея та її обуреного батька? Що все-таки сталося у 1704 році між цими людьми?

Судячи з даних джерел, все було дуже просто і складно водночас. Василь Кочубей вів умілу та цілеспрямовану «шлюбну політику» — його донька Марія була одружена з сином ніжинського полковника Степана Забіли, Катерина — з сином другого генерального судді Василя Чуйкевича, Прасковія — з сином генерального хорунжого Івана Сулими. Наймолодшій доньці Кочубея, Мотроні (на Марію її перейменував О. С. Пушкін, насправді Марією звали старшу сестру героїні «Полтави»), у 1704 році мало виповнитися шістнадцять-сімнадцять років. Народилася вона близько 1688 року (тобто Іван Степанович вже був гетьманом, коли хрестив наймолодшу доньку Кочубея; згодом це стало значною перешкодою для ймовірного одруження гетьмана і Мотрі — православна церква негативно ставилася до самої ідеї укладання шлюбу між хресними батьками і хрещеними). На жаль, ми не знаємо точного часу і обставин зустрічі юної красуні Мотрі та вже немолодого, але все ще повного енергії гетьмана. Головне — це те, що ці двоє таких різних людей, схоже, цілком щиро покохали одне одного. Історики, відверто неприхильно або вороже налаштовані щодо героя нашої книги, твердили про те, що гетьман просто намагався спокусити чергову «жертву» — доньку Кочубея, яка була засліплена блиском булави і взагалі була «чрезвычайно ограниченным женским существом» (М. Костомаров).

Подібні домисли мають небагато спільного навіть із тією обмеженою інформацією з джерел, що нам відомі. Судячи з листування гетьмана і Мотрі, а також свідчень Кочубея на допиті, юна донька генерального судді виявила неабияку силу почуттів — у відповідь на постійні нападки та знущання з боку батьків (особливо матері, яку гетьман в одному з листів називає «катівкою») вона втекла до палацу свого коханого і довго відмовлялася повернутися додому. Підкреслимо, що поведінка гетьмана мало схожа на поведінку «старого Дон Жуана» — вона вельми шляхетна і виважена, здатна на сильні почуття.

Після того як Мотря повернулася додому (де її життя зовсім не було солодким — у листах відбилися згадки про важкі «сімейні сцени» — свідченням чого є хоча б ці рядки з листа гетьмана: «Моє серденько! Не маючи відомості про поводження Вашої милості: чи вже перестали Вашу милість мучити і катувати, тепер отже, від’їжджаючи на тиждень на певні місця, посилаю Вашій милості від’їздне через Карпа, яке прошу удячно прийняти, а мене в невідмінній любові своїй ховати»), закохані листувалися протягом певного проміжку часу через невідомих нам на ім’я слуг Мотрі, а також Карпа і Мелашку — слуг гетьмана Мазепи. Через тих же посланців Мотря дістала від гетьмана каблучку та книжечку і передала коханому пасмо свого волосся, намисто з шиї та свою нічну сорочку — в середньовічній Європі такі знаки уваги з боку дами щодо закоханого кавалера були досить поширеними. Згодом листування було перехоплене Кочубеєм, який зберіг 12 листів Мазепи (на жаль, жодного листа Мотрі не збереглося). Згодом Василь Леонтійович не надто шляхетно використав інтимне листування доньки у своєму доносі. Після арешту Кочубея листи повернув гетьманові канцлер Петра I Головкін, завіривши Мазепу в тому, що царські чиновники не знімали з них копій. Насправді ж копії було знято — саме їх на початку XIX століття відшукав у московських архівах російський історик Д. Бантиш-Каменський.

Нам мало що відомо про подальшу долю Мотрі Кочубеївни. Є непевні дані про плани її одруження в 1707 році із сином генерального судді Василя Чуйкевича Семеном і гостро негативну (що й не дивно) реакцію на це гетьмана. Є також згадки і про смерть Мотрі у відносно молодому віці.

Вся ця історія свідчить про те, що Іван Степанович був особою багатогранною, неординарною, справжнім сином своєї блискучої доби — часу, коли навіть наймудріші та найобережніші чоловіки могли ризикнути всім заради справжнього почуття…

Показово, що, хоча вищезгадана історія і сприяла погіршенню відносин між гетьманом та генеральним суддею, спілкування між ними, зокрема стосовно досить делікатних справ, тривало. Але десь у глибині, в інтимному оточенні Кочубея, зростала ворожнеча і ненависть до гетьмана, нагромаджувалися різноманітні матеріали, чутки, плітки, переказувалися необачні слова гетьмана, який інколи міг сказати дещо зайве в присутності Кочубея або його людей, хоча і не підпускав до своїх найпотаємніших планів нікого зі старшини (навіть вірному Орликові Мазепа розповів про свої переговори з Карлом XII під величезним секретом, змусивши поцілувати хрест), тим більше свого ненадійного «приятеля». А той наприкінці серпня 1707 року разом із своїм свояком, полтавським полковником Іваном Іскрою (онуком гетьмана Якова Остряниці, дуже впливовим і амбітним політиком), вирішив, що настав час діяти. Результат добре відомий — провал доносу і страта обох головних змовників…

«Справа Кочубея» змусила гетьмана відкрити деякі свої карти вищій старшині (і то лише найвужчому колу осіб, яким Іван Степанович міг довіряти, — генеральному обозному Ломиковському, полковникам Горленкові, Апостолу і Зеленському). Старшина гаряче підтримала ідею контактів зі шведськими та польськими колами.

На початку 1708 року складний механізм таємних дипломатичних зносин Української козацької держави, Швеції та тієї частини польської політичної еліти, що підтримувала короля Станіслава Лещинського, було нарешті відлагоджено і запущено в дію.

Цілком може бути, що «справа Кочубея» мала ще один наслідок для володаря України — вона розхитала його нерви, дещо підірвавши впевненість у собі, своїй політичній майстерності. Здоров’я гетьмана вже кілька років підточували різні хвороби, серед яких ми точно знаємо про подагру та артрит. Коли у вирішальний момент гетьман писав листи до царя та Меншикова про свій важкий стан здоров’я, це не була лише хитрість досвідченого політика — лише потужним зусиллям волі Мазепа подолав на якийсь час свої недуги і «зірвався як вихор» назустріч шведському війську.

Тим часом становище шведів у Білорусії ставало все важчим — зруйновані дороги, спалені села без запасів провіанту та фуражу, партизанські напади. У непереможній шведській армії поширювалися епідемії, військо страждало від нестачі продовольства. Карл XII чекав приходу з Ліфляндії допоміжного корпусу генерала Адама Левенхаупта, з яким ішов величезний (7 тисяч возів) обоз, навантажений порохом, боєприпасами та провіантом, але той запізнювався. 30 серпня росіянам вдалося розбити шведський загін під селом Добрим. Не маючи змоги пробиватися далі Смоленською дорогою, Карл вирішив наступати на Москву через Брянськ або навіть ще південнішим маршрутом, через Сіверщину. 21 вересня 1708 року шведи перетнули кордон Української козацької держави — були змушені це зробити, хоча це ламало увесь узгоджений попередньо з Мазепою план дій.

У світлі подальших подій шведські історики XIX століття робили однозначний висновок: Карл повернув на Україну тому, що його запросив туди потенційний союзник — Іван Мазепа, отже, провина за кінцеву поразку лежить не на великому шведському полководцеві, а на «хитрому і підступному козакові, який не надав обіцяної допомоги». Насправді ж ми знаємо, як бурхливо відреагував Мазепа на поворот шведів на південь. Він аж ніяк не «запрошував» шведів на свою територію — вони були змушені звернути з прямого Смоленського шляху, сподіваючись пробитися на Москву південнішим маршрутом. До речі, шведські історики так званої «молодої школи» (межі XIX—XX століть) і сучасні скандинавські автори здебільшого твердять, що поворот шведів на південь і їхня кінцева поразка — наслідок багатьох об’єктивних причин і деяких прорахунків Карла XII та його генералів. Останні не слід перебільшувати — у російського та радянського читача нерідко складалося уявлення про шведського короля як про гарного тактика, відчайдушного бійця і дуже поганого стратега. Чому от тільки Наполеон закликав військових читати і перечитувати описи кампаній Цезаря, Ганнібала, Фрідріха Великого, Тюренна та Карла XII? Судити полководця лише за кінцевими результатами його діяльності — небезпечно і несправедливо, адже не все в ході війни залежить від його волі та здібностей.

Так чи інакше, шведи швидко рухалися територією Сіверщини на південь, а паралельно з ними, але дещо східніше поспішало на Україну російське військо, яке мало наказ від Петра I не вступати в генеральну битву з Карлом, виснажуючи ворога тактикою «спаленої землі» та раптовими нападами (малою війною). У результаті найбільше страждала та територія, де йшли бойові дії.

Через недооцінку ворога та неузгодженість у діях шведське командування не дочекалося підходу корпусу Левенхаупта з його величезним обозом. Росіяни виявилися спритнішими. 28 вересня 1708 року поблизу села Лісне (неподалік міста Пропойська) російський «летючий корпус» (корволант) на чолі з Петром I та Меншиковим наздогнав шведів Левенхаупта і розгромив їх. Битва була дуже запеклою, шведи втратили увесь обоз і половину людей, але Левенхаупт усе ж зумів привести на початку жовтня до табору Карла близько шести тисяч уцілілих вояків. Утрата обозу із запасами сильно позначилася на боєздатності шведської армії. Тепер вона мала здобувати провіант і фураж за допомогою реквізицій, що було не найкращим засобом завоювання прихильності українського населення. Ще однією невдачею для шведів та гетьмана Мазепи стало те, що шведський генерал-майор Лагеркруна зі своїм шеститисячним корпусом не встиг вчасно зайняти найпівнічніше полкове місто Гетьманщини Стародуб, і стародубський полковник Іван Скоропадський, попри свою попередню таємну домовленість із гетьманом, був змушений впустити в місто царського генерала Інфлянта з військом (28 жовтня 1708 року). Так Карл XII втратив важливу і зручну базу.