Невдовзі Штефан полишив флот. Можливо, побачене в Німеччині переконало його, що шлях до слави лежить не через службу на морі. Флот подарував йому лише мимобіжний погляд на сині моря, над якими інші Габсбурґи колись панували. Найімовірніше, Штефан усвідомив марноту амбіцій морського панування, особливо з огляду на зростання німецького, та й, зрештою, британського флоту. Він і сам був англофілом, замовляв яхти з Британії і вмів розмовляти правильною англійською. Якщо море більше не могло запропонувати задовільної відповіді, можливо, такої відповіді слід було шукати в нації. Можливо, вік національних компромісів вдасться перетворити на вік національної слави. Штефанів вихід із флоту поклав край одній габсбурзькій мрії — про молодого й мужнього ерцгерцога, що приборкує високі моря. Але тепер у Штефана були інші мрії. Він був дуже багатим, щасливо одруженим і мав шістьох здорових дітей. Йому було тридцять шість років — вік достатньо зрілий, щоб розуміти, як навколо нього змінюється світ, але достатньо молодий, щоб вважати, що ці зміни можна випередити[31].
Штефан покинув флот, аби спробувати себе у здійсненні національної політики, яка послужила б йому та імперії його родини. Імена, що їх він дав своїм синам, мали символічно підготувати їх на правління новими королівствами на пограниччі імперії — балканським та польським. Якщо й справді не уникнути нових національних об’єднань, то нехай ці об’єднання відбуваються під проводом ерцгерцогів, у рамцях розширених габсбурзьких володінь. Якщо гряде націоналізм, то нехай він працює на розширення імперії, а не на її розпад. Для втілення такого плану габсбурзьким ерцгерцогам довелося б спершу перемінитися й стати національними лідерами. Під керівництвом Штефана принци змінять традиційні для себе ролі воєначальників на новий чин творців народів. Такою була гіпотеза щодо мінливої природи влади, і гіпотеза ця була цілком вдалою. Тепер Штефанові потрібна була лише лабораторія.
Острів Лошинь в Адріатичному морі, на якому Штефан побудував собі відпочинкову віллу, мав стати його Едемським садом, у якому він виростить свій яскравий рід модерних монархів. На цьому острові були стежки, але не було доріг; століття будувань та перебудувань кам’яних огорож розчистили ґрунт і водночас створили складне мереживо бар’єрів. Свою віллу, яка називалася Под’яворі або ж «Під лавровими деревами», Штефан побудував оддалік від берега високо в сосновому лісі, на місці, вибраному за його кліматологічні властивості. Рівень вологи тут начебто був ідеальним для родини, в якій часто хворіли на туберкульоз. Відвідувач Штефанової вілли йшов на захід, у протилежному від затоки напрямку, тоді піднімався пагорбом знаним як Кальварія. Сходження відбувалося нерівною стежкою і найчастіше потребувало допомоги найманого помічника й віслюка, що ніс багаж.
Маєток Под’яворі був спланованим райським куточком, що мав берегти здоров’я і тішити чуття. Стояв він осторонь від цивілізації, але не надто далеко. Навіть неуважний спостерігач помітив би, що природи тут торкнулася рука людини. Штефан завіз сюди двісті видів рослин із цілого світу, й віденські проектувальники та італійські садівники перетворили ділянку навколо вілли на гідний захоплення сад. Деякі з найяскравіших екземплярів флори були місцевими рослинами — наприклад, павуча орхідея, що цвіла синім усередині чорного. Англійська гувернантка, що прибула на острів узимку, писала про нього як про «розкішний сон». «Повітря тут повнилося пахощами помаранчевих та цитринових дерев, троянд і мімоз», — згадувала вона[32].
Ця гувернантка, життєрадісна молода панна на ім’я Неллі Раян, по прибутті зіткнулася з яскравим та химерним світом, що його Штефан створив для своєї родини на острові. Її зустрів Штефанів ад’ютант, який поцілував їй руку й перепросився за те, що єдиними відомими йому англійськими словами були «І love you». На першій її зустрічі зі Штефаном ерцгерцог наполіг, щоб вони негайно зіграли в теніс. До його послуг був оточений пальмами тенісний корт, на якому прислуговували четверо місцевих хлопчаків у народних строях, що несли сітки на високих палицях. «Гра була чудова, — згадувала про свій перший матч із ерцгерцогом Неллі, — але я скоро зрозуміла, що він зовсім не вміє програвати»[33].
Декілька днів по тому Штефан з’явився в її кімнаті. Він мав плани щодо її меблів. Пояснивши, що її облаштування було «немистецьким», він скинув усі її речі в купу посеред кімнати. Поки він тягав меблі й заливався потом, гувернантка висловила стурбованість, що його дружина, заставши його за таким заняттям, буде дуже здивована. Мов на поклик, з’явилася Марія-Терезія, яка лише посміялася з типово нав’язливої поведінки свого чоловіка. Тим часом принесли звістку про полювання, заплановане на наступний день. Штефан забув, що робив. Залишивши по собі безлад, він вийшов у коридор зі своїм новим співрозмовником, нестримно жестикулюючи[34].
Штефан, видавалося, перестав працювати. Він прокидався вранці й одягався у свою художницьку уніформу — мішкуваті вельветові штани, безформний піджак, солом’яний капелюх. Тоді вирушав із дому з полотном під пахвою та невідступним слугою за плечима. Його анітрохи не бентежив цілковитий брак мистецького хисту. Іноді вранці він випливав в Адріатичне море, повертаючись через декілька днів або й декілька тижнів із кількома новими картинами. Вечорами Штефан безцільно метушився по дому, або грав на піаніно, або ж влаштовував вечірки[35].
Справжнім його заняттям була освіта дітей. їхнє щоденне життя він розписав до хвилини, щоправда, остаточно не позбавляючи їх утіхи. Шестеро дітей — Леанора, Карл, Рената, Тильда, Лео та Віллі — вчилися вдома; їхні вчителі походили з дрібної шляхти й буржуазії. Також повитухами в них були місцеві жінки — щоб розбавити, за словами їхньої гувернантки, «надмір голубої крові». Учили їх ті, що вважалися представниками здоровіших класів. Діти прокидалися щоранку о 6:00, відвідували месу о 7:00, починали уроки о 8:00, споживали сендвіч та склянку вина о 10:00 (навіть малі діти завжди пили вино), ішли на прогулянку зі спілкуванням іноземною мовою об 11:00, обідали о 12:00 теж із вином, тоді займалися тенісом або каталися на ковзанах, пили чай із тістечками о 15:30, поверталися до уроків о 15:45 та вечеряли о 19:00[36].
Віллі та його брати мусили до кожного обіду та вечері за допомогою своїх покоївок і камердинерів перевдягатися у відповідні костюми. У вітальню до кожної страви вони заходили, дотримуючися порядку та рангу, навіть якщо родина споживала їжу без гостей. Зберігаючи жалобу за близькими родичами, — що бувало доволі часто, — діти мусили одягатися в чорне. На батькові уродини кожне з дітей мусило скласти йому листа іншою мовою. Діти розмовляли італійською — мовою матері та Адріатичного моря; німецькою — мовою батька й імперії; а також французькою та англійською, які, на Штефанів погляд, були мовами цивілізації. Після 1895 року їх також учили польської. Протягом дня діти говорили одне з одним німецькою, італійською, французькою, англійською та польською. У певному розумінні, всі ці мови були для них рідними; в іншому — у них узагалі не було рідної мови[37].
На Лошині Штефан залишався моряком. Він часто плавав із митцями, а іноді — з іншими гостями, наприклад, із Францом-Фердинандом. Трьох своїх синів він навчив правувати вітрильником. Свої яхти — із власними технічними специфікаціями — він замовляв на англійських верфях. Із суднобудівниками листувався англійською, вимагав дрібних змін і пояснював, що «це покращує вигляд корабля». Доправлення нової яхти завжди було великою подією. Родина здійснювала плавання по Адріатиці, до Трієсту, Венеції чи інших італійських портів. Одного разу вони відвідали Барі, щоб оглянути собор Св. Миколая. Там Штефан наполіг на купівлі чорної кози, яка впала йому в око[38].
Улітку 1900 року родина вирушила до Петербургу, столиці Російської імперії — потужної східної сусідки та суперниці Габсбурґів. У Габсбурзької монархії з Росією пролягав довгий східний кордон, і стосунки між ними були доволі напруженими. Дві імперії були суперницями на Балканах: Росія прагнула встановлення тут численних православних монархій, які підпорядковувалися б їй. Тим часом Австрія воліла якимось чином зберегти свої позиції на Адріатиці й скористати із занепаду Османської імперії. Крім цього, дві імперії були суперницями в польському питанні. Росія, яка здійснювала сувору політику централізації, з підозрою ставилася до вольностей, що ними тішилися поляки в Галичині. Якщо Галичині судилося стати осердям польського об’єднання, то розширення Польщі могло відбуватися хіба коштом Росії[39].
Штефанова любов до моря дозволяла йому підтримувати зв’язки з членами інших королівських родин, а також змушувала думати про дороги до влади. 1902 року він відвідав Мадрид у ролі австрійського делегата на церемонії повноліття його племінника Короля Альфонсо XIII з Бурбонів та Габсбургів. Альфонсів батько помер до його народження, а отже, сам Альфонсо народився королем. Протягом перших шістнадцятьох років його життя регенткою була його мати Марія-Крістіна, Штефанова сестра. Вона спромоглася виростити свого сина гідним його королівської долі. Для себе Штефан прагнув не меншого. Його діти виросли, знаючи, що їхній двоюрідний брат — король. Альфонсо народився для того, щоб посісти трон. Віллі народився, щоб його створити[40].
Морські подорожі навколо Європи, що починалися з Лошині, давали дітям маленькі уроки того, як вони могли б досягти таких перетворень. Для того, щоб змінити мапу Європи, діти мусили навчитися відповідно міняти власні ідентичності та поведінку. Під час родинних подорожей Штефан навчав Віллі й інших дітей того, як і коли змінювати публічну тожсамість; ніщо не могло бути природнішим за маску. Так, 1905 року Штефан та його родина вирушили до Парижа incognito. Штефан подорожував під фальшивим іменем для того, щоб його візит міг вважатися неофіційним.
За складними правилами тогочасної дипломатії, такий крок звільняв французький уряд від зобов’язань приймати родину як ерцгерцогів та ерцгерцогинь імперії. У такій ситуації не бракувало й комедійних моментів: коли габсбурзький ерцгерцог прибував до пристані incognito, місцеву владу однак належало повідомляти про те, що саме відбувається. Це завдання лежало на плечах закордонного міністра Габсбургів, який, до того ж, відповідав за нагляд над поведінкою ерцгерцогів на час їхнього перебування за кордоном[41].
Ці плавання були складником політичної освіти Віллі. Його та його родину — як осіб коронованих — на всіх візитах приймали короновані особи і чільники держав. Зверталися до них як до «Ваших цісарсько-королівських високостей», бо вони були цісарсько-королівськими ерцгерцогами та ерцгерцогинями, а в майбутньому — можливими правителями. На їхніх яхтах їх відвідували королі та королеви. Діти засвоювали, що світ поділяється на три види країн: імперії та королівства, що над ними правлять Габсбурги або їхні родичі; імперії і королівства, що над ними правлять інші династії; і республіки, такі як Франція. Подорожі на яхтах були, мабуть, приємнішою наукою, ніж щоденна рутина, яку діти знали на Лошині. З’явилися промовисті знаки, що вказували на небажаного штибу контакти з найманими моряками[42].
