Варто зазначити, що на місцевому рівні інструменталізація Кубійовича, Донцова і ГКЦ не відігравала важливої ролі: на селянських зібраннях і надалі лунали прокльони на адресу бандерівців і їхніх господарів — нацистів. «Українсько-німецьких націоналістів» незмінно називали — особливо після капітуляції нацистської Німеччини, тобто коли фактичний ворог вже був переможений, — останнім уламком німецького фашизму і найбільшою ганьбою СРСР.
23 травня 1945 р. газета «Вільна Україна» присвятила цілу сторінку уривкам з промов, що лунали на зборах у с. Збоїська, а також фотографію селян, які слухали виступ радянського активіста. Світлини та уривки виступів були зразками ідеальних сільських зборів, з яких мають брати приклад жителі інших сіл. Далі наводимо уривки з таких виступів.
Селянин Андрій Мельник у своєму виступі сказав: «Руки бандерівців у крові свого народу, на їх рахунку багато невинних жертв. Тому-то вони бояться виходити із своїх собачих нір, лякаються суворої кари»[1861].
Селянка Марія Лончина заявила, що виступає від імені всіх «жінок західних областей України», які, за її словами, «…допоможуть органам радянської влади викрити і залишки німецьких прихвостнів — українсько-німецьких націоналістів, які не вийдуть із своїх лісових схронів і будуть продовжувати свою підлу справу»[1862]. У виступі голови сільради звучало питання, з ким тепер будуть співпрацювати «українсько-німецькі націоналісти», адже нацистська Німеччина переможена. Він також цікавився, коли вони нарешті зрозуміють, що їх обдурили, і висловив надію, що це відбудеться найближчим часом, тому що радянська влада не хоче проливати кров[1863]. Секретар сільради Мар’ян Хмарний сказав, що бандерівці були «обмануті німецькими фашистами» і продовжували роботу своїх господарів, як вірні собаки, хоча їхні хазяї вже були мертвими[1864].
У наступному номері газета «Вільна Україна» опублікувала промови інших селян, а також робітників і службовців Львівської області. Ось деякі з них.
Селянин Грицько Коваль стверджував, що «німецькі найманці — бандерівці» не завадять українцям відновити Україну[1865].
Дмитро Станько, директор школи в с. Лавриків, сказав: «Одурені фашистською пропагандою, українсько-німецькі націоналісти продовжують виконувати вказівки гітлерівців, вони провадять злочинну роботу спрямовану проти українського народу… Якщо бандити не послухають радянського уряду і комуністичної партії, всі вони як і ті, хто допомагають їм, будуть притягнуті до суворої відповідальності як зрадники нашої Вітчизни.
Я, як директор школи, прикладаю всіх зусиль і знань, щоб виховати дітей чесними і відданими патріотами нашої радянської держави… А що нам приносять бандита з лісу? Вони, як і гітлерівці, знищують культурні установи і вбивають чесних людей. Своє обличчя вони показали перед народом і зараз, якщо не усвідомлять і не покаються, будуть знищені. Ми допоможемо у цьому. Розмова з бандитами буде коротка. Могили їхні позаростають бур’янами і чортополохом, і діти наші проклинатимуть їх»[1866].
Тема «бандерівців» стала однією з провідних на «Обласній нараді жінок Львівщини», що відбулася незабаром після розгрому нацистської Німеччини.
Олександра Пастушина: «Гітлерівські орди, що насувалися на нашу землю у 1941 р., відібрали всі права і в жінок, і в чоловіків. Лише тим було добре за німців, хто вбивав і грабував разом з ними радянських людей — українсько-німецьким націоналістам. Це вони, прокляті бандерівці, вбили мого чоловіка. А за віщо? За те, що йому подобалося колгоспне життя…»[1867]
А. М. Агалакова сказала на цій конференції, що «фашистські найманці — бандерівські бандити» спалили будинок її матері, тому що вона зустрічалася з радянським офіцером[1868].
І. П. Сента назвала ОУН і УПА «лісовими бандитами — українсько-німецькими націоналістами» і закликала усіх жінок «працювати старанніше і вести рішучішу боротьбу з бандерівцями»[1869].
Олена Микитенко, жіноорганізатор Бібрського райкому КП(б)У: «Німецькі прихвостні — українсько-німецькі націоналісти в першу чергу залякують жінок, намагаючись підбурити їх проти радянської влади. Але жінки добре бачили і зараз бачать, що бандерівці — це німецькі посібники, що це вороги українського народу. Нападаючи на наших людей, вони не милують ні жінок, ні дітей. Нещодавно ці звірі повісили активістку Миколаєву лише за те, що вона розповідала селянам правду про цих мерзотників, за те що вона несла в маси слова більшовицької правди. Такі дії бандерівців викликають ще більшу ненависть до них. Нічого! Скоро вони всі будуть знищені…»[1870]
Ще однією дуже важливою частиною пропаганди, спрямованої проти «українсько-німецьких націоналістів» і бандерівців, була героїзація Сталіна і Червоної армії[1871]. Одночасно з публічним засудженням бандерівців у радянських та українських газетах з’явилися десятки, а може, й сотні статей про Сталіна і тексти його звернень до українського народу. Панегірики на адресу Сталіна, виголошені на багатьох мітингах, часто були наповнені лютим осудом «українсько-німецьких націоналістів»[1872]. На честь підрозділів Червоної армії, які поверталися з Німеччини, в липні 1945 р. у Львові спорудили тріумфальну арку. В газетах опублікували фотографії, відзняті в момент, коли під аркою проїжджали червоноармійські вантажівки, прикрашені величезними портретами Сталіна[1873].
До першої річниці визволення Львова сцену Оперного театру також прикрасили величезним портретом Сталіна[1874]. 27 липня 1945р. «Вільна Україна» опублікувала чорно-білий малюнок, на якому були зображені Сталін, маршал Радянського Союзу Георгій Жуков [справа] і Хрущов [зліва], що спілкуються з людьми на пл. Ринок у Львові (іл.208). Трьох радянських лідерів обступила щаслива й усміхнена юрба. Чоловік у селянському одязі тримає хліб і сіль. Маленька дівчинка, близько п’яти років, вручає Сталіну букет і тулиться до нього головою. Свою ліву руку вождь поклав їй на голову. Величезний червоний прапор з гербом радянської України майорить над трьома радянськими лідерами. Ще один прапор видніється на вежі ратуші. Проста чорно-біла ілюстрація, прикрашена двома червоними елементами, наочно демонструє, кому належить влада в Західній України наприкінці Другої світової[1875].
До питання українського радикального націоналізму радянський пропагандистський апарат повернувся і в дні роботи Міжнародного військового трибуналу в Нюрнберзі, під час якого знову згадували імена Бандери, Мельника та Кубійовича. На сторінках преси з’явилися вимоги про те, щоб лідери ОУН та інші колишні українські політики також постали перед судом. Однак справжніми відповідачами в Нюрнберзі були тільки німці. Хорватських, угорських, литовських, румунських, словацьких чи українських колаборантів та воєнних злочинців до відповідальності не притягнули. Деяких лідерів, як-от Йона Антонеску, Йозефа Тісо і Ференца Салаші (іл.214), засудили у своїх країнах. Інших — Павелича, Сіму і Бандеру — так і не притягли до відповідальності, оскільки вони змогли викривити або приховати злочини, які скоювали підконтрольні їм організації (певно, щоб віддати цих осіб під суд, не знайшли достатньо вагомих доказів, а можливо, такі докази були надійно захищені західними спецслужбами або їх просто знищили)[1876].
Буржуазні націоналісти
Бурхлива кампанія проти «українсько-німецьких націоналістів» закінчилася на початку 1947 р. Очевидно, у грудні 1946 р. радянська влада усвідомила, що ОУН і УПА були не тільки західноукраїнським повстанським рухом, а й організацією, яка атакувала СРСР ззовні, за підтримки західних спецслужб[1877]. Приблизно в той самий час радянська пропаганда почала називати ОУН і підпілля УПА в Україні, 34 ОУН, УГВР та інші українські націоналістичні організації «українськими буржуазними націоналістами». Кампанія проти «буржуазних націоналістів», на відміну від попередньої, з самого початку підкреслювала зв’язок між українським націоналізмом і капіталізмом (або капіталістичними державами — США, Великою Британією та ФРН). Важливою складовою пропагандистської кампанії, спрямованої проти геноцидної політики українських націоналістів, все ще залишався фашизм, але під час «холодної війни» головним ворогом СРСР став капіталізм, який у радянській ідеології називали видозміненим варіантом фашизму[1878].
24 січня 1948 р. газета «Радянська Україна» опублікувала, мабуть, найвигадливішу з відомих карикатуру на український націоналізм — похорон «Надії на реставрацію капіталізму в Україні» (іл. 213,223). Рисунок наочно ілюструє, яким чином радянська пропаганда того часу формувала бажаний образ українського націоналізму. Карикатура трохи складніша для розуміння, ніж звичайні радянські шаржі того періоду. Українські націоналістичні керманичі зображені на ній в оточенні іноземних політиків та у незвичних для себе ролях, що наштовхує на розуміння того, чим українські націоналістичні лідери переймалися за межами України. У самому центрі карикатури зображений Бандера — в образі вдови покійної політико-економічної системи (іл. 223). Широкогруда дама вбрана у жалобну сукню і вуаль; білою носовою хустинкою «вона» витирає рясні сльози. Ліворуч від Бандери — міністр закордонних справ Великої Британії Ернест Бевін (іл. 215), який говорить: «Не навалюйтесь, добродію Бандеро. Я сам ледве на ногах стою. Спробуйте обіпертись на Маршалла…» Бандера перший іде за катафалком, на кришці якого сидять дві ворони. «Трупа, здається нема, а падлом так і несе…» — скаржиться одна пташка іншій[1879].
Просто за «вдовою» йде, тримаючи її під праву руку, Джордж К. Маршалл (іл.216), американський військовий лідер, ім’ям якого названо економічний план відновлення Європи. Бандера явно потребує підтримки, оскільки має вигляд прибитої горем людини. Очі Маршалла заплющені; його голова похилилася, ніби він прагне не бачити того, що відбувається, і зберегти спокій. Позаду Маршалла йдуть жінка і двоє чоловіків у жалобному вбранні. Жінка — це Леді Астор (іл.217), перша жінка-депутат Палати громад і рішучий критик комунізму та Сталіна, а один з чоловіків — схоже, Клемент Еттлі (іл.218), британський прем’єр-міністр у 1945—1951 рр.
За леді Астор і двома джентльменами простує похоронний оркестр — диригент, барабанник та двоє чоловіків з тубами. Диригент («Герст») — це Вільям Рендольф Герст (іл. 219), власник низки американських антикомуністичних газет, які симпатизували націонал-соціалізму та італійському фашизму в тридцятих роках. У тубах сидять чотири качки. Дві з них тримають плакат з написом «Герст-Маккормік і Ко» (натяк читачам на інший антикомуністичний газетний концерн, який належав РобертуР. Маккорміку (іл.220). Барабанник — пантюркський політик Айдин Ялчин, ще один ворог СРСР. За оркестром йде довга колона ветеранів війни, які більше нагадують бандитів, ніж солдатів. Один із них тримає порваний стяг з написом «Дивізія SS “Галичина”», під яким зображено свастику. Інший несе плакат з написом: «Хто сказав, що ми бандити? Ми — інсургенти!» Один з ветеранів націлив на Ялчина пістолет, але інший ветеран намагається його стримати: «Це наша людина». Позаду ветеранів дивізії СС «Галичина» марширують двоє елегантно вбраних чоловіків. На табличці, яку вони несуть, напис: «Комітет українців Канади» (КУК), а позаду них крокують DPs, яким, очевидно, комітет проторував шлях до Канади.
