аккордних потреб війн із турками й татарами, здійснювалося за рахунок
громіздкої та децентралізованої системи податків, зборів і натуральних
повинностей. Більша їхня частина лишалася в руках регіональних еліт, інша
потрапляла до гетьманської скарбниці, лише частково витрачаючись на військові
потреби. Козацький Гетьманат продовжував порядкувати становою, за своїм
характером армією, заснованою на обов’язку військової служби козацької
верстви, структурованою за територіальним принципом й фінансованою за
рахунок місцевих бюджетів. Наявність величезного резерву неосвоєних чи
слабко заселених земель дозволяло справно утримувати козацьке ополчення на
засадах ленної системи, котре залишалося ядром армії. Водночас це не
створювало для держави критичної необхідності встановлення монополії на
417
насильство й контролю над обігом людських ресурсів для поповнення війська, як
це було на Заході Європи. Протистояння зі східними арміям витворило
специфічну тактику й стратегію, поділ війська, в якому первісно переважала
піхота, яка, однак не була головною дієвою силою на полях битв, поступаючись
кавалерії, й не потребували постійного розвитку й модернізації військової
інфраструктури та вдосконалення фортифікацій. Ця модель цілком
узгоджувалася з моделлю Козацького Гетьманату й в цілому справно
функціонувала в умовах ведення наступальних і оборонних війн на Півдні кінця
XVII ст. Водночас Гетьманщина отримала військову й зовнішню протекцію
Московської держави, яка планомірно збільшувала свою військову присутність,
що становила загрозу суверенітету гетьманату.
Північна війна 1700-1721 рр. та зростання могутності Росії, задіяність
козацького війська на нових фронтах супроти незнаних доти супротивників і
форм ведення війни, порушили цю крихку рівновагу, на яку козацькі еліти не
мали адекватної й своєчасної відповіді. Російський уряд прагнув тіснішої
інтеграції та реформування військових інститутів Козацького Гетьманату, що
відтак ставило під загрозу й політичний устрій і прерогативи козацької еліти.
Лише антимосковський виступ Івана Мазепи у 1708-1709 рр., послідовний опір
імперському централізму його наступників, а також внутрішні проблеми імперії
та невизначеність її курсу щодо автономії гетьманату на деякий час відклали
справу його інкорпорації.
— З’ясовано, що після створення козацьким станом власної держави
(Гетьманщини) в середині XVII ст., козацьке військо почало перетворюватися на
станове ополчення, організоване за територіальним принципом. Аналіз
організаційної еволюції козацького війська, викладений вище засвідчив, що
козацьке ополчення протягом середини XVII — першої половини XVIII ст. було
організаційним ядром збройних сил Гетьманщини, являючи собою ополчення
представників козацького стану, організоване за територіальним принципом.
Козацький стан не був монолітною соціальною групою, об’єднавши в своїх
418
рамках декілька різних за походженням і юридичним статусом військово-
служилих корпорацій із різними видами воєнних повинностей. Організаційна
полково-сотенна структура війська була результатом синтезу традицій
військового устрою Запорозької Січі та реєстрового козацького війська. В
Гетьманщині існувало декілька військово-служилих територіальних анклавів, що
знаходилися в підпорядкуванні гетьманів і мали привілейований статус
(білоцерківська та любецька шляхта, Засеймські сотні Ніжинського полку).
Чисельність козацького стану й відповідно війська протягом досліджуваного
періоду коливалася в межах 60 000 — 30 000 чоловік. Реальну воєнну службу
відбувала лише частина козаків (переважно заможних і середньозаможних), що
наприкінці XVII ст. виділилися в категорію т.зв. «виборних козаків». В кожному
полку також були корпорації т.зв. «військових служителів» (артилеристів,
музикантів, польових сторожів, цирюльників та ін.), що виконували допоміжні
військові функції, але мали підвищений, у порівнянні зі звичайними козаками
статус, і перебували під юрисдикцією полковників.
Головним критерієм приналежності до козацького стану було членство в
реєстрі або ж володіння «військовим ґрунтом». Побоюючись соціальних
протестів, гетьманський уряд не практикував ревізій, переукладення реєстрів і
земельних кадастрів, тому реальний бойовий потенціал війська встановити було
доволі важко. Це також згубно позначалося на мобілізаційних процесах, оскільки
воєнна повинність мала не особистий, а подвірний характер. Майнове та
соціальне розшарування рядового козацтва призвело до поступового збільшення
кількості козаків, які нехтували військовою службою або ж виставляли замість
себе наймитів. Ця практика усталилася у XVIIІ ст., коли наймити становили від
5 до 18% загальної чисельності війська. Чисельність полків і сотень, а також
порядок відбування військовою службою не були до XVIIІ ст. регламентовані
законодавчо.
Система військового управління та урядів мала звичаєвий характер і
сформувалася переважно на основі традицій і практик реєстрового війська
419
першої половини XVII ст. Владна вертикаль війська, яку очолював гетьман,
генеральна старшина й полковники, після 1648 р. стала основою
адміністративної влади в Гетьманщині. Частина старшинських урядів після
створення держави поступово втратила військові функції (писарі, обозні), в
частини вони збереглися (осавули). Істотним недоліком урядової системи було
суміщення в ній цивільних і військових функцій, що особливо було помітним на
прикладі полковницьких та сотничих урядів. Таке поєднання призводило до
перенавантаження старшин різнорідними обов’язками й згубно позначалося на
ефективності управління. До традиційної старшинської номенклатури наприкінці
XVII ст. долучилося також «значне військове товариство» (бунчукові й значкові
товариші), котрі грали допоміжну роль в управлінні військом,
трансформувавшися в наступному столітті в привілейовану групу старшин без
посад, своєрідний прообраз «нової шляхти» Гетьманщини. Водночас склалися
передумови для юридичного врегулювання ієрархічної системи старшинських
урядів та правил їх надання, котрі були втілені в т.зв. «малоросійських табелях
про ранги» (1742 р., 1756 р.). Табелі стали інструментом внутрішньої інтеграції
старшинської спільноти, сприяли виробленню її корпоративного духу й у
перспективі розглядалися козацькою верхівкою як інструмент конвертації урядів
у шляхетський, а пізніше дворянський статус.
Оскільки козацьке військо виступило формотворчою силою для
Гетьманщини, як держави, гетьмани й політична еліта не зважувалися на
кардинальні зміни в мілітарних інститутах і практиках козацтва, вважаючи їх
гарантією стабільності й суб’єктності гетьманату. Однак перетворення козацтва
на провідний суспільний стан і його внутрішнє (політичне та майнове)
розшарування згубно позначилися на боєздатності війська. Демілітаризація
козацтва стимулювала розбудову найманої професійної армії й водночас
породило проєкти гетьманів і старшини по впорядкуванню й регламентації
козацької служби (запровадження уніфікованого одягу спорядження та
озброєння, поділ козаків на виборних і підпомічників, регламентація і контроль
службового землеволодіння), котрі почали втілюватися вже у XVIIІ ст. Вони
420
мали не лише прикладне військове значення, але й мали сприяти інституційному
зміцненні української автономії, загроженої Російською імперією, котра
прагнула використовувати козацьке ополчення у власних цілях.
— Доведено, що створення в Гетьманщині найманої армії було продиктоване
необхідністю мати постійне професійне військо в умовах поступової втрати
боєздатності козацьким ополченням яке становило організаційне ядро збройних
сил і головний елемент військово-політичної системи гетьманату. Так в
Гетьманщині постало власне наймане військо — найбільш оптимальний, як на
той час, формат постійної професійної армії. В перше ж десятиліття по Козацькій
революції кількість найманих відділів швидко зростала, а їх існування як
неодмінної складової держави було зафіксоване в Гадяцькому трактаті 1658 р.
Створення найманої армії зіткнулося з кількома труднощами й перешкодами,
одні з яких були тимчасовими, інші ж набули характеру перманентних: проблема
пошуку кваліфікованих офіцерських і сержантських кадрів для найманих полків,
котрі у військово-організаційному відношенні спершу взорувалися на “німецькі”
(західноєвропейські) стандарти організації й тактики; неможливість користати з
традиційних ринків вербунку таких кадрів, а також дороговизна цієї воєнної сили
змусили козацьких володарів переорієнтуватися на внутрішні ресурси — найм
покозаченого населення та випищиків з козацьких реєстрів, котрих в Україні
було більш ніж достатньо. Своєю чергою, це потягло за собою відмову від
європейських взірців організації, озброєння й тактики найманців, віддавши
перевагу питомо козацьким. В основу організації та забезпечення постійної армії
було покладено алгоритми (система “леж” (постоїв), “жолду” (грошового
жалування) і “стацій” (натурального забезпечення), успадковані від військової
організації Речі Посполитої, складовою частиною якої донедавна були реєстрові
козаки. Суттєвою перешкодою, що постала на заваді подальшій розбудові та
використанню найманої армії стали фінансові проблеми. Головною проблемою
фінансової системи країни була її децентралізованість. Гетьманська скарбниця на
перших порах обертала на фінансування найманих полків екстраординарні
надходження (трофейні та контрибуційні кошти) й декілька разів пробувала
421
налагодити карбування монети для сплати жалування. Ситуацію не змінило
навіть встановлення прямих зборів на найманців (експортно-імпортні мита і
податки на винокуріння й шинкування) і в часи економічного розквіту
Гетьманщини наприкінці XVII — на початку XVIII ст. засобів на їх утримання
хронічно не вистачало.
Все це призвело до того, що наймане військо Гетьманщини лишалося
допоміжним контингентом при козацькому війську, що продовжувало лишатися
кількісно переважаючою основою збройних сил. Це поєднання дозволяло доволі
успішно вести оборонні війни з традиційними супротивниками — турками й
татарами. Однак воно виявилося абсолютно непридатним у воєнних зіткненнях із
регулярними арміями в які Гетьманщину було втягнуто на початку XVIII ст. Це
показали події Північної війни та антимосковського виступу І.Мазепи в яких
нечисленне й погано фінансоване наймане військо не змогло стати надійним
опертям гетьманської політики. XVIII ст. стало останнім періодом існування
