Полтава заперечував, що націоналісти коїли злочини проти євреїв, поляків і тих цивільних осіб, єдиною провиною яких було те, що вони були комуністами або прихильниками радянського режиму (ОУН-УПА вбили понад 20 тис. таких громадян, серед яких були жінки і діти з сімей «комуністичних зрадників», іл. 246): «Проти совєтських народних мас ми не боремося… Ми знищуємо тільки керівних представників партії, мвб та мгб та всі ті вислужницькі продажні елементи, які активно виступають проти нашого руху і вороже відносяться до українського народу»[1892]. У своїй брошурі Полтава намагався створити націоналістичний образ ОУН-УПА, який би спростовував радянську пропаганду, але врешті-решт його версія виявилася не менш сумнівною, ніж радянська (іл. 198).
Після розгрому ОУН-УПА (у п’ятдесяті роки) образ націоналістів-революціонерів у Західній Україні залишався романтизованим, щоправда, це стосувалося, переважно родинного та неформального середовища. Легендарні перекази про героїв недавнього минулого передавали з вуст у вуста й з покоління в покоління, інколи через пісні, які батьки співали своїм дітям. У цих піснях лунали різноманітні, зокрема й казкові, історії про ОУН, УПА, Бандеру і Шухевича та інших українських повстанців, які героїчно билися проти радянських гнобителів і вмирали смертю мучеників за вільну Україну. «Моя мама співала мені українські повстанські пісні до колиски. І ми не були винятковою сім’єю. Тому культ Бандери і бандерівців у нас був дуже сильним, ще задовго до падіння комунізму», — розповідав відомий український історик Ярослав Грицак (1960 р. н.) в інтерв’ю 2013 р.[1893]
Романтизація та вшанування Бандери й ОУН-УПА були заборонені, тому будь-кого, хто робив це публічно, могли звинуватити в контрреволюційній пропаганді. Із часом фігура Провідника стала символом опору. Разом з цим тривав процес усунення з історії ОУН-УПА і біографії Бандери темних плям.
Певним чином на формування образу Бандери мали вплив і пропагандистські матеріали, які доставлялися в Україну з-за кордону, незва-жаючи на їхні обмежені наклади. Поміж таких матеріалів — радянське видання «З історії колективізації сільського господарства західних областей Української РСР: Збірник документів і матеріалів», яке 34 ОУН надрукували у своїй типографії «Цицерон». Під загальну палітурку цієї книги вони додали тексти Бандери зі збірки «Перспективи української революції». Наклад комбінованого видання переправили в радянську Україну та розповсюдили по бібліотечних фондах[1894].
Галан — радянський мученик і доблесний інтелектуал
Цікавою фігурою, контекстуально пов’язаною з радянською окупацією Західної України та міфом Бандери, був Ярослав Галан — культовий український радянський письменник (іл.233). Галан народився 1902р. у м. Динув (Dynyw)', у м. Перемишль він закінчив гімназію. 1924р. він приєднався до лав Комуністичної партії Західної України (КПЗУ), у 1923—1928 рр. навчався у Відні та Кракові, згодом працював учителем польської мови в українській гімназії Луцька, з якої незабаром його звільнили через комуністичну діяльність. Відтоді він почав працювати журналістом. У 1936—1937 рр. його неодноразово заарештовували, а його першу дружину, яка перебувала на навчанні в Харкові, розстріляли під час однієї зі сталінських чисток. Це, однак, не змінило ставлення Галана до СРСР і комунізму. Найважливіша фаза його кар’єри почалася ближче до кінця війни і стала в зеніті, коли він працював журналістом у газеті «Радянська Україна»: від цього видання Галана акредитували на Нюрнберзький процес[1895].
Галан написав низку статей, нарисів та оповідань, де засуджував український націоналізм і ГКЦ та підтримував дії радянської влади, що були пов’язані з окупацією Західної України і розв’язаним нею терором. Завдяки своєму таланту й ідеологічній спрямованості творів, Галан став, можливо, найзначнішим західноукраїнським письменником та інтелектуалом післявоєнного періоду. Його статті нерідко з’являлися спочатку в газетах, а потім виходили друком як брошури чи збірники[1896]. Галан був переконаним комуністом і вірив у СРСР та «цивілізаційну місію Москви», водночас він критикував деякі аспекти радянської політики, зокрема панівне становище російської мови і знищення культурних цінностей. Радянська влада вважала його людиною, якій «не можна довіряти наосліп»[1897].
24 жовтня 1949 р. Галана зарубали сокирою у його власній квартирі, коли він сидів за робочим столом (іл.236). Після вбивства Галана у Львові прокотилася хвиля репресій проти інтелігенції, яка зачепила і студентів — багатьох з них виключили із університетів[1898]. За словами агента МДБ Сташинського, «вживленого» в підпілля УПА з метою встановити особу вбивці, з Галаном розправився Михайло Стахур (іл.235). Партизан УПА прийшов до квартири Галана разом зі студентом Іларієм Лукашевичем, який регулярно відвідував письменника. Охоронці, які постійно чергували біля входу в житловий будинок Галана, сприйняли Стахура за приятеля Лукашевича. У липні 1951р. Стахура заарештували; 15—16 жовтня 1951р. його засудили до смертної кари і стратили того ж дня[1899].
Суд над Стахуром був типовим показовим процесом радянського зразка. Однотипні статті, які з’являлися у ті дні у пресі, ще раз продемонстрували ставлення радянської влади до українського націоналізму[1900]. За повідомленнями преси, суддя дійшов висновку, що вбивство було організовано «за вказівкою Ватикану». Стахуру наказали вбити радянського письменника, тому що Галан «виступив проти Ватикану, а на Нюрнберзькому процесі… зажадав екстрадиції Степана Бандери та суду над ним». Стахур також визнав, що він збирав секретну інформацію для «Степана Бандери, який передавав її англо-американській розвідці». Прокурор вимагав «тільки одне рішення, одне покарання — смерть на шибениці, [тому що] скажена собака повинна бути знищена»[1901].
Загибель від рук вбивці перетворила Галана на радянського мученика. Його ім’я стало ще популярнішим. Праці Галана перевидавали багато разів; з 1951р. було опубліковано кілька його біографій[1902]. Іменем Галана рясніли титули численних видань пропагандистських памфлетів, есе та віршів, які засуджували «українських буржуазних націоналістів»[1903]. У Львові, Києві, Харкові та інших містах його іменем назвали вулиці. Галан слугував прототипом образу радянського письменника Олександра Гармаша — головного героя х/ф «Про це забувати не можна» (іл.238), який вийшов на екрани 1954р.[1904] 1972р. у Львові Галану встановили пам’ятник (іл.234). 1973 р. вийшов у прокат ще один х/ф, присвячений «героїчному» життю Галана — «До останньої хвилини» (іл. 237)[1905].
У чотирикімнатній квартирі письменника (на вул. Гвардійська, 18) 24 жовтня 1960р. почав працювати музей[1906]. Експозиція музею знайомила відвідувачів з життям письменника, його творами, подробицями політичної діяльності — усім тим, що свідчило про його відданість ідеям комунізму. Поміж експонатів — автографи письменника, рукописи, картини, листи, ілюстрації до його публікацій, особисті речі та меблі. Кожну з чотирьох кімнат музею було присвячено певному періоду життя Галана. Відповідно до путівника, уся обстановка відповідала тому вигляду, який був в квартирі за життя Галана. Одним із найважливіших предметів експозиції був стіл Галана, за яким він сидів, коли його убив «агент Ватикану». На столі лежали газети «Правда» і «Львівська правда», а також рукопис його останньої роботи «Велич визволеної людини», на сторінках якої збереглися три плями крові Галана (згідно з музейним путівником, кров потрапила на рукопис відразу після удару сокирою)[1907].
В одній з кімнат музею експонати представили під гаслом «Письменник продовжує боротьбу». У музейній брошурі це прокоментували так: «Хоча Я. Галан загинув, але живе і діє його полум’яне художнє слово. Тільки на Україні твори Я. Галана видавалися 50 разів загальним тиражем понад два мільйони примірників. Популярністю вони користуються не тільки в Радянському Союзі, але й за його рубежем. Крім багато представлених видань, що вийшли у братніх республіках нашої Вітчизни, експонуються твори письменника німецькою, румунською, угорською, чеською та іншими мовами країн соціалістичного табору»[1908].
Радянські герої та пам’ятники жертвам ОУН-УПА
Усіх людей, які стали жертвами бойових або інших дій, спрямованих на боротьбу з політичними ворогами, радянська пропаганда, так само як ОУН і УПА, називала героями й мучениками. В одному з газетних дописів того часу журналіст Павло Животенко писав: «Маючи практику спалювання живих людей в німецьких таборах, бандерівці прив’язали старого лісника до дерева, настягали велику купу сухого гілля, запалили багаття, і нещасна жертва бандитських катів вмерла страшною смертю народного мученика»[1909]. Можливо, ця історія і була правдою, оскільки ОУН та УПА часто застосовували садистські методи вбивства людей, проте слід розрізняти, що реальні обставини і стилізований віктимізований наратив, який застосовували для опису таких подій, — не завжди тотожні. У дискурсі радянської пропаганди мучениками й героями вважали майже всіх солдатів Червоної армії, які загинули у боротьбі проти нацистської Німеччини та ОУН-УПА (так само як і енкаведистів, загиблих у боротьбі з націоналістичним підпіллям). Символізація пам’яті про їхню загибель була інструментом як легітимізації сталінської системи загалом, так і приєднання Західної України до СРСР зокрема.
Двома знаними особистостями, що стали радянськими героями й мучениками, були генерал Микола Ватутін (іл.269) та розвідник Микола Кузнецов (іл.268). Ватутін помер у київській лікарні за шість тижнів після того, як 28 лютого 1944р. його поранив партизан УПА. Кузнецова вбили партизани УПА 9 березня 1944р. Іменами Ватутіна і Кузнецова названі не тільки вулиці, школи, музеї і театри, а й два міста. Так, іменем Ватутіна 1946 р. назвали місто в Черкаській обл. (м. Ватутіне), а іменем Кузнецова -1973 р. в Рівненській обл. (м. Кузнецовськ; з 2016 року — м. Вараш, прим, видавця). Пам’ятник Ватутіну відкрили 1948р. в Києві; а пам’ятник Кузнецову — 1962р. уЛьвові[1910]
Майже в кожному західноукраїнському місті, райцентрі та селі, як і в інших частинах СРСР, встановили пам’ятники та меморіальні комплекси на честь полеглих солдатів Червоної армії. Частину з них зведено у великих містах, зокрема у Львові. Водночас варто зважити на те, що найбільша кількість радянських пам’ятників була пов’язана з ім’ям Леніна: цьому революціонеру спорудили монументи практично у кожному населеному пункті. Догляд за пам’ятниками воїнам Червоної армії та радянським діячам перебрали на себе органи влади. Біля таких пам’ятників регулярно організовували меморіальні заходи, насамперед у День Перемоги (9 травня). Однак членів ОУН і вояків УПА, які загинули від рук радянської влади, вшановувати забороняли, оскільки, згідно з радянською ідеологією, цих людей вважали бандитами й ворогами радянського народу[1911]. Подібним чином ставилися й до цивільних жертв, убитих НКВС, незалежно від того, чи перебували вони в лавах ОУН-УПА насправді, чи мали опосередковану або недоведену причетність. Радянська пропаганда всіх жертв радянського терору, незалежно від їхнього фактичного статусу, таврувала як бандерівців, фашистів, колаборантів, буржуазних націоналістів, капіталістів, куркулів (кулаков — рос.) — тобто як ворогів СРСР, а отже, й українського народу.
