З початку п’ятдесятих років у Західній Україні (відповідно до наказу КПУ) почали зводити пам’ятники, які не тільки героїзували Червону армію і тим самим опосередковано засуджували ОУН-УПА, а й пам’ятники жертвам ОУН-УПА або тим, хто загинув у боротьбі з ними.
У березні 1957 р., коли наближалася 40-ва річниця Жовтневої революції, начальник відділу пропаганди Львівського обкому КПУ К. Крепкий доповів першому секретареві обкому КПУ М. К. Лазуренку, що у всій Львівській області налічується всього шість пам’ятників «бійцям Великої Вітчизняної війни і радянським діячам, які загинули в боротьбі проти українських буржуазних націоналістів»[1912]. Таке становище справ визнали незадовільним, і незабаром було встановлено сотні відповідних пам’ятників.
На багатьох монументах зробили однотипні написи: «Вічна слава героям, які віддали свої життя за славу і незалежність нашої Батьківщини»[1913] та «односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів» (іл. 240—244). Пам’ятники, які прямо або дотично стосувалися жертв ОУН-УПА, до кінця шістдесятих років становили у Львівській обл., залежно від району, від 10 % до 80 % усіх пам’ятників, зведених на цій території. Однак у більшості районів їхня кількість не перевищувала 20 %[1914].
На 9 травня 1967р. було заплановано відкриття пам’ятника «У пам’ять про наших односельчан, що загинули в боротьбі з німецько-
фашистськими загарбниками і українськими буржуазними націоналістами» у с. Стрілків Стрийського р-ну. Пам’ятник звели на честь жителів із с. Стрілків, Бережниця, Лотатники, Слобідка і Миртюки, «полеглим від рук українських буржуазних націоналістів під час встановлення радянської влади і створення колгоспів» і тим, хто «загинув на фронтах Великої вітчизняної війни (1941—1945)». 1957р. у с. Голобутів відкрили пам’ятник «на честь першого голови колгоспу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1957р. у с. Братківці встановили аналогічний пам’ятник, присвячений першому голові колгоспу Миколі Дубику. 1961р. у с. Дубляни Самбірського р-ну встановили триметрову фігуру бійця в пам’ять про тих, хто «загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1965 р. на кладовищі с. Суходоли Бродівського р-ну спорудили пам’ятник Євстафію Петровичу Островському (1928—1945) «справжньому комсомольцю, що загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1963 р. у с. Корничі Самбірського району встановили бетонний пірамідальний пам’ятник заввишки 2,5 м — «у пам’ять про загиблих від рук німецько-фашистських загарбників та українських буржуазних націоналістів»[1915].
До 50-річчя Жовтневої революції в с. Залужани Самбірського р-ну запланували зведення пам’ятника «вчителю Йосипу Григоровичу Карлу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». У м. Турка Львівської обл. 1959 р. встановили чотириметровий обеліск «Комсомольцям Турківського району, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів». Монументи «Слава солдатам-співвітчизникам, загиблим на фронтах Великої Вітчизняної війни у 1941—1945 роках, і всім, хто загинув від рук ОУН» були зведені в селах Турківського р-ну: Бітля (1965р.), Гнила (1966р.), Гусне (1966р.), Верхнє (1965р.), Кривка (1966р.). 1955р. у Пустомитах, райцентрі на Львівщині, встановили пам’ятник з посвятою загиблим у боротьбі з «німецько-фашистськими загарбниками і українськими націоналістами у 1941—1948 роках». 1967 р. у тому ж місті запланували відкриття ще одного пам’ятника — тим, хто «боровся за встановлення Радянської влади і загинув від рук українських буржуазних націоналістів». 1966р. на кладовищі в м. Стрий встановили пам’ятник «Герою Радянського Союзу, який загинув від рук українських буржуазних націоналістів». До 1 червня 1967р. у містечку Сколе планували встановити пам’ятник Михайлові Пону, «мученику», членові КПЗУ, який «загинув від рук українських буржуазних націоналістів» на горі Маківка 1933 р. Пам’ятники «односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні та від рук українських буржуазних націоналістів», були відкриті в колгоспах ім. В. Стефаника в с. Ясенів та ім. Т. Шевченка в с. Лешнів (Бродівського р-ну). 1966р. у с. Великий Любінь Городоцького району з’явилася меморіальна дошка з написом «У цьому місці 26 квітня 1945 року від рук українських буржуазних націоналістів загинув перший голова сільради Великого Любіня Степан Григорович. Вічна слава вірному синові народу». 1965 р. у с. Звертів Нестеровського (Жовківського) р-ну відкрили триметрову статую «Скорботна матір» (іл. 244). Пам’ятник з посвятою «партійним і радянським активістам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів». У с. Туринка Нестеровського (Жовківського) р-ну один пам’ятник «односельчанам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів» був відкритий 1962 р., інший -1967р. У с. Підбуж Дрогобицького р-ну встановили (1951р.) пам’ятник воїнам, «полеглим при визволенні села». 9 травня 1967 р. у цьому ж селі біля будинку культури відкрито інший пам’ятник — «полеглим від рук українських буржуазних націоналістів». 1955р. в с. Воля Дрогобицького р-ну на могилі «секретаря комсомольської організації Марії Свищ, що загинула від рук українських буржуазних націоналістів», звели обеліск заввишки 2,7 м[1916].
У 1965-1967рр. пам’ятники людям, що «загинули від рук українських буржуазних націоналістів», відкрито в 35 селах Дрогобицького р-ну. У березні 1966 р. у с. Кустин Радехівського р-ну урочисто відкрили пам’ятник «Батьківщина-мати» (іл.243) з іменами «чотирнадцяти героїв, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів у 1941—1945 роках». З нагоди 50-ї річниці Жовтневої революції у Яворівському р-ні планувалось встановити шість обелісків і один пам’ятник тим, хто «загинув у боротьбі з німецько-фашистськими окупантами та українськими буржуазними націоналістами». 1946 р. у м. Миколаєві (Львівська обл.) відкрито пам’ятник «Слава солдатам, полеглим за визволення міста під час Великої Вітчизняної війни, і радянським активістам, які загинули від рук українських буржуазних націоналістів під час боротьби за встановлення Радянської влади». У 1965—1967 рр. у селах Золочівського р-ну звели шість пам’ятників «солдатам і односельчанам, полеглим у Великій Вітчизняній війні та від рук українських буржуазних націоналістів». 1968 р. у Бориславі відкрили пам’ятник «солдатам, що загинули від рук українських буржуазних націоналістів»[1917].
Цей перелік пам’ятників, який можна продовжити, свідчить, що радянська влада дуже старалася переконати тамтешніх мешканців (особливо в селах і невеликих містах) у тому, що ОУН і УПА вбивали цивільних осіб і що націоналістичні повстанці були «зрадниками» та «ворогами українського народу». Мирні жителі, які зазнали впливу цієї пропаганди, з власного досвіду знали, що націоналістичні повстанці тероризували місцеві громади і вбивали звичайних людей. Однак вони також пам’ятали і радянський терор, подеколи навіть жорстокіший, ніж націоналістичний.
На відміну від злочинів націоналістів, злочини органів радянської влади зовсім не згадувалися в офіційному дискурсі політики пам’яті. У відповідь на це західні українці у неформальному порядку запровадили у вжиток антирадянський повстанський дискурс, завдяки якому ОУН-УПА перетворилися на символи опору. Згодом кримінальний, авторитарний і глибоко антидемократичний характер українського націоналістичного руху пішов у забуття. Наприкінці вісімдесятих років українські націоналісти знову з’явилися на соціальній арені, але винятково у вигляді антирадянських борців за свободу[1918].
Бандера в пізньорадянському дискурсі
З початку п’ятдесятих років все частіше почали виходити друком монографії і збірники есе, присвячені діяльності Бандери і суміжним темам. Подібна тенденція зберігалася до кінця вісімдесятих. Поміж авторів цих видань — історики, журналісти, політичні діячі та члени КПРС. Друкувалися і книги, написані у співавторстві — вченим та відомим літератором. Приміром, книжка Михайла Рудницького, професора Львівського університету, та лауреата Сталінської премії письменника Володимира Беляева. Усі офіційні публікації в СРСР про бандерівців і українських націоналістів були написані з метою звеличення СРСР і засудження бандерівців та інших ворогів. Підбір інформації та зміст таких публікацій контролювала радянська цензура[1919].
Публікації української діаспори, надруковані в газетах «Свобода», «Шлях перемоги» і «Нова думка», викликали в радянських українських істориків та письменників критичний відгук, а діяльність таких організацій діаспори, як Український Конгресовий комітет Америки (УККА) та Конгрес українців Канади (КУК), воно просто висміювали[1920].
Автори радянських політичних брошур часто стверджували, що вони викладають тільки справжні та самоочевидні факти, водночас у більшості таких публікацій не дотримувалися академічних стандартів та не посилались на джерела. Інтелектуальним гуру радянських письменників та істориків був Ярослав Галан. Свою збірку есе «Безбатченки» (книгу видано й англійською мовою) Клим Дмитрук, плідний радянський письменник, закінчив цитуванням Галана: «Не має значення, що Стецько, Сліпий, Побігущий та інші подібні до них зрадники роблять все можливе, аби перешкодити прогресу, — це їм ніколи не вдасться. Відступники повинні пам’ятати слова, адресовані їм Ярославом Галаном: “Вони помруть, як зрадники, на якихось іноземних задвірках ”»[1921].
Радянські історики та письменники мали доступ до архівів і їм були відомі такі важливі документи, як «Боротьба й діяльність ОУН під час війни». Так, Беляев знав про чорні списки, які діячі ОУН(б) підготували перед початком «Української національної революції»[1922]. Однак ідеологія мала абсолютний пріоритет перед історією. Дозволялося цитувати тільки ті архівні документи, які не суперечили ідеологічним стандартам і не кидали виклик радянським догмам. Так, штучне закріплення за Теодором Оберлендером та батальйоном «Нахтігаль» статусу вбивць польських професорів стало однією з найпоширеніших радянських догм, які стосувалися імені Бандери. Цим людям також закидали, що вони є головними винуватцями Львівського погрому та учасниками багатьох інших масових убивств, які сталися після німецького вторгнення в СРСР. Після промови Гомулки 1959 р. радянська преса все частіше почала називати Оберлендера «професійним вбивцею». В одних статтях ішлося, що Оберлендер практично сам убивав польських професорів, в інших — що до цього злочину Оберлендера і гестапо підбурював Бандера, а гріх за скоєні убивства відпустив солдатам капелан батальйону Гриньох[1923].
