Попри цензуру й обов’язкове ідеологічне наповнення матеріалу, якість радянських публікацій про бандерівців і українських націоналістів була неоднаковою. У сімдесятих та вісімдесятих роках з’явилося кілька досліджень, що не повністю ігнорували фактичний бік питання. Серед авторів таких праць були історики В.Чередниченко та В. Трощинський, які опрацьовували англійські, німецькі та польські публікації, що вийшли з-під пера Дж. Армстронга, Рільницького та Р.Тожецького. Однак і ці дослідження певною мірою не можна назвати достовірними, бо їхні автори щедро «розбавляли» історичні факти радянською ідеологією, а слова комуністичного політика були для них надійнішим джерелом, ніж оригінальний архівний документ. Наприклад, Чередниченко процитував члена ЦК СЄПН Альберта Нордена як джерело, відповідно до якого в період з 1 по 6 липня 1941р. батальйон «Нахтігаль», який підпорядковувався Оберлендеру, знищив у Львові 3 тис. поляків і євреїв. А найкращим доказом будь-якого твердження, звісно, була цитата з Леніна[1924].
Дуже важливою особливістю радянських пропагандистських творів було використання емоційної та образливої мови. Радянські письменники і журналісти, зокрема Полікарп Шафета, Клим Дмитрук та Володимир Беляев, писали свої твори про бандерівців з простим наміром поширювати ненависть до націоналістичних «ворогів народу». Описуючи українських націоналістів, радянські письменники постійно вживали принизливі терміни. Наприклад, ОУН називали «злочинною бандою ОУН», бандерівців — «бандерівськими катами», Бандеру — «фюрером», а не Провідником або Вождем (як він сам себе називав і був знаний серед своїх прибічників). Стецька називали «недоумкуватим денді» або «нахабним міні-фюрером». Радянські письменники також стверджували, що лідери ОУН-УПА ґвалтували жінок, а Шухевич лікувався від «венеричної хвороби»[1925].
У деяких з радянських публікацій, виданих англійською мовою, автори вдавалися до інструменталізації воєнних злочинів українських націоналістів та виступали із засудженням країн Західного блоку за їхню допомогу воєнним злочинцям. Приміром, в одній з брошур розповідалося про Дмитра Сачковського, «колишнього коменданта поліції в с. Колки Волинської області, який з часом знайшов притулок у м. Вінніпег (Канада). Фашистам підійшли його садистські нахили й вони доручили йому керувати розстрілами єврейського населення. Сачковський із задоволенням погодився виконати такий наказ. Одного літнього дня 1941р. він оголосив тривогу і силами свого поліцейського підрозділу організував у селі облаву. Вигнавши на галявину кілька десятків людей, серед яких були жінки, літні люди та діти, — він скомандував: „На коліна!” Люди, побоюючись чогось жахливого, почали опускатися на землю.
“А тепер пасіться, жуйте траву”, — викрикував комендант поліції і почав бити своїм шомполом усіх підряд.
Діти заплакали, а жінки і старі просили пощади. Але Сачковський ще більше шаленів.
“Ну що, поїли, єврейська худобо, — глумливо усміхаючись крикнув Сачковський, — тепер вирушайте до річки, щоб попити води».
Євреїв загнали в річку Стир; вони стояли по шию у воді, на їхні голови сипались удари. Люди, знесилені побоями, почали падати в річку.
“Так вам і треба!” — єхидно посміхнувся поліцай, зрадівши, що йому випала нагода поглумитися над стражданнями. Потім всіх людей силою витягнули з води і погнали далі. Бенціону Станкеру було 80 років, і від такої наруги він геть змучився і не міг рухатися. Сачковський вистрілив в нього. Старий упав, схопився за груди і почав корчитися на піщаній дорозі.
“Поклади край моїм стражданням”, — ледь чутно попросив дідусь.
“Хочеш легкої смерті, єврею! — оскалився Сачковський. — До вечора ти все одно згинеш”.
Люди з сусідніх сіл навіть сьогодні пам’ятають, як цей фашистський блюдолиз вбив хлопчика з єврейської сім’ї Калманів, який ховався від бандитів у димоході. Дитина цілувала чоботи Сачковського і благала найняти його пастухом, але не вбивати. Але вбивця був невблаганний. Почувши крик дитини, з хати вибігла жінка і стала просити його про пощаду. Сачковський вбив і її.
Отже, як ви бачите, ще один Ковальчук утік за кордон від народної відплати»[1926].
Бандерівців, таких як Сачковський, зображували садистами, що вбивали заради задоволення. У радянських виданнях писали, що бандерівці та інші українські націоналісти вбивали «радянських людей», але в англійських перекладах цих публікацій жертв називали «євреями». Це давало змогу західним читачам ставитися до цих матеріалів з більшою довірою й інколи те, що подавали таким чином, дійсно було достовірнішим. Євреїв, які — «щоб врятувати свою шкуру» — служили у нацистській поліції, називали сіоністами. А самих сіоністів вважали союзниками українських націоналістів. Дмитрук охрестив цей альянс «згубним партнерством Зірки Давида і націоналістичного тризуба». Сіоністи були не менш жорстокі, ніж бандерівці, вони, так само як нацисти, вбивали євреїв та інших радянських людей[1927]. Хоча антисемітизм був заборонений в СРСР офіційно, насправді його прояви були помітними на багатьох рівнях. У шістдесятих роках, у контексті антисіоністської кампанії, спрямованої проти Ізраїлю, сіоністів і євреїв називали нацистськими колаборантами, а сіонізм — «світовою загрозою»[1928].
Ще одним засобом, за допомогою якого конструювали образ Бандери, були українські радянські фільми про ОУН-УПА, український націоналізм і Другу світову. Ось кілька їхніх назв: «Народ звинувачує» (1959)[1929], «Відколи пам’ятає історія» (1969)[1930], «Убивця відомий» (1972)[1931], «З маршруту не повернулися» (1975)[1932] і «Войовничі атеїсти» (1985)[1933]. Однією з тем, яку часто висвітлювали у таких кінострічках, була причетність українських націоналістів до знищення мирних мешканців. Радянські режисери, як і письменники, зосереджували увагу на злочинах ОУН-УПА та інших українських націоналістичних формувань та намагалися пробудити ненависть до всіх ворогів Радянського Союзу, яких за логікою інерційного сприйняття пропонували називати бандерівцями. У таких фільмах часто показували людей без кінцівок і стверджували, що ці люди стали жертвами українських націоналістів. Іншими поширеними методами були сцени ексгумації масових поховань і судові процеси над членами ОУН-УПА, на яких націоналісти зізнавалися у вбивствах «радянських людей», учинених за наказом Бандери, Шухевича чи Кубійовича.
Діяльність бандерівців стала популярною темою для історичних романів і фільмів, створених у соціалістичних Польщі та Чехосло-ваччині[1934]. У Польщі з’явилося 58 наукових і популярних історичних праць, 50 біографій і 60 романів про ОУН-УПА та український націоналізм[1935]. У цих книгах та фільмах, як і в українських, бракувало багато важливих фактів, які суперечили офіційній точці зору. Сюжети деяких таких творів були повністю вигаданими. У Польщі однією з най-популярніших книг на цю тему став роман Яна Ґерхарда «Заграви у Бещадах» [1936]. Книга з’явилася 1959р., и перевидавали 12 разів (загалом продали близько 500 тис. примірників). Знятий за цим романом фільм «Сержант Калень» (1961 р., реж. Ева і Чеслав Петельські) часто показували по телебаченню (іл. 239)[1937]. Темою фільму був розгром формувань ОУН-УПА і польських антирадянських підрозділів силами армії ПНР; події розгорталися у Бещадських горах у перші два повоєнні роки. Як і в інших прорадянських кінофільмах, у цій стрічці сміливі чесні комуністи протиставлялись жорстоким та аморальним націоналістам. Страта польських полонених солдатів показана у кінострічці як ритуальне дійство: її здійснюють величезною сокирою, під час якого натовп партизанів УПА скандує: «Бандера, Бандера, Бандера!»[1938]
З 1944р. важливою складовою радянського пропагандистського дискурсу стало слово «бандерівці». Кожен, хто виступав (або його у цьому звинувачували) проти радянської політики, міг бути названий «бандерівцем», особливо якщо людина співчувала націоналізму або перебувала сама (чи її родич) в ОУН або УПА. Слово «бандерівець» мало зневажливе значення і його переважно вживали стосовно зрадників українського народу, колаборантів, фашистів, ворогів радянської влади, кривавих вбивць або шпигунів західних спецслужб. Це слово часто використовували для дискредитації антирадянських дисидентів та інших політичних противників. Згодом назва «бандерівці», або іноді просто «бандери», стала популярною не тільки в радянській Україні, айв інших республіках і державах-сателітах СРСР. Данило Шумук, який відсидів сорок п’ять років у польських, німецьких та радянських тюрмах і таборах, 1970 р. (після свого звільнення) приїхав до Одеси. Одного разу в трамваї місцевий житель назвав його «бандерою» — тільки тому, що Шумук говорив українською[1939].
Епоніми «Бандера» («бандерівець» або «бандера», в однині) і «бандерівці» (у множині) можна зустріти у великій кількості радянських публікацій, присвячених українському націоналізму. «Бандерівцями» називали членів ОУН, партизанів УПА і часто усіх інших українських націоналістів. Ім’я Степана Бандери невтомно згадували майже в кожній публікації про український націоналізм та події Другої світової відповідного місця і часу, але сам Бандера не відігравав у цих матеріалах настільки помітної ролі, як, власне, його епонім. Бандері — як людині й політику — не приділяли так багато уваги, як іншим видатним «бандерівцям» — Коновальцю, Стецькові та Бульбі-Боровцю. Примітно також, що дуже мало радянських публікацій було присвячено особисто Степану Бандері.
Плідний український радянський письменник Юрій Мельничук писав про бандерівців: «Бридке це слово — бандеровець. Воно стало синонімом зради, запроданства, братовбивства. Кожну чесну людину, якій доводиться вимовляти це слово, охоплює почуття обурення, ненависті й огиди до мерзенних виродків. Це почуття цілком справедливе, бо, говорячи про бандерівців, ми маємо на увазі українських буржуазних націоналістів, їх зраду і продажність, зміїну лють і ворожість до українського народу.
Підіть по селах західних областей України і спитайте дітей, на очах яких бандерівські мерзотники вбивали батьків; спитайте стареньких бабусь, що бачили, як бандерівці з німецьких “парабеллюмів” розстрілювали їх синів, дочок, внуків; підіть по тих селах, де бандерівці з димом пускали народне добро, і спитайте: “Хто такі бандерівці?” Від старого і малого почуєте одну відповідь: “Прокляті вбивці, нелюди фашистські, бандити” <…>
Могутній радянський народ розгромив німецько-фашистські орди. Радянська Україна визволилася з-під фашистської окупації; народ приступив до мирного творчого життя. А жалюгідні недобитки — українсько-німецькі націоналісти, бандерівці пішли до лісу і тільки темними ночами виходили зі свого лігва, щоб убивати, вішати, палити, грабувати, щоб перешкоджати мирному життю і соціалістичному будівництву. Але гнівною рукою народ знищив, розчавив націонал-фашистську бандерівську гадину.
