Нема вже бандерівців. Спокійно працює тепер колгоспник, робітник, учитель, комсомолець. Проте ми не маємо права втрачати пильності ні на хвилину. Ми повинні бути пильними і сторожкими, повинні вчасно викривати і ліквідовувати будь-які прояви ворожої дії чи пропаганди, бо лютим ворогам нашим — американо-англійським імперіалістам не до вподоби мирне життя і творчі успіхи радянського народу»[1940].
Незабаром після вбивства Бандери Мельничук написав памфлет «Під чужим порогом». Автор порівняв Бандеру з собакою та виклав історію його життя, зокрема й спритну співпрацю з німцями і країнами Західного блоку. Історія починається з того, що собака кусає свого господаря — священика, який піклувався про нього відтоді, як він був цуценям. Спересердя господар проганяє собаку, і пес опиняється на смітнику, але за деякий час господареві стає шкода свого гавкуна і він знову приймає того до господи. Проте собака по кличці Бандера й інший злісний пес починають робити наскоки і тероризувати жителів околиць. Сусіди об’єднуються та гамселять собаку так сильно, що він ледь виживає, проте його таки виганяють із села. Живучи сам, собака нападає на людей і кусає їх, вважаючи це героїзмом. До нього приєднуються інші лихі пси. Іноземний господар заманює його кісткою, підзиває до себе: «Де ж мій песик?» І собака по кличці Бандера гавкає у відповідь: «Хайль Гітлер!» За деякий час новий господар розв’язує війну і бере з собою собаку в похід. Війна точиться в краях, де собака виріс, тому він «біг поперед пана, показував йому дорогу, попереджав про небезпеку, охороняв його спокій і життя… Собака перегризав горло своїм землякам». От якось новий господар підковує коня. Пес по кличці Бандера, дуже гордий своїми досягненнями, підходить до нього, витягує лапу і показує, що теж хоче бути підкованим, як кінь. Це так дратує господаря, що він карає собаку. Війна закінчується поразкою господаря собаки, але він знаходить собі нового володаря, у якого нова та своя війна. Собака знову має постійно гавкати, але вона повинна змінити тон. Однак і нового господаря собака теж дратує, він теж починає її бити. Одного разу, дорогою до свого житла, пес падає зі сходинок і вмирає. Після цієї байки Мельничук повідомляє своїм читачам, що Степан Бандера — «ватажок українських фашистів» — недавно помер, і його падіння зі сходів було таємним убивством, учиненим за наказом Теодора Оберлендера, якого Бандера шантажував. Потім автор дає зрозуміти, використовуючи термін «бандерівщина», що Бандера є особою, яка відповідальна за загибель 310 тис. людей, вбитих у Львові після німецького вторгнення. Така сама цифра фігурувала в обвинуваченні, яке WN подала 31 липня 1959р. до Федерального управління державної юстиції в Людвігсбурзі проти батальйону «Нахтігаль» і Оберлендера. Мельничук закінчив свій памфлет словами «Собаці — собача смерть»[1941].
Висновок
Бандері та ОУН(б) радянська пропаганда почала приділяти увагу влітку 1941р., але масштабна кампанія проти українських націоналістів стартувала тільки на початку 1944 р. Внаслідок різних соціально-політичних процесів та пропагандистських зусиль Бандера став одним із найбільш значущих символів українського націоналізму. Хрущов та інші радянські політики почали називати «бандерівцями» не тільки представників цього руху, але й інших політичних ворогів. Це повністю змінило смислове навантаження терміну, який спочатку був на вустах тільки у жертв масового насильства ОУН-УПА. На початку конфлікту з українськими націоналістами радянська влада вдавалася до насильства з пропагандистською метою, зокрема, до публічних страт. В межах першої великої пропагандистської кампанії, спрямованої проти українських націоналістів, ОУН і УПА таврували як «німецько-українських націоналістів», а український національний рух називали інтегральною частиною Німецької імперії — такою її частиною, що продовжує воювати і тероризувати населення навіть після поразки свого господаря. На початку 1947 р. діячів ОУН і УПА почали називати «буржуазними націоналістами»; на співпраці українських націоналістів із західними країнами усіляко акцентували увагу. Оскільки капіталізм у радянському дискурсі вважали видозміненим варіантом фашизму, капіталістичні країни почали називати «фашистськими». Крім того, радянська пропаганда називала Бандеру і його рух «зрадниками України» (так само, як Власова та його армію — «зрадниками Росії»).
У дискурсі радянської пропаганди всіх радянських солдат та енкаведистів, вбитих німцями або українськими націоналістами, називали героями і мучениками. Одним із найвідоміших радянських мучеників, вбитих українськими націоналістами, був західноукраїнський письменник Ярослав Галан. У квартирі, де його вбили, відкрили меморіальний музей, а у кількох місцях на його честь спорудили пам’ятники. На честь деяких генералів і партизанів, убитих українськими націоналістами, радянська влада перейменувала міста, а на честь численних жертв ОУН і УПА — встановила пам’ятники. Перемога над українськими націоналістами стала важливою складовою радянсько-української міфології, що, разом із запереченням радянського масового насильства проти українського цивільного населення, не давало змоги багатьом українцям оплакувати своїх родичів. Це, зі свого боку, позначилося на пам’яті про злочини українських націоналістів, яких звичайні жителі Західної України з часом стали вважати мучениками та антирадянськими героями.
Частина 9. Відродження культу
Загибель Бандери та його похорон
Загибель від рук убивці перетворила Бандеру на мученика і зміцнила його політичний культ і міф. Представники української діаспори заявили, що його смерть є однією з найбільших трагедій в історії України. Загибель Бандери стала спусковим гачком для безлічі глибоко політизованих і ритуалізованих жалобних комеморацій, які тривали упродовж декількох тижнів. Відродивши культ Провідника, певні кола діаспори знову перетворилися на «харизматичну спільноту». Комеморативні заходи в пам’ять про Бандеру були організовані у багатьох країнах, як-от: Аргентині, Австралії, Бельгії, Бразилії, Великій Британії, Канаді, Франції, США і Венесуелі. Глобалізація культу Бандери була б неможлива без переселення DPs (наприкінці сорокових та на початку п’ятдесятих років). З найбільшим ентузіазмом комеморації Бандери відбулися в емігрантських колах, які складалися з тих, хто 1944 р. покинув Україну з німецькою армією або був ветераном дивізії СС «Галичина». Частина з них була прибічниками Бандери й називала його своїм Провідником ще з часів Варшавського та Львівського судових процесів або «Української національної революції». Інші — дізналися про нього як про легендарного лідера революційного руху, коли билися в лавах УПА.
18 жовтня 1959 р. на титульній сторінці мюнхенської газети «Шлях перемоги» — однієї з головних газет, контрольованих 34 ОУН, у штатному розкладі якої Бандера до того ж був записаний журналістом, — надрукували величезний некролог з його фотографією в центрі (іл. 247). Хоча на той час не було відомо, хто вбив Бандеру і чи був він власне вбитий, газета надрукувала таке повідомлення: «З великим смутком і болем повідомляємо Членство ОУН і Українське Громадянство, що 15 жовтня 1959р. о 1 год. дня загинув з ворожої руки Великий Син Українського народу і довголітній керівник революційної боротьби за державну незалежність України, Голова Проводу Закордонних Частин Організації Українських Націоналістів СТЕПАН БАНДЕРА». По обидва боки портрету навели біографічну довідку вождя ОУН: «Довголітній в’язень польських тюрем, засуджений польським судом на кару смерти, замінену на досмертну тюрму, та в’язень німецьких тюрем і концтаборів з 1941р. по 1944р.» Читачів першої шпальти також інформували про те, що 20 жовтня 1959 р. відбудуться заупокійне богослужіння (о 9.00) та похорон Бандери (о 15:30, на мюнхенському кладовищі Вальдфрідгоф). Повідомлялося, що жалоба за Провідником триватиме з 15 жовтня до 15 грудня[1942].
Інші націоналістичні газети української діаспори («Гомін України» в Торонто й «Українська думка» у Лондоні) подали інформацію про смерть Бандери аналогічним чином. На титульній сторінці номера від 24 жовтня 1959р. «Гомін України» надрукував величезний некролог з фотографією Бандери, розміщеною посередині, і заголовком: «Світла пам’ять. СТЕПАН БАНДЕРА». По обидва боки фотографії був надрукований вступ до двох статей, а їхнє продовження — на шостій сторінці. Одна стаття називалася «Борець, Провідник і Символ», а друга — «У глибокому смутку…» Статті повідомляли, що Бандера був убитий ворогом українців, і його смерть «вразила всю українську діаспору по цей бік океану», оскільки в особі Бандери загинув символ цілої епохи всенародної української боротьби за незалежність[1943].
Замість некролога на титульній сторінці 22 жовтня 1959р. «Українська думка» опублікувала фотографію погруддя Бандери і довгу, скорботну й апологетичну статтю, яка починалася словами: «Степана Бандери більше немає серед живих! Степан Бандера був убитий рукою ворога». Погруддя виготовили 1948 р. у баварському таборі DPs (один — з дерева, інший — з гіпсу). Автор — Михайло Черешньовський, партизан УПА, який переїхав до Баварії 1947 р. На погрудді Бандера виглядав таким, яким він був на початку сорокових, років за 20 до смерті — за часів, коли ОУН(б) здійснювала «Українську національну революцію»[1944]. У статті повідомлялося, що звістка про смерть Бандери вмить засмутила «не тільки українське суспільство», а й всіх патріотів інших національностей. 15 жовтня «назавжди залишиться днем жалоби для всієї української нації, так само, як річниці загибелі Симона Петлюри, Євгена Коновальця і Тараса Чупринки [псевдонім Романа Шухевича]». У статті запевняли, що «момент смерті Бандери настав тоді, коли всі без винятку українські патріоти зобов’язані… цінувати Бандеру як революціонера і політика». Стаття закінчувалася твердженням, що смерть Бандери не треба розглядати як кінець. Навпаки, це має надихнути вірних революціонерів-націоналістів, які перебувають в еміграції, на подальшу боротьбу: «Ім’я Степана Бандери було за його життя бойовим прапором для всього українського народу і таким же прапором залишиться воно і по смерти цього Провідника української національно-визвольної революції, аж допоки Батьківщина наша не позбудеться остаточно — раз і назавжди — із своєю кров’ю Героїв освяченої землі всякого врага і супостата!»[1945].
У некрологах і жалобних статтях Бандеру згадували як справжнього патріота і національного героя, безстрашного ворога нацистської Німеччини і СРСР. Після загибелі Бандери будь-які згадки про те, що він був фанатиком, радикальним націоналістом, прибічником фашизму і нацистським колаборантом, розцінювалися або як радянська пропаганда, або як єврейська чи польська провокація. Усім, хто солідаризувався з Бандерою, особливо не подобалося, коли в матеріалах про Бандеру згадували про воєнні злочини ОУН і УПА. У відповідь на такі статті націоналісти із середовища емігрантів часто звинувачували авторів у поширенні антиукраїнської пропаганди, нагадуючи, у свою чергу, про те, як НКВС, поляки чи німці вбивали українців[1946].
