5 листопада 1959р. в газеті «Українська думка» надрукували матеріал, у якому Юліуша Сокольницького засуджували за «ганебний вчинок» — в газеті Daily Telegraph вийшла його стаття, у якій він згадував ім’я Бандери у контексті розповіді про етнічне насильство УПА проти польського населення. Редакція газети «Українська думка» зажадала від автора вибачень. Союз українців у Великій Британії (СУБ) попросив Daily Telegraph опублікувати лист-спростування, але після того як редакція відмовила йому в цьому, СУБ надрукував цей лист на сторінках видання «Українська думка». Діячі СУБ стверджували, що їх шокував матеріал Сокольницького, який був «дезінформований про життя і кар’єру пана Бандери»: Бандера з липня 1941р. по квітень 1945р. був ув’язнений, і «тому він не може бути притягнутий до відповідальності за все, що відбувалося в Україні 1944р., особливо з 1943 р.». Так само вони заявили, що «саме війська [радянського партизанського ватажка Сидора] Ковпака скоювали злочини, і [вони] були спрямовані за наказом Москви на знищення [українських націоналістичних борців за свободу]». У статті також нагадали про «гоніння, яким піддавали жителів Західної України в результаті польської окупації», і додали, що «перед лицем нашого спільного ворога — російського комунізму — має бути співпраця між нашими двома народами»[1947]. Невірна дата закінчення ув’язнення Бандери, зазначена у листі, свідчила про те, що шанувальники Провідника мало що про нього знали. Значно цікавішим, однак, є те, як вони прагнули вибілити воєнні злочини ОУН і УПА за допомогою віктимітизації та інструменталізації образу Бандери. Таке заперечення злодіянь ОУН і УПА триватиме понад півстоліття. Хоча залишається справедливим і те, що у багатьох своїх матеріалах опоненти Бандери покладають на нього особисту відповідальність за ті злочини, які скоювали члени його руху, а не він сам.
Претензії людей, які наважувалися нагадати про злочини ОУН-УПА, залишалися малопомітними на тлі загального потоку релігійних та політичних комеморацій, які у жовтні-листопаді 1959 р. влаштували осередки української діаспори у великій кількості країн (Аргентині, Австралії, Австрії, Бельгії, Бразилії, Канаді, Франції, Західній Німеччині, Новій Зеландії, Великій Британії та США)[1948]. Під час цих глибоко ритуалі-зованих церемоній, характер проведення яких відрізняла суміш релігійних і політичних мотивів, часто лунали проповіді священиків, де ненависть до СРСР і Росії (а іноді — до євреїв і поляків) була однією з ключових тем. Збори і демонстрації, які відбувалися після таких панахид, часто перетворювались на оргію політичної ненависті до «червоного диявола», де знову ж таки змішували політику та релігію[1949].
На адресу родини Бандери надійшло кілька сотень листів, у яких свої співчуття висловили представники десятків різних організацій діаспори, зокрема студентських, школярських, релігійних, ветеранів УПА та дивізії СС «Галичина»[1950]. Націоналістичні торжества, раніше заплановані на 15 жовтня 1959 р. або на дні, наближені до цієї дати, відбулися на честь Степана Бандери (наприклад, святкування, організоване 18 жовтня в Торонто асоціацією колишніх воїнів УПА)[1951]. Наприкінці 1959р. у деяких містах (зокрема у Лондоні) комеморації Бандери відбулися вдруге[1952].
Репортажі про похорон Бандери надрукували всі українські газети — не тільки контрольовані 34 ОУН, а й багато інших, наприклад, головна американська газета української діаспори «Свобода» (Нью-Джерсі). На першій шпальті примірника від 31 жовтня 1959 р. газета «Гомін України» розмістила статтю під назвою «Остання дорога Провідника Бандери», автори якої у патетичній манері розповіли, що в «останній 500-метровий шлях Бандеру» провели 1500 осіб, серед яких було десять священиків. Попрощатися зі своїм Провідником, який «загинув на першій стійці в кривавій, затяжній боротьбі з жорстоким, підступним, нікчемним ворогом», зібралися прихильники зі всього світу. «Свобода» й «Українська думка» повідомили, що на похороні було понад 2 тис. осіб. Масштаб трагедії, яка спіткала українців, читачі газет мали змогу оцінити за фоторепортажами. «Гомін України» опублікував світлину жалобної процесії, на якій четверо чоловіків несуть труну Бандери. Попереду труни крокують чоловік у костюмі (по центру) і четверо дівчат у формі (мабуть, члени СУМ), обличчя яких оповиті сумом і тривогою. Одна з дівчат плаче, опустивши очі. Погляд чоловіка, який зосереджений на прощанні з Провідником, не тільки сумний та замислений, а й здається сердитим. Обличчя людей, яких ми бачимо на фотознімку, свідчать про однаковий для всіх стан — непересічну втрату (іл. 248)[1953].
На похороні Бандери тримав слово Стецько; його виступ згодом опублікували в кількох газетах. Лідер АБН заявив, що ім’я Бандери стало символом сучасної антимосковської боротьби України за незалежну державу й особисту свободу. За словами Стецька, феномен Бандери вийшов за рамки революційної [відокремленої] ОУН і став загальноукраїнським надбанням нації-борця. В іншій частині промови Стецько похвально відгукнувся про побожність Бандери та визначив її як мотивацію його боротьби: «Християнство було нерозривною частиною Його духовости, віра в Бога і християнська мораль — критерієм Його поступування. Його глибинний патріотизм, Його націоналізм був інтегрально поєднаний із християнством. Він був свідомий того, що проти Москви, центру воюючого безбожництва і тиранії, можна успішно боротися тоді, коли Україна черговий раз ствердить своє історичне післанництво на Сході Европи — боротьбу за Христа проти Антихриста-Москви». Під кінець свого виступу Стецько перейшов на духовні і метафізичні мотиви: «Ми сьогодні розлучаємося з тлінними останками Степана Бандери, але Він житиме далі в наших серцях, в душах українського народу, і ЦЬОГО СТЕПАНА БАНДЕРИ ніяка брутальна, фізична, варварська сила Москви вирвати з-поміж нас неспроможна»[1954].
Представники української діаспори, які не змогли бути присутніми на похороні в Мюнхені, віддавали шану Бандері за місцями свого проживання. В Едмонтоні Організація визвольного фронту (ОВФ) почала готуватися до комеморацій Бандери ще з 15 жовтня 1959р. У день похорону Бандери, 20 жовтня, майже в усіх українських церквах Едмонтону відбулися поминальні служби. 25 жовтня о 19:00 в соборі Св. Йосафата (української ГКЦ) відбулася панахида за участю шести священиків. Службу відвідали члени СУМ (в уніформі), «Ліги визволення України» (ЛВУ) і скаутської організації «Пласт» (в уніформі), що прийшли на неї зі своїми прапорами. Собор вщент заповнили люди у цивільному та в уніформах різного штибу. Після виступу чоловічого хору Українського народного дому парафіяльний священик виголосив проповідь, у якій він високо оцінив любов, відданість і зусилля Бандери задля України. Біля входу до собору вивісили жовто-блакитний прапор України і червоно-чорний прапор ОУН, а молоді дівчата роздавали присутнім жалобні стрічки[1955].
У прикрашеному прапорами Українському народному домі відбулася «жалібна Академія». Зала не змогла вмістити всіх охочих, тому частині відмовили у вході. Жалобне зібрання розпочалося з «Похоронного маршу» Шопена. Людина, яку представили як D.M., прочитала написаний на честь Бандери вірш «Безсмертний син». Чоловічий хор виконав кілька релігійних і націоналістичних пісень. Спеціально до цієї комеморації знаний український художник — професор Юліан Буцманюк — написав портрет Бандери, який зробили центральним елементом декоративного убрання, розмістивши його на чорній стіні за сценою. По обидва боки портрету позначили дати народження і смерті Бандери, а безпосередньо перед ним поставили величезний вінок, два кошики з червоними трояндами і тризуб — символ України[1956].
В Оттаві для підготовки комеморативних заходів українці із ЛВУ і СУМ створили спеціальні комітети. О 17:30 25 жовтня 1959р. у церкві греко-католицької парафії відбулася панахида, яку провів В. Шевчук; хор СУМ (в уніформі) виконав націоналістичні та релігійні пісні. Наприкінці панахиди священик у «зворушливих визначеннях» назвав померлого «Провідником і Вождем української нації». Після панахиди відбулися коме-моративні збори, у яких, очевидно, брали участь українці різної політичної орієнтації[1957].
Через жалобу українська громада Клівленда скасувала всі свята і танцювальні вечірки. Балетний ансамбль СУМ відмінив свій виступ на заході демократичної партії Канади. У місті відбулося кілька поминальних заходів. Велика кількість людей, серед яких були члени СУМ (в уніформі) і Пласту», відвідала поминальну службу, що відбулася у церкві греко-католицької парафії 20 жовтня 1959 р. Під час служби в українській церкві православної парафії священик охарактеризував Бандеру як патріота і захисника України і провів паралель між ним і Джорджем К. Маршаллом, похорон якого відбувався того ж дня у Вашингтоні. Після богослужінь присутні вирушили до будівлі СУМ, де взяли участь у політичній частині комеморативних заходів, які відбулися біля символічної труни Провідника[1958].
1 листопада 1959 р. опублікували один з перших віршів на спомин Степанові Бандері, авторства Ольги Лубської (іл. 194)[1959]. 7 листопада цього ж року опублікували поему Леоніда Полтави (Пархомовича)[1960]. У наступні тижні, місяці і роки з’явилася ціла низка поем і віршів (українською, німецькою та англійською мовами), присвячених Провіднику[1961]. 14 листопада газета «Гомін України» повідомила, що «Радіо Прага» сповістило новину про смерть Бандери ще за годину до його смерті[1962]. Фотографії погруддя Бандери, які газети друкували поруч з панегіриками, надавали смерті Провідника більш патетичного і величного характеру[1963].
14 листопада 1959р. вийшла стаття Дмитра Донцова, який нагадав скорботним українцям, що Бандеру, який не був демократом, вбили так само, як Петлюру і Коновальця, маючи на увазі, що Бандеру убили або за наказом радянської влади, або це зробили євреї. Донцов дійшов висновку, що Бандеру убили за ім’я, яке «могло… стати стягом, під яким єдналися б усі відважні, всі чесні на Україні… в критичні дні»[1964].
Жалобні емоції, схожі до тих, які виникли через смерть Бандери, викликала в українській діаспорі звістка про смерть іншого східноєвропейського фашистського лідера — Анте Павелича, Поглавніка NDH, який помер 28 грудня 1959р. в Мадриді. У 16-ту річницю заснування держави усташів (10 квітня 1957 р.) хорватський лідер, який у той час перебував у м. Ель-Паломар (неподалік Буенос-Айреса), пережив замах на вбивство (скоєний, мабуть, югославською спецслужбою). У листопаді 1957 р. він переїхав до Мадрида, де згодом помер від хвороб та ускладнень, які виникли після замаху. Газета «Гомін України» стверджувала (майже тими самими словами, що й про Бандеру за кілька тижнів до того), що Павелич був «великим прихильником України та інших народів, поневолених Москвою», «великим патріотом» і «борцем за незалежність». Газета ОУН підкреслювала, що в похороні Павелича брали участь представники АБН і ОУН, які поклали вінки до його труни[1965], а Володимир Пастушук, який на жалобній церемонії мав слово другим за списком, попрощався з Поглавніком іспанською мовою: «За кілька хвилин еспанська земля покриє тіло найбільшого поміж хорватів. Червоні вбивці вбили його тіло, але його дух та його ідеї волі й національної гідності житимуть поміж нами. Анте Павеліч вчить нас любити наші батьківщини і бути вірними нашим національним ідеалам. Він віддав своє життя за своїх братів і друзів своїх, як доказ найвищої любови… Ми, українці, розуміємо біль наших братів хорватів, тому що лише два місяці тому ми мали нещастя втратити, завдяки цій самій злочинній комуністичній руці, провідника нашого визвольного руху невіджалуванного Степана Бандеру. Зі смертю Павеліча хорватський народ тратить свого великого провідника, а наша родина поневолених народів — одного з кращих стратегів антикомуністичної боротьби»[1966].
