Антирадянські акції, демонстрації та ритуали
У календарі націоналістичних кіл української діаспори 15 жовтня стало важливою датою: день загибелі Бандери відзначали щороку аж до розпаду СРСР. У деяких місцях такі вшанування тривали мінімум до 2009 р. Для багатьох українців та представників інших «поневолених народів» Бандера став важливим символом антирадянської боротьби. Під час численних комеморацій віддані Бандері «харизматичні спільноти» пропагували різні націоналістичні, крайні праві та неофашистські ідеї. Його смерть символізувала страждання України і всіх українців, про що невтомно нагадували, оскільки це й надалі допомагало залишати у тіні ті злочини, що скоїли ОУН і УПА. Той факт, що Бандеру убито КДБ, переконував ці націоналістичні угруповання в тому, що їхня діяльність — це священна війна проти СРСР та боротьба за незалежну українську державу. Загибель від руки вбивці перетворила Бандеру на символ визволення та опору. Подібне ставлення до свого лідера нагадувало комеморативну практику усташів та особливо словацьких емігрантів, які звеличували «мученика» й лідера клерикально-фашистського руху Йозефа Тісо не тільки під час суду, але й після його страти (18 квітня 1947 р.)[1967]. Найбільші та найпишніші комеморації й демонстрації бандерівців зазвичай влаштовували на «круглі» роковини його смерті, зокрема п’яті, десяті тощо. У цьому параграфі ми опишемо лише деякі найвагоміші з них, приділяючи більше уваги містам зі значними українськими громадами — Едмонтону, Торонто і Мюнхену, а також столицям — Лондону, Вашингтону й Оттаві, де, між іншим, відбулися і найбільші антирадянські пробандерівські демонстрації. Циклічні комеморації Провідника виконували дві взаємопов’язані функції. По-перше, вони перетворювали Бандеру на героя і мученика. Подруге, вони посилювали колективне заперечення злодіянь, скоєних ОУН, УПА та іншими українськими колаборантами. Викривлений та інстру-менталізований образ Провідника, поданий у комемораціях, допомагав його прихильникам набути жертовного вигляду героїв і мучеників. Агресивна радянська пропаганда наповнювала «харизматичні спільноти» впевненістю у їхній правоті, за рахунок чого у середовищі українських емігрантів культ Бандери постійно розростався.
Перші комеморації на честь Бандери відбулися вже 1960 р. Так, 20 лютого 1960 р. у м. Калгарі учасники зібрання подивилися фільм про похорон Бандери і заслухали виступи людей, які особисто знали Провідника[1968]. 28 травня 1960 р., у день Св. Трійці (на Зелені свята) відбулася панахида біля могили Бандери, що вже перетворилася на популярне місце паломництва українців[1969]. У присутності 200 людей священик освятив встановлений на могилі великий військовий хрест, а член 34 ОУН Ярослав Бенцаль виступив з патріотичною промовою[1970].
15 жовтня 1960 р. «Гомін України» повторно опублікував на своїй першій шпальті фотографію погруддя Бандери й повідомив читачам, що «15 жовтня цього року минає рік, як віковічний ворог українського народу — Москва, підступним способом обірвала нитку героїчного життя нашого Провідника» (варто зазначити, що на цю дату обвинувальний вирок у справі вбивства Бандери ще не був оприлюднений)[1971]. На другій сторінці цього ж номера редакція опублікувала світлини з похорону Бандери і присвячений йому вірш. У кількох статтях «ювілейного» номера автори закликали читачів і далі вести революційну боротьбу Бандери, яку вони вважали єдиним правильним шляхом звільнення України[1972].
У Торонто асоціація ветеранів УПА поєднала комеморації Бандери зі Святом Зброї, яке зазвичай відзначалося 14 жовтня. 15 жовтня 1960р. у двох церквах відбулися панахиди за «упокій душі благословенної пам’яті Степана Бандери» і «всіх воїнів УПА, які пожертвували своїм життям заради свободи України». Серед учасників церемоній були члени організацій СУМ і «Пласт», а також чоловічий хор СУМ «Прометей». 16 жовтня в Українському домі (вул. Крісті, 83—85) відбулося поминальне зібрання. Хор «Прометей» виконав «Бойову пісню» та інші націоналістичні й військові пісні. Учасники заходу виголошували промови. Сцену прикрасили погруддями Бандери і Шухевича, між якими розмістили плакати із зображенням Ісуса та емблему УПА[1973]. 15 і 16 жовтня подібні урочистості організували в Бостоні, Чикаго, Клівленді, Едмонтоні, Лондоні, Монреалі, Мюнхені, Оттаві, Філадельфії тощо. У деяких містах прибічники Бандери споруджували конструкції з символічною домовиною, біля яких члени СУМ та інші люди в жалобі виконували націоналістичні пісні та читали вірші. У багатьох таких місцях сцену прикрашали портретом Бандери, біля якого діти та підлітки (у козацьких костюмах, уніформі СУМ тощо) здійснювали різні політичні та релігійні ритуали (іл. 249—250)[1974].
На другі роковини смерті Бандери емігрантська організація «Підпільна пошта України» випустила чотири непоштові марки: Бандера у молоді роки, Бандера після звільнення з польської в’язниці, з погруддям Бандери роботи скульптора Черешньовського (де Бандера постає вже як політичний діяч часів Другої світової — періоду, «коли під його прапором 200 тисяч борців Української Повстанської Армії та кадрів ОУН вели непримиренну боротьбу з двома окупантами України — гітлерівським і московським») і Бандера у повоєнні часи. Розповсюджувати марки (у Австралії, Бельгії, Канаді, Франції, Німеччині, Великій Британії та США) взялися члени СУМ — відповідно до газети «Шлях Перемоги», «покоління, яке вже тепер підготовляється перебрати прапор боротьби за самостійність і незалежність України і йти шляхом, що його вказав великий Провідник Степан Бандера». Ця ж газета закликала своїх читачів наклеювати ці марки на конверти з листами до друзів[1975].
Другі роковини загибелі Бандери, як і перші, відзначали в багатьох місцях по всьому світу[1976]. В Сан-Паулу комеморації почалися з панахиди в українській церкві греко-католицької парафії, де облаштували символічну труну Бандери. По обидва боки домовини стояли юнаки з прапорами, а на її поверхні черниці виклали тризуб з пелюсток троянд. Святочну Академію провели у громадській будівлі; місць вистачило не всім. Й. Собко відкрив зібрання хвилиною мовчання, після чого виголосив промову зі словами: «Вороги [України] і тут на чужині намагаються знищити нас, але дух Степана Бандери додасть нам сили перемоги». Дитячий хор, яким диригувала черниця, виконав гімн Бразилії. Для тих українців, які не мали змоги приїхати на цей жалобний захід, організували пряму радіотрансляцію[1977].
17 листопада 1961р., того дня, коли німецька влада оприлюднила, хто і як саме вбив Бандеру, 34 ОУН організували прес-конференцію, на якій повідомили журналістам про деталі вбивства[1978]. В українських націоналістичних виданнях убивство Бандери співвідносили з вбивствами Петлюри і Коновальця, а СРСР називали країною, яка й далі провадила політику Сталіна[1979]. Відразу після того, як ім’я вбивці Бандери назвали офіційно, українські асоціації, комітети та інші організації почали влаштовувати по всьому світу антирадянські демонстрації. 18 листопада 1961р. у Бредфорді відбувся мітинг «Об’єднання українців у Великій Британії», у якому взяли участь 1500 активістів, які зажадали, щоб за вбивство Провідника перед судом «вільного світу» постав Олександр Шелепін — голова КДБ, Микита Хрущов — перший секретар ЦККПРС і голова Ради міністрів СРСР, а також «московський уряд» і весь ЦК КПРС[1980]. Газета «Шлях перемоги» вийшла друком з величезною фотографією Бандери на першій сторінці, розмістивши у куті під нею портрети Шелепіна і Сташинського («організатора вбивства» та «виконавця»)[1981]. В наступному номері це видання повідомило (також на першій шпальті), що наступною жертвою може стати Стецько, і опублікувала (на третій шпальті) вірш Петра Кізко «Замало помсти», в якому автор вимагав «такої кари, щоб Москву віки вогнем пекли пожари»[1982].
У неділю, 19 листопада 1961р., антирадянські та антикомуністичні демонстрації відбулися у Мюнхені, Едмонтоні, Дербі, Порт-Артурі і Форт-Вільямі (25 листопада — ще у семи містах по всьому світу, 26 листопада — в тридцяти одному місці, а у неділю 3 грудня — ще в двадцяти чотирьох). Загалом, відповідно до історіографії ЗЧОУН, на межі 1961—1962 рр. українська діаспора організувала 132 антирадянські заходи такого штабу[1983].
На демонстраціях, які відбулися у Лондоні 25 і 26 листопада 1961р., активісти несли плакати з написами: «Кров українського лідера на руках Хрущова!», «Геть російських убивць!», «Україна оплакує вбивство Бандери!», «Сьогодні Хрущов убиває українців, завтра це можеш бути ти!», «Майбутнє твоїх дітей — під загрозою гнобителів України!», «Бандера загинув за свободу України», «ОСТЕРІГАЙТЕСЯ! Хрущов хоче поховати вас!», «Комунізм — це ще одна форма російського імперіалізму!»[1984]
2 грудня 1961р. у Нью-Йорку відбулася демонстрація перед будівлею радянського представництва в ООН. Протестувальники тримали в руках українські та американські прапори і карикатури на Хрущова, спілкувалися з перехожими та роздавали листівки. О 17:00 вони спалили радянський прапор, а потім «несамовито» штурмували будівлю, куди намагалися проникнути через двері та вікна. На інших демонстраціях, наприклад у Міннеаполісі, українські політичні активісти також спалювали радянські прапори. В окремих випадках до протестувальників приєднувалися «борці за свободу» з інших радянських республік, як-от з Естонії (після війни колишні солдати підрозділів СС і естонські колаборанти також переїхали до Північної Америки)[1985].
Відразу після смерті Бандери 34 ОУН, користуючись нагодою, почали збирати кошти для «Фонду визвольної боротьби ім. Степана Бандери» (іл.265). Пожертвування від приватних осіб та асоціацій коливалися від 5 до 200 доларів (1960р. загалом зібрали 3 105 доларів)[1986]. Також було організовано збір коштів для суду над Сташинським (у цілому зібрали 197800 німецьких марок, еквівалент 50 тис. доларів за курсом того часу)[1987]. Ця акція тривала під гаслом «не дати ворогу здобути перемогу» (як це сталося 1926р. у Парижі, коли у справі про вбивство Петлюри виправдали Шварцбарда). За допомогою цих фондів 34 ОУН видавали історичну пропагандистську літературу, поміж назв якої були такі книги як-от: «Російський колоніалізм в Україні», «Вбиті Москвою: Петлюра, Коновалець, Бандера. Троє лідерів українського національно-визвольного руху були вбиті за наказом Сталіна і Хрущова» та інші[1988]. Другу із згаданих книг написав Ленкавський, автор «Десяти заповідей українського націоналіста», який у липні 1941р. заявляв, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення»[1989].
22 липня 1962 р. газета «Шлях перемоги» оголосила, що неподалік від м. Вілья-Аделіна (Аргентина) українська громада розпочала будівництво Українського дому Степана Бандери (з великою залою для офіційних церемоній)[1990]. Того ж дня в таборі СУМ в Еленвілі (штат Нью-Йорк) відкрили (іл.266) Пам’ятник героям України (табір заснували в червні 1955 р.). За словами голови СУМ і засновників табору, їхньою метою були освіта молоді у сфері історії та культури й заохочення її представників до активної участі в житті громад і до служіння Богу та українській Батьківщині. Виховання дітей української діаспори в дусі ОУН та УПА засновники табору вважали своїм патріотичним обов’язком. Загалом у Північній Америці відкрили п’ять подібних таборів: «Веселка», «Верховина», «Білогорщина», «Карпати» і «Діброва». Деякі з них («Діброва») також працювали як розважальні центри та місця відпочинку[1991]. В еленвільському таборі встановили український тризуб висотою 12,8 м (проект скульптора М. Черешньовського, колишнього воїна УПА, та архітектора І. Зайця; пам’ятник спорудили за сприяння Лева Добрянського, професора економіки Джорджтаунського університету та голови УККА, і компанії, що належала колишнім партизанам УПА Михайлові Шашкевичу та Миколі Сидору). По обидві сторони тризуба розташували погруддя Петлюри й Коновальця, Шухевича й Бандери. Згідно з СУМ: «Всі ці герої пожертвували своїм життям в боротьбі за суверенітет і державність України і служать натхненням для всієї української молоді». Протягом десятиліть діти українських діаспорян читали біля цього пам’ятника вірші, виконували релігійні, націоналістичні та військові пісні ОУН-УПА, демонстрували танцювальні номери і пригощалися стравами української національної кухні[1992].
