Відкриття пам’ятника приурочили до святкування 20-ї річниці заснування УПА. У заході, який відбувся 21—22 липня 1962р., взяли участь 5 тис. осіб. Увечері першого дня театральна трупа з Філадельфії зіграла п’єсу Леоніда Полтави «Армія волі УПА». Другий день почався з церковних служб, після чого учасники заходу благословили стяг Товариства вояків УПА Романа Шухевича. Церемонія відкриття розпочалася парадом членів СУМ, «Пласту», ветеранів УПА та гостей свята (у військовій формі або в цивільному), які крокували територією табору, гордо несучи прапори своїх організацій. З трибуни учасників демонстрації вітали лідери української діаспори (з промовами виступили проф. Добрянський та ін.). Свої привітання надіслали і керівники 34 ОУН і ЦК АБН[1993].
У кількох місцях, як і в попередні два роки, праворадикальні угруповання української діаспори організували комеморативні урочистості й на треті роковини смерті Бандери[1994]. Однак цього разу ці заходи певною мірою затьмарив суд над Сташинським, що відбувся у Карлсруе 8-19 жовтня 1962 р. Кожен день процесу висвітлювався на сторінках націоналістичної преси у детальних репортажах, тексти яких були переповнені антирадянськими висловами. Водночас у таких виданнях також публікували й «звичайні» матеріали — про вбивство Коновальця та «героїзм і трагедію» командирів УПА[1995]. Згідно зі «Шляхом Перемоги», на прес-конференції, яку зібрали після закінчення судового розгляду, Ярослав Стецько заявив: «Мусить знайтися країна вільного світу, яка матиме мужність на основі винесеного Федеральним Судом вироку поставити терористичні методи уряду СРСР перед Гаазький Міжнародній Трибунал». Він також зажадав «поставити справу злочинів уряду Хрущова» не тільки в Міжнародний трибунал, а й у Комісію ООН з прав людини та Європейський суд з прав людини у Страсбурзі[1996].
Вісім років позбавлення волі, які отримав Сташинскьий за вбивство Провідника, у 34ОУН назвали занадто м’яким вироком. Думкою українських націоналістів щодо цього поділився у своїй статті Т.Зариць-кий. Він писав, що 90 % усіх публікацій мали тенденцію применшувати провину Сташинського, тоді як насправді він був «дуже перфідним, впертим, агресивним і з уродження злочинним типом», зрадником українського народу і своєї сім’ї — справжнім «московським яничаром»[1997].
Іншу помітну заяву про вирок Сташинському зробив Артур Фурман — мабуть, найвідданіший іноземний шанувальник ОУН та українського націоналізму в шістдесятих роках. Фурман був німцем, якого після війни депортували до табору у Воркуті, де п’ять років свого життя він провів пліч-о-пліч з українськими націоналістами. Мюнхенське та лондонське видавництва 34 ОУН видали українською мовою його автобіографічні романи «Кров і вугілля» і «Під прапором Бандери». У своїх романах він часто називає українських націоналістів, так само як і себе, «бандерівцями». Бандера був для Фурмана не тільки лідером організації, а й усього «поневоленого українського народу», і, відповідно, «синонімом України»[1998]. Коментуючи процес у Карлсруе, Фурман назвав його «доброю зброєю в руках» волелюбного українського народу, зокрема в руках ОУН. Він наполягав на тому, щоб ОУН максимально поширювала текст судового вироку, оскільки у ньому йшлося про те, що за вбивством Бандери стоїть російська влада. Щоб з’ясувати, за яких умов українські націоналісти могли мати з цього вигоду, Фурман повторив слова конгресмена Чарльза Дж. Керстена: «Ствердження цього суду, що большевицький уряд є конспіративним організатором цих мордів, проникне у свідомість цілого світу. Таке ствердження, наче меч архангела Миха'іла, здемаскує совєтсько-росій-ських провідників і покаже людству їх справжню істоту… і тоді смерть Бандери не була даремна»[1999].
На п’яті роковини смерті Бандери націоналістичні кола української діаспори також організували численні комеморації та антирадянські марші протесту. На демонстрації у Нью-Йорку (15 жовтня 1964 р.) протесту-вальники несли плакати з написами «Хрущов і Шелепін — криваві вбивці», «Російські руки геть від України!» і роздавали листівки із текстом «Ми звинувачуємо Москву і просимо Америку бути пильною». 17 жовтня 1964р. біля п’ятисот українців прибули до Вашингтона. Біля пам’ятника Шевченка вони заспівали націоналістичних пісень та поклали вінки, а згодом попрямували до будинку радянського посольства, яке під сильним дощем пікетували протягом трьох годин. Під час акції вони співали «партизанські пісні» та тримали у руках плакати з гаслами: «Боже, благослови Америку! Боже, звільни Україну!» Декілька протестувальників увійшли до посольства та повідомила персоналу, звертаючись українською, що вони є представниками «Українського визвольного фронту» (УВФ) і прийшли передати меморандум, у якому викривають Москву у вбивстві Бандери. Акція протесту завершилася виконанням націоналістичної пісні «Не пора» і українського гімну «Ще не вмерла Україна». Того ж дня українці також пікетували радянське посольство в Оттаві[2000].
1964р. українська громада Едмонтона об’єднала комеморацію річниці загибелі свого лідера зі Святом Покрови Пресвятої Богородиці та Святом зброї. Як і в попередні роки, святкування розпочалося в соборі Св. Йосафата, після чого тривало далі у приміщенні Українського народного дому, де близько 200 осіб заслухали аудіозапис промови Провід-ника, записаний п’ять років тому. Присутні захоплювалися його «далекоглядністю і політичною аргументацією»[2001].
Крім комеморацій на честь Провідника, українські націоналісти діаспори відстежували та відвідували заходи, організовані на честь інших фашистських лідерів. У січні 1967 р. на сторінках місячника ABN Correspondence повідомили, що 30 листопада 1966р. у церкві Св. Миколая в Мюнхені відбулася поминальна служба в пам’ять про Корнеліу Зеля Кодряну, харизматичного лідера румунської «Залізної гвардії»[2002]. Того ж року світ побачила книга Стецька «30 червня 1941 року», у якій він заперечував, що створена ОУН(б) міліція чинила під час «Української національної революції» будь-які акти антиєврейського насилля. «Акт проголошення відновлення Української Держави 30 червня 1941 року» Стецько назвав актом антинімецького опору. Передмову до цієї книги Стецька, яка згодом стала дуже популярною, написав Донцов[2003].
На десяті роковини загибелі Бандери до Мюнхена прибуло кілька сотень його прибічників з різних країн. 11 жовтня 1969 р. біля могили Бандери зібралися націоналісти, щоб «вшанувати пам’ять Провідника “Української національної революції” і заявити незламну волю українського народу продовжувати визвольну боротьбу аж до перемоги над Москвою»[2004]. АБИ провів прес-конференцію, на якій запрошеним журналістам нагадали, наскільки в актуальний період важлива боротьба проти СРСР. Націоналісти також відвідали кілька церковних служб, присвячених пам’яті Провідника, і панахиду біля його могили, яку відслужили шестеро священиків. Під час цього заходу владика Кир Платон нагадав усім присутнім, що Бандера був «глибоко віруючим християнином та великим патріотом української нації». Наприкінці заходу 200 членів СУМ провели урочисту ходу; дві жінки з англійського осередку СУМ скропили могилу Бандери водою з Дніпра й посипали ґрунтом, перемішаним із хлібом і червоними ягодами калини (національним символом України, який згадується і в назві гімну УПА «Червона калина»), У мюнхенському театрі відбулася урочиста Академія, у якій взяли участь близько 1 500 людей; перед присутніми виступили Стецько і хор «Гомін» з Манчестера. Після закінчення зборів учасники попрямували до будинку на Крайтмаєрштрасе, 7, де провели мітинг, поклали вінки та виконали пісню «Не пора…» і гімн України[2005].
У багатьох місцях по всьому світу прихильники Бандери, які не змогли відвідати могилу свого Провідника на десяті роковини його загибелі, провели мітинги, марші, церковні служби та пам’ятні збори за місцями свого проживання[2006]. 1966 р. Ярославу Стецьку надали звання почесного громадянина м. Вінніпег (іл. 252), а урочистості з нагоди десятих роковин загибелі Бандери увінчалися символічною демонстрацією ґрунту, який привезли з могили Провідника. Цю святиню, що випромінювала ауру «націоналістичної святості», до Канади привіз Семен їжик[2007]. На урочистому заході, який відбувся у Лондоні, юні члени СУМ (у народних костюмах та уніформі) читали поезії біля портрету Бандери, прикрашеного прапорами ОУН(б) і України (іл.251)[2008].
Під час ювілейного заходу у Вашингтоні, який відбувся 11 жовтня 1969 р., Михайло Шпонтак разом з двома активістками СУМ поклали вінок до пам’ятника Шевченку. Перед зібранням з промовами виступили антирадянські активісти (зокрема й член ОУН(б) Петро Мірчук), після чого демонстранти (приблизно 500 людей) підняли транспаранти та вирушили в бік радянського посольства. Поліція перешкоджала демонстрантам потрапити до посольства, але двом з них все ж вдалося прикріпити біля входу в будівлю листівку із портретом Шелепіна та написом «Розшукується» (на думку протестувальників, саме ця людина віддала наказ вбити Бандеру)[2009].
Схожа демонстрація відбулася протягом наступних вихідних у Центральному парку Нью-Йорка. У ній брали участь як націоналісти старшого покоління, так і молоді члени СУМ і «Пласту» (в уніформі); в руках вони тримали транспаранти з портретами Бандери та прапори різних народів (угорського, польського, болгарського, грузинського, хорватського й естонського, Казакії та народів Північного Кавказу). Демонстранти наблизилися до будівлі радянського представництва ООН, біля якого вони спалили кілька радянських прапорів. Активіст СУМ та жінка у вбранні козачки намагались передати чиновникам посольства обвинувальний лист, але двері не відчинили[2010].
Про відзначення 15-х роковин смерті Бандери Меморіальний комітет Торонто оголосив на першій шпальті видання «Гомін України». На урочистому зібранні, яке знову об’єднали зі Святом зброї та вшанування УПА, виконали три номери хорового співу; з промовою виступив відомий член ОУН(б) Микола Климишин, що, як і Петро Мірчук, вже був доктором філософії Українського вільного університету в Мюнхені[2011]. 15 жовтня 1974р. в Буенос-Айресі українці відправили панахиду, а п’ять днів потому в будівлі товариства «Просвіта» провели світську частину комеморації, яку традиційно розпочали з хвилини мовчання. Один із учасників події прочитав вірш Миколи Щербака «15 жовтня 1959 року». Націоналісти старшого покоління вручили членам СУМ вінок з жовто-блакитними та червоно-чорними стрічками, а ті поклали його до портрету Бандери. Цей акт символізував, що естафету революційної боротьби передали до рук молоді. Перед присутніми виступали представники різного віку. Зі сцени лунали вірші, присвячені Провіднику, військові пісні УПА та гімн «Ще не вмерла Україна»[2012].
30 березня 1973 р. в Монреалі помер Донцов, культ якого також започаткували прибічники Бандери. На обкладинці номера за травень-червень 1973 р. газета ABN розмістила портрет Донцова з таким заголовком: «Великий політичний мислитель, поборник ідеї спільного фронту народів, пригноблених російським імперіалізмом у їхній боротьбі за національну незалежність»[2013]. На п’яту річницю смерті Донцова газета «Гомін України» опублікувала фотографію його погруддя роботи Черешньовського (скульптора погрудь Бандери, Шухевича, Петлюри та ін.)[2014] 1983 р., до сотої річниці народження та десятих роковин смерті, Донцова вшановували як «великого мислителя», «революціонера» та «філософа»[2015].
