Двадцяті роковини з дня смерті Бандери збіглися з п’ятдесятою річницею заснування ОУН. З жовтня 1979р. видання «Гомін України» на своїй першій сторінці опублікувало портрети видатних українських націоналістів — Коновальця, Бандери, Шухевича і Стецька, й оголосило, що 7 жовтня в Торонто націоналісти «віддадуть данину пам’яті героїзму тисяч загиблих членів ОУН»[2016]. 10 жовтня та сама газета опублікувала велику світлину погруддя Бандери та інтерв’ю з українським дисидентом Валентином Морозом, у якому він пояснював, чому було вирішено поєднати святкування двох ювілейних дат: «Ім’я Степана Бандери зв’язане нерозривно з історією ОУН, за його життя як і після його героїчної смерти. Він живе в ОУН, а через неї і з нею в серцях і в душах усієї української нації, як символ прагнень до волі й самостійности, як прапор нації на революційно-визвольному шляху»[2017]. На наступній сторінці Любомир Рихтицький заявив, що «неможливо вбити історичний символ [Степана Бандеру] так само, як неможливо вбити ідею»[2018]; голова УВФ підкреслив, що «дух Бандери кличе всіх нас»[2019].
Святкування подвійного ювілею викликало натхнення в численних українських громадах в усьому світі, але найпишніші церемонії відбувалися в Мюнхені — найважливішому місці паломництва українських націоналістів[2020]. На цю подію до Мюнхена приїхала низка провідних українських націоналістів, зокрема й Микола Климишин та син Бандери Андрій, які завжди підтримували Стецька, невтомного лідера АБН (з 1946р.) і лідера ЗЧОУН (з 1968р.). Політико-релігійні заходи розпочалися 11 жовтня 1979 р. Цього дня у мюнхенському готелі Penta відбулася конференція, де Стецько виступив з промовою «Ми звинувачуємо Москву і попереджаємо вільний світ» (іл.253). У своєму виступі, як пише видання «Гомін України», він згадав «вбивства українських бійців, поінформував [аудиторію] про політику насильницької русифікації, закликав [їх] бойкотувати Олімпіаду 1980 року в Москві… і закликав до політико-психологічного контрнаступу проти Москви»[2021]. Після виступу
Стецька слово взяв Андрій Бандера, який висловив розчарування тим, що влада Німеччини, незважаючи на рішення суду, досі не заарештувала колишнього голову КДБ Шелепіна[2022].
13 жовтня 1979р. у Мюнхені відбулася панахида, яку відвідало кілька сотень членів ОУН старшого покоління і молодь СУМ. Націоналісти, яким не вдалося відвідати цей захід (жителі Австралії, Канади, Бельгії, Франції, Англії та США) надіслали свої вінки (з червоно-чорними або жовто-блакитними стрічками) поштою. На могилі Бандери виступили Климишин та інші націоналісти, зокрема лідери СУМ і АБН. Представники українських націоналістичних громад із кількох країн віддали салют. У статті в «Гомін України» не уточнюється, чи використовували вони оригінальний фашистський салют ОУН(б) 1941 р. (який полягав у випростовуванні правої руки «в право-скіс вище висоти вершка голови» з одночасним вигуком «Слава Україні!»), чи це була його модифікована версія, з виконання якої фашистський жест прибрали[2023].
Після закінчення мітингу відбулися урочисті збори. Залу готелю Penta прикрасили портретами Бандери і червоно-чорними й жовто-блакитними прапорами. Захід розпочав Степан Мечник, один із соратників Бандери. Він повідомив присутнім, яких нараховувалось близько 800 осіб, про телефонний дзвінок з Рима — від секретаря патріарха ГКЦ Йосипа Сліпого. Секретар запевнив Мечника у тому, що в столиці західного християнства також урочисто поминають 20-ті роковини загибелі Провідника. Перед присутніми виступили українські танцювальні та вокальні колективи з декількох країн (зокрема, квартет бандуристів з Франції, жіночий ансамбль «Діброва» з Мюнхена і гурт «Чабан» з Англії). Кілька людей прочитали вірші з присвятою Провідникові, нарешті, всі виконавці зібралися на сцені і заспівали гімн України — во славу Провідника. Церемонія, як і десять років тому, закінчилася ходою до житлового будинку на Крайтмайрштрасе, 7. Колонну очолили Стецько та інші видатні члени ОУН (Климишин, Мечник), а також молоді націоналісти СУМ (в уніформі). Перед будинком, де вбили Бандеру, з промовою виступив Омелян Коваль. Він закликав українську молодь і далі вести боротьбу, розпочату їхніми батьками — «поколінням бандерівців». Молоді українці зібрали підписи під петицією до міської ради Мюнхена з проханням перейменувати вулицю Крайтмайрштрасе на Степан-Бандера-штрасе і встановити пам’ятну дошку на будинок, де вбили Провідника. Після закінчення мітингу молоді учасники спалили радянський прапор (іл.254), а всі присутні виконали пісню «Не пора» та український гімн[2024].
Такі самі заходи і демонстрації відбувалися у 20-ті роковини вбивства Бандери і в багатьох інших містах. Так, у Лондоні перед радянським посольством українці провели демонстрацію, під час якої учасники тримали в руках пробандерівські та антирадянські плакати (іл. 255)[2025]. На демонстрації АБН, яка відбулася у Нью-Йорку перед приміщенням радянського представництва в ООН, український дисидент Валентин Мороз підпалив радянський прапор (іл.256)[2026]. Молодіжний журнал «Авангард» опублікував малюнок голови Бандери на тлі хреста (іл. 259); під рисунком розмістили напис: «Буде пімста!»[2027] З нагоди 20-х роковин загибелі Бандери викарбували пам’ятні бронзові медалі[2028].
Українські націоналісти зазвичай не беруть до уваги ті емоції, які виникають у євреїв через культ Провідника та ритуалізоване заперечення злодіянь і воєнних злочинів українських повстанців та міліції. Але в листопаді 1979р. «Гомін України» на першій шпальті з гордістю повідомив, що у зв’язку з річницею загибелі Бандери слова співчуття надіслав Комітет єврейсько-української співпраці (заснований у Єрусалимі 1979р. представниками українсько-єврейської еміграції на чолі з Яковом Сус-ленським)[2029].
Знаменні події траплялися і у проміжні між круглими датами роки. Зокрема, у липні 1982 р. представників УПА та інших північноамериканських українських націоналістичних асоціацій запросили до Вашингтона на святкування «Тижня поневолених народів», де вони разом з тридцятьма американськими конгресменами відзначили сорокаріччя УПА. За повідомленням газети «Шлях перемоги», 11 липня 1982 р. над будівлею Конгресу США підняли прапор УПА — червоно-чорний прапор ОУН(б), офіційно затверджений у такому вигляді на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р.[2030] Голова ГКЦ Йосип Сліпий (учасник акції проголошення 30 червня 1941р., якого вислали з СРСР 1963 р.) написав з нагоди 40-ї річниці УПА наступне: «Українська Повстанська Армія родилася з християнської свідомости про конечність боротьби проти сатани і його земних служителів…»[2031] Рік по тому Стецько, голова АБН і ОУН, був запрошений до Конгресу США у зв’язку з відзначенням ювілеїв АБН та «Комітету поневолених народів» (National Captive Nation Committee). 18 липня 1983 p. «останнього прем’єра вільної української держави» (так Стецько все ще себе називав) прийняв віце-президент США Джордж Буш. Ще через день у Білому домі відбулася зустріч Стецька з президентом Рейганом[2032].
1982р. українська громада в Клівленді почала збирати гроші на пам’ятник воякам УПА, на якому планували зробити напис: «Немає більшої любови, як віддати життя своє за друзів своїх»[2033]. На той час українські громади вже спорудили кілька подібних пам’ятників в інших містах. Зокрема, у Едмонтоні перед величезним українським молодіжним комплексом встановили погруддя Романові Шухевичу у військовій формі (скульптор Черешньовський, іл.257). Саму будівлю комплексу звели у 1972—1974 рр.; часткове фінансування надали влада провінції Альберта і федеральний уряд Канади (у контексті політики мультикультуралізму, яку офіційно здійснювали з кінця 1971р.)[2034]. Українські націоналісти не тільки встановлювали пам’ятники відомим командирам УПА, а й вшановували їх на публічних заходах. Наприклад, 22 червня 1980р., на тридцяті роковини від дня смерті Шухевича, 6 тис. українських націоналістів з Чикаго, Детройта, Монреаля, Мюнхена, Нью-Йорка, Оттави, Пітсбурга і декількох інших міст провели у Торонто на урочисту панахиду[2035]. 1988р. у Ky'iv camp (Оквіль, Онтаріо, Канада) Товариство вояків УПА відкрило «Пам’ятник слави УПА», виготовлений з уламку скелі, на поверхні якого висікли рельєфну постать повстанця УПА (у військовій формі) і величезний тризубець (іл.258)[2036].
Іще одним важливим компонентом антирадянських комеморацій, які регулярно проводили ветерани ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина» та їхні діти, було звернення до «Акту проголошення відновлення Української держави від 30 червня 1941р.». Націоналістична преса щороку друкувала модифіковану версію тексту цього документу, називаючи відповідні події актом «відновлення Української держави» і символом справжнього українського патріотизму. Українські націоналісти усунули з тексту всі вирази, які свідчили про захоплення Гітлером і прагнення до тісної співпраці з «Великою Націонал-Соціялістичною Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад у Європі» (іл. 119)[2037].
Праві кола української діаспори запровадили до публічного простору ще один важливий націоналістичний наратив — голод 1932—1933 рр. Стосовно цих подій почали використовувати назву Famine Holocaust, або «Український Голокост» (у назві проглядалась паралель зі знищенням європейських євреїв під час Другої світової, відомим з кінця сімдесятих років як Голокост). Назва «Голодомор» стала загальновизнаною переважно з кінця вісімдесятих. Фонетична подібність англійських назв Голодомору та Голокосту не випадкова. Безпосереднім поштовхом для розвитку націоналістичного дискурсу про голод стала трансляція популярного міні-серіалу «Голокост», який мільйони жителів Північної Америки подивилися по каналу NBC 1978р. У серіалі показали історію життя однієї єврейської родини, яка проживала у Берліні в період з 1933 р., тобто з часу, коли до влади прийшли нацисти, і до закінчення війни. Мінісеріал привернув увагу громадян Північної Америки до теми знищення європейських євреїв. Українців у серіалі показали нацистськими поплічниками і співучасниками Голокосту, що суперечило інтерпретаціям, яких дотримувалася українська діаспора[2038].
Про приблизну кількість жертв голоду в Україні стало відомо тільки на початку дев’яностих років, це близько від 2,5 до 3,9 млн українців. На той час, як і у вісімдесяті роки, на тему голоду було зроблено ще відносно мало демографічних досліджень, що й зробило можливим викривлення статистичних даних у бік збільшення числа жертв. Націоналістичні кола діаспори стверджували, що під час Голодомору загинуло більше українців, ніж євреїв під час Голокосту. В статтях, листівках, книгах і написах на пам’ятниках вони вказували, що від голоду загинуло близько п’яти, семи, восьми або навіть десяти мільйонів українців[2039]. Іноді у статистиці просто сумували дані про всі втрати українців у період 1921—1956 рр. та протиставляли підраховану таким чином цифру — 15 млн осіб — кількості жертв серед єврейського населення — 6 млн осіб[2040]. Роман Сербин, професор східноєвропейської історії Монреальського університету, в якому після війни викладав Донцов, писав: «У останні роки багато було написано про штучний голод, який розорив Україну в 1932—1933 роках та призвів до загибелі 7-10 мільйонів людей»[2041]. В науковому збірнику, опублікованому 1986р., Марко Царин-ник порівняв кількість жертв голоду в Україні з чисельністю жертв Голокосту[2042]. З різних причин учасники дискурсу про Голодомор вдавалися до інструменталізації страждань жертв голоду. Здебільшого ці люди керувалися бажанням привернути увагу до радянського заперечення голоду і політичної ситуації в радянській Україні, але також і через потребу дати відсіч звинуваченням щодо причетності українців до Голокосту[2043].
