— Вони бачили, що тато на роботі та з ним усе добре.
У певному сенсі такий спосіб життя був для них звичним. У родині давно жартували, що діти бачать батька переважно по телевізору.
* * *
Коли 2003 року народилася їхня перша дитина, Зеленський вже був знаменитістю. Олена сідала дивитися виступи чоловіка по телевізору, заколисуючи на руках маленьку донечку. Вони тоді часто жили окремо. Він був у Києві. Вона залишалася у своїх батьків, у рідному Кривому Розі — місті, про яке Зеленський пізніше казатиме, що це воно викувало його характер. «Велика моя душа і велике серце, — висловився він одного разу про своє місто. — За все, що в житті здобув, я вдячний Кривому Рогу»[46]. Між собою Зеленський з дружиною називають рідне місто російською «Крівой» — «крива місцина», де обоє народилися взимку 1978 року, з різницею приблизно в два тижні.
За рівнем насильства та занепаду, напевно, не було в ті роки українського міста з гіршою репутацією. Головним роботодавцем міста був металургійний завод імені Леніна, чиї гігантські доменні й мартенівські печі виплавляли сталі більше за будь-яке інше підприємство Радянського Союзу. Під час Другої світової війни, коли нацисти розпочали окупацію України, їхні повітряні сили — люфтваффе — зрівняли завод із землею. У 1950—60-ті роки його відновили, і на завод прийшли працювати тисячі ветеранів. А ще — в’язні, звільнені з радянських таборів. Більшість оселилася в індустріальних мікрорайонах — залізобетонних людських мурашниках, які мало що могли запропонувати для дозвілля, культури та саморозвитку. Театрів та спортзалів, цілком очевидно, бракувало, щоб забезпечити місцевим дітям активне дозвілля. Наприкінці 1980-х, коли населення перевалило за 750 000 мешканців, Кривий Ріг, за пізнішим описом Зеленського, перетворився на «бандітскій ґород» — себто, місто бандитів[47].
Олена згадує його з більшою теплотою.
— Я не помічала там засилля бандитів, — розповідала вона мені. — Можливо, дівчата й хлопці ростуть у різному оточенні. Хоча так, це правда. У 90-х ставалося багато злочинів, надто серед молоді. Були банди.
Хлопців, переважно підлітків, що приєднувалися до цих банд, називали бігунами, адже вони групами бігали вулицями, били й різали ножем конкурентів, перевертали автомобілі, трощили вікна. Деякі банди користувались саморобною вибухівкою та вогнепальною зброєю, яку навчилися майструвати з металевих труб, набитих порохом і риболовними гачками.
— Декого з них убивали, — додала Олена.
За даними місцевих газет, у середині 90-х кількість убитих сягнула десятків. Кількість скалічених, осліплених осколками саморобних бомб чи побитих кийками бігунів була набагато більшою.
— У це були втягнуті всі райони, — пояснювала перша леді. — Коли діти певного віку забрідали не в той район, їм могли поставити запитання: ви з якої частини міста? Далі могли початися проблеми.
Хлопцям-підліткам, за її словами, було майже неможливо уникнути участі в банді.
— Ти міг навіть просто повертатися додому своїм районом, а до тебе підходили, запитували — з якої банди, що тут робиш. Залишатися самому по собі було страшно. Таке не схвалювали.
Апогей банд припав на кінець 1980-х: тоді десятки угруповань по всьому місту налічували тисячі бігунів. Багато з тих, хто дожив до 1990-х, подалися в організовану злочинність, що приблизно у той час розквітла в Кривому Розі разом із раптовим переходом до капіталізму. Частини міста перетворилися на похмурі володіння здирників і алкоголіків. Однак Зеленський, значною мірою завдяки родині, уникнув вуличних спокус[48].
Дід по батькові, Семен Зеленський, був старшим офіцером криворізької міліції, розслідував організовані злочини — або, як пізніше висловиться його внук, «ловив поганих хлопців». Дідові розповіді про військову службу у часи Другої світової війни справили на молодого Зеленського глибоке враження, так само, як і трагічні події Голокосту. Зеленський має єврейське коріння з обох боків родини, під час війни вони втратили багатьох близьких. Рідні з материнського боку вижили здебільшого через те, що 1941 року, на початку німецької окупації, їх евакуювали до Центральної Азії. Наступного року Семен Зеленський, тоді ще підліток, пішов воювати до лав Червоної армії, де став командиром мінометного взводу. Усі троє братів Семена воювали — і жоден не вижив. Не вижили і їхні батьки, прадід і прабаба Володимира Зеленського: їх під час нацистської окупації розстріляли разом з понад мільйоном інших українських євреїв. Ці події пізніше отримали назву «Голокост від куль».
Удома за кухонним столом родичі Зеленського часто говорили про ці трагедії, а також злочини німецьких окупантів. Проте майже не згадували про страждання, яких завдав Україні Йосип Сталін. Зеленський пам’ятає з дитинства туманні фрази й натяки бабусь про ті роки, коли радянські солдати конфісковували харчі, вирощені в Україні, великі врожаї збіжжя вивозили возами під дулом ґвинтівок. Так Сталін на початку 1930-х років намагався перекроїти радянське суспільство, і це призвело до катастрофічного голоду, відомого як Голодомор, який забрав життя щонайменше трьох мільйонів українців[49]. У радянських школах ця тема була заборонена, зокрема, й у школах, де працювали вчительками обидві бабусі Зеленського; одна викладала українську мову, друга — російську. Якщо в бесіді спливала тема голоду, вони, за словами Зеленського, «висловлювалися вкрай обережно — що ось були такі часи, держава забрала все, усю їжу».
Якщо рідні Зеленського і мали якісь недобрі почуття до радянської влади, то мудро тримали їх при собі. Утім, його батько Олександр, присадкуватий чоловік непохитних принципів, усе життя відмовлявся вступати в Комуністичну партію Радянського Союзу.
— Був категорично проти, — повідав мені Зеленський. — Хоча це точно зашкодило його кар’єрі.
Професор кібернетики Олександр Зеленський більшість життя працював у галузях гірничої справи та геології. Мати Зеленського, Римма, інженерка за освітою, була ближчою та лагіднішою до їхнього єдиного сина, пестила хлопчика частіше, ніж карала.
У 1982 році, коли Зеленському було чотири роки, його батько пристав на престижну пропозицію роботи на гірничому комбінаті у північній Монголії, і родина переїхала до міста Ерденет, заснованого лише вісім років тому для розробки одного з найбагатших світових родовищ міді. (Монгольською назва міста означає «зі скарбом»). Як на радянські мірки, робота високо оплачувалася, але родині доводилося терпіти забруднення навколо копалень і тяготи життя у прикордонному містечку. Їжа була прісною й незвичною. Головним місцевим продуктом виявилося ферментоване кобиляче молоко, а раціон родини складався в основному з баранини. Улітку зрідка траплявся кавун, за яким Зеленський з мамою мусили годинами стояти в черзі.
Римма, струнка й квола, з довгим носом і вродливим обличчям, почала у суворому кліматі нездужати та невдовзі вирішила повернутися в Україну. Вони з сином поїхали додому 1987 року — Зеленський, першокласник у монгольській школі, тоді щойно почав навчатися місцевої мови. Батько залишився і наступні п’ятнадцять років — по суті, усе дитинство Зеленського — жив то в Ерденеті, де продовжував розробляти автоматизовану систему управління копальнями, то в Кривому Розі, де викладав інформатику в університеті. У ті роки батьків Зеленського часто розділяло п’ять часових поясів і шість тисяч кілометрів. Навіть на такій відстані батько залишався головною фігурою в житті Зеленського.
— Батьки не залишали мені вільного часу, — розповідав він пізніше. — Завжди знаходили заняття[50].
Батько записав Зеленського на свій університетський курс з математики й почав готувати до кар’єри на ниві комп’ютерних наук. Мама відправила на бальні танці, гімнастику та уроки гри на фортепіано. Щоб син не дав місцевим головорізам себе скривдити, батьки знайшли йому спортивну секцію з греко-римської боротьби. Жодного з цих занять Зеленський, власне, сам не обирав, але усі відвідував — через почуття обов’язку перед батьками.
— Дисципліну вони підтримували залізну, — згадував він.
Підхід батька до освіти був особливо суворим. Зеленський називав його максималістським. Утім, єврейським родинам у Радянському Союзі це було притаманне, адже вони часто відчували, що єдиний спосіб чогось досягти у налаштованій проти них системі — це бути максимально успішним.
— Маєш бути кращим за всіх, — підсумовував Зеленський підхід своїх батьків до освіти. — Тоді, можливо, для тебе знайдеться місце серед найкращих.
У Радянському Союзі багато установ, зокрема, університети й державні підприємства, запроваджували обмеження на кількість євреїв на високих посадах. І байдуже, що більшість радянських євреїв були нерелігійними.
Родина Зеленських не дотримувалася шабату, не сповідалася на Йом-Кіпур. Вони вживали свинину. Проте їхні радянські паспорти мали сумнозвісну «п’яту графу»: тут під іменем і датою народження людини писали її національність. У паспортах родини Зеленських у п’ятій графі стояло російською слово «єврей», і це наражало їх на упереджене ставлення з боку будь-якого бюрократа, що перевірить їхні документи. Батько Зеленського завдяки важкій праці зумів подолати ці перешкоди, адже сягнув висот у своїй професії, тож мав намір допомогти синові зробити те саме. Над усе хотів, щоб хлопець відзначився у математиці й обрав кар’єру, пов’язану із цією наукою, однак справа не йшла.
— Щось було в нього з арифметикою, — ділився пізніше батько Зеленського. — І я його трохи побив, це було один раз у житті. Через три-чотири дні він розв’язав усі задачі[51].
Однак Зеленський-старший шкодував, що підняв руку на сина. Це жодним чином не змінило б його амбіцій.
* * *
Зеленський був продуктом доби змін. Надто юний, він, на відміну від своїх батьків, не сприймав Радянський Союз як застійну репресивну геронтократію. Мав лише вісім років, коли у 1987-му повернувся разом з мамою до радянської України. Ґрунт до розпаду імперії, що станеться чотири роки по тому, уже було підготовлено. Москва збанкрутіла; її грандіозний експеримент із соціалізму зазнав невдачі. Михайло Горбачов, вимушений реформатор з м’якою південною вимовою, перебував на посаді генерального секретаря Комуністичної партії два роки, і його спроби реформувати систему, не зруйнувавши її, були у розпалі. Навіть дитина у віці Зеленського не могла не помітити змін. Він помічав — на порожніх полицях крамниць, у безконечних чергах за найнеобхіднішими товарами, як-от ковбасою чи туалетним папером. І бачив — ясно як день — по телевізору.
Наприкінці 1980-х цензура на радянському телебаченні стала значно поблажливішою, відображаючи загальне прагнення горбачовських часів до послаблення контролю держави над засобами масової інформації. Однією з найпопулярніших телевізійних передач був КВК, що розшифровується як «Клуб веселих і кмітливих». Це — комедійне шоу, але геть не таке, до яких звикли мешканці США і Європи. Не стендап Річарда Прайора та Едді Мерфі. Ніякого мінімалізму, ніяких самотніх циніків з мікрофоном і темами-табу.
