У багатьох культурних та політичних вимірах галицькі русини відрізнялися від «підросійських українців», але представники цих двох груп були схожі один на одного тим, що жили переважно в сільській місцевості та їх було обмаль у містах та промислових регіонах. Упродовж XIX — та в першій половині XX ст. населення Львова налічувало 15—20 % українців[130]. У Києві 1864 р. 60 % мешканців говорило українською мовою, але станом на 1917 р. таких уже налічувалося тільки 16 %[131].
Процес утворення української нації ще більше ускладнила група галицьких русинів, відома як «русофіли Галичини». Початок цього руху простежується ще в 1830-1840-х рр., хоча поштовх до розвитку він дістав аж після 1848-го. Русофіли запевняли, що вони є окремою гілкою росіян, хоча їхня концепція Росії була двозначною та мінливою, залежно від контексту, в якому вона розглядалась: Росії як імперії, східного християнства або східного слов’янства. Рух русофілів започаткували російські політичні діячі та місцева русинська інтелігенція, які зневірилися у пропольській політиці імперії Габсбургів, особливо тими рішеннями, що їх ухвалювали наприкінці 1860-х. Русофіли ототожнювали себе з Росією: частково тому, що росіяни вважали українську культуру селянською й такою, у якій бракує традицій державності. Солідаризуючись з Росією, вони отримували можливість позбавитися почуття неповноцінності, що виникало під час порівняння зі своїми польськими співгромадянами-галичанами, які, подібно до росіян, володіли «високою культурою» та традиціями державності[132].
Упродовж століть галицька українська культура відчувала на собі потужний вплив польської культури, а східноукраїнська — російської. В результаті багатолітнього співіснування культурні та мовні відмінності між українцями та поляками почали зникати, як, до речі, і між українцями та росіянами — на інших територіях. Відмінності між західними та східними українцями були очевидними. Галицький діалект значно відрізнявся від тієї версії української мови, якою говорили в «підросійській Україні». Саме такі соціально-політичні та культурні відмінності були складними вихідними умовами — іншими словами, підвалинами національного руху, який згодом не став широко розповсюдженим, але разом з тим прагнув створити єдину націю, яка б не тільки відрізнялася від своїх значно сильніших у культурному сенсі сусідів, але й не залежала б від них[133].
У 1340-х рр. землі Червоної Русі захопив король Казимир III Великий (карта № 1). Відтоді у західній частині українських територій почала домінувати польська культура (за винятком 1772—1867 рр., через домінування та контроль австрійців). Ще у домодерні часи українські бояри та знать, заохочені матеріальними й політичними обставинами, покатоличились і почали розмовляти польською мовою. Полонізація вищих верств позбавила українців аристократичної верхівки та перетворила їх на етнічну групу, де переважали селяни. Польська мова та культура асоціювалися з керівною стратою, а українська — із селянами. Проте існувало чимало винятків. Наприклад, греко-католицьких священиків вважали представниками української інтелігенції, тоді як саме серед них було багато вихідців з польських селян. Утім, різниця між «домінуючими поляками» та «українською більшістю» сприяла напруженості між цими двома групами, що, своєю чергою, сформувало комплекс неповноцінності у частини українців, які перебували під впливом націоналістичного тлумачення історії. До 1848-го українські та польські селяни Галичини були кріпаками своїх польських поміщиків. Від трьох до шести днів на тиждень вони мусили безкоштовно працювати на своїх землевласників. Окрім того, господарі їх часто принижували й жорстоко з ними поводилися[134]. Незважаючи на скасування кріпаччини 1848р., соціально-економічне становище галицьких селян не поліпшувалося ще упродовж багатьох десятирічь. У Східній Галичині більшість селян були українцями (русинами), а майже всі поміщики були поляками, тому в цій місцевості український національний рух зазнавав від кріпаччини певного психологічного впливу[135].
На галицький український націоналізм з моменту його зародження, як і загалом на самоідентифікацію галицьких українців, істотно впливала ГКЦ, яка була породженням Польсько-Литовської держави (карта № 2) — Речі Посполитої. За умовами Берестейської унії 1595—1596 рр. ГКЦ розірвала стосунки з Патріархом Константинопольським та перейшла під верховенство Ватикану. Проте традиція здійснення православної Візантійської літургії залишилася незмінною. У 1772—1795 рр. більшу частину територій Речі Посполитої поглинула Російська імперія, яка згодом скасувала на цих теренах ГКЦ, замінивши її парафії православними. Українська ГКЦ продовжувала діяти тільки у Габсбурзькій Галичині, де вона перетворилася на українську національну церкву — важливу складову галицько-української ідентичності[136].
Вплив ГКЦ проявлявся і в тому, що значна частина світської інтелігенції Східної Галичини, яка брала участь у національному русі, переважно вийшла з родин греко-католицьких священиків (як і багато фанатичних націоналістів, зокрема і Степан Бандера). Крім того, тільки завдяки греко-католицьким священикам, які на той час мали парафії у всіх східних галицьких селах, діячі українського національного руху отримували можливість впливати на свідомість малограмотних селян. Ця ситуація змінилася наприкінці XIX ст., коли культурно-освітнє товариство «Просвіта» почало відкривати в селах хати-читальні, унаслідок чого селяни вперше отримали можливість читати газети та інші видання, які поширювали ідею світського українського націоналізму[137]. Утім, навіть після послаблення впливу ГКЦ галицьке відгалуження українського націоналізму залишалося містичним та мало сильні релігійні обертони. Греко-католицька релігійна традиція була важливою, але не єдиною символічною основою ідеології українського націоналізму.
З часом у модерному українському націоналізмі (що став помітним у Галичині на межі століть) у ставленні до поляків, євреїв та росіян почали зростати ворожі настрої. Неприхильне сприйняття поляків було спричинене націоналістичною інтерпретацією їхнього соціально-еконо-мінного становища, а також усвідомленням того, що поляки окупували українські території та позбавили українців дворянства й інтелігенції. Недоброзичливість до євреїв формувалася на тлі того, що багато євреїв були купцями, або управлінцями у польських землевласників. Українці вважали, що євреї підтримують поляків і так само експлуатують українських селян. Почуття образи до росіян, зі свого боку, було пов’язано з пануванням Російської імперії на тій значній частині її території, яку український національний рух вважав своєю. Тоді як у Галичині євреїв вважали представниками інтересів польських землевласників, на Сході України їх сприймали за представників інтересів Російської імперії. Надзвичайно важливе місце в українському націоналістичному дискурсі посів стереотип сприйняття євреїв, яким закидали підтримку поляків (в іншому випадку — росіян) та утиски українців (у крамарстві чи державній царині).
Український націоналізм активніше розвивався у Східній Галичині, але не на Сході України, де діяльність українських націоналістів зазнавала утисків від Російської імперії. Націоналістичні, популістські та містичні настрої були більш притаманні галицьким українцям, ніж східним, чому сприяв політичний лібералізм імперії Габсбургів, особливо після 1867-го. Систематична політика русифікації, яка запроваджувался на Сході Україні у другій половині XIX ст., зробила національні відмінності між українцями та росіянами невідчутними. Більшість східних українців сприймали Україну регіоном Росії та вважали себе представниками народу, близького до російського[138].
Східна Галичина, через націоналістичний дискурс, який виник на її території, дістала назву українського «П’ємонту», а галицьких українців, завдяки їхній лояльності до імперії Габсбургів, почали називати «тірольцями Сходу». Проте через асиміляцію з російською культурою, більша частина українців «підросійської України» взагалі не брали до уваги концепти українського націоналізму. Хотя я по рождению и хохол, но я более русский, чем кто другой, — заявляв Віктор Кочубей (1768—1834), російський державний діяч, українець родом[139]. Микола Гоголь (18091852), який народився поблизу Полтави в родині, що мала українське коріння, писав книги витонченою російською мовою. 1844-го в одному з листів Гоголь зізнавався: …сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому перед малороссиянином[140].
Витоки української героїки
Українська героїка вперше знайшла відображення у працях націоналістичного екстреміста Миколи Міхновського (1873—1924), хоча своїм корінням вона сягає ідей інших політичних мислителів: Михайла Грушевського, Михайла Драгоманова та Івана Франка. Найвпливовішим серед них був Грушевський, історик і політик.
Спираючись на популярну концепцію «історичних» та «неісторич-них» народів, яку у XIX ст. висунули Гегель та Енгельс, Грушевський повністю переписав історію східних слов’ян. Унаслідок цього до українського національного руху він продемонстрував співчутливе ставлення, а до російського й польського — неприязне. У своїй багатотомній «Історії України-Руси» Грушевський відокремив українську історію від російської, запевняючи, що український народ має давніше походження. Таким чином він «розв’язав» проблему «неісторичності» українського народу. В його праці українці — це історичний народ з давніми традиціями, такими ж як у польського чи російського народів. Ця монографія стала наприкінці XIX ст. одним із найвагоміших «наукових» внесків у створення української національної ідентичності[141].
У своїх історичних працях Грушевський не наполягав на тому, що слов’яни чи українці були чистою расою або їх взагалі потрібно розглядати як расу. Втім, він використовував термін «раса» в антропологічному сенсі. Викладаючи історію давніх народів, які жили на території сучасної України, він згадував «доліхоцефалічні» (довгоголові) та «брахіцефалічні» (широкоголові) типи людей. Грушевський запевняв, що «нинішні слов’яни переважно широкоголові», але расово неоднорідні. Брахіцефалічний тип «…сильно переважає ще у Українців, але у Поляків і Великоросів з ним уже бореться середноголовий, а значнійшою домішкою довгоголових»[142]. Досліджуючи витоки українського народу серед давніх народів, Грушевський дійшов висновку, що «українські племена» походять з племен антів: «Все промовляє ототожненням Антів з предками нашого народу»[143]. Аналізуючи давні та середньовічні описи людей, які жили у ті часи на українських територіях, він розмірковував про ідеальний тип історичного українця й писав, що українці були «русявими (може рудавими) і рум’яною шкірою, кріпкою фігурою» та «дуже брудними» людьми[144].
