Як бачимо, на початку XVI ст. Кримський ханат остаточно сформувався як суверенне державне утворення, ядром якого виступав Кримський півострів і прилеглі до нього степи Північного Причорномор’я. За часів появи татар у Тавриці на кримському узбережжі і в горах зустріла ослаблена Візантія та її спадкоємці на кшталт Трапезундської імперії і пов’язаного із нею Мангупського князівства Феодоро, а також генуезькі колонії на чолі з Кафою. Степи на той час були підвладні могутній Золотій Орді, а спадкоємці Київської Русі були розділені, ослаблені і перебували на початку шляху до поступового звільнення від ординської залежності.
На момент же остаточного становлення Кримського ханату на межі XV—XVI ст. і Візантія, і Феодоро, і генуезькі колонії зійдуть з історичної арени, знищені новою наддержавою Східного Середземномор’я — Османською імперією, яка закріпиться, зокрема, і на узбережжі Криму, перетворивши Чорне море на Турецьке озеро. В той же час відбулося звільнення від ординської залежності руських земель, а сама Золота Орда втратила залишки свого колишнього всевладдя. З її складу виділилися незалежні ханати — Астраханський і Казанський, а пряма спадкоємиця — Велика Орда неухильно хилилася до занепаду. Кримський ханат відіграв вирішальну роль у її остаточному розпаді і загибелі, ймовірно, навіть більш значущу, ніж роль Великого князівства Московського.
Звільнені від ординського панування руські землі опинилися у складі двох головних геополітичних гравців регіону — Великого князівства Литовського на заході і Великого князівства Московського на сході.
Кримський ханат сприйняв себе як повноправного спадкоємця Золотої і Великої Орди і проіснував суттєво довше, ніж інші її уламки — Казанський та Астраханський ханати. Крим зберігав свою державність завдяки вдалому географічному розташуванню, опорі на могутню Османську імперію та грі на суперечностях між найближчими північними сусідами — Великим князівством Московським (згодом — Московським царством) і Великим князівством Литовським, яке згодом, об’єднавшись із Королівством Польським, утворило Річ Посполиту.
Осіла Україна у взаєминах зі степом (кінець XV — середина XVI ст.)
Литва і Крим: причини конфлікту
Початок XVI ст. ознаменувався для Великого князівства Литовського (ВКЛ) цілою низкою потрясінь зовнішнього і внутрішнього характеру. Держава, яка колись відігравала одну з ключових ролей у політичному житті Центрально-Східної Європи, держава, на території якої проходили з’їзди європейських монархів, поступово сходила з політичної арени як провідна сила. Потужні удари московської і кримської держав та внутрішні конфлікти призвели до втрати величезних територій на півдні та сході. Захоплення Смоленська Великим князівством Московським (ВКМ) у 1513 р. стало тією краплиною, після якої перед ВКЛ постала реальна перспектива загибелі як держави. І якщо придушення повстання М. Глинського й розгром московських військ під Оршею 1514 р. виправили ситуацію всередині країни та стабілізували її на сході, то у відносинах з Кримським ханатом становище не було стабільним.
Специфічне географічне розташування українських земель, а саме сусідство зі степом, мало ту особливість, що держава, у складі якої була більша їх частина — передусім Київщина і Поділля, мала провадити активну політику щодо кочових народів. Не було винятком і ВКЛ, яке в другій половині XIV ст. приєднало до себе Сіверщину, Київщину, Поділля та Волинь і натрапило на проблему зносин із Золотою Ордою та ордами, на які вона з часом розпалася. Жорстокі війни лягали великим тягарем на Литовську державу. Проте зиск від утримування українських земель мав для ВКЛ досить суттєві переваги. Залишивши в стороні українське населення як таке, слід відмітити деякі з тих політичних вигід.
Передусім Литовська держава через Україну отримала вихід до Чорного моря, через що відкрилися шляхи до прямих контактів із Молдавією, Валахією, генуезькими колоніями в Криму, князівством Феодоро, Візантією, Туреччиною, Трапезундською імперією тощо. У той же час українські землі прикрили центральні райони ВКЛ від нападів татарських чамбулів (бойових підрозділів). Зважимо, що ні Едигеєвим, ні Саїд-Ахметовим ордам, незважаючи на їхні потужні удари, так і не вдалося пробитися крізь Київщину і Поділля. При цьому використання союзних орд дало змогу литовським правителям здобути перемоги в інших напрямках. Яскравим прикладом успіху такого союзу стала Грюнвальдська битва, у якій на боці Вітовта воювали татари хана Джелал-ад-Діна.
Однією з переваг України було її становище як транзитної території, через яку велася торгівля Європейської і Азійської цивілізацій. Великий Шовковий шлях, яким протягом століть везли товари з Далекого Сходу до Європи і назад, приносив величезні прибутки тим країнам, через які він проходив. Одна з частин цього шляху з Малої Азії і Кавказу йшла до Криму, передусім до Кафи. Саме з неї товари морем і суходолом діставалися європейських країн, і саме сюди надходили товари у зворотному напрямку.
Оскільки в часи Середньовіччя домінувало каботажне (прибережне) плавання, то торговельні судна пливли вздовж узбережжя повз Дашів, Хаджибей, Білгород та ін. Відповідно, ВКЛ, якому належали ці міста, мало значний прибуток завдяки оподаткуванню купців. Про рівень морської торгівлі яскраво свідчить перелік здобичі, захопленої вояками О. Дашковича, які на двох кораблях 1523 р. у гирлі Дніпра «на чотири тисячі золотих побрали». Суходольний шлях з Криму пролягав через Перекопський перешийок до Дніпра в районі Таванської переправи у пониззі ріки. Тут шлях розділявся на три частини. Одна вздовж чорноморського узбережжя йшла на Балкани, друга прямувала на подільські міста Кам’янець, Брацлав, Вінницю і далі до Польщі, а третя повертала на північ по річці чи сушею до Києва. Останній, будучи складським містом, відігравав подібну до Кафи роль перевалочного пункту.
Про рівень сухопутної торгівлі можемо дізнатися від тодішнього автора Михалона Литвина (зазначимо, що він писав, коли відбулась деяка зміна шляхів та їх насиченість). Згідно з його відомостями, купці, коли їх збиралося до тисячі осіб, об’єднувалися в каравани з багатьма навантаженими возами і в’юченими верблюдами. Під час проходження через українські землі з цих караванів з них мали чималий зиск різні групи населення: збирачі податків, купці, міняли, човнарі, візники, корчмарі та ін. При цьому, за словами литовського дипломата, на це не скаржилися ні московські, ні татарські, ні турецькі піддані. Тому нерідко в київських хатах, крім різних плодів і фруктів, меду, м’яса, риби, можна знайти шовк, коштовні каміння, соболя та інші хутра, прянощі.
Таким чином Вітовт, який після довгої боротьби зміг захопити межиріччя Дніпро — Південний, Буг — Дністер до Чорного моря включно, взяв під контроль ВКЛ усі сухопутні і морські відрізки Великого Шовкового шляху, що вели через Крим до Європи. До нас дійшли повідомлення про наявність на Тавані і Південному Бузі литовських податкових постів, так званих «бань». Михалон Литвин писав, що на Тавані сидів литовський збирач податків, який мав право ще й штрафувати, а гроші відсилав до Києва. І недарма після втрати монополії литовцями на контроль південних шляхів у документах частіше почала з’являтися інформація про погроми литовськими підданими на нижньому Дніпрі караванів.
Внаслідок наступу кримців в останній третині XV ст. величезні території від Берегів Чорного моря до річок Єгорлик (приток Дністра), Синюха та Савранка (притоки Південного Буга), Тясмин (приток Дніпра) на півночі були зайняті кочів’ями степовиків і de fakto ввійшли до складу Кримського ханата. Логічним завершенням наступу кримців на Україну стало будівництво ними ряду фортець у пониззі Дніпра — Тягинки, Очакова і Іслама, якими перекопці блокували гирла Південного Бугу та Дніпра і встановили постійний контроль над Таванською переправою. ВКЛ втратило не просто колосальний масив земель, воно втратило одну з найбільших статей доходів державної скарбниці і один із потужних важелів впливу на сусідні країни.
Крім втрати торговельної монополії, ВКЛ через кримські напади дістало ще одну велику проблему. Українські землі внаслідок частих спустошень степовиками не тільки з прибуткових перетворилися на дотаційні, але й через велику втрату населення і знищення багатьох міст перестали виконувати роль надійного щита з боку степу. Нерідкими були випадки, коли кримці проходили Київщину, Поділля і Волинь непомітно, без втрат і зненацька з’являлися на білоруських і литовських землях. Склалася ситуація, коли майже всі українські землі, на яких свого часу існувала ціла низка держав, що відігравали не останню роль у політичному житті Центрально-Східної Європи, перетворилися на прикордонну територію. Вершиною успіхів кримської сторони стало знищення Києва 1482 року. Оскільки ініціатива у відносинах ВКЛ і Криму належала останньому, слід спинитися на питанні, що спонукало Кримський ханат до такої агресивної політики щодо ВКЛ і українських земель зокрема.
Кримський ханат виник у 40-х рр. XV ст. (зазначимо, що історії ханату в цій книзі присвячений окремий розділ). Протягом тридцяти років зовнішньополітичний курс володарів цієї держави зводився до відстоювання незалежності від генуезців і золотоординського спадкоємця Великої Орди. У цей період історії кримсько-татарської держави (далі — кримська держава. — Авт.) ВКЛ виступало її союзником. Саме завдяки литовській підтримці засновнику держави і династії Гіреїв Хаджі вдалося закріпитися на півострові. З часом цей хан завдав ряд нищівних поразок ордам Саїд Ахмета на Поділлі 1455 року і Ахмета на Дону 1464 року. Причому розгром орди Саїд Ахмета було здійснено за військової допомоги Київського князівства.
Проте в 70-х рр. XV ст. ситуація докорінно змінюється. Сини Хаджі-Гірея І Нур-Довлат і Хайдар починають шарпати українські землі ВКЛ. А їх наступник Менглі-Герей І остаточно змінює батьківський зовнішньополітичний курс і починає широкомасштабний наступ на ВКЛ і Королівство Польське. Спровокувало зміну кримської політики зближення на антимосковській основі ВКЛ і поволзької Великої Орди. Проте це був лише привід, тим більше, що перші напади кримців почалися до укладення угод між Казиміром IV і Ахматом.
Кримську зовнішню політику з останньої третини XV ст. визначало декілька важливих політичних та економічних чинників. Степи Східної Європи, згідно з дослідженнями російського вченого Е. Кульпина, були найкращими землями за біомасою, великими просторами і кліматичними умовами у всій Євразії, а це, у свою чергу, робило їх найкращим місцем для ведення кочового, екстенсивного за характером, господарства. Проте недоліком цих степових масивів було те, що вони були стиснуті природними перепонами: Карпатами — на заході, Чорним морем — на півдні, лісостепом (зона ризикованого скотарства) — на півночі та сухими степами — на сході. Якщо до цього додати такі періодичні природні катаклізми, як посуха, сарана, пожежі, а взимку сильні морози і глибокий сніг, то місця для випасу худоби на великому, на перший погляд, ареалі земель залишається не так уже й багато. Відповідно, і уразливість кочовиків стає досить високою. До речі, саме люта зима ослабила Велику Орду під час її зимування біля Києва і зробила зрештою легкою здобиччю кримців. Або 1516 р. літня посуха і глибокий сніг взимку змусив кримців залишити півострів і зосередитися вздовж Дніпра від Іслама до Черкас.
