Переяславская Рада

Україна цікавила поляків до тих пір, поки там зберігалася польська присутність. І вони стали цікавитися нею набагато менше, коли зрозуміли, що відновити свою присутність в Україні в повному обсязі неможливо. Значно цікавішою для польських дослідників була Перша північна війна. Але тут (на відміну від подій 1648—1651 pp.) основним супротивником Речі Посполитої виступає Швеція. Україна, хоч і бере в ній участь, але вже не є для Речі Посполитої основним об'єктом уваги. Так, Л. Кубаля — один з провідних істориків Польщі, що спеціалізувався на дослідженні польської зовнішньої політики в другій половині XVII століття, провідною подією в зовнішньополітичному житті Речі Посполитої тих часів вважає саме першу північну війну. Його праці присвячені найяскравішим для Польщі епізодам цієї війни: польсько-московській кампанії 1654—1655 pp., польсько-шведській кампанії 1655—1656 pp., походові Юрія (Дьєрдя) II Ракоці на Польщу 1656—1657 pp., Оливському миру 1660 року. Посилений інтерес до цих подій був характерний не лише для польських істориків. Сучасник Л. Кубалі польський письменник Г. Сенкевич найяскравіші й найпопулярніші свої романи написав про події першої північної війни на території Польщі («Пан Володиєвський», «Потоп» та ін.).

Не можна не помітити, що польські дослідники майже не звертали уваги на події в Україні 1652—1654 pp., особливо на події її зовнішньополітичного життя. Польська інтелектуальна та мистецька еліта, так само як і російська, вважала українські землі за свою колонію, тож їй було нецікаво розглядати їх по-іншому. Таким чином, польська історіографія, на відміну від української та російської, не виробила сталої традиції в розгляді проблеми українсько-російського зближення 50-х pp. XVII століття.

Подібність української історіографії до польської у висвітленні українських визвольних змагань середини XVII століття обумовлюється передусім тим, що і українські і польські історики користувалися в основному джерелами польського походження. Проте вона не є наслідуванням традиційного погляду поляків на ту чи іншу історичну подію. Скоріше вона є результатом політичних переконань українських істориків. Звичайно, поляки як у XVII, так і в XIX та XX століттях однаково люто ненавиділи ватажків українських визвольних змагань XVII століття, а їхню діяльність розглядали як розбій та авантюрництво. Однак М. Костомаров без симпатії ставився до української еліти тих часів не тому, що симпатизував їхнім супротивникам, а через те, що вбачав у них український варіант польського шляхетства і магнатерії, нових поневолювачів українського народу. Або, скажімо, П. Куліш. Лібералові і поступовцю за переконаннями, для нього однаково неприйнятними були реакційність існуючого режиму і революційні спроби його повалення. Революція для нього — це хаос, а козацтво і старшина (в переважній більшості) — носії й зачинателі цього хаосу. Пантелеймон Куліш не був противником національного визволення України, але він виступав проти революції як засобу звільнення від національного (і будь-якого іншого) поневолення. Тож єдиним критерієм подібності оцінок українських та польських істориків у цьому питанні є прохолодне ставлення до певних дійових осіб в українській і польській історії, хоч причини цієї прохолодності дуже різні.

Інший приклад демонструє нам праця В. Б. Антоновича «Коротка історія козаччини». Ця видатна людина більш була знана як археограф і археолог (його не без підстав вважають одним із засновників української археології). Як історик він виглядав скромніше за своїх сучасників (скажімо, за П. Куліша), в основному писав статті. «Коротка історія козаччини» — один із небагатьох його творів, що має узагальнюючий характер. До питання українських визвольних змагань він ставиться нейтрально. Ні виразного пафосу, ні максималістичних моральних оцінок, як подекуди це трапляється в П. Куліша чи М. Костомарова. Він навіть не дає чіткої оцінки українсько-московському зближенню. Для В. Антоновича українські визвольні змагання середини XVII століття — це передусім стихійний масовий виступ, із яким його провідники не могли дати собі раду: «Хто стоїть на чолі повстання, мусить знати всю суму бажань свого народу. Докоряти Хмельницькому за незнання цього не можна: він підніс прапор народного повстання того нещасного часу, коли народ мав змогу скинути із себе пута, але не знав, що робити далі».

Володимир Антонович фактично навіть не припускає існування української зовнішньої політики. На тлі потужного внутрішнього руху події зовнішньополітичні сприймаються ним як щось другорядне, мало важливе. Усі зовнішньополітичні дії Б. Хмельницького (як військові, так і дипломатичні) зображено як низку авантюр, більшою чи меншою мірою вдалих, у тому числі й українсько-московське зближення. Ця авантюра, на його думку, не була вдалою. «Переяславська умова була зроблена на швидку руку, — твердить він. — 3 боку Богдана Хмельницького і козаків справу проведено досить недбало і нерозумно і дуже обмислено з боку московського уряду, котрий був добре практикований у дипломатичних зношеннях, у яких основою було «канцелярське крючкотворство», недоговорювання, загальні вирази, які можна було розуміти і так і сяк».

Читаючи «Коротку історію козаччини», не можна не помітити, що ми вже маємо справу з усталеною традицією підходу до українських визвольних змагань XVII століття, взагалі до історії України. Володимир Антонович майже повністю поділяє філософські та історичні погляди, політичні переконання своїх попередників, але (як уже було сказано) викладає їх без будь-якого полемічного запалу. Пантелеймон Куліш чи Микола Костомаров у своїх історичних працях намагалися доводити, відстоювати свої погляди. Володимир Антонович сприймає їх як даність, як щось, що вже не треба доводити. Слід зазначити, що тут розглядається тільки історична праця, що стосується українсько-російських стосунків середини XVII століття.

Але в «Короткій історії козаччини» з'являється також думка, якої не було в його попередників. В. Антонович розглядає українсько-російський союз як угоду двох самостійних і рівноправних партнерів. Вивищення одного партнера над іншим тут визначалося лише хитрістю і більшою дипломатичною досвідченістю. Якщо для П. Куліша чи М. Костомарова українсько-російський договір був чимось другорядним, маловартісним, порівняно з Переяславською радою 8 січня 1654 року (власне, вони взагалі не вважали його (особливо П. Куліш) за договір, то для Володимира Антоновича актом приєднання України до Московського царства є не Рада 1654 року, а сам правовий документ, де і були зафіксовані засади взаємодії сторін. Звичайно, не можна сказати, що ця точка зору була чимось новим або оригінальним і в українській і в російській історіографії, але безумовним є те, що саме В. Антонович ввів цю думку до українського історичного дискурсу.

Та повернімося все ж до наукових праць Михайла Драгоманова. Стаття «Пропащий час. Українці під Московським царством 1654—1876 pp.», яка за стилем скоріше публіцистична, ніж наукова, наштовхує на думку, що вона є його відповіддю на Емський указ 1876 року. Побутує думка, що це лише початок великої (але, на жаль, незакінченої) наукової праці про політичне життя України у XVII столітті.

Михайло Павлик у передмові до першого видання «Пропащого часу» висловив припущення, що М. Драгоманов покинув писати українську політичну історію XVII століття через особисті переконання: «В самім кінці розвідки мусів бути поданий загальний висновок і вказаний Україні вихід із її пропащості під Росією. Логічний вихід тут міг бути лиш один — відірвання України від Росії». Але добре відомо, що М. Драгоманов був противником такого розвитку подій, саме тому, на думку М. Павлика, він і не закінчив твору.

У статті «Пропащий час» М. Драгоманов передусім звертає увагу на внутрішнє становище України, точніше на зміни у внутрішньополітичному житті України, що відбулися внаслідок укладення українсько-московського договору 1654 року. Документ з двадцатьма трьома статтями він розглядає як конституційний акт і порівнює його з іншими подібними актами, передусім — Великою хартією вольностей 1215 року (Magna Charta Libertatum). На думку M. Драгоманова, українсько-московський договір 1654 року мав для України таке саме значення, як Велика хартія вольностей для Великої Британії. Для нього договір 1654 року — це перший крок до лібералізації соціально-економічних та політичних відносин в українському суспільстві.

Михайло Драгоманов не вважає «переяславські статті» аж такою державною мудрістю, та гадає, що основною проблемою внутрішньополітичного життя України після 1654 року став саме факт приєднання України до Московського царства, а не недосконалість договору, бо приєднання до Росії призвело до проникнення в Україну ідей і соціальних інститутів антидемократичного та антиліберального характеру.

Наведений М. Драгомановим у «Пропащому часі» текст документа з 23 статей автор вважає за договір, та коли В. Антонович вважає його за звичайну зовнішньополітичну авантюру, то для М. Драгоманова — це не стільки засади для українсько-російського співробітництва, скільки конституція для внутрішнього вжитку. Попри це, для нас важливо, що праці В. Антоновича і М. Драгоманова доповнюють одна одну, і фактично обидва автори згодні з тим, що договір 1654 року був дипломатичною (і не тільки дипломатичною) поразкою України.

Михайло Драгоманов цю подію сприймає масштабно — як національну катастрофу.

Стаття «Пропащий час» була першою в українській історіографії спробою проаналізувати зміст українсько-московського договору 1654 року. Тут уперше основним об'єктом уваги дослідника стає сам договір. Автора передусім цікавив його суспільно-політичний зміст. Якщо вважати українсько-російське зближення 50-х pp. XVII століття приєднанням України до Московського царства, а договір 1654 року — конституцією, то виникає питання: які права вона гарантувала і кому саме? На це Михайло Драгоманов дає чітку відповідь: «Переяславські статті писали козаки і думали про самих козаків». Не забуває він також вказати на те, що про інші стани козаки не думали взагалі: «Переяславські статті вмовлялися з царем тільки про волю козацьку…» Та це зовсім не значить, що автор оцінює договір і саме козацтво негативно: «Однак, як порівняти і ті права, які вимовили собі козаки у царя московського, з тим безправ'ям, яке було в государстві московськім, то все-таки не можна не сказати, що устрій козаччини був більше подібний до устрою теперішніх вільних держав європейських, так званих конституційних, ніж Московське царство і теперішня Російська імперія».

Він був далекий від того, щоб ідеалізувати козацтво і взагалі історію України, але був також проти різко негативного, упередженого ставлення до козацтва: «Одну недовгу хвилину, як було тільки знов почали пізнавати освічені українці свою старовину, у 30 — 40-х роках цього століття, жменька людей прокричала про славу козацької України, але зараз же самі знайшли в ній плями, і тепер, коли хто хоче пізнати ті плями, пізнає їх найскорше з учених праць українців…»