Коли влітку 1906 року настав час наступної експедиції, Віллі був уже достатньо дорослим, щоб працювати помічником на палубі. Його батько планував велику подорож до Стамбулу. Як і попередні рази, Штефан бажав подорожувати incognito, повідомляючи всім і кожному, що разом із родиною та слугами прибуде у великий порт, але водночас зберігаючи видимість обережности. Для цієї подорожі він обрав собі псевдонім «Граф Живецький». Такий вибір тожсамости був вельми промовистим. Живець — польська назва міста й регіону, де Штефан успадкував свій галицький маєток. Він застосовував свій псевдонім у листуванні з міністром закордонних справ Габсбургів, писаному винятково польською мовою. Той міністр справді був поляком, але на роботі, як і всі габсбурзькі чиновники, послуговувався німецькою. Щоб заклопотані службовці міністерства змогли відповісти, листи довелося перекладати. У 1906 році, коли Штефанові діти ставали молодими чоловіками та жінками, він демонстративно надавав польській мові перевагу над німецькою[43].
1906 року Віллі виповнилося одинадцять. Був він щасливою дитиною моря: засмаглий, білявий, синьоокий і, як усі вважали, гарний. В Адріатичному морі він міг плавати в чистісінькій, аж дно видно, солонющій воді. Дельфінів було надзвичайно багато.
Рибалки тихо чекали на «синю рибу» — сардини. Час визначала погода — у рідній для Віллі італійській мові на означення обох цих понять вживалося одне й те ж слово; натомість вітри мали власні імена: Трамонтане, Шірокко, рвучкий Бора з північного сходу. Певною мірою, Віллі зростав у невідповідних умовах: він готувався до холодної Галичини, живучи біля південного моря; народжений у Пулі, гартувався для Польщі. Батько дав Віллі польське ім’я 1895 року, але родина перенесла свою чільну резиденцію до Галичини аж у 1907-му.
Того року Штефан проголосив польськість родини й розпочав власну кампанію за польський трон. Переїзд у Галичину після істрійського дитинства мусив стати для Віллі випробуванням, ба навіть шоком, який перервав позачасовість дитинства. Однак хлопчика виховали на те, щоб очікувати змін; майже кожного дня йому замолоду доводилося розмовляти п’ятьма мовами й носити три різні костюми. Вдома, як і за кордоном, його навчали і протоколу, і гнучкости, щоб слугувати вищій меті родинних амбіцій. Переконаність в одвічному праві панувати надавала впевнености в гнучкості, а впевненість у цьому дозволяла бути переконаним в одвічному праві панувати. Габсбурги трактували своє існування в рамцях цього дієвого кола як існування, вільне від часу[44].
Однак Штефанове навернення до польської нації було не лише типово габсбурзьким владним маневром. Це навернення передбачало відмову від спокійного відчуття вічности, від моря як джерела безмежної влади, від острова як місця досконалости людської природи. Відтепер родині доводилося трактувати час як рвучкий рух уперед, до національного визволення. У Галичині Штефан знайшов польську націю, до якої зміг приєднатися, але яку не міг ані плекати, як сад, ані скеровувати, як яхту. У новій домівці навіть родина вийде з-під його контролю. Віллі відмовиться від польського спадку на користь любішої йому нації-суперниці — України.
Штефан та Віллі зійшли на берег у пошуках національних королівств. Як це трапляється з моряками, вони відчули, що земля під їхніми ногами ходить. Віллі з батьком вирушив уперед, у непевне майбутнє націй, але перед тим прописав на зап’ясті позачасовість свого імперського дитинства — опущений якір човна, що лагідно гойдається в гавані, північну зорю незвіданого плавання в темряві. Синь була й залишилася у нього під шкірою — там її серед тіней паризького ресторану помітили уважні очі нервової пані; або ж у різкому світлі кімнати допитів завважив байдужий прислужник Сталіна.
Зелене. Орієнтальна Європа
Восени 1906 року ерцгерцог Штефан узяв свою родину в морську подорож із Лошині до Стамбула, щоб відвідати султана Османської імперії. Яхту зі щасливим Віллі на палубі він скерував на південь, до виходу в Адріатичне море. По дорозі йому з командою довелося дати відсіч піратському нападові. Це захопливе видовище мусило сподобатися Віллі та його братам. Коли стихло відлуння пострілів, їхній корабель плив уже Середземним морем, навколо Греції, через царство мітів.
Штефан кинув якір на грецькому острові Корфу, щоб відвідати палац, який побудували для цісареви Єлизавети. Палац цей звався Ахіллейон, на честь Ахіллеса, грецького героя легенди про Троянську війну. Ця війна почалася через те, що грецькі богині не могли дійти згоди, котра з них найкраща; історія ця добре пасувала Єлизаветі, життя якої минало у хвилюваннях щодо того, чи є вона з-поміж королев найпрекраснішою. Подібно до Єлизавети, Ахіллес теж був егоїстичним і примхливим. У Трої він вирішував, битися чи дутися у своєму наметі через першу-ліпшу дурничку. Саме ці легенди Єлизавета осучаснила, збудувавши палац на Корфу. Вона була однією з численних європейців, які переконали сучасних греків у тому, що ті є нащадками греків античних, тож і антична спадщина належить не лише Європі, але також особливим чином грецькій нації[45].
На Корфу Штефан розхвалив Єлизаветин палац. Стародавні греки для обох Габсбургів символізували витоки європейської цивілізації; свою родину вони вважали тієї цивілізації продовженням. Зі свого боку, Штефан був рицарем Ордену Золотого Руна — рицарського товариства, підпорядкованого Габсбургам і названого на честь грецького міту про Ясона та Аргонавтів. У тій давній оповіді Ясон зібрав найбільших героїв світу і в своєму човні Арго повів їх у подорож морем на схід — у пошуках чудодійного золотого руна. Середньовічні рицарі — члени Ордену, заснованого 1430 року, трактували Ясонову подорож як взірцеву для християнського хрестового походу. Вони присяглися захопити столицю Османів Стамбул і повернути її християнському світові. У сімдесятих роках шістнадцятого століття монарх Іспанії Філіп II Габсбург зібрав флот для того, щоб розбити Османську імперію на Середземному морі; для цього він побудував величний корабель і назвав його Арго. Османська імперія, яку на морі було — за такої символічності — подолано, залишилася для Габсбургів загрозою на суходолі. Її війська у 1683 році взяли в облогу Відень. Ретельний учень польської історії Штефан знав, що Габсбургів урятувала лише польська кіннота. Підліток-син польського короля, який того дня бився за порятунок Відня, був членом Ордену Золодого Руна. Штефанові сини теж невдовзі мали долучитися до Ордену[46].
Мітичні герої Ахіллес і Ясон пливли на Схід із завойовницькими задумами. Гнівний Ахіллес завоював Трою, вбив її головного героя, а його тіло голяка протягнув навколо міських мурів. Ясон звабив Медею, і вона зрадила своїх рідних, щоб допомогти йому здобути руно. Габсбурзька візія хрестоносної цивілізації, яка завдячувала своїм поступом то мечу героя, то стрілі Купідона, повернулася проти Ісламу та Сходу — позірно вічної загрози Османської імперії. Османи утвердилися на Близькому Сході приблизно в той час, коли Габсбурги ставали чільною державою Європи. Впродовж півтисячоліття ці дві династії змагалися на суші й на морі, а їхня ворожнеча визначала історію цілої південно-східної Європи.
Однак тепер, у добу націоналізму, все змінилося. Іслам, який колись так лякав своєю могутністю, перетворився на загрозу для Габсбургів через свою слабкість. Османська імперія була незручною сусідкою не тому, що захоплювала території християнських імперій, атому, що відступала землі новим національним християнським королівствам. Греція, перше з цих королівств, була достатньо віддалена від Габсбурзької монархії, щоб чарівно оприявнитится на мапі Європи. Англійський поет-романтик лорд Байрон, твори якого дуже любила Єлизавета, загинув у війнах за грецьку незалежність. Однак наступне незалежне королівство — Сербія — було вже зовсім іншою справою. Сербія сусідила з Габсбурзькою монархією, а населення її розмовляло діалектами, дуже близькими до діалектів мешканців габсбурзького півдня. Після 1903 року Сербією правила ворожа династія, виразно зацікавлена в територіальній експансії за кошт навколишніх імперій. Сербія і націоналізм загалом становили для Габсбургів загрозу не меншу, аніж для Османів.
Хоча морська мандрівка на схід манила дух Ахіллеса та Ясона, Штефанове плавання було подорожжю іншого штибу. Він привіз родину в Османську імперію з миротворницькою місією і туристичною метою. Віллі тоді було одинадцять років. Декаданс для молодих людей особливо привабливий. Хлопчика приголомшує двір султана, Гагія Софія, Блакитна Мечеть, — і що йому політичний занепад? Йому, як і туристам до й після нього, хочеться оглянути крам торговців килимами. Ця подорож дала змогу Віллі й дітям уперше, але не востаннє, відчути смак ісламського світу. 1907 року родина вирушила до Алжиру й Тунісу. Найбільше враження на Віллі справила саме північна Африка, яку він із теплотою згадував у дорослому віці. Арабів він любив до кінця свого життя[47].
Штефан також був до певної міри орієнталістом, хоча його фантазії відтепер сягали не далі Польщі. Його родина знайшла те, що шукав Штефан на острові Мальта, який вони теж відвідали 1907 року. Може здатися, що Мальта з Польщею не мають між собою нічого спільного, за винятком того факту, що в обох алфавітах є літера «z». Проте сталося так, що Мальта слугувала прикладом того імперського націоналізму, який Штефан мріяв узяти на озброєння, ба навіть утілювати. Мальта, найпівденніший острів Європи, була британським володінням. За два попередні десятиріччя Британія плекала на острові англійську мову й окрему мальтійську національну ідентичність. Мальтійців, чиї освічені класи розмовляли італійською, це мало відвернути від італійського національного об’єднання. Приклад Мальти показував, що національне об’єднання можна стримувати, і що національна ідентичність могла слугувати імперіалізмові. Юний Віллі цих речей не розумів. Однак він став англофілом, отримуючи задоволення від відвідин британських осіб королівської крови. Він міг також завважити, що, крім англійської та італійської мов, якими він послуговувався на острові, мальтійці розмовляли і власною мовою арабського походження[48].
Коли 1909 року родина повернулася до північної Африки, Віллі було тринадцять, а Штефан керував яхтою з польським іменем. Обидва бачили у Відні Цісарів сон, а Штефан почав здійснювати власну польську мрію в Галичині. Поки Штефан ознайомлював Віллі та родину зі східним Середземномор’ям, його слуги і наймити далеко на півночі, в Галичині, готували новий родинний палац. Переїзд до Польщі, безсумнівно, був у родині джерелом незгоди, яку ці подорожі мали на меті полегшити. Юного Віллі, який чув заклик до молитви з височенних мінаретів, не надто вражали милі дерев’яні костели габсбурзької Галичини[49].
Ці колись польські землі лежали на північно-східній периферії габсбурзьких володінь. У популярній свідомості вони асоціювалися з відсталістю й ведмедями — абсурдним чином навіть із ведмедями білими, оскільки у віденській уяві східна Галичина була габсбурзьким Сибіром. Однак для Віллі, який у ці роки мандрував між Істрією та Галичиною поїздом, а до ісламського світу морем, Польща була найменш захопливою версією Орієнту. Батько забирав хлопчика з моря його дитинства на дальні кордони, водночас дражнячи присмаком ісламського сходу. Перш ніж Польща могла утвердитися в уяві Віллі як нова домівка родини, її приваба вже була розвіяна теплими вітрами Орієнту. Віллі так і не призвичаївся до Галичини — як, зрештою, і до будь-якого іншого місця — й туга за Сходом не покидала його до скону.
