На одній зі стін експозиції представлено галерею портретів членів ОУН і серію кольорових малюнків, на яких зображені сцени, що пов’язані з перебуванням українських в’язнів у концтаборах. Портрети розміщено у два ряди. У верхньому — члени ОУН (чоловіки): Євген Коновалець (посередині), Степан Бандера та Ярослав Стецько (по обидва боки від нього), Михайло Сорока та Степан Ленкавський; у нижньому ряду розміщено фотографії жінок: Алли Горської, Ірини Сеник, Оксани Попович, Катерини Зарицької-Сороки, Галини Дідик та Оксани Мешко (іл. 264).
Під портретами героїв розміщено серію рисунків (15 шт.), що зображують коцентраційний табір смерті Аушвіц. Автор малюнків — Петро Бал ей, в’язень табору й автор декількох книг. Рисунки — єдині музейні експонати, які пов’язані з Голокостом. Однак вони розміщені у музеї не для того, щоб пояснювати, що таке Аушвіц або Голокост, або чому це сталося, що якихось людей утримували і знищували у цьому таборі. Дивлячись на рисунки і написи до них, у відвідувачів може сформуватися думка, що єдиними ув’язненими Аушвіцу були українці, зокрема члени ОУН(б), а отже, українські націоналісти не можуть бути причетні до Голокосту.
Поміж в’язнів табору, які зображені (у смугастому спецодязі), ми впізнаємо Степана Ленкавського, Лева Ребета, Миколу Климишина та Юліана Заблоцького. На малюнках відтворено різні сюжети. В’язні лежать або сидять на своїх ліжках, курять цигарки, стоять у шерензі під час переклички, прибирають бараки або підмітають табір. Німці та наглядачі б’ють їх палицями та батогами. На одному з рисунків зображені люди, які гинуть у газовій камері (під цим рисунком немає жодного підпису, де б зазначалося, хто ці невинні жертви). З інших, навпаки, зрозуміло, що на них зображено членів ОУН(б). В експозиції немає жодних прямих або неявних вказівок на те, що в Аушвіці утримували і в’язнів з числа євреїв, які, власне, і складали більшість жертв. Ані за допомогою малюнків, ані будь-яким іншим чином відвідувач не зможе дізнатися, що українські в’язні Аушвіца не поділили долі євреїв, переважну більшість яких було знищено у таборах (тоді як більшість українців вижили)[2067].
Схожим чином питання про умови перебування українців у таборах смерті висвітили у виданні «Чому світ мовчить» (Париж, 1945-1946рр., іл.261), анонімні автори якого (досить імовірно, члени ОУН) не повідомляли, що поміж в’язнів німецьких концтаборів були євреї. Єдиними євреями, яких вони згадували у своїй брошурі, були єврейські наглядачі. Українських в’язнів автори поділяють на зрадників і патріотів. Патріотами є в основному бандерівці, саме вони — головні жертви німецьких концтаборів (українських патріотів убили або замучили не тільки наглядачі таборів, а й ув’язнені, зокрема, поляки, росіяни і більшовики). Подібної логіки дотримуються і в експозиції музею Бандери, відповідно до якої головні жертви Голокосту — члени ОУН(б)[2068].
На іншій стіні лондонського музею Бандери розміщено фотографії, присвячені УПА. Бандера ніколи не керував цією армією і навіть не належав до її лав. Але він завжди був її духовним лідером і, зрештою, одним із її головних символів. На знімках зображені командири УПА: Ростислав Волошин, Володимир Щигельський (капітан «Бурлака») та Василь Сидор; священик з чотирма партизанами УПА біля братської могили і величезним хрестом на ній; партизани на медогляді; невеликий підрозділ УПА 1946р.; тіла вбитих партизанів УПА (ймовірно). Поруч з цією колекцією — плакат з оголошенням про відкриття музею в Ноттінгемі (20 жовтня 1962 р.) та історично стилізоване оголошення «Звернення воюючої України. Українська молоде!» з такими словами: «Ти на еміграції мусиш піти в авангарді визвольної боротьби, як у ньому йде молодь на Землях. Ти мусиш цілком віддати себе інтересам Воюючої України…, щоб стати поруч своїх друзів [в Україні], що зі зброєю в руках борються за визволення народу <…> Перед тобою, українська молоде, як і перед усією нашою українською еміграцією, стоїть завдання зазнайомлювати чужинців з визвольною боротьбою українського народу. Роби це при кожній нагоді і всіма засобами. Використовуй для цього особисті знайомства, зв’язки з молодіжжю інших народів і міжнародними організаціями молоді. Запалюй молодь усіх народів до боротьби проти большевизму»[2069].
У нижній частині історично стилізованого «Звернення» зображений перший головнокомандувач (Шухевич), який читає цей текст молоді. Командира УПА слухають інтелігентні молоді люди та бійці, які зі зброєю в руках і прапорами ОУН рвуться в бій проти «совєтів»[2070].
Музей Бандери (спочатку в Ноттінгемі, а потім у Лондоні) — став, швидше, націоналістичною святинею, ніж освітнім закладом. Його створили не для ознайомлення людей з біографією Бандери чи з історією ОУН-УПА, а для возвеличення Провідника і формування його культу, який, за допомогою викривленого та віктимізованого наративу, слугував би затіненню проблемних аспектів «визвольного руху». Музей створили члени ОУН, ветерани дивізії СС «Галичина» та УПА, які звеличували Бандеру ще у 1930—1940 рр. та згодом прагнули передати естафету цього культу своїм дітям. Засновики музею героїзували і віктимізували свою колективну пам’ять про Другу світову та перетворили членів ОУН і ветеранів УПА на героїв, мучеників і жертв нацистів, а самого Провідника — на сакральний і трансцендентний об’єкт захоплення. Питання, які стосуються жертв українських націоналістів у музеї повністю проігноровані, проте діячі ОУН та УПА представлені широко.
Історики та культ Бандери
Провідника не тільки вшановували на націоналістичних урочистостях, але й відвели йому важливе місце в наративі української історії, перетворивши на своєрідний об’єкт історіографічного возвеличення. Історики діаспори називали Провідника національним героєм, який пожертвував життям заради України, водночас вони не згадували або заперечували всі факти, які б його компрометували. Бандеру перетворили на складову частину наративу «національно-визвольної» боротьби за «незалежну українську державу», яку провадили ОУН, УПА та дивізія СС «Галичина». Воєнні злочини вищезгаданих організацій — а для дивізії СС «Галичина» це і колабораціонізм — у цьому наративі вибілюються. Багато істориків, які публікували матеріали про Бандеру, були членами ОУН, ветеранами дивізії СС «Галичина» та УПА. Вони були щирими прихильниками Провідника і його політичних ідей, що і зумовило таку модель оцінки його особистості. Такий спосіб інтерпретації української історії XX ст. вплинув і на інших істориків, не пов’язаних з діаспорою, які, працюючи в умовах антирадянської атмосфери «холодної війни» та за відсутності доступу до архівних документів (або через низку інших причин), зрештою частково або повністю запозичили наратив, сформований та популяризований діаспорою.
Перший агіограф Бандери (Петро Мірчук) був членом ОУН(б) і до війни керував референтурою пропаганди Крайової екзекутиви[2071]. Мірчук також був одним із колишніх в’язнів Аушвіца та з часом став організатором численних комеморацій Бандери, а також прибічником українсько-єврейського примирення, умови якого вимагали від євреїв визнати, що українці не вбивали їх під час війни, що ОУН і УПА рятували євреїв і що українці були жертвами Голокосту нарівні з євреями. До 1950 р. Мірчук перебував у таборах DPs, згодом переселився до США, де і написав низку книг про діяльність українських націоналістів. Його роботи мали значний вплив на сприйняття ОУН, УПА та українського націоналізму очима української діаспори. Після розпаду СРСР багато книжок Мірчука перевидали в Україні, де їх сприйняли як важливі та надійні наукомісткі джерела. У своїх публікаціях Мірчук перетворив Бандеру на символ ОУН, УПА, дивізії СС «Галичина», «національно-визвольного руху» та всіх інших груп патріотичних і націоналістичних повстанців. Деякі з праць Мірчука, як то кажуть, було сфабриковано. В окремих випадках вони все-таки містили чимало цінних фактів, але ще більша їх кількість свідомо ним замовчувалася або підмінялася недостовірною інформацією. Основна мета його робіт полягала в тому, щоб надати крайньому правому наративу рис правдоподібності, тим самим зміцнюючи політичну самоідентифікацію правого крила діаспори.
У вступі до біографії «Степан Бандера: символ революційної безкомпромісності», виданої 1961р., Мірчук заявив, що він писав біографію у жанрі агіографії (житія святих), тому що вважав таку форму єдиною прийнятною для зображення життя «одного з найкращих українських патріотів, одного з найвизначніших українських націоналістів-револю-ціонерів». Він стверджував, що українцям така книга потрібна як «джерело сили, що скріплює нашу віру в українську націю»[2072]. Мірчук не став заперечувати убивства, скоєні оунівцями у 1933—1934 рр. під керівництвом Бандери (принаймні ті з них, які вже були відомі). Однак він легітимізував і раціоналізував їх, називаючи їх патріотичними діями та законною реакцією на «польський терор». У такий спосіб він показав Бандеру не лідером терористичної націоналістичної організації, а «патріотичним революціонером», що захищав український народ від польських окупантів. Убивства політиків і цивільних осіб, яких ОУН звинувачувала в завданні шкоди чи зраді народу, Мірчук називав патріотичними вчинками, що не мали нічого спільного з насильством чи тероризмом[2073].
За словами Мірчука, аналізувати «тоталітарні» і «диктаторські» тенденції у діяльності ОУН або Бандери — справа незаконна. До того ж, такий підхід — це практика ворогів ОУН. Бандера був демократом, який розумів різницю між «законним суспільно-громадським життям та [необхідними] формами революційного підпілля». Як і кожен член ОУН, він підпорядковувався демократичному порядку і поважав демократію та права людини[2074]. Розповідаючи про роки життя Бандери, які припадають на період після його арешту 14 червня 1934р., Мірчук з осудом згадував тортури, яким піддавали українських в’язнів у польських тюрмах, та наводив їх докладний опис. Він стверджував, що «закутий в кайдани й тортурований Степан Бандера виявився уособленням мітичного Прометея», який постраждав за Україну[2075]. Пригадуючи події Варшавського процесу, Мірчук змінив політичне значення фашистського салюту «Слава Україні!», який члени ОУН неодноразово демонстрували у судовій залі. Він розповів, як члени ОУН вигукували «Слава Україні!», але не згадав, що під час цього вони робили характерний жест правою рукою. Тим самим він надав цьому салютові такого вигляду, який українські патріоти, народжені після війни, сприйняли прихильно[2076]. Подібним чином Мірчук пояснював діяльність Бандери й ОУН під час війни: «Провід революційної ОУН, очолений Степаном Бандерою, не дурив себе надією, що гітлерівська Німеччина сприятиме відбудові самостійної української держави… А тому відкидав рішуче будь-яку співпрацю з гітлерівською партією, і, особливо, будь-яке пов’язування дії ОУН з політикою гітлерівської Німеччини»[2077].
