Однак, оскільки повністю заперечувати співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною було неможливо, Мірчук заявив, що ОУН(б) «визнав не тільки можливим, але й потрібним увійти в контакт із проти-гітлерівськими колами німецької армії. Це [співробітництво] було потрібне для того, щоб уже в перших днях воєнних дій на українських землях мати військові частини, які стали зв’язком регулярної української армії»[2078]. Питання, пов’язані з переслідуванням євреїв та Голокостом, у цьому контексті не обговорювалися в принципі, хоча єврейські погроми чинилися якраз саме у той час і саме у тих місцях, де ОУН(б) провадила свої революційні дії. Окрім того, повідомлялося, що ОУН(б) не мала наміру встановлювати в Україні фашистську диктатуру, а стояла біля витоків Українського національного комітету (УНК), за допомогою якого в уряді ОУН(б) були б представлені інтереси всіх українців. Ба більше, він писав, що з перших кроків «Української національної революції» ОУН(б) боролася з радянським і німецьким імперіалізмом[2079]. Мірчук підтвердив, що ОУН(б) убивала членів ОУН(м), але тільки тих, хто працював на гестапо, чи тих, хто «здавав» членів ОУН(б). Проте відповідальність за убивства Сціборського і Сеника перекладалась Мірчуком на СРСР, а Бандера й ОУН(б), з його точки зору, не мали до цього ніякого відношення[2080].
Торкаючись теми, пов’язаної з «Актом проголошення», Мірчук не згадував про колабораціонізм і дружні стосунки «…з націонал-соціялістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації», — як це було зазначено в оригінальному тексті документу[2081]. Таким чином, за словами першого агіографа Бандери, Акт 30 червня 1941 року був початком «боротьби проти гітлерівської Німеччини» і мав особливе значення. Це була особлива заява українського народу всьому світові… що український нарід є єдино законний господар цієї землі, бажає жити вільним життям у своїй власній суверенній державі»[2082].
Бандера, якого заарештували німці, страждав, але не здавався, «як не лякався він ні тортур, ні смерти за волю України колись із рук поляків»[2083]. Провідник виступав проти німців до кінця війни, попри тортури гестапо, яких він зазнав: «І те своє рішуче ”ні” [співпраці з Німеччиною] Бандера зумів втримати аж до розвалу гітлерівської Німеччини, хоч і довелось йому терпіти за це довгі роки важкого в’язнення в німецьких тюрмах і концтаборах та кожного дня бути готовим на смерть… Моральна сила характеру Степана Бандери та його фізична видержливість на тортури виявилися міцнішими, ніж уся фізична сила Ґештапо»[2084]. У своїх повоєнних статтях Бандера заперечує факт співпраці з німцями, що для Мірчука було кращим доказом того, що такої співпраці не було[2085].
Загалом Мірчук стверджував, що ОУН(б) була єдиною українською організацією, що виступала проти Гітлера і Сталіна, у той час як інші політичні організації скомпрометували себе колабораціонізмом того чи іншого ґатунку[2086]. За Мірчуком, бандерівці були мужніми борцями за Україну, які ніколи не співпрацювали з нацистською Німеччиною[2087]. Інші організації та окремі особи також «старалися працювати для свого народу», але тільки у колаборації з нацистською Німеччиною. «Вони писали меморіяли до уряду Німеччини, до Гітлера, до Гімлера, до інших керівників тодішньої німецької політики»[2088].
Після звільнення з Заксенгаузена Бандера, за словами Мірчука, «став знову на чолі революційної боротьби всього українського народу проти червоно-московського окупанта»[2089]. Після війни боротьба за незалежність була ще складнішою, ніж раніше, — заважали ті члени ОУН та української діаспори, які відмовилися підкоритися Провідникові. Як і в попередніх частинах біографії, Мірчук замовчував той факт, що ОУН(б) убивала своїх опонентів, зокрема і «підозрілих» осіб із таборів DPs™[2090]. У роки «холодної війни» Бандера знову став, за книжкою Мірчука, єдиним українським політиком, готовим співпрацювати тільки з тими антирадянськими силами, які приймали його вимогу про створення незалежної української держави[2091].
Один із найцікавіших розділів біографії, написаної Мірчуком, — про народ, партію і демократію. В цьому розділі автор наводить аргумент про те, що народом повинна управляти тільки одна організація, цитуючи текст брошури «Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів за кордоном», яку Бандера написав 1948 р. У цьому документі сказано, що ОУН представляє не особливий елемент українського суспільства, а весь народ: «Організація українських націоналістів (революціонерів)… не стає речником інтересів якоїсь окремої частини народу… ОУН змагається за добро цілого українського народу і всіх громадян України, а не якоїсь однієї частини, суспільної верстви тощо. Свою програму ОУН виводить з потреб цілого українського народу»[2092].
Про демократію Мірчук пише таке: «Степан Бандера ніколи не зловживав словами “демократія” і “демократичність”, він ніколи не воював фразами про свою демократичність, бо він зневажав плитку демагогію. Одначе він завжди був борцем за принципи здорової демократії в українському політичному життю, в майбутній українській державі, і вже в теперішньому життю голошені ним ідеї визвольної боротьби ОУН, які ми цитували, говорять про це зовсім переконливо»[2093]. Таким чином, тільки вороги ОУН(б) або українського народу поширюють чутки про те, що Бандера був «антидемократичною» і «тоталітарною особою»[2094].
В іншій книзі «Зустрічі й розмови в Ізраїлю» («Чи українці «традиційні антисеміти»?»), опублікованій асоціацією «Українці, які пережили Голокост», Мірчук виклав свій погляд на проблему українсько-єврейських відносин і ролі в них ОУН(б)[2095]. Монографія починається не зі вступу, а з короткої автобіографічної довідки, з якої читачі дізнаються, що автор є членом Комітету єврейсько-української співпраці, почесним членом «Центру єврейської ідентичності» і в’язнем Аушвіца (з липня 1942р. по 19 січня 1945р.). Біографічна довідка також доповнена фотографією Мірчука у смугастому одязі в’язня. У довідці не пояснюється, що автор та інші (не євреї) в’язні Аушвіца не поділили долі євреїв у цьому концтаборі, не пише Мірчук і про те, що оунівці брали участь у погромах, які відбулися до того, як деякі з членів цієї організації стали в’язнями концтаборів[2096].
Різниця між євреєм і неєвреєм в Аушвіці була величезна. Те, що Станіслав Краєвський змістовно сформулював стосовно до поляків і євреїв, є ще справедливішим до українців: «Для “арійців” Аушвіц був “лише” небезпечним для життя трудовим табором. їхні родини часто були вільні. Для євреїв Аушвіц був табором смерті, часто для всієї їхньої родини. Поза табором їх ніхто не чекав. Навіть якщо їхні подальші страждання можна було порівняти зі стражданнями інших ув’язнених, їх, однак, не чекала та сама доля. Татуювання з номером на передпліччі для єврея означало щасливий квиток: він уникав негайної смерті в газовій камері. Для поляка [або українця] таке татуювання було одним із найжахливіших варіантів»[2097].
Завдяки своєму політичному статусу члени ОУН(б) мали більше шансів на виживання, ніж середньостатистичний польський чи український ув’язнений, але перший агіограф Бандери подав ці обставини інакше. Під час свого візиту до Ізраїлю 1981р., за результатом якого й було написано книгу «Зустрічі й розмови в Ізраїлю», Мірчук нерідко показував своє татуювання. У відомому меморіальному комплексі історії Голокосту Яд Вашем він показав своє татуювання молодій жінці, яка була у жалобі за родичами, вбитими в Аушвіці, і сказав: «…це все бачив [табір Аушвіц] власними очима, сам пережив то особисто…» Далі у розмові він визнав за необхідне вказати, що в Аушвіці «таких, як я, були тисячі українців»[2098].
В Ізраїлі Мірчук також зустрівся з кількома істориками Голокосту, переважно директорами та співробітниками музеїв. Він повідомив їм, що їхня інтерпретація Голокосту та України є категорично неправильною, і саме він, український ув’язнений Аушвіца (з татуюванням на передпліччі) є найкращим того доказом. У кожній розмові він повторював, що українці ніколи не були антисемітами та не брали участі в будь-яких злодіяннях під час війни. Найкращим доказом «неправильного сприйняття» українців і «дезінформації» відносно їхньої участі в Голокості Мірчук вважав антиукраїнські настрої істориків Голокосту та євреїв. Якось він заявив: «[Тільки] демонстрація тавра Аушвіцу на моїй руці… зупиняє антиукраїнські нападки»[2099].
У розмові з рабином Давидом Кагане, якого врятував Шептицький, Мірчук дивувався: чому Яд Вашем не хоче віддати належне Шептицькому? Докази того, що влітку 1941р. Шептицький пастирським листом підтримав пронацистське Державне правління Стецька, а пізніше — створення дивізії СС «Галичина», Мірчук вважав звичайним вивертом антиукраїнської пропаганди. Обговорюючи з Кагане складний характер Шептицького, він повторив антисемітські стереотипи про «єврейський більшовизм», що були у вжитку в ОУН(б) зразка 1941р.: «Ні, раббі, це гірка правда. Жиди стали добровільною опорою червоно-московської окупації України, кривавого большевицького терору. А, може, й організаторами. Видними і скритими керівниками»[2100].
Не більше, аніж антиукраїнською пропагандою була для Мірчука і тема українського колабораціонізму. За його словами, «…не українці, але самі таки жиди коляборували з німецькими нацистами у винищуванні жидів: жидівські “Юденрати”, жидівська поліція, жидівські інформатори, і зложені з самих молодих жидів у конц. таборі “зондеркоманда”». Мірчук був глибоко переконаний у правильності свого розуміння війни і Голокосту. Коли його бачення подій критикували, він стверджував, що його версії були правдивими, тому що він не здатний стверджувати нічого, що було б «неправдою»[2101].
На додаток до заперечення причетності українців до Голокосту Мірчук також стверджував, що не євреї, а українці були головними жертвами нацистської політики. Кожен, хто не погоджувався з баченням Мірчука або, що ще гірше, порушував питання про воєнні злочини ОУН або УПА, зокрема про злочини проти євреїв чи про колабораціонізм, був для нього «антиукраїнцем». Єдиний спосіб не бути «антиукраїнцем» — заперечувати воєнні злочини ОУН і стверджувати, що ОУН і УПА були рухами опору. А такі українці, як Степан Бандера, були національними героями і жертвами нацистської політики. За словами Мірчука, тільки «більшовики називають всіх, хто протистоїть російському імперіалізму, “бандитами” і “фашистами”. Вони навіть використовують такі самі ярлики, коли нападають на тих американських президентів — наприклад, на Рейгана, — які виступають проти їхньої мети і методів»[2102].
