Такий підхід до теми Бандери, ОУН і УПА, Голокосту та історії війни значно вплинув на світогляд молодих представників української діаспори, які, в результаті, повірили в цілу низку відповідних політичних міфів. Молодіжний прошарок української діаспори, якщо вести мову про типологію світогляду, фактично був негативним дзеркалом української радянської молоді, про що свідчить, наприклад, такий факт. 1983 р. група українських студентів зі США і Канади подорожувала Європою з професорами Петром Гоєм і Сонею Шерег. Під час візиту до музею концтабору Дахау молоді українці дійшли висновку, що «про Україну й українців не згадується, хоча багато студентів чули або були особисто знайомі з українцями, які були в’язнями в Дахау». Студенти вирішили «вжити відповідних заходів». 17 серпня 1983 р. о 16:00 сімнадцять студентів, два професори і один священик прийшли до музею з прапорами і «утворили коло в залі народів, де Україна не була представлена». Коли помічник директора музею запитав про причини цієї демонстрації, вони виклали свої аргументи й оголосили, що готові навіть до голодування. Дирекція музею задовольнила вимоги протестувальників і виставила український прапор поруч з прапорами інших народів, після чого студенти і священик провели у каплиці (на території табору) панахиду[2103]. Той факт, що якраз в околицях Дахау українці дивізії СС «Галичина» проходили військовий вишкіл, не привернув уваги цих студентів[2104].
Остання публікація, про яку варто коротко згадати, у зв’язку з Мірчуком, — книга «Живу ще завдяки УПА». Це коротка автобіографія Стелли Кренцбах, єврейки, зобов’язаної своїм порятунком УПА. Але, напевно, це був вигаданий персонаж, чия автобіографія з’явилася у збірці статей, виданих під редакцією Мірчука, і, ймовірно, була написана самим
Мірчуком (або іншим ветераном ОУН)[2105]. Ця невелика книжка починається зі слів: «Те, що я сьогодні живу й усю снагу моїх 38-ми літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА». Автобіографія, яка містить у собі безліч висловів, близьких до поширених антисемітських стереотипів, оповідає про жінку, яка народилася в «місті Б., що лежить в 75 км від Львова». Ще з часів навчання в українській гімназії вона «стала ненавидіти ворогів України і любити її приятелів». Під час війни вона «стала членом героїчної УПА» і пережила труднощі війни серед людей, які «…не ділять людей на раси, тільки на чесних та нечесних». Після війни жінка переїхала жити в Ізраїль[2106].
Іншим значущим бандерівським агіографом став поет, письменник і політичний діяч Леонід Полтава (Пархомович). Полтава писав про Провідника не суто історичні, а радше художні твори. Зокрема, у збірці «Образ Степана Бандери в літературі й мистецтві» він зібрав разом вірші і пісні про Бандеру, фотографії його погрудь і портретів, а також поштові марки з його зображенням. Кінцева мета Полтави полягала в тому, щоб закласти підвалини для масштабнішого арт-проекту — колекції предметів мистецтва, присвячених Бандері. Загалом, збірка Полтави — це суміш крайніх правих, неофашистських і романтичних ідей. У багатьох віршах висловлено скорботу через втрату Провідника або Вождя, відзначені його героїзм та велич; підкреслюється, що він не помер, оскільки бандерівці й далі ведуть справу революції. Полтава стверджував, що Бандера є прапором України (слово bandera іспанською мовою означає «прапор»). Той факт, що пісні про Бандеру транслювали по радіо у франкістській Іспанії, був доказом, для Полтави, величі українського Провідника[2107].
В іншому виданні «Життя Степана Бандери» Полтава опублікував низку фотографій Бандери періодів його юності та родинного життя, щоб показати читачам повсякденний бік життя Провідника. Біографії Бандери передувала автобіографія, написана Провідником 1959 р. у консульстві США в Мюнхені. В основній частині книги Полтава розмістив інші світлини Бандери: в козацькому строї з гвинтівкою в руках; на залізничній станції з членами «Пласту»; на лузі і в лісі; у гурті студентів; колаж світлин, зроблених під час Варшавського та Львівського судових процесів; фото, де Бандера радіє у колі товаришів з ОУН; біля портрету Стецька; з солдатами УПА перед їхньою відправкою з Німеччини до України (повоєнне фото); з молоддю СУМ (у народних костюмах); під час літніх і зимових відпусток зі своїми дітьми і дружиною; біля могили Коновальця на роковини його смерті. Коментарі, які Полтава додав до фотографій, мали зміцнити думку читачів про те, що Бандера одночасно був і звичайною людиною, і непересічним Провідником[2108].
Героїчний дискурс про ОУН, УПА та «визвольний рух» сформували не тільки Мірчук і Полтава, але і низка інших істориків та діячів[2109]. Деякі з них — Володимир Косик[2110], Іван Гриньох[2111], Ярослав Стецько, Микола Климишин[2112], Степан Ленкавський[2113], сам Степан Бандера[2114], Володимир Янів[2115], Микола Лебедь[2116], Роман Ільницький[2117] і Тарас Гунчак[2118] — були членами ОУН(б). Інші, як-от Петро Потічний [2119], були ветеранами УПА, а ще інші, як, наприклад, Василь Верига[2120], Олексій Горбач[2121], Роман Дражновський[2122] і Петро Саварин[2123], були ветеранами дивізії СС «Галичина». Деякі з них — Ільницький, Гриньох та Горбач — працювали в Українському вільному університеті (УВУ) в Мюнхені; інші, як-от Мірчук і Косик, були також пов’язані з УВУ[2124] або захистили у ньому свої дисертації. Янів у 1968—1986 рр. був ректором УВУ, а Дражневський — у 1993-1995рр.[2125] Гунчак працював професором у Ратгерському університеті, Потічний — професором в університеті Макмастера. Горбач у 1965-1982рр. був професором слов’янської філології у Франфкуртському університеті ім. Йоганна Вольфганга Гете[2126]. Петро Саварин у 1982— 1986рр. працював на посаді ректора університету Альберти[2127]. Богдан Осадчук, який не належав ані до ОУН, ані до дивізії СС «Галичина», але який друкувався 1943 р. у колабораціоністській газеті «Краківські вісті», був (з 1966 р.) професором Інституту політичних наук ім. Отто Сура у Вільному університеті Берліна.
Ще однією добре організованою та інституціоналізованою справою, пов’язаною з дискурсом звеличення і заперечення, стала фальсифікація документів. Ще 1946р. Лебедь написав монографію[2128], де грунтовно виклав історію ОУН-УПА, не згадуючи у ній темних сторін їхньої діяльності; він також здійснив передруківку низки документів часів війни. Після його смерті 1998 р. ці документи подарували HURI, де їх сприйняли за оригінальні. Згодом, для вивчення та популяризації цих документів серед «патріотичних» істориків пострадянського простору, HURI залучив праворадикальних істориків, зокрема і В.В’ятровича[2129]. Лише деякі політичні діячі, серед яких Микола Климишин, були чесними настільки, щоб визнати: у своїх спогадах вони замовчували неприємні аспекти історії руху (коли на особисте прохання Бандери, а коли з власної ініціативи)[2130]. Мабуть, тільки Євген Стахів, якщо згадувати членів ОУН, намагався виступити проти дискурсу заперечення і вказав на те, що такі діячі ОУН, як Лебедь, здійснюють фальсифікацію історії[2131]. Однак у своїх мемуарах навіть Стахів не згадав про погроми 1941 р.[2132]
На ювілейному зібранні, яке відбулося в Мюнхені 1950р., Янів (член ОУН і ректор УВУ) охарактеризував Шухевича як «одну з найбільших легенд людства». Однак відомо, що політична кар’єра Шухевича почалася 1926р., коли він убив польського чиновника Собінського. Торкаючись теми, пов’язаної з подіями часів війни та діями українських націоналістів, Янів жодного разу не згадав про воєнні злочини, вчинені УПА під керівництвом Шухевича[2133]. В одному з інтерв’ю 1977р. Янів з гордістю говорив про акт убивства Собінського і давав зрозуміти, що читання історичної драми «Кордіан», написаної польським романтичним письменником і поетом Юліушем Словацьким, змусило його раціоналізувати цей злочин і сприйняти його як благородне діяння[2134].
У сімдесятих роках українська діаспора створила два великі академічні інститути: 1973 р. — Український науковий інститут Гарвардського університету (HURT), 1976 р. — Канадський інститут українських студій (CIUS), що діяв в університеті Альберти. У жодному з цих інститутів не було стільки членів ОУН(б), скільки їх було в мюнхенському УВУ. Ці заклади не брали активної участі в запереченні злочинів часів війни і возвеличуванні ОУН та УПА. Втім, обидва інститути так і не дійшли консенсусу щодо минулого цих рухів, особливо в інтерпретації подій, пов’язаних з історією Другої світової. 1976р. CIUS спільно з Науковим товариством ім. Шевченка у Європі ініціював масштабний проект під назвою «Енциклопедія Українознавства». Керівником цього важливого академічного почину став Володимир Кубійович, один із чільних українських нацистських колаборантів, який у повоєнний час посів місце генерального секретаря Наукового товариства ім. Шевченка у Європі. Ця енциклопедія стала важливим та авторитетним джерелом інформації про українську історію, але матеріали про Другу світову в ній викладено в дусі націоналістичного наративу (приміром, в енциклопедії не знайшлося місця для статті про Голокост)[2135].
У повоєнний час досить небагато українських інтелектуалів діаспори намагалися переосмислити український екстремістський націоналізм та висловлювались проти націоналістичного викривлення історії. Одним із таких людей був Іван Лисяк-Рудницький, професор університету Альберти (1971—1984 рр.) і автор статей у колабораціоністській газеті «Краківські вісті»[2136]. У своїх повоєнних нарисах Лисяк-Рудницький, характеризуючи фашизм ОУН(б) як «доморощений фашизм», підкреслював, що ОУН має більше спільного з центрально— та східноєвропейськими рухами, ніж із рухами фашистської Італії або нацистської Німеччини: «Найближчих родичів українського націоналізму слід шукати не так у німецькому нацизмі чи італійському фашизмі — продуктах індустріальних і урбанізованих громадянств, як скорше серед партій цього типу в аграрних, економічно відсталих народів Східньої Европи: хорватські усташі, румунська Залізна Гвардія, словацькі глінківці, польський ONR (Obóz Narodowo-Radykalny)»[2137].
Лисяк-Рудницький був також одним із небагатьох українських емігрантів, які розуміли різницю між демократією і націоналізмом. Оскільки він розрізняв одну від одної ці дві політичні концепції, інші інтелектуали з емігрантських кіл сприймали його як лівака, що в цьому дискурсі означало те саме, що комуніст та «зрадник». На відміну від багатьох інших, Лисяк-Рудницький цілком розумів згубний вплив активної націоналістичної діяльності на наукові кола, а неупередженість української інтелігенції щодо крайнього правого мислення розглядав як проблему. На його думку, саме оунівці мали найнебезпечніший вплив на українську інтелігенцію. У листі до свого дядька Івана Кедріна-Рудницького від 26 квітня 1974р. Лисяк-Рудницький зазначав, що у повоєнні роки ОУН(б) не змінила своїх політичних поглядів. Єдине, що змінилося, — це те, що більшість представників української діаспори почала сприймати крайні праві дискурси ОУН(б) та їхню інтерпретацію історії як типові наукові тлумачення. За словами Рудницького, ОУН(б) намагалася домінувати в українській діаспорі так само, як це відбувалося і в українському політичному житті у 1930—1940 рр. ОУН(б) відтворила культ вождя, застосовувала у боротьбі з опонентами «мафіозно-змовницькі методи» і придушувала відкриті дискусії. Він вважав відтворення «доморослої фашистської» політики дуже шкідливим явищем, фактично «основним злом у житті української діаспори. Воно… осмішує й ком-промітує нас в очах західного світу, ізолює нас від тих процесів, що проходять на Україні, духовно й політично паралізує нас самих. Гегемонія бандерівщини — це збезчещення української національної ідеї. Бо що варта ця ідея, якщо “вільні” українці неспроможні протиставити більшовизмові нічого кращого, ніж дурніше видання цього ж самого більшовизму? (Я дотримуюся погляду, що наші доморослі тоталітаристи нічим морально не відрізняються від більшовиків, тільки від них менше інтелігентні.)»[2138]
