Комбінований дискурс заперечення-вихваляння діяльності ОУН-УПА та українських націоналістів особливо посилився на межі сімдесятих і вісімдесятих років. Свою роль у цьому відіграла «холодна війна» та антирадянський дисидентський клімат цих десятиріч; антикомуністичні й антирадянські настрої ОУН-УПА високо цінувалися поміж більшості інтелектуалів української діаспори й навіть розглядалися ними в одному ряду з демократичними цінностями.
У той же час у дисидентських колах інших країн також ставали популярними авторитарні і фашистські лідери, партії та організації. Наприклад, у Польщі антикомуністичний і антирадянський рух «Солідарність» відродив культ Пілсудського, випустивши з його зображенням марки, конверти та плакати. На деяких марках його зображували або разом з іншими політиками II Речі Посполитої, або з солдатами, що билися за польську державу 1918 р., або навіть разом із сучасними діячами — Лехом Валенсою і Папою Іваном Павлом II[2139].
Певний вплив на істориків та історичну дисципліну як таку мав антикомуністичний дискурс. 1985 р. Девід Марплз опублікував в «Українському тижневику» статтю, у якій він евфемізував і мінімізував злочини ОУН та УПА проти євреїв, поляків та українців, стверджуючи, що «деякі неконтрольовані дії з боку озброєної групи були майже неминучі». Марплз підкреслив, що УПА була полікультурною силою: «згідно з західним джерелом, у лавах УПА діяли національні групи — азербайджанці, узбеки, татари і євреї». З огляду на те, що Марплз не вивчав вищезгаданих питань предметно, і, очевидно, не відчував симпатії до українського націоналізму, як він про це заявив 25 років потому, його позиція, мабуть, сформувалася під впливом загального політичного та академічного дискурсу про ОУН, УПА та Другу світову, притаманного вісімдесятим рокам. У двотисячні роки Марплз почав ґрунтовніше досліджувати діяльність українських націоналістів і публікувати на цю тему важливі й оригінальні праці. Він став справжнім критиком націоналістичної апологетики, а також витонченим інтерпретатором трагічного минулого[2140].
1982 р. журнал Labour Focus on Eastern Europę опублікував статтю Джона-Пола Химки, відомого своїми чудовими книгами про соціалізм у контекстах XIX ст., українське селянство та про історію ГКЦ. У своїй статті Химка назвав УПА українською опозицією, «антинацистською і, відповідно, антирадянською силою спротиву», не згадуючи про будь-які злочини[2141]. У статті «Світові війни», написаній для енциклопедії України, він не згадав, що під час війни ОУН і УПА переслідували євреїв. Химка зазначав, що «навесні 1943 р. тисячі українських поліцейських, які працювали на німців, дезертирували та сформували бойове ядро УПА [для нападу] на німецькі аванпости». Певна річ, він не написав про те, що 1944р. ОУН і УПА знову почала співпрацювати з нацистською Німеччиною. Водночас він вказав, що «УПА брала участь у ліквідації польських поселень на Волині», але не згадав того факту, що аналогічним чином ця армія діяла і на території Східної Галичини. Крім того, Химка релятивізував геноцид такою заявою: «ці [зіткнення] на Західній Україні незабаром набули характеру повномасштабної польсько-української етнічної війни»[2142]. Однак у дев’яностих роках Химка, як і Марплз, змінив свої погляди на діяльність ОУН, УПА і події років війни[2143].
Аналізуючи підхід істориків до вивчення діяльності ОУН і УПА, характерний для вісімдесятих років, слід відзначити, що існувала низка причин, які сприяли як звеличенню ОУН та УПА, так і запереченню та евфемізації їхніх злочинів. Звісно, не всі історики прославляли діяльність українських націоналістів та злодіяння ОУН і УПА у зв’язку з тим, що вони були націоналістами чи симпатизували відповідній ідеології. Іншою важливою причиною некритичного ставлення до діяльності ОУН і УПА був брак якісних наукових досліджень з цього питання. Класичною монографією за цією темою стала праця «Український націоналізм» Джона Армстронга, вперше опублікована 1955р. Як уже говорилося раніше, у своєму дослідженні Армстронг не згадав дві центральні події — єврейські погроми та етнічні чистки польського населення. Є принаймні чотири причини того, чому у праці Армстронга про ці події немає інформації. По-перше, у роки «холодної війни» були недоступні радянські архіви, тому автор не зміг вивчити багатьох важливих документів. По-друге, відомості про дії українських націоналістів Армстронг отримував з інтерв’ю, які він брав у оунівців та ветеранів УПА, та які, звісно, викладали йому вибілені автопортрети і недостовірну апологетичну інформацію. Хоча Армстронг стверджував, що розцінював свідчення, запозичені з інтерв’ю як щось «прикрашене», проте він все ж використовував їх як першоджерела. По-третє, він не працював зі свідченнями євреїв, поляків чи українців, що зазнали злодіянь від ОУН і УПА. По-четверте, на формування позитивного сприйняття українського націоналізму західними вченими вплинули «холодна війна», а у її контексті — антирадянський і антикомуністичний характер діяльності ОУН й УПА. У роки «холодної війни» українських націоналістів вважали антикомуністичними «борцями за свободу». Оскільки вони ніколи не згадували про свою причетність до Голокосту і будь-які спроби поставити під сумнів їхню точку зору вони вважали антиукраїнською або радянською пропагандою, то навіть фахівці з Другої світової та української історії вважали за краще визнати їхній наратив, а не критично дослідити його на підставі архівних документів (зокрема, і свідчень уцілілих)[2144].
До кінця дев’яностих років свідчення євреїв, які вижили, не вважали за надійне джерело, хоча ще у 1987—1988 рр. Мартін Бросцат і Саул Фрідлендер розгорнули широку дискусію з питання про «раціональну» німецьку науку та її співставлення з «міфічною пам’яттю» жертв Голокосту. Такий підхід був поширений не тільки серед українських націоналістичних істориків, але й у професійному середовищі. Зокрема, німецькі історики неодноразово підкреслювали «суб’єктивність» і ненадійність свідчень уцілілих у Голокості, а також вказували на «об’єктивність» і достовірність документів, пов’язаних з виконавцями цих злочинів, зокрема, з педантичними німецькими офіцерами. Цей підхід дав змогу багатьом німецьким, українським та іншим історикам уникнути зіткнення з жахливою реальністю Голокосту і багатогранністю подій часів війни, а також руйнівним чином вплинув на процес написання історії подій, пов’язаних з Голокостом у Східній Європі. Як наслідок, у історичних роботах, написаних за допомогою цього методу, оминули багато важливих аспектів. Такі праці не повною мірою відповідають реальності та багатогранності минулого, а факти, викладені в них, не можуть бути емпірично верифікованими, якщо не вдаватися до значних недомовок. Саме така версія історії легітимізує націоналістичні політики пам’яті, які практикують спільноти діаспор і націонал-консервативні історики демократичних держав.
Унаслідок історики, такі як Армстронг, не докладали зусиль, щоб ретельно дослідити прояви насильства ОУН та інших подібних рухів (і цим, власне, маргіналізували Голокост як такий), а замість цього шукали альтернативу терміну «фашизм»: зокрема, саме Армстронг запровадив термін «інтегральний націоналізм». Цей концепт був для нього чимось схожим на фашизм, але він стверджував, що ОУН, усташі і подібні рухи не повинні називатися «фашистськими» (очевидно тому, що термін «фашизм» і концепт фашизму були політизовані і викликали неоднозначну реакцію). Застосування такого визначення наштовхнуло б читача на думку, що він має справу з істориком, який має прорадянські або антиукраїнські погляди, а це вже саме по собі було здатне зруйнувати кар’єру такого фахівця. Радянська пропаганда називала фашистськими США, Велику Британію, Францію, ФРН та інші капіталістичні держави, а також нефашистські авторитарні режими. Комуністичні та інші ліві діячі західних країн використовували цей термін для дискредитації політичних ворогів різного спрямування. Така «кар’єра» терміна зробила його беззмістовним і дуже вплинула на ставлення до нього у спільноті вчених. Що ж до терміну «інтегральний націоналізм», то він природньо набув популярності як серед учених-антикомуністів (це першочергово стосується Армстронга)[2145], так і серед представників націоналістичної діаспори. У дискурсі «інтегрального націоналізму» ОУН і його ветеранів не називають «фашистами». Припускається, що український націоналізм є справжнім, незалежним, самодостатнім націоналістичним рухом, який не має нічого спільного ані з фашистською ідеологією, ані з іншими фашистськими рухами, і поготів з нацистською Німеччиною та Голокостом[2146].
На унікальності українського націоналістичного руху наполягав і агі-ограф Бандери Мірчук, який заявляв, що тільки «вороги України» і «противники ОУН» можуть стверджувати, що ОУН була фашистською, схвалювала фашизм та наслідувала його патерни. За його словами, ОУН брала свої ідеї та ідеологічно живилася винятково з «української духовності і традицій» і не могла бути фашистською, бо українські традиції та історія несумісні з фашизмом[2147]. Політолог Олександр Мотиль 1980 р. писав, що ОУН була радикальною націоналістичною організацією, з усіма рисами, характерними для фашистських рухів, але і він уточнив, що ОУН не могла бути фашистською, тому що не існувало української держави, в якій ОУН могла б практикувати фашистську політику[2148]. Далеко не всі вчені того часу (зокрема й фахівці, які досліджували «фашизм» у широкому діапазоні) звертали увагу на той факт, що багато східноєвропейських фашистських організацій (партій або рухів) діяли саме за умов «бездержавних націй» і що лише деякі з них домоглися утворення держави[2149].
Висновок
Загибель Бандери викликала глибокий сум у тих колах української діаспори, де Бандеру вважали легендарним Провідником, хоробрим, відданим та ідейним борцем за свободу. Різні українські антирадянські та крайні праві націоналістичні організації оплакували цю втрату впродовж кількох тижнів. Газети «Шлях перемоги», «Гомін України» та «Українська думка» опублікували сотні скорботних статей і віршів. Тих людей, які пов’язували ім’я Бандери зі злочинами ОУН і УПА (навіть якщо ці люди вважали Бандеру головним символом цього руху), ці видання засуджували. Надалі усі ці злочини заперечували або приписували радянським партизанам, радянській армії або німцям. У календарі крайніх правих кіл української діаспори 15 жовтня стало важливою датою. Основу експозиції першого музею Бандери, який відкрили 1962р., склали його особисті речі, а також експонати, пов’язані з «визвольною боротьбою» ОУН і УПА, жорстокістю радянської окупації і стражданнями членів ОУН(б) в Аушвіці. У музеї не знайшли місця для відомостей про етнічне й політичне насильство ОУН і УПА, яке чинили члени цих формувань під час війни та у повоєнний час, хоча діяльність цих рухів була невід’ємною, якщо не центральною, частиною експозиції. Членів ОУН(б) в музейній експозиції представили як трагічних героїв та таких, що були єдиними ув’язненими Аушвіца. У такому ж дусі було написано чисельні статті й книги Петра Мірчука, який також написав першу агіографію Бандери і цим підготував підґрунтя для низки пострадянських «патріотичних» біографів вождя.
