• В період від грудня 1977 року до липня 1979 року під час розмов з прохідником рудника ім. Матросова Радевичем Є. В. наклепницьки твердив, що в Радянському Союзі начебто «грубо порушуються права громадян», органи влади «раз у раз чинять беззаконня», безпричинно переслідують «передових людей». З ворожих позицій висловлювався, що радянський уряд начебто «гнобить» народні маси і творить у країни «цинічне беззаконня». Намагався довести, що Україна нібито є «колонією Москви», перебуваючи в складі Союзу РСР, начебто не має прав суверенної республіки, та закликав Радевича до проведення ворожої діяльності, заявляючи, що «українцям треба вести національно-визвольну боротьбу» за «звільнення України».
У грудні 1977 року під час розмови з прохідником вказаного рудника Голубенком В. В., висловлюючи своє невдоволення існуючим в нашій країні державним і суспільним ладом, зводив наклепницькі вигадки на демократичні основи радянського суспільства, заявляв, що радянські люди нібито обмежені в своїх громадянських правах, а також вихваляв спосіб життя в капіталістичних країнах, де начебто існує справжня демократія.
Проживаючи в гуртожитку в одній кімнаті з головним енергетиком фабрики цього ж рудника Русовим Є. К., в період з січня 1978 року до червня 1979 року під час розмов з ним наклепницьки твердив, що в Радянському Союзі начебто відсутня демократія, існує свавілля та беззаконня. Разом з цим радянський державний і суспільний лад ототожнював з режимом царської Росії, стверджував, що на Україні нібито проводиться «насильницька русифікація». Наклепницьки заявляв, що Українська РСР начебто не є рівноправною республікою в складі СРСР, а також виправдовував злочинну діяльність бандитів ОУН.
• В березні 1978 року в кімнаті гуртожитку вказаного селища в присутності прохідника Ковальова Георгія Івановича і його дружини Ковальової Світлани Григорівни зводив наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, стверджуючи, зокрема, що начебто в УРСР для громадян відсутні права і вони незаконно переслідуються.
• В період від березня 1978 року до липня 1979 року, під час розмов з робітником названого рудника Грибановим Валерієм Яковичем, з яким проживав в одній кімнаті, наклепницьки твердив, що Радянська влада нібито не в народною, а що в нашій країні неначе чиниться «беззаконня» та порушуються права громадян, з ворожих позицій заявляв, що Україна в складі Союзу РСР нібито не суверенна держава, та закликав до боротьби з Радянською владою.
• Протягом вересня 1978 року — січня 1979 року в розмовах з сусідом по кімнаті гуртожитку робітником Мастраковим П. М. наклепницьки твердив, що в Радянському Союзі нібито порушуються права людини та демократичні принципи нашого суспільства, зводив злісні наклепи на внутрішню політику КПРС та Радянського уряду.
• У грудні 1978 року в приміщенні рудника імені Матросова в присутності робітників Стефановського Б. Г., Казакова П. В. і згаданого вище Голубенка В. В. зводив наклепи на радянський державний і суспільний лад, політику КПРС, заявляючи, що комуністи нібито довели країну до убогості і злиденності.
• В квітні 1979 року під час розмови з директором вказаного рудника Войтовичем В. С. зводив наклепи на радянську дійсність, заявляючи, що в нашій країні нібито існує «беззаконня», радянський народ начебто «безправний», «заляканий», а КПРС начебто проводить антинародну політику.
• Під час лікування в хірургічному відділенні лікарні селища Транспортне Тенькінського району Магаданської області протягом серпня-жовтня 1977 року в розмовах з сестрою-господаркою Никифоренко Н. К. систематично допускав наклепи на радянський спосіб життя, політику КПРС і Радянський уряд.
Зокрема твердив, що в нашій країні начебто відсутні демократичні права і свободи громадян. Органи радянської влади, за його словами, нібито «творять беззаконня». З ворожих позицій заявляв, що Україна в складі Союзу РСР начебто нерівноправна.
• Перебуваючи на лікуванні в тій же лікарні в червні 1979 року під час розмов з мешканцем селища Омчак Тенькінського району Магаданської області Жеренковим М. М. зводив наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, заявляв, що в нашій країні начебто відсутня свобода слова, друку, обмежуються права громадян і радянські люди нібито позбавлені елементарних людських прав, а також допускав наклепи на марксистсько-ленінське вчення.
Пленум Верховного Суду УРСР 15 червня 1990 року скасував вирок Київського обласного суду від 7 вересня 1972 року і касаційну ухвалу із закриттям справи відносно Стуса В. С. за відсутністю в його діях складу злочину, передбаченого ст. 62 ч. І КК УРСР.
Підлягає скасуванню і вирок Київського міського суду від 2 жовтня 1980 року відносно Стуса В. С. з таких підстав.
Суд вірно встановив і навів у вироку фактичні обставини подій, але дав їм неправильну оцінку і зробив необґрунтований висновок про те, що Стус В. С. займався виготовленням, зберіганням, розповсюдженням з метою підриву та ослаблення Радянської влади антирадянської літератури і поширював в усній формі з тією ж метою наклепницькі вигадки, що порочили радянський державний і суспільний лад.
Написанням заяви до Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1976 року, яка була направлена в Прокуратуру Союзу РСР, Стус В. С. реалізував своє право громадянина звернутися за захистом гарантованих Конституцією СРСР політичних та особистих прав і свобод (т. 4 а. с. 11—13).
В заяві він посилався на безпідставне засудження його і інших осіб за політичні переконання, неправильне, на його думку, утримання громадян в психіатричних лікарнях, просив про реабілітацію і додержання закону.
Ця заява Стуса В. С. підлягала перевірці з повідомленням заявника про результати її розгляду.
Оскільки заява Стуса не містить в собі антирадянських і наклепницьких вигадок, вона не може бути предметом злочину, за який він засуджений.
У «Відкритому листі до І. Дзюби» Стус висловлював свою думку відносно арештів громадян на Україні в 1972—1973 рр. лиш за бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності, прагнення до людяного соціалізму, рівноправного національного співжиття, демократизації громадського життя і духовного розкріпачення, переживав за духовне існування рідного народу, давав оцінку поведінці Дзюби в політичній боротьбі (т. 4 а. с. 123—124, 134, 137—141).
Посилання у вироку на паплюження в цьому листі радянського державного та суспільного ладу, наклепницькі твердження про арешти в 1972—1973 рр. на Україні, відсутність переслідування літераторів, загрозливого духовного існування народу не можна визнати обґрунтованими, оскільки суд не перевіряв ці факти в судовому засіданні, їх достовірність чи недостовірність, цей лист не містить агітації проти Радянської влади.
В листі до своїх знайомих — Коцюбинської М. Х., Кириченко С. Т., Бадзьо Г. В., Стус В. С. повідомляв їх про неправильну, на його думку, національну політику, репресії щодо українців, катастрофічне духовне існування народу, висловлював намір продовжити боротьбу за соціальну справедливість демократичним шляхом (т. 4 а. с. 15).
За тих умов, коли була спотворена і деформована ленінська національна політика, звинувачення Стуса В. С. в наклепницьких твердженнях щодо цього є безпідставним.
Висловлюючи в листі до Л. Лук’яненка своє бажання бути членом «Українського наглядового комітету», Стус В. С. мав на меті боротися демократичним шляхом за забезпечення інтересів національних меншостей, прав українського народу, незалежність України.
Наклепницьких тверджень в цьому листі немає ((т. 4 а. с. 16—20).
В листі-зверненні до Расула Гамзатова Стус повідомляв про його і інших осіб засудження за «недозволенные мысли», звинувачення в націоналізмі, посилався на беззаконня, просив переглянути всі справи політичних в’язнів на Україні і реабілітувати їх (т. 4 а. с. 21).
Цей лист не містить ні антирадянських, ні наклепницьких тверджень.
Звернення Стуса В. С. до представника демократичного руху Григоренка П. Г. також було визване бажанням приймати участь в роботі по забезпеченні прав народів на самостійне рішення своєї долі, захистити інтереси українців (т. 4 а. с. 22—23).
В цих листах він стверджував про репресії творчої інтелігенції, беззаконня і свавілля по відношенню до його однодумців. Закликів до насильницьких повалень або зміни радянського державного і суспільного ладу листи не містять. Про те, що ці листи є наклепницькими, судом не доведено.
З гуманістичних позицій Стус В. С. став на захист однодумця М. Горбаля, вважаючи його засудження необґрунтованим (т. 4 а. с. 24—27).
Його суб’єктивну думку про роботу правозахисних органів не можна розглядати як наклепи з метою підриву чи ослаблення державного і суспільного ладу.
Записи в загальному зошиті стосовно марксистсько-ленінського вчення, Великої Жовтневої соціалістичної революції — це точка зору Стуса В. С., концепція створення нашої держави. Вона ідеологічно помилкова. Але вважати, що ці записи були направлені на насильницьке повалення або зміну радянського державного і суспільного ладу, підстав немає. Доказів про це в справі не наведено (т. 4 а. с. 28).
Вивчення віршів Стуса В. С. «Безпашпортний, закріпачений в селі…», «Існує тільки дві форми…», «Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою…», «Колеса глухо стукотять…», лист, що починається словами «Нещодавно в “Літературній Україні…”», «Пам’ятки українського борця за справедливість», показує, що в них немає нічого антирадянського і наклепницького (т. 4 а. с. 29—39, 41—42).
Не свідчать про умисел засудженого на проведення в усній формі антирадянської агітації і пропаганди з метою підриву чи ослаблення Радянської влади і показання свідків.
Так, із показань свідка Баннікової А. М. видно, що Стус при обговоренні проекту нової Конституції в 1978 році, в бесідах з нею висловлював свої погляди про те, що записані в ній права і свободи для громадян є «фікцією», «вигадкою» для обману радянського народу і світової громадськості, оскільки ці права, за його словами, порушуються органами Радянської влади, що в нашій країні відсутня демократія, в виборах Уряду приймають участь не всі громадяни, а тільки комуністи, чиниться «цинічне беззаконня», переслідуються всі інакомислячі, відправляють на заслання тих, хто не згідний з офіційною лінією партії. При цьому Стус розповідав про себе, про його безпідставне засудження за переконання. Далі він говорив, що державний лад нашої країни не відрізняється від режиму дореволюційної Росії та фашистського, Сталін від Гітлера, тому що по його наказу було вбито багато ні в чому не винних людей, що населення нашої країни залякане діями КДБ, що в нашій країні є люди, які боряться за права людей, і він бажає стати членом цієї організації.
Вона намагалася на нього вплинути позитивно в зв’язку з тим, що Стус В. С. неправильно трактував деякі факти радянської дійсності (т. 1 а. с. 114—116, т. 3 а. с. 13—29, т. 6 а. с. 274—277).
Свідок Никифоренко Н. К. давала показання про те, що Стус був незгідний з офіційною лінією партії і уряду, розповідав про безпорядки у в’язниці, що органи влади творять беззаконня і його безпідставно засудили за те, що він боровся за права людей на краще життя, що життя у нас погане, в магазинах немає продуктів і товарів, люди нищі, не можуть заробити на життя, а за кордоном все це є і життя там краще, що Радянський уряд порушує закони, утискуються права людини, що Україна знаходиться в колоніальній залежності від СРСР і якби не Росія, то Україна була би самостійною і українці жили би краще, а так все вивозять в Росію (т. 1 а. с. 121—123, т. 3 а. с. 155—166).
