Апологетичні дискурси про Бандеру та ОУН і УПА, а також віктимізовані дискурси про український голод 1932—1933 рр. і страждання українців у воєнні та повоєнні роки, були настільки сильними, особливо в останні десятиліття «холодної війни», що вплинули навіть на таких неупереджених вчених, як Джон-Пол Химка і Девід Марплз. Українська діаспора та історики з її середовища високо оцінили наукову монографію Джона Армстронга про український націоналістичний рух, оскільки ця праця містила дуже мало інформації про злочини ОУН і УПА. Тільки деякі вчені (наприклад, Іван Лисяк-Рудницький) відчували неприязнь до апологетичних дискурсів та були незгодні з використанням науки задля пропаганди заперечення або для конструювання різних націоналістичних міфів. Утім, навіть Лисяк-Рудницький не вважав проблематичним замовчування минулого В.Кубійовича, оскільки колишній голова УЦК ініціював створення «Енциклопедії Українознавства» і підтримав багато інших проектів, які українська діаспора сприймала як «досить вагомі». Атмосфера «холодної війни» і та рішучість, з якою оунівці підтримували Західний блок у його боротьбі з «червоним дияволом», дали змогу їм приховати, а згодом і пустити в непам’ять «темні плями» історії свого руху. Будь-яку згадку про сумнівні епізоди сприймали як радянську, польську, єврейську або іншу форму антиукраїнської пропаганди.
Частина 10. Повернення в Україну
24 серпня 1991р. під час розпаду СРСР Верховна Рада УРСР проголосила незалежність України, а 1 грудня 1991 р. 90, 3 % громадян республіки підтримало таке рішення на референдумі. Розпад СРСР відбувся внаслідок перебудови, яку реалізовували під керівництвом Михайла Горбачова, і революційних процесів, які після 1989 р. охопили держави-сателіти СРСР: Польщу, Угорщину, НДР, Чехословаччину та Болгарію. У ширшій перспективі розпад радянської імперії був наслідком діяльності таких дисидентських рухів, як «Солідарність» — у Польщі, «Хартія-77» — у Чехословаччині, «Шістдесятники» — у низці республік СРСР та «Рух» — в Україні. Внесок у розпад СРСР крайніх правих емігрантських організацій (ОУН, LAF, усташів, «Залізної гвардії» та «Партії Глінки»), багато з яких у роки «холодної війни» входили до складу АБН, був маргінальним. Проте наприкінці вісімдесятих років розпочався процес повернення ОУН і УПА на соціальну арену України — цього разу як ікон антирадянського руху. З невтомним завзяттям дисиденти-націоналісти й політики правого крила взялися просувати діячів ОУН і партизанів УПА, які зазнали поразки, подаючи їх виключно як представників руху опору — останніх повоєнних борців із «червоним дияволом». Водночас усі негативні аспекти, пов’язані з діяльністю цього руху, залишалися за межами цього нового дискурсу.
За кілька років до офіційного проголошення незалежності у західних областях країни з’явилися ознаки відродження культу Бандери. Культ адаптувався до нових культурних і соціально-політичних обставин та існує в Україні й дотепер. Первісно поширення культу обмежувалося колом української діаспори та західних областей країни, але згодом вшановувати Провідника — як символа українського націоналізму та мученика, який загинув за Україну, — розпочали і крайні праві групи центральних і південно-східних регіонів країни. Крім політиків і праворадикальних діячів, важлива роль у модернізації та поширенні культу належить істори-кам-націоналістам. їхні праці не тільки легітимізували політичний порядок денний крайніх правих діячів, а й сприяли стиранню межі між історією та політикою.
Відродження культу Бандери в пострадянській Україні продемонструвало, що культ фашистського (або авторитарного) лідера не є якимось реліктом чи ізольованим явищем, характерним тільки для німецьких неонацистів, італійських неофашистів чи інших крайніх правих груп, що пропагують расизм і ненависть. Ідея культу захопила та ввела в оману більшу частину суспільства, навіть критично налаштованих, розсудливих і раціональних інтелектуалів. У пострадянській Україні культ Бандери набув набагато різноманітніших форм, ніж це було у діаспорі в роки «холодної війни». Його популяризації сприяла низка чинників, а саме: діяльність політиків, видання історичних праць, статей і романів, діяльність музеїв, випуск фільмів і поштових марок, установлення пам’ятників, перейменування вулиць, політичні заходи, музичні фестивалі, брендування пабів та харчових продуктів, ток-шоу тощо. Щоби зрозуміти особливості цього культу й розкрити мотиви та політичну повістку його творців і пропагандистів, ми проаналізуємо кілька його форм, застосовуючи метод «насиченого опису» (thick description, англ.).
Протиборчі пропагандистські дискурси
У 1989—1991 рр. на мешканців Західної України впливала усталена радянська пропаганда, але від цього часу поновилася й експансія пропаганди націоналістичної. Радянська влада цілеспрямовано дискредитувала ОУН та УПА аж до самого кінця існування СРСР. Наприкінці вісімдесятих років у радянській українській пресі дедалі частіше почали з’являтися матеріали про українських націоналістів, у яких, загалом, продовжували звеличувати героїзм радянських людей і нагадували читачам про злочини ОУН-УПА. Як і донедавна, у цих статтях радянська влада називала оунівців та партизанів УПА зрадниками, ворогами українського народу або «українськими буржуазними націоналістами», водночас радянським героям, загиблим від рук ОУН-УПА, і далі зводили пам’ятники. Так, 14 лютого 1988р. в с. Риків Турківського р-ну відкрили пам’ятник Федорові Уланову, який очолював підрозділ МДБ. 16 лютого 1945р., під час бойової операції та спроби захопити в полон ватажка бандерівців «Романа», Уланов потрапив у полон, а його напарник Сергій Зуєв зостраху застрелився на місці, щоб не йти до рук бандерівців. У статті, присвяченій цій події, автор відзначив, що Уланов після декількох годин тортур промовив востаннє: «Будьте прокляты, изверги! Да здравствует коммунизм!»[2150]. Журналіст газети «Львівська правда» Микола Романченко назвав Уланова справжнім радянським мучеником.
До останніх днів радянської влади члени ОУН поставали перед судом. Основна мета таких процесів полягала в тому, щоб нагадати населенню, що члени ОУН і УПА скоювали жахливі злочини та не заслуговують реабілітації або почесті. До того ж у багатьох судових процесах звинувачені зізнавалися у своїх злочинах і визнавали себе винними. Так, у серпні 1987 р. відбувся суд над Р.Дідухом. Під час судового розгляду обвинувачений зізнався, що він вступив до ОУН 1941р. (його завербував Іван Стеців, від якого згодом він і отримував накази вбивати радянських діячів). На суді Дідух зізнався в тому, що катував двох дівчат, убив одного хлопця та 21 польську родину (одну з яких спалив), а також співпрацював з німецькою поліцією. Суд засудив Дідуха до смерті й зажадав екстрадиції Стеціва з Канади[2151].
Радянська пропаганда називала Бандеру одним з головних символів українського націоналізму та зробила його центральною фігурою радянських антинаціоналістичних пропагандистських кампаній пізньо-радянського періоду. У серпні 1989р. та в жовтні-грудні 1990р. радянські українські газети опублікували як мінімум три серії статей про Провідника. Першу серію надрукували в газеті «Правда України» під назвою «Бандерівщина». Автори В.Заречний та О.Ластовець відзначали, що політика демократизації та гласності сприяє зростанню уваги до питань національної ідентичності, а це, у свою чергу, призводить до «реабілітації кривавої бандерівщини». Вони стверджували, що написали статтю, тому що деякі українці почали звинувачувати компартію та радянську владу в тому, що в роки війни ті не пішли на компроміс з ОУН-УПА, який, можливо, допоміг би уникнути «братовбивчого» протистояння. Історію ОУН та УПА автори викладали типовим радянським способом — викривали злочинну природу націоналістів, звеличували радянську владу й заперечували або применшували радянські злочини[2152]. У жовтні 1989 р. ця сама газета опублікувала статтю «Криваві сліди бандерівців», у якій
А. Горбань знову повернувся до теми вбивства Галана[2153].
Другу серію статей («Бандера: прапор чи банда») надрукували в жовтні 1990 р. у газеті «Радянська Україна» (автор — український радянський історик Віталій Масловський)[2154]. Дата публікації наштовхує на думку, що, як і в діаспорі, у радянській Україні на особистість Бандери більшою мірою звертали увагу ближче до річниці його загибелі — 15 жовтня. Масловський відзначав захоплення Бандерою в Західній Україні та ставив питання, від якого слова походить прізвище Бандера — від іспанського («прапор») чи від українського («банда»). Масловський був одним із провідних радянських експертів з ОУН-УПА. Він вивчав предмет протягом декількох років і був знайомий з багатьма важливими архівними документами, завдяки чому в його статті знайшлося місце для цінної інформації, зокрема про фашистський салют, який було запроваджено на II Великому зборі ОУН у березні-квітні 1941р., та про подробиці вбивства членів ОУН(м) членами ОУН(б)[2155]. Утім, Масловський, як це характерно для радянських істориків, применшував, не згадував або заперечував радянські злочини й тоталітарний характер радянської влади. Ба більше, намагаючись посилити ненависть до ОУН(б), він використовував образливу термінологію та уводив у вжиток недостовірну інформацію. Приміром, він назвав батальйон «Нахтігаль» дивізією СС, а не підрозділом абвера[2156]. Однак, на відміну від ранніх радянських істориків, він не заперечував, що Бандеру вбив агент КДБ Сташинський[2157].
В. Довгань, автор третьої серії антибандерівських статей, почав з констатації, що сьогодні в Україні «деструктивные националистические элементы всячески раздувают» культ Бандери: «Отдельные печатные издания, особенно в Галичине… популяризируют его жизненный путь, перепечатывают его статьи и высказывания. Модными становятся портреты и значки с его изображением. В июле этого года в Дрогобыче во время митинга с участием бывших бандитов из УПА, был заложен камень на месте будущего памятника Бандере. А 14 октября [1990 г.] в прикарпатском селе Угрынив такой памятник уже открыт. Его именем также названы улицы в некоторых городах и поселках Галичины. На многочисленных митингах, прежде всего, во Львове и Ивано-Франковске, звучит “Слава!” в честь Бандеры, звучат призывы к молодежи идти начертанным им путем…
Кем же в действительности был Степан Бандера и бандеровцы, принявшие имя своего провидника (руководителя)?
Что представляла собою бандеровщина, которая более 10 лет, как страшный призрак, довлела над западноукраинским краем?»[2158]
Довгань, як і Масловський, був обізнаний з багатьма важливими документами, зокрема «Боротьбою й діяльністю», та подробицями біографії Бандери. Він нагадав читачам про співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною та про етнічне насильство часів війни, але уникав усіх фактів, пов’язаних з радянським насильством і терором. Він також приписував українським націоналістам низку злочинів, яких вони не скоювали, приміром убивство польських професорів, нібито вчинене українським батальйоном «Нахтігаль». У своїй статті Довгань також порушив питання співпраці Бандери із західними спецслужбами та десантування членів 34 ОУН на територію радянської України. Довгань наводив аргументи на користь того, що залишається відкритим питання про Сташинського та його ролі в убивстві Бандери, хоча на той час низка видань уже надрукувала переконливі матеріали на цю тему (див. «Мегаполіс-Експрес» від 31 травня 1990 р. та «За вільну Україну» від 9 серпня 1990 р.). Він заявляв, що Бандеру міг убити як Сташинський, так і Оберлендер[2159].
