У квітні 1990 р. «Правда України» надрукувала репортаж про мітинги у Волинській області, під час яких «львівські емісари» називали Бандеру «великим сином українського народу», що, як і наступний приклад, варто сприймати як свідчення активізації пропагандистської діяльності українських націоналістів[2160]. 30 червня 1990р. українські націоналісти й дисиденти відсвяткували у Львові річницю «Акта проголошення». Масловський процитував одного з лідерів СНУМ Олега Вітовича, який сказав у своєму виступі: «Ті ідеї, за які боровся Степан Бандера, актуальні й сьогодні. Це ідеї націоналістичного революційного руху на Україні. Ми, молода генерація націоналістів, беремо сьогодні ці ідеї знову на озброєння»[2161].
Згодом у Західній Україні сформувалася стала тенденція до реабілітації українських націоналістів, що, як писала «Правда України», проявлялася в «шумных торжествах, молебнах, переименовании улиц и площадей, сооружении памятников и памятных знаков, посвящённых
С. Бандере, Р.Шухевичу и другим главарям ОУН-УПА». 1990р. питання про можливу реабілітацію ОУН і УПА внесли до порядку денного XXVIIIз’їзду КПУ. Жорстокий конфлікт, який тривав між ОУН-УПА й радянською владою в сорокові та п’ятдесяті роки, партія назвала «братовбивчою війною». Комуністи засудили сталінський терор, але вирішили не реабілітовувати ОУН і УПА[2162].
Перший пам’ятник Бандері в Україні
Під час розпаду СРСР особливо популярним місцем стало с. Старий Угринів, батьківщина Бандери. Ще 1984р. радянська влада зруйнувала тут каплицю, у якій Андрій Бандера проводив церковні служби. 15 жовтня 1989р., у день 30-х роковин загибелі Бандери, четверо чоловіків і три жінки зі Стрия та Львова встановили на місці колишньої каплиці бронзовий хрест, і того ж дня там відбувся мітинг. КДБ не вдалося заарештувати цих молодих людей — завдяки допомозі місцевих жителів вони змогли сховатися[2163]. У День Героїв, 27 травня 1990р., біля будинку батьків Бандери представники СНУМ з Івано-Франківська заклали перший камінь у фундамент майбутнього пам’ятника. Приблизно в той самий час відновили й каплицю. Кошти на пам’ятник зібрали на публічних антирадянських мітингах, які у той час нерідко відбувалися в Західній Україні. Пам’ятник виготовили на цементному заводі в с. Дубівці Галицького р-ну; до Старого Угринова його частинами доставляли на таксі. Уночі з 13 на 14 жовтня пам’ятник установили у присутності близько ста осіб. Монумент був по-аматорськи простим: дві колони, погруддя та дзвін. Відкриття відбулося 14 жовтня 1990 р., на день свята Покрови Пресвятої Богородиці та свята УПА. За словами Степана Лесіва, на церемонію зібралося 10 тис. осіб. Газета «Шлях перемоги» повідомила, що присутніх було близько 15 тис. осіб. На будинку поруч з’явилася табличка з написом «Вулиця Степана Бандери». З одного боку пам’ятника встановили жовто-блакитний прапор, а з другого — червоно-чорний; такі самі прапори та портрети Бандери тримали деякі учасники свята, одягнені у вишиванки. Урочистості розпочалися з хвилини мовчання, після чого ветеран УПА вистрілив із гвинтівки, а присутні виконали гімн України та націоналістичну пісню «Зродились ми великої години». Після того як керівник СНУМ Віталій Хапович попросив зняти з пам’ятника жовто-блакитну тканину, у натовпі пролунало: «Слава!» Мітинг відкрила сестра Бандери Володимира Давидюк, а після неї виступило кілька націоналістичних діячів, зокрема й оунівські емігранти. Церемонія закінчилася освяченням пам’ятника та панахидою[2164].
Того ж дня, 14 жовтня 1990р., у с. Воля-Задеревацька (у будинку, де сім’я Бандери жила в 1933—1936рр.) відкрили перший в Україні музей Бандери. Перед присутніми виступила сестра Бандери Оксана[2165]. Цього ж дня у Львові демонтували пам’ятник Леніну, хоча напередодні влада виставила біля нього охорону[2166]. 15 жовтня, згідно з журналом «Визвольний шлях», біля будівлі Львівського університету відбулася панахида з присвятою 31-м роковинам загибелі Бандери. На велелюдному заході (близько 10 тис. осіб) виступило 30 промовців, зокрема й український дисидент і засновник Української Гельсінської групи Іван Кандиба[2167].
Перший пам’ятник Бандері простояв недовго. На світанку 30 грудня 1990 р. його підірвали (можливо, влада намагалася не допустити святкування дня народження Бандери). Утім, уже 30 червня 1991р. (до 50-ї річниці «Акту проголошення») пам’ятник відновили й відкрили на тому ж місці. Новий пам’ятник був подібний до попереднього, але був трохи вищий та мав відмінність: на місці дзвона встановили два тризуби. На «відкриття» знову зібралося близько 10 тис. осіб, деякі з них були одягнені у вишиванки та тримали жовто-блакитні й червоно-чорні прапори.
Після відкриття пам’ятник охороняли активісти СНУМ, проте цього разу він простояв ще менше: його підірвали 10 липня (близько третьої години ранку). Під час операції підривники — досить імовірно, шість співробітників радянських силових структур, які діяли за наказом Міноборони СРСР, — поранили пострілом одного з активістів СНУМ Василя Максимчука. Тієї ж ночі в м. Жашків (Черкаська обл.) підірвали пам’ятник Євгенові Коновальцю, а за п’ять днів до того, неподалік від м. Броди, — пам’ятник воїнам дивізії СС «Галичина» (іл. 278—279)[2168].
Третя спроба встановити пам’ятник Бандері в Старому Угринові відбулася вже в незалежній Україні, її приурочили до 50-ї річниці УПА (17 серпня 1992 р.). Патріотичні святкування тривали три дні; деякий час після відкриття пам’ятник охороняла міліція. Архітектором третього пам’ятника Бандері став племінник Бандери Зиновій Давидюк (син Володимири). Пам’ятник (бронзова статуя, іл.284) переробили зі статуї Леніна, яку раніше виготовили для встановлення в м. Калуш[2169]. На урочистому відкритті виступив Іван Кашуба, головний редактор газети «Шлях перемоги» й колишній голова СБ 34 ОУН[2170]. Тими ж днями Західну Україну відвідали Микола Лебедь та інші оунівські емігранти[2171].
Другий поворот управо
Після розпаду СРСР багато представників ОУН повернулося в Україну з еміграції. Вони заснували кілька праворадикальних, антидемократичних партій та інших організацій, які згодом значно вплинули на українську політику, суспільство, культуру та наукові кола, особливо на заході країни — там, де УПА діяла аж до початку п’ятдесятих років. 1986 р. Слава Стецько змінила свого чоловіка на посаді лідера АБН, а 1991 р. вона ж змінила Василя Олеськіва на посаді лідера ОУН(б). 1992р. Слава Стецько заснувала Конгрес українських націоналістів (КУН), а 1997 р. її обрали до Верховної Ради, де вона пропрацювала до самої своєї смерті у 2003 р.[2172]
У Києві оунівські емігранти заснували Центр національного відродження ім. Степана Бандери (вул. Ярославів Вал, 9). За цією ж адресою розмістилися керівництво ОУН, мюнхенська газета ОУН(б) «Шлях перемоги» та лондонський журнал ОУН(б) «Визвольний шлях». 2000 р. на IX Великому зборі керівником ОУН обрали Андрія Гайдамаху, а 2009 р. (на XII Великому зборі ОУН) — Стефана Романіва. І Гайдамаха, і Романів виросли в діаспорі та вступили в ОУН, коли ще були членами СУМ[2173]. Як і багато інших націоналістів ОУН з діаспори, Романів також був активістом руху мультикультуралізму[2174]. Обійнявши посаду лідера ОУН, Романів заявив: «Пригадую собі слова Євгена Коновальця, який сказав: “Ми можемо або бути творцями історії, або її жертвою”. Організація Українських Націоналістів завжди демонструвала, що вона хоче створити історію і нинішній Провід шукає ту дорогу, щоб творити <…>.
Ми стараємося дати розуміння, що ОУН це є, власне, та іскра, яка може розпалити громадський рух. Сьогодні Україна і діаспора — це є глобальна Організація; Організація, де один одного доповнює, Організація, в якій один одного потребує і тому зі сторони Проводу ОУН ми постійно пригадуємо: ми є Організація, яка розкидана по цілому світі, але суть нашого існування, наша мета, наша ціль є та сама всюди. Тому нашим завданням є виховання молоді чи в Україні, чи в діаспорі, бо молода людина повинна знати свій корінь, мати любов до Бога, до України <…>
Я вас закликаю не тільки до жертовності, я вас закликаю, щоб ви були готові співпрацювати, щоб ви, дорогі друзі і подруги, молодші і старші, стали в один ряд і разом із Проводом ОУН розпалювали цей вогонь в Америці, в Канаді, в Польщі, в Австралії, у Великобританії чи в Україні.
Ми — глобальна організація, наша сила — в нашому об’єднанні! Закликаю вас об’єднатися навколо нашої великої ідеї. Слава Україні!»[2175].
Слідом за розпадом СРСР в Україні з’явилася низка організацій, які заявили, що вони є правонаступниками ОУН(б) та УПА. 1991р. були створені Українська національна асамблея (УНА) та її парамілітарне крило — Українська народна самооборона (УНСО). Ідеологія УНА й УНСО спирається на праці Донцова, Жозефа Артюра де Гобіно та Ріхарда Вальтера Дарре. Ці організації створили на кшталт Націонал-демократичної партії Німеччини (NPD). У 1991—1994 рр. і з жовтня 2005 р. УНА-УНСО очолював Юрій Шухевич, син легендарного командира УПА Романа Шухевича. Як і покоління його батька, Юрій Шухевич дотримувався екстремістських націоналістичних поглядів. Приміром, в одному з інтерв’ю 2007р. він сказав, що «гетто винайдене не Гітлером, а самими євреями». Дотримуючись радянського антисіоністського упередження, він також стверджував, що Симон Візенталь «був агентом гестапо»[2176].
Ще однією великою праворадикальною партією, заснованою 1991р., була Соціал-національна партія України (СНПУ). Її офіційним партійним символом став Wolfsangel, або «вовчий гак» (іл.272), який раніше використовували як символ різні дивізії СС, крайні праві, фашистські та неофашистські рухи. Представники СНПУ стверджували, що ідеологія партії ґрунтується на праці Я. Стецька «Дві революції». З 2004р. СНПУ отримала нову назву — Всеукраїнське об’єднання «Свобода» (партія «Свобода») — та згодом увійшла до Альянсу європейських національних рухів (AENM)- 3 2009 р. ця партія також почала налагоджувати контакти з низкою європейських праворадикальних партій, як-от «Національний фронт» (Франція), Jobbik (Угорщина), «Триколірне полум’я» (Італія), «Національне відродження Польщі» та «Бельгійський національний фронт»[2177]. Про те, які погляди поділяє харизматичний популіст та революційно-ультранаціоналістичний лідер партії «Свобода» Олег Тягнибок, свідчать слова, які він виголосив 2004 року: «Але прийшов ворог. Прийшов ворог і забрав їм ту [УПА] Україну. Але вони [бійці УПА] не боялись, як і ми зараз не повинні боятися, вони взяли автомат на шию і пішли в ті ліси, вони готувалися й боролися з москалями, боролися з німцями, боролися з жидвою й іншою нечистю, яка хотіла забрати в нас нашу Українську Державу! І тому наше зараз завдання — кожного з Вас: молодих, старих, сивочолих і юних — ми повинні захищати нашу рідну землю!.. Оті молоді люди і ви сивочолі, оце є та суміш, якої найбільше боїться москальсько-жидівська мафія, яка сьогодні керує в Україні»[2178].
