Крім цього, протягом тривалого часу Стус з метою підриву та ослаблення Радянської влади проводив антирадянську агітацію і пропаганду в усній формі.
Спілкуючись у виправно-трудовій колонії № 19 Мордовської АРСР із засудженим Сіриком М. І., він систематично висловлював наклепницькі вигадки на радянський державний і суспільний лад, твердив про порушення прав людини, беззаконня в країні, про «насильницьку русифікацію України», закликав його до активної ворожої діяльності, при цьому говорив, що для цього всі засоби боротьби підходять.
Такого ж змісту розмови Стус вів з мешканцями селища Матросова Тенькінського району Магаданської області в період з весни 1977 до літа 1979 р., перебуваючи в засланні, зокрема з Шаврієм І. Н., Шаріповим Р. Г., Банніковою А. М., Радевичем Є. В., Голубенком В. В., Русовим Є. К., Ковальовим Г. І., Грибановим В. Я., Мастраковим П. М., Войтовичем В. С., Никифоренко Н. К., Жеренковим М. М., а також в присутності Стефановського Б. Г. і Казакова П. В. Він твердив про відсутність демократії, порушення прав людей у Радянському Союзі, колоніальну залежність України від Москви, «насильницьку русифікацію» українців, зводив наклепи на внутрішню політику КПРС і Радянського уряду та заявляв, що «українцям» треба вести «національно-визвольну боротьбу» за «звільнення України».
У протесті ставиться питання про скасування вироку і закриття справи за відсутністю в його діяннях складу злочину.
Заслухавши доповідача, висновок прокурора, який підтримав протест, обговоривши доводи протесту та перевіривши за матеріалами справи законність і обґрунтованість вироку, судова колегія знаходить, що протест підлягає задоволенню.
Викладені у вироку фактичні обставини справи відповідають доказам, але на підставі цих доказів суд зробив необґрунтований висновок, що дії Стуса були спрямовані на підрив чи послаблення Радянської влади.
Зокрема, заявою до Президії Верховної Ради СРСР від 10 грудня 1976 року, яку Стус надіслав у Прокуратуру Союзу РСР, він реалізував своє право на захист гарантованих Конституцією СРСР політичних та особистих прав і свобод. В ній він посилався на необґрунтоване засудження його і інших осіб за політичні переконання, безпідставне утримання громадян в психіатричних лікарнях, прохав про реабілітацію і вирішення поставлених ним питань згідно закону. Заява підлягала до перевірки і відповідного реагування, тому пов’язані з цим звернення до Стуса суд необґрунтовано розцінив як злочин.
Без достатньої перевірки тверджень Стуса у «Відкритому листі до І. Дзюби» про арешти громадян на Україні в 1972—1973 рр. лише за бажання мати почуття самоповаги, людської і національної гідності, прагнення до людяного соціалізму та інших людських цінностей у вироку зроблено висновок про паплюження в ньому радянського державного та суспільного ладу.
У листі до Коцюбинської М. Х. та інших знайомих Стус виклав свою думку щодо національної політики, репресії українців, духовного існування народу, висловлював намір продовжити боротьбу за соціальну справедливість демократичним шляхом. За умов, коли в той час була спотворена і деформована ленінська національна політика, визнання Стуса винним в тому, що в листі він зводив наклеп з цього питання, є безпідставним.
Не містить наклепів і лист до Л. Лук’яненка, бо в ньому Стус висловив бажання бути членом «Українського наглядового комітету» і демократичним шляхом боротися за забезпечення інтересів національних меншостей, прав українського народу і незалежність України. Такого ж характеру і лист Стуса до Григоренка П. Г.
У листі до Р. Гамзатова Стус повідомляв про його і інших засуджених осіб за обвинувачення в націоналізмі, висловлювався про беззаконня, прохав переглянути всі справи політичних в’язнів країни і реабілітувати їх.
Зміст цього листа не містить ні антирадянських, ні наклепницьких тверджень.
З гуманістичних позицій став Стус на захист і Горбаля, бо вважав його засудження необґрунтованим.
Не можна розглядати як наклеп з метою підриву чи послаблення державного і суспільного ладу і думку Стуса про роботу правозахисних органів.
В загальному зошиті щодо марксистсько-ленінського вчення Великої Жовтневої соціалістичної революції Стус зробив записи про концепцію створення нашої держави, висловивши свою точку зору, і хоч вона є помилковою, суд не мав підстав і не навів доказів, що записи в зошиті були спрямовані на насильницьке повалення чи зміну радянського державного і суспільного ладу.
Аналіз віршів Стуса «Безпашпортний, закріпачений…», «Існує тільки дві форми…», «Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою», «Колеса глухо стукотять…», інших документів, визнаних судом у вироку наклепницькими, свідчить про помилковість такого висновку.
Зміст показань свідків, на яких суд послався у вироку, також не свідчить про те, що розмови, які вів із ними та в їх присутності Стус, були спрямовані на підрив чи послаблення Радянської влади.
Із показань Баннікової вбачається, що з приводу проекту нової Конституції Стус у 1978 р. висловлювався як про «фікцію» для обману радянських людей і світової громадськості, вважав, що їх права порушуються, розповідав про себе і безпідставне його засудження за переконання. Він говорив, що державний лад нашої країни не відрізняється від режиму дореволюційної Росії та фашистського, Сталін від Гітлера, бо з його наказу вбито багато невинних людей. Висловлював бажання стати членом організації, яка бореться за права людей.
За показаннями свідка Никифоренко, їй Стус розповідав про безпорядки у в’язниці, що він безпідставно засуджений, бо боровся за право людей на краще життя, вихваляв умови життя за кордоном. Твердив про порушення законів Радянським урядом, утискування прав людини, про колоніальну залежність України від СРСР, що з України все вивозиться в Росію, тому українці погано живуть.
Із показань свідка Жеренкова вбачається, що Стус говорив про погане медичне обслуговування в Радянському Союзі і вихваляв закордонне, про утискування прав людей, доводив, що соціалістичний лад держиться на насильстві, марксистсько-ленінське вчення вважав утопією, доводив перевагу особистої і приватної власності над колективною.
Як показав свідок Грибанов, у розмові з ним Стус говорив про порушення прав громадян і переслідування людей, які боряться з такими порушеннями. До таких людей він відносив і себе та осіб, засуджених за антирадянську діяльність або висланих із СРСР, вихваляв їх, говорив про переслідування таких співробітниками КДБ.
Аналогічні цим і показання свідка Войтовича.
Про те, що Стус висловлював невдоволення державним і суспільним ладом, говорив про обмеження радянських людей у правах, переслідування тих, хто виступав із критичними зауваженнями, доводив, що винні у цьому керівники партії і уряду, комуністи, показував свідок Голубенко.
Свідок Ковальов показав, що Стус висловлювався за самостійну Україну, вважаючи справжніми лише західних українців, говорив, що страждає за переконання та боротьбу за волю для України, за демократичні права для народу.
З показань свідка Сірика, який спілкувався зі Стусом у виправно-трудовій колонії, видно, що останній рекомендував йому читати різні рукописні документи націоналістичного, ідейно-шкідливого змісту, говорив про порушення прав людини і беззаконня в країні. Доводив, що Україна в складі СРСР перебуває у підневільному стані, є колонією Москви, заявляв про насильницьку русифікацію органів Радянської влади і комуністів. Твердив, що на терор проти засуджених за антирадянську діяльність треба відповідати нашим терором — масовими голодовками, невиходом на роботу, написанням скарг, закликав до об’єднання всіх «антирадянщиків», щоб вони не ворогували між собою.
Аналіз цих доказів, на які послався у вироку і суд, свідчить про те, що Стус у письмовій та усній формі висловлював свої переконання і погляди, які на той час не відповідали позиції офіційних органів, окремі з них були і шкідливими, але публічних закликів до насильницького повалення, підриву чи послаблення Радянської влади він не допускав. Доступними методами Стус боровся за становлення демократичних засад в суспільстві, проти окремих порушень, допущених в той період.
Тому в діях Стуса відсутній склад злочину, в зв’язку з чим вирок підлягає скасуванню, а справа — закриттю на підставі п. 2 ст. 6 КПК УРСР.
Вирок від 7 вересня 1972 р., яким Стус був засуджений за ст. 62 ч. І КК УРСР на 5 років позбавлення волі, постановою Пленуму Верховного Суду УРСР від 15 червня 1990 р. скасовано і справа закрита за відсутністю в його діяннях складу злочину. Цією ж постановою скасована і касаційна ухвала.
Керуючись ст. ст. 393, 394 КПК УРСР, судова колегія, —
ухвалила:
Протест Прокурора Української РСР задовольнити.
Вирок судової колегії в кримінальних справах Київського міського суду від 2 жовтня 1980 року відносно Стуса Василя Семеновича скасувати, а справу на підставі п. 2 ст. 6 КПК УРСР закрити за відсутністю в його діяннях складу злочину.
Головуючий
(подпись)
Члени суду
(подпись)
Комітет
Державної Безпеки
Української РСР
Комитет
Государственной Безопасности
Украинской ССР
9 июля 1991 г.
Председателю Верховного Суда
№ 10/1—1087
Украинской ССР
г. Киев
тов. Якименко А. Н.
Киевским городским судом 2 октября 1980 года был осужден по ст. 62 ч. II УК УССР (антисоветская агитация и пропаганда) к 10 годам лишения свободы и 5 годам ссылки Стус Василий Семенович, 1938 года рождения. По протесту Прокурора Украинской ССР от 18.07.1990 г. дело на Стуса рассмотрено Судебной коллегией по уголовным делам Верховного Суда УССР, которая Постановлением от 2 августа 1990 года отменила ранее вынесенный приговор и на основании п. 2 ст. 6 УПК УССР прекратила дело за отсутствием в действиях Стуса состава преступления.
В протесте Прокурора республики и в указанном Постановлении Судебной коллегии отмечено, что в показаниях свидетелей и вещественных доказательствах, вмененных ему в вину, отсутствуют призывы к свержению, подрыву или ослаблению Советской власти. В то же время вопрос о судьбе приобщенных к делу в качестве вещественных доказательств рукописных и машинописных документов, автором которых является Стус В., решен не был.
С учетом того, что указанные материалы могут представлять определенную литературно-художественную ценность, о чем неоднократно подчеркивалось в средствах массовой информации, считали бы целесообразным решить в установленном порядке вопрос о передаче родственникам Стуса В. С. изготовленных им и находящихся в уголовном деле рукописных и машинописных документов, признанных вещественными доказательствами.
Приговор от 7 сентября 1972 г., на основании которого Стус был осужден по ст. 62 ч. 1 УК УССР на 5 лет лишения свободы, постановлением Пленума Верховного Суда УССР от 15 июня 1990 года отменен и дело закрыто за отсутствием в его деяниях состава преступления.
Председатель Комитета
Н. Голушко
Получ. 13.07.1991 г.
Верховний суд
Української Радянської
Соціалістичної Республіки
252024, м. Київ, 24, ГСП
вул. Чекістів, 4
31 июля 91 г. № 315/490
Председатель Киевского городского суда
Тов. Бутенко Г. А.
Копия: Комитет государственной безопасности УССР
На № 10/1087 от 9 июля 91 г.
Направляю письмо КГБ УССР по вопросу решения судьбы вещественных доказательств по делу Стуса Василия Семеновича, осужденного приговором Киевского городского суда от 2 октября 1980 г. по ст. 62 ч. 2 УК УССР.
Реабилитирован определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда УССР от 2 августа 1990 г.
Прошу разрешить указанный вопрос в порядке ст. ст. 409—411 УПК УССР.
Приложение: 3 л.
Заместитель председателя судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда УССР
