У пострадянський період у суспільстві посилилися націоналістичні настрої. ОУН та УПА стали важливим компонентом західноукраїнської ідентичності. Схоже на те, як це відбувалося в роки «холодної війни» в діаспорі, багато жителів західноукраїнських областей почали вшановувати Бандеру як національного героя та борця за свободу, повністю ігноруючи злодіяння, які чинили представники цього руху. Оскільки з розпадом СРСР зник головний ворог України, ненависть націоналістів спрямували в бік лібералів або російськомовних українців східних областей (іноді — на ЄС). Крайні праві націоналісти почали стверджувати, що Україну окупували демократи, російські або русифіковані українці, яких слід українізувати або «бандеризувати». Багато західних українців висловлювали невдоволення тим, що Україна залежить від російської культури, економіки, політики, радіо, телебачення та мови. Вони також стверджували, що критики Бандери, ОУН і УПА страждають на «бандерофобію», коріння якої вони вбачали у ворожому ставленні до української культури як такої[2179].
Поширення націоналізму та праворадикально! активності призвело до переслідувань і насильства на етнічному й політичному ґрунті. Важко сказати, скільки людей стали жертвами націоналістичного насильства, але саме із цієї причини багато росіян та євреїв полишили (або намагались залишити) Україну. Кілька таких випадків задокументувала Служба імміграції та натуралізації США (INS). Зрозуміло, що до цих документів варто ставитися критично, оскільки біженці, заради отримання дозволу на в’їзд до США, могли перебільшувати, утім, повністю відкидати їхні свідчення як пустий різновид антиукраїнської фантазії також не варто.
На сусідів жительки Львова Ірини Щетиніної, які, як і вона, були російськомовними євреями, напали представники радикальних угруповань. За словами історика Дж. Бердса, який вивчав ці свідчення, сусідів Ірини жорстоко катували в їхній квартирі: «Чоловіка припікали гарячою електричною праскою, а його дружині вирвали око. Нападники вигукували антиросійські й антисемітські гасла. Українська міліція, яка прибула трохи згодом, відмовилася складати рапорт про напад і проводити розслідування цього злочину»[2180]. Після цього інциденту із сусідами Ірина Щетиніна, її чоловік та троє їхніх дітей вирішили поїхати з України.
Інша жінка російсько-єврейського походження, Віра Корабліна з Києва, розповідала, що 1990 р. її керівник, який дотримувався ультранаціона-лістичних поглядів, звільнив з її відділу всіх євреїв, а 1993 р. її нового роботодавця побили націоналісти, що вимагали від нього «сплати спеціального мита за росіян та євреїв, які працювали в Україні». Як і її товаришу-роботодавцю, їй надходили дзвінки та листи з погрозами фізичної розправи. На початку 1994 р. з неї знущалися чоловіки, які говорили, що «її російське прізвище в паспорті не може приховати “жидівське” походження». У вересні 1994 р. стіни та меблі в її кабінеті «розписали» антиросійськими та антисемітськими написами. Незабаром після цього інциденту її роботодавець, за національністю єврей, безслідно зник[2181].
Культ Бандери в історіографії
Розпад СРСР та утворення України призвели до змін у середовищі професійних істориків, але ці процеси практично не торкнулися апологетів. Після закінчення «холодної війни» розпочався процес денаціоналізації та деідеологізації галузі професійної історії. Історики отримали доступ до радянських архівів; окрім того, відбулося повторне звернення до свідчень жертв Голокосту. Деякі історики, як-от Джон-Пол Химка, поступово перестали вбачати в ідеології українського націоналізму провідний наратив української історії та почали досліджувати реальну історію ОУН, УПА та події часів війни[2182]. Інші вчені, наприклад Джон Армстронг, після розпаду СРСР, схоже, зовсім перестали застосовувати критичний підхід до української історії. На конференції у Львові (у серпні 1993 р.) він стверджував, що «мета історика… полягає в тому, щоб з’ясувати справжню позицію героя, який діяв у свою епоху». Армстронг почав захоплюватися Бандерою, Шухевичем, Лебедем, Стецьком, Донцовим, Кубійовичем і Шептицьким, цілком ігноруючи загальновідомі злодіяння[2183].
Дискурс Бандери та ОУН-УПА набув в Україні націоналістичних і радикальних рис і був реакцією на радянський спадок. Винаходили цей новий наратив історики, які, як не дивно, були вихідцями з радянської школи, проте загальний зміст їхньої концепції повністю перекреслював радянські інтерпретації та дуже нагадував тексти оунівських емігрантів. До радикалізації пострадянського історичного дискурсу доклав своїх зусиль і праворадикальний сектор української діаспори. Зокрема, представники ОУН влаштовували конференції, на яких Слава Стецько та Володимир Косик повчали українських істориків, як правильно писати історію (Київ, 28—29 березня 1992 р.)[2184]. Оунівські емігранти заснували Центр дослідження визвольного руху (ЦДВР)[2185], офіс якого з часу заснування розміщений у Львові в будівлі Академії наук України (вул. Козельниць-ка, 4)[2186].
Завдання ЦДВР полягало в тому, щоби перевидавати й популяризувати роботи істориків ОУН(б), зокрема Петра Мірчука й Володимира Косика, а також друкувати власні дослідження, написані відповідно до націоналістичного наративу оунівських емігрантів. По суті, це було спробою представити ОУН як демократичну організацію, а УПА — як визвольну армію, заперечуючи при цьому їхній ультранаціоналістичний характер та вчинені злочини. Глибша мета діяльності Центру полягає в тому, щоби піднести роль «визвольного руху» — найважливішого компонента української ідентичності. Свою мету ЦДВР виклав мовою, яка разюче нагадує мову істориків із середовища оунівських емігрантів: «Історія боротьби народу за визволення є основою національної ідеї кожної держави. Саме на ній базується система суспільних цінностей та орієнтирів. Минуле українського народу, особливо його визвольна боротьба, протягом довгих років замовчувалося та спотворювалося тоталітарними режимами. Тому надзвичайно гострою є потреба нового неупередженого погляду на історію визвольного руху українців. Апогей розвитку українського спротиву припадає на XX ст. — його найяскравішим проявом є боротьба Організації Українських Націоналістів та Української Повстанської Армії впродовж 1920—1950 рр. На жаль, сьогодні діяльність цих структур залишається найменш дослідженою ділянкою в українській історіографії. Вивчення найрізноманітніших аспектів боротьби українців за національну та соціальну свободу є головною метою Центру досліджень визвольного руху»[2187].
Матеріали про Бандеру та ОУН-УПА продовжували друкувати в діаспорі й після 1991р. Керівник Фундації Українського Вільного Університету (Нью-Йорк) Петро Гой зібрав кілька сотень вирізок газетних публікацій про вбивство Бандери та опублікував їх у десяти томах, назвавши своє монументальне видання основою бандерознавства — науки про Бандеру (іл.260). Він заявив, що таким кроком прагне полегшити «майбутнім українським історикам процес вивчення трагічних подій, пов’язаних з вбивством Степана Бандери», та зробити Провідника об’єктом академічного культу[2188].
Новий ультранаціоналістичний наратив, що виник у пострадянській Україні, є негативним дзеркальним відображенням радянського, водночас історики, які працювали в радянській і пострадянській Україні, вважають його критичним і правдивим, оскільки він заперечує радянський. Доказами того, що ОУН-УПА не проводили в 1943—1944 рр. етнічних чисток і не вбивали євреїв, а ОУН(б) у тридцятих роках не робила вибору на користь фашизму, було обрано публікації емігрантів, дискурс яких цілком ґрунтувався на запереченні. 1993 р. було перевидано першу монографію про УПА, написану 1946р. М. Лебедем[2189]. 1995р. видавництво «Відродження» перевидало працю П. Полтави «Хто такі бандерівці та за що вони борються». 1999 р. також перевидали збірник вибраних статей Бандери «Перспективи української революції» та ще низку націоналістичних праць. Репринти цих видань «Відродження» супроводжувало передмовами, написаними в націоналістичному дусі, і сучасними фотографіями, відзнятими під час демонстрацій та ритуальних заходів, які влаштовувала, наприклад, парамілітарна організація «Тризуб» ім. Степана Бандери[2190]. У діяльності таких організацій беруть активну участь провідні українські вчені та політики. Сергій Квіт, який 2007 р. став ректором найпрестижнішого українського навчального закладу (Національний університет «Києво-Могилянська академія»), у дев’яностих роках був членом КУН і сотником «Тризуба» ім. Степана Бандери[2191].
Популярні біографії
На формування популярного та наукового дискурсів про Бандеру вплинули дві групи. Одна з них складалася з оунівських емігрантів (зокрема, Мірчук) і дисидентів-націоналістів (зокрема, Левко Лук’яненко, почесний доктор права університету Альберти, який стверджував, що владу в СРСР контролювали євреї, і тому на них значною мірою покладено відповідальність за злочини радянської влади). Інша група складалася з ветеранів ОУН та УПА, які проживали на території радянської України і вперше дістали змогу висловлювати свою думку без радянської цензури. Багато з них оголосило себе єдиними правдивими джерелами з історії діяльності ОУН-УПА. їхні інтерпретації не дуже відрізнялися від наративів таких ветеранів та істориків, як Мірчук і Потічний, які в повоєнний час жили в діаспорі та мали можливість публікуватися, не наражаючись на перепони радянської цензури[2192].
Першу велику пострадянську біографічну працю «Степан Бандера — символ нації» написав колишній оунівець та активний антикомуніст Петро Дужий (1916—1997). Дужий приєднався до ОУН 1932р., а в 1941р. брав участь в «Українській національній революції» у складі похідної групи. 1944 р. він очолив в ОУН референтуру пропаганди. У червні 1945 р. його заарештував НКВС, і після двох років позбавлення волі, яке він відбув у Києві, до 1960р. він перебував у ГУЛАГу[2193].
Як і Мірчук, головний історик ОУН та агіограф Бандери, Дужий не був професійним істориком: робота з архівними документами та критичне мислення були йому не притаманні однаковою мірою. Двотомну біографію Бандери він написав з єдиною метою — підтвердити націоналістичну версію її інтерпретації. Хоча книга Дужого про Провідника містить багато цінної інформації, вона написана в жанрі заперечення й апологетики, тобто з неї ми не дізнаємося ні про вплив антисемітизму та фашизму на мислення та діяльність Бандери, ні про співпрацю ОУН(б) з нацистською Німеччиною, ні про погроми, що сталися в липні 1941р. Значну частину своєї праці Дужий присвятив УПА, але й тут жодним словом не обмовився ані про етнічну чистку поляків, ані про вбивства мирних мешканців. Натомість із праці читач дізнається, що тільки більшовики й інші вороги називали оунівців фашистами (а ідейною засадою українського націоналізму насправді є поезія Шевченка) і що в убивствах, учинених ОУН у тридцятих роках, не було нічого поганого, адже вони були тільки «актами відплати»[2194].
