Е. И. Овчинников
12.08.91
Председателю Комитета государственной безопасности Украинской ССР
тов. Голушко Н.
(10-й отдел архива УКГБ УССР)
Для решения вопроса о судьбе вещественных доказательств по делу Стуса Василия Семеновича, осужденного приговором Киевского горсуда от 2 октября 1980 года по ст. 62 ч. 2 УК УССР и впоследствии реабилитированного определением от 2.08.1990 года, а также для решения вопроса о возмещении ущерба и восстановлении нарушенных прав в связи с реабилитацией Литвинова Бориса Андреевича в соответствии с требованиями Закона Украинской ССР от 17.04.1991 г. «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» прощу направить Киевскому городскому суду указанные уголовные деда.
По минованию надобности они будут возвращены.
В случае необходимости позвонить по тел. 228/35-76 — член суда Жукова Людмила Васильевна.
И. о. Председателя Киевского городского суда
Г. И.Зубец
Справка
о вещественных доказательствах по архивному уголовному делу № 67524 ФП
на Стуса В. С.
1. Заявление Стуса «В Президиум Верховного Совета СССР…» от 10.12.1976 г., с письмом в Прокуратуру СССР; том 4, с. 11—14.
2. Письмо Стуса «Дорога Михасю! Дорогі Світлано, Юрку!..» переписанный Кириченко и Бадзьо; том 4, с. 15.
3. Письмо Стуса к Лукьяненко Л. Г. от 9.11.1977 г. (ксерокопия машинописи), том 4, с. 16—20.
4. Письмо Стуса «Члену Президиума Верховного Совета СССР…», том 4, с. 21.
5. Письма Стуса к Григоренко П. Г. — «Уважаемый Петр Григорьевич! Обращается к вам…» и «Уважаемый Петр Григорьевич! Ваше имя…», том 4, с. 22, 23.
6. Оригинал заявления Стуса «В Прокуратуру УССР» от 19.11.1979 г., том 4, с. 24.
7. Копия заявления «В Прокуратуру УССР» от 18.11.1979 г., том 4, с. 25.
8. Текст заявления «В Прокуратуру УССР», изложенный в письме «Уважаемый Андрей Дмитриевич…», том 4, с. 26.
9. Текст заявления Стуса «В Прокуратуру УССР», изложенный в письме к Лисовской Н. П., том 4, с. 27.
10. Общая тетрадь с текстом документов, начинающихся со слов «Бердяев. В типе рус. ч-ка…», том 4, с. 28.
11. Общая тетрадь с текстами стихов Стуса: «Безпашпортний і закріпачений…», том 4, с. 29.
12. Машинописные тексты стихов: «Колеса глухо стукотять…», «Ось вам сонце…», том 4, с. 30.
13. Рукописное стихотворение «Колеса глухо стукотять», том 4, с. 31—32.
14. Рукопись документа «Існує тільки дві форми…», том 4, с. 33.
15. Машинописный документ «Нещодавно в “Літературній Україні…”», том 4, с. 34—39.
16. Черновик документа «Нещодавно…», начинается со слов «В зарубіжній психології…», том 4, с. 40.
17. Рукописный документ Стуса «Памятка украинского борца за волю», том 4, с. 41—43.
18. Общая тетрадь с рукописным текстом, который начинается со слов: «Песни одного острова», том 4, с. 44—122.
19. Ксерокопія документа Стуса «Відкритий лист до Івана Дзюби», том 4, с. 123, 124.
20. Конверт, адресованный Лукьяненко Л. Г. от Стуса со штемпелем «10.11.1977 г.», т. 4, с. 125—126.
Міністерство юстиції УРСР
Київський міський суд
252025, м. Київ
вул. Володимирська № 15
Министерство юстиции УССР
Киевский городской суд
252025, м. Киев
ул. Владимирская № 15
№ 2-С/80
16 августа 1991 г.
Заместителю председателя Комитета государственной безопасности Украинской ССР
генерал-майору
т. Ковтуну Г. К.
На № 10/1—1087 от 9.07.91 г.
Киевский городской суд считает возможным возвратить родственникам Стуса В. С. согласно их заявлению вещественные доказательства в количестве 20 наименований, перечисленные в приложенной справке за № 10/1—1088, который приобщен в т. 6 л. 411—412.
По миновании надобности возвращаем уголовное дело № 2-С/80 в отношении Стуса В. С.
Приложение: уголовное дело в 6 томах.
И.о. председателя Киевского городского суда
Г. И. Зубец
10 отдел КГБ УССР
Входящий № 3452
16.08.1991 г.
2-С/80
4 октября 1991 года
Гр. Попелюх В. В.,
прож. в гор. Киеве-179,
ул. Чернобыльская д. 13-а, кв. 94
Киевский городской суд извещает Вас, что определением судебной коллегии по уголовным делам Верховного Суда УССР от 2 августа 1990 г. приговор от 2 октября 1980 г. в отношении Стуса Василия Семеновича отменен, а делопроизводство прекращено на основании ст. 6 п. 2 УПК УССР за отсутствием в его действиях состава преступления, в связи с чем, исходя из «Положения о порядке выплаты компенсации, возвращения имущества или возмещения его стоимости реабилитированным» (утверждено постановлением Кабинета Министров УССР № 48 от 24 июня 1991 года), наследники реабилитированных лиц, с заявлением о выплате компенсации, могут обратиться в районную комиссию при исполкоме по вопросу восстановления прав реабилитированных по его месту жительства на момент ареста не позднее трех лет с момента вступления в силу Закона УССР «О реабилитации жертв политических репрессий на Украине» от 17 апреля 1991 года или со дня получения справки о реабилитации.
Зам председателя Киевского городского суда
Г. И. Зубец
Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус
Уночі проти 4 вересня 1985 року в карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області пішов із життя 47-річний поет і правозахисник Василь Стус. Версій, чому це сталося, кілька.
Я в той час перебував у 20-й камері цього ж бараку, тому вважаю своїм громадянським і людським обов’язком ще і ще раз свідчити перед новими й новими людьми про обставини і причини його загибелі.
З 1995 року в приміщеннях цього табору діє на весь світ нині відомий Музей історії політичних репресій і тоталітаризму «Перм-36». Востаннє я побував там 30—31 липня 2011 року.
Історія цього останнього заповідника ГУЛАГу коротка. Від 1 березня 1980 до 8 грудня 1987 року через нього пройшло всього 56 в’язнів. Пересічно нас тут утримували одночасно до 30 осіб.
За ці сім років загинули восьмеро в’язнів, у тому числі члени Української Гельсінської групи Олекса Тихий (27.01.1927—5.05.1984), Юрій Литвин (26.11.1934—5.09.1984), Валерій Марченко (16.09.1947—7.10.1984), Василь Стус (7.01.1938—4.09.1985). Власне, тільки Стус помер безпосередньо в цьому бараці, а інші троє — по тюремних лікарнях.
У різний час і в різних камерах тут каралися, окрім уже згаданих, члени УГГ Данило Шумук, Богдан Ребрик, Олесь Бердник, Іван Кандиба, Віталій Калиниченко, Юрій Литвин, Михайло Горинь, Валерій Марченко, Іван Сокульський, Петро Рубан, Микола Горбаль, іноземні її члени естонець Март Ніклус і литовець Вікторас Пяткус, які вступили в УГГ в найтяжчу годину — у 1982 році.
Тут минули й мої шість років життя.
Поруч, на суворому режимі, сиділи голова Групи Микола Руденко та член-засновник Мирослав Маринович. Ніде й ніколи не збиралися ми в такій кількості, хіба на урочистих зборах з нагоди 20-річчя, 25-річчя, 30-річчя Групи.
Тут також каралися українці Іван Гель, Василь Курило, Семен Скалич (Покутник), Григорій Приходько, Микола Євґрафов, Олексій Мурженко. Як і в кожному політичному концтаборі, українці становили більшість його «континґенту».
У цьому справжньому «інтернаціоналі» провели багато років литовець Баліс Ґаяускас, естонці Енн Тарто і Март Ніклус, латвієць Ґунар Астра, вірмени Азат Аршакян і Ашот Навасардян, росіяни Юрій Федоров, Леонід Бородін. Більшість із цих людей були відомими правозахисниками і діячами національно-визвольних рухів, а, звільнившись, стали політиками і громадськими діячами. Для радянської ж влади вони були особливо небезпечними рецидивістами.
Фактично це був не табір, а тюрма з наджорстоким режимом утримання. Якщо в кримінальних таборах рецидивістів виводили в цехи робочої зони, то ми й працювали в камерах через коридор.
Прогулянки нам давалося годину на добу в оббитому бляхою дворику два на три метри, перекритому згори колючим дротом, а на помості — наглядач.
З наших камер було видно тільки огорожу за п’ять метрів від вікна і смужку неба. Огорож різного типу сім, у тому числі дроти під напругою.
Харчування наше коштувало 24—25 рублів на місяць, вода іржава та смердюча.
Ми стрижені, увесь наш одяг зі смугастої тканини. Побачення нам належалося одне на рік, пакунок до 5 кг — один на рік після половини терміну, та й тих старалися позбавити. Дехто з нас роками не бачив нікого, крім співкамерників і наглядачів.
Робота — прикручувати до шнура праски детальку, в яку вкручується лампочка. Робота не важка, але її багато: невиконання норми, як і будь-яке порушення режиму, каралося карцером, позбавленням побачення, пакунка, ларка (щомісяця дозволялося додатково купити продуктів на чотири-шість рублів).
«Злісних порушників режиму» карали ув’язненням в одиночці на рік, переведенням у тюрму на три роки. За генерального жандарма Андропова, 1983 року, до Карного кодексу було введено статтю 183—3, за якою систематичні порушення режиму каралися додатковими п’ятьма роками ув’язнення — уже в кримінальному таборі. Так що відкривалася перспектива довічного ув’язнення, а надто — швидкої розправи руками кримінальників.
Проте найтяжче було витримувати психологічний тиск. Якщо в сталінські часи, коли винищувалися цілі категорії населення, непридатні для будівництва комунізму, кинутою на перетворення в табірний пил людиною влада більше не цікавилася, то в наш час винесений судом вирок не був остаточним.
У наш час уже рідко хто потрапляв у політичні табори «нізащо». Це були активні люди, які, звільнившись, могли повстати знову. Тому влада пильно стежила за кожним, визначала значущість особи, її потенційні можливості — і відповідно до неї ставилася. Це була свого роду експертиза: вивчали тенденцію розвитку (чи занепаду) тієї чи тієї особи і вживали превентивних заходів, щоб з неї не виросло більшої для держави небезпеки.
З цього погляду український поет Василь Стус справді становив особливу небезпеку для російської комуністичної імперії, яка маскувалася назвою СРСР.
Стус, разом з іншими правозахисниками, справді підривав комуністичний тоталітарний режим, який лицемірно називався радянською владою.
І ця імперія таки впала — вичерпавши свої економічні можливості, не витримавши воєнного протистояння із Заходом, зазнавши ідеологічного краху.
Ми боролися на цьому фронті — ідеологічному — і перемогли. Я не схильний перебільшувати нашу роль у цьому падінні. Одного разу в Києві побував лідер Литовської Гельсінської групи Томас Венцлова — то він сказав, що дисиденти були тією мишкою, без якої дід, баба, внучка, собачка Жучка, кішка Мурка не вирвали б ріпку…
Відбувши п’ять років ув’язнення в Мордовії та три роки заслання в Магаданській області, Василь Стус був удруге заарештований 14 травня 1980 року, під час «олімпійського набору»: Москву і Київ, де мала відбутися частина ігор, очищали від небажаних елементів, у тому числі від решти дисидентів, що гуртувалися в Гельсінських групах.
Стус після першого ув’язнення втримався в Києві лише вісім місяців. Тоді жартували, що дисиденти бувають трьох видів: до-сиденти, сиденти і від-сиденти — вони ж знову до-сиденти.
Про свою готовність вступити до Групи, попри дещо критичне до неї ставлення, Стус неодноразово писав із заслання з жовтня 1977 року. Однак його прізвище кияни обачно не ставили під документами Групи. Та коли Стус у серпні 1979 року повернувся до Києва, втримати його вже не міг ніхто: навіть 75-річна вціліла поки що Оксана Яківна Мешко поглядала на його постать знизу вгору.
«У Києві я довідався, що людей, близьких до Гельсінської групи, репресують найбрутальнішим чином. Так, принаймні, судили Овсієнка, Горбаля, Литвина, так перегодом розправилися з Чорноволом і Розумним. Такого Києва я не хотів. Бачачи, що Група фактично лишилася напризволяще, я вступив до неї, бо просто не міг інакше. Коли життя забране — крихт я не потребую…
Психологічно я розумів, що тюремна брама вже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною — і зачиниться надовго. Але що я мав робити? За кордон українців не випускають, та й не дуже кортіло — за той кордон: бо хто ж тут, на Великій Україні, стане горлом обурення і протесту? Це вже доля, а долі не обирають. Отож її приймають — яка вона вже не є. А коли не приймають, тоді вона силоміць обирає нас…» 4
