На відміну від Мірчука, Дужий рясно цитує коротку автобіографію Бандери, його статті і стенограми інтерв’ю. Ці документи опублікували в діаспорі вже після того, як Мірчук завершив роботу над своєю агіографією. Дужий вважав їх надійними та достовірними джерелами. Тож можна вважати, що його праця на 500 сторінок є фактично розширеною версією автобіографії Бандери, написаної на 13 сторінках. Кожну із численних коротких частин Дужий починає цитатою з автобіографії Бандери (іноді — з його статей або творів інших оунівців). Подальша інтерпретація цих цитат, якщо говорити про стиль та рівень аргументації, суттєво не відрізняється від процитованих документів[2195].
Іншу популярну біографію Бандери, перевидану щонайменше тричі (зокрема, один раз — музеєм Бандери в Дублянах), написала львівська письменниця Галина Гордасевич[2196]. Авторка не належала до лав ОУН, але заявляла, що якби була на десять років старшою, то обов’язково приєдналася б до організації та пішла за Провідником[2197]. У вступі до своєї книги Гордасевич пише, що має намір розповісти про те, якою людиною був Бандера. Багато людей використовує термін «бандерівці» у значенні «ворог народу», але майже нічого не знає про Бандеру як людину. «Бандерівцем» називали кожного, хто говорив українською, особливо на Сході України, стверджує вона. Проводячи аналогію між бандерівцями, петлюрівцями та мазепинцями, авторка запевняє, що українців, звинувачених у державній зраді, перший час було заведено називати мазепинцями, потім — петлюрівцями і, зрештою, бандерівцями (такого штабу послідовність і порівняння часто траплялись і в радянській літературі). Однак те, що раніше мало негативне значення, у пострадянській Україні набуло протилежного змісту та трансформувалося в елемент сконструйованої героїчної традиції, що став спільним місцем у різних позитивних біографіях Бандери[2198].
Гордасевич вирішила кинути виклик ідеологізованому уявленню про бандерівців як про зрадників і дослідила низку радянських та діас-порних публікацій. У своїй книзі вона кілька разів дає зрозуміти, що не довіряє ні націоналістичному, ні радянському історіографічним методам. Щоправда, зрештою вона дійшла типового пострадянського націоналістичного висновку: «Він був людиною, довкола якої створюються міфи, але це прикмета тільки героїчних постатей, тому Степан Бандера — герой України»[2199]. Так само як інші пострадянські біографи, Гордасевич вважає, що інформація про співпрацю Бандери з Німеччиною, етнічне та політичне насильство ОУН-УПА — навмисне викривлення фактів, яке виникло внаслідок радянських пропагандистських зусиль. Аналіз, який здійснила авторка у своїй книзі, свідчить про те, як часто в радянських і пострадянських дискурсах Бандеру зображали як символ і як складно в сучасних умовах писати про нього як про людину, розповідаючи водночас про рух, Провідником якого він був[2200].
Ще одну монументальну й популярну біографію Бандери написав Євген Перепічка, крайній правий діяч і голова Львівського відділення КУН. Він назвав свою книгу «Феномен Степана Бандери»[2201]. Предметом діяльності Перепічки був не тільки збір документів про Бандеру, що він робив з початку дев’яностих років, а й організація різних ультра-націоналістичних і неофашистських маніфестацій і святкувань, які часто відбувалися за участю парамілітарних формувань[2202]. Як і Дужий та Гордасевич, Перепічка не дбав про академічні стандарти та щедро цитував підроблені документи, що згадувалися в публікаціях діаспори[2203]. З огляду на переконання й методи Перепічки, не дивно, що він називає Бандеру «людиною-легендою, гордістю, символом української нації. Його ім’ям названо цілу епоху національно-визвольної боротьби і борців за волю України. Московські окупанти називали бандерівцями весь український народ і патріотів інших народів котрі боролися за незалежність своєї Батьківщини: латиські бандерівці, литовські бандерівці, казахські бандерівці, естонські бандерівці, киргизькі бандерівці…»[2204].
Свою розповідь Перепічка почав з опису генеалогічного дерева Бандери, а закінчив тим самим, але вже про свою родину[2205]. Між цими двома акордами Перепічка розмістив опис подій, які ідеологія українського націоналізму класифікує як «страждання української нації», включаючи голод 1932—1933 рр. Другу світову війну він трактує переважно як убивство українців радянськими та німецькими військами. Він, так само як Мірчук і Дужий, не тільки не аналізує відповідні події, а навіть не згадує про злочини, скоєні ОУН і УПА[2206]. У книзі Перепічки згадуються тільки ті євреї, яких урятували українці[2207]. До того ж із тексту його книги випливає, що, судячи з усього, головними жертвами злодіянь німецьких і радянських окупантів України були члени ОУН і повстанці УПА, а не цивільні особи серед українців, поляків чи євреїв. Сам Бандера постає перед читачами як уособлення страждань українців.
Дуже популярну та стислу біографію Бандери (з неоднозначною назвою «За що ми любимо Бандеру») написав Ігор Цар. Він заявив, що Бандеру українцям послав сам Бог: «Степан Бандера — це герой XX століття, людина-легенда, найвидатніша особа всієї історії України. Настав час піднести його ім’я по всій вільній Україні, щоб кожна жива душа подякувала Богові за те, що послав нам таку світлу постать в найтемніші часи історії людства. Саме Бандера врятував честь України в XX столітті і зумів організувати народ на відчайдушну боротьбу проти сатанинського комунізму, фашизму і шовінізму…Бандера підніс український націоналізм любови до найвищої жертовности. Його гасло — Бог і Україна! За це ми любимо Бандеру»[2208].
Бандера та наукове середовище
Упродовж двох десятиліть, які країна прожила після розпаду СРСР, жоден професійний історик не написав критичної біографії Бандери. Утім, деякі вчені — Омер Бартов, Карел Беркгофф, Джон-Пол Химка, Франк Ґольчевський, Ґжеґож Мотика й Дітер Поль — досліджували деякі суміжні теми: події часів війни та Голокост, радянську політику та діяльність ОУН-УПА. Публікації цих науковців майже не вплинули на праці пострадянських істориків, які радше друкували матеріали, що надалі стали для націоналістів та політиків своєрідним джерелом натхнення, завдяки якому Бандері зводили пам’ятники, а на честь ОУН та УПА влаштовували різні комеморації. Проте, як і колеги з діаспори, пострадянські історики все-таки змогли відшукати важливі емпіричні свідчення щодо предмета своїх досліджень, однак давали їм тільки націоналістичні тлумачення й часто ігнорували академічні стандарти[2209].
Найпродуктивнішим біографом Бандери є Микола Посівнич, під редакцією якого 2012 р. світ побачив три томи різних матеріалів, що містили уривки з мемуарів, документи, як-от обвинувальний акт Варшавського процесу 1935 р. (українською мовою), та коротку біографію Бандери[2210]. Матеріали, підготовлені Посівничем, частково перегукуються з мемуарами оунівців та збірниками різних документів ОУН, які вийшли під редакцією інших авторів. Вступ до тритомника написав член ОУН(б) та історик-діаспорянин В.Косик, який у п’ятдесятих роках був зв’язковим 34 ОУН з Тайванем (у роки адміністрації 4ан Кайші) та з Іспанією (у роки режиму Франко). До видання також увійшла біографічна повість Посівнича про молоді роки Бандери. Її наратив максимально наближений до наративів Косика та Мірчука, з тією різницею, що містить набагато цінніші емпіричні дані[2211].
У своєму тритомнику Посівнич не коментує перевиданих уривків з мемуарів, додаючи лише короткі біографічні дані про їхніх авторів. Оскільки всі ці тексти написані оунівцями, таке редагування є проблематичним або навіть неприпустимим. Наприклад, редактор передрукував статтю 1936р., де Сціборський розповідає про суд над Бандерою, називаючи його поведінку «героїчною». Однак у біографічній довідці про Сціборського Посівнич не згадав, що в листі до Мельника, надрукованому в тому самому томі, Бандера назвав Сціборського «підступним більшовицьким агентом», який жив з «підозрілою московською єврейкою», як не згадав і того, що 30 серпня 1941р. Сціборського вбили, імовірно, члени ОУН(б), які діяли за наказом Бандери. Також Посівнич не коментував й інший передрукований документ — лист Бандери до Мельника (за вересень 1940 р.), у якому міститься кілька націоналістичних та антисемітських висловлювань. Замість публікації оригінальних архівних документів, доступних в українських архівах, Посівнич передрукував деякі документи, опубліковані раніше діаспорою, попри те що оунівські емігранти, як відомо, здійснювали маніпуляції та продукували підробки[2212]. Загалом збірник Посівнича містить витяги з мемуарів і документів, які є важливими для розуміння Бандери, але їх непрофесійне редагування свідчить про те, що це видання має більше пам’ятний, ніж науковий характер. Збірка популяризує як культ Бандери, так і важливі дані про нього[2213].
У своїй короткій біографії Бандери «Степан Бандера — життя, присвячене свободі» Посівнич посилається на джерела й дотримується деяких інших академічних стандартів. Проте його наратив дуже схожий на наративи Мірчука, Дужого, Гордасевич і Перепічки. Замість аналізу всіх складових життя Бандери, його політичної діяльності та політики ОУН Посівнич наводить тільки ті свідчення, завдяки яким Бандера й оунівці мають вигляд героїчних та гідних захоплення людей. Він виправдовує злочини ОУН, здійснені на початку тридцятих років, називаючи їх діями, які санкціонував суд ОУН[2214]. Він відзначає, що під час Варшавського та Львівського судових процесів ОУН використовувала вітання «Слава Україні!», але не вказує, що у виконанні членів ОУН це було частиною фашистського салюту. Це упущення могло стати результатом впливу на автора сфальсифікованих документів або могло бути результатом свідомого наміру, за яким містилося бажання приховати справжній характер цього салюту[2215]. Аналогічним чином, оповідаючи про діяльність ОУН(б) та УПА під час війни, Посівнич не згадує про їхню причетність до численних злодіянь[2216].
Починаючи з 2000 р. багато книжок про Бандеру, ОУН і УПА видав заснований ОУН ЦДВР. За президента В. Ющенка (2005 р.) націоналістичний і вибірковий підхід ЦДВР почали просувати на державному рівні. 2006 р. в Києві, з метою формування цілісної версії національної української історії, було створено Український інститут національної пам’яті (УІНП). Його директором став І. Юхновський, фізик-теоретик, прибічник праворадикально! СНПУ. 2007р. директор ЦДВР В.В’ятрович став представником УІНП у Львівській обл. З 2008 р. і до закінчення терміну повноважень Ющенка (2010р.) В’ятрович працював у Києві: спочатку в УІНП, а потім директором архівів СБУ (у результаті саме ця організація відіграла значну роль у визначенні того, на які документи повинен спиратися УІНП, розробляючи свою націоналістичну версію української історії). Із самого початку УІНП зосередився на просуванні двох ідеологічно взаємопов’язаних аспектів української історії, покликаних об’єднати українців шляхом віктимізації та героїзації минулого. Першим аспектом стало трактування голоду 1932 1933 рр. як акту геноциду проти українців, до якого були причетні багато євреїв. Другим — возвеличення ОУН і УПА та заперечення їхніх злочинів, як це раніше практикували в українській діаспорі та ЦДВР[2217].
