Не дивно, що саме УІНП, з його націоналістичним керівником Юхновським та «патріотичним» істориком В’ятровичем, значно вплинув на формування української політики пам’яті. 16 травня 2007 р. Ющенко, підтримуючи ініціативи УІНП, розпорядився організувати серію пам’ятних церемоній на честь Ярослава і Слави Стецьків. 12 вересня 2007 р. він видав Указ про надання Шухевичу звання «Герой України», а 20 січня 2010р., незадовго до закінчення терміну своїх повноважень, вийшов аналогічний указ стосовно Бандери, що викликало хвилю дискусій щодо всього комплексу суміжних питань[2218].
Ющенко підтримував ЦДВР, оскільки цьому інституту була притаманна націоналістична інтерпретація історії, що давала змогу «вирішити питання» Другої світової без розголосу причетності українців до Голокосту та інших злодіянь (за умови такого розголосу процес створення української колективної ідентичності опинився би під загрозою). 2006 р. В’ятрович, тодішній директор ЦДВР, опублікував брошуру «Ставлення ОУН до євреїв», яка розкриває суть того, яким чином націоналістичні пострадянські історики трактують геноцид євреїв. У своїй роботі В’ятрович розповідає, що ОУН не була ворогом євреїв, не вбивала, а навпаки, урятувала значну їх кількість[2219]. Джон-Пол Химка й Тарас Курило прокоментували це так: «В’ятровичу вдається захистити ОУН від звинувачень в антисемітизмі і співучасті в Голокості тільки за допомогою вельми двозначних прийомів: він відкидає джерела, які компромен-тують ОУН, некритично сприймає джерела самої ОУН, які заперечують антисемітизм в текстах ОУН; обмежує документальну базу офіційними деклараціями і рішеннями ОУН; він не бере до уваги мемуари євреїв; відмовляється враховувати контекстуальні і порівняльні фактори; ігнорує документи німецьких архівних фондів та велику кількість історичних монографій, написаних за темою цього дослідження англійською та німецькою мовами»[2220].
Унаслідок застосування такого методу можна дійти висновку, що ОУН не була ворожою до євреїв. У своїй книжці В’ятрович згадав тільки одну критичну публікацію про антисемітизм в ОУН, яку написали Беркгофф і Царинник. Проте і її він теж відкидає, запевняючи, що вона нагадує йому радянські публікації[2221]. Користуючись логікою подібного штибу, В’ятрович стверджує, що член ОУН та історик з діаспори Тарас Гунчак є автором найкращого дослідження про євреїв та український націоналізм, і повторює услід за ним, що стереотип «жидо-більшовизму» насправді виявився не стереотипом, а реальністю[2222]. Посилаючись на статтю Грицака «Українці в антиєврейських акціях у роки Другої світової війни», В’ятрович запевняє, що документ, затверджений у серпні 1943 р. на III Надзвичайному Великому Зборі ОУН, відповідно до якого ОУН(б) дистанціювалась від антиєврейського насильства, є фальсифікацією, бо такий документ, якби він був справжнім, опосередковано підтверджував би «міф про участь українських націоналістів в антиєврейських акціях у 1941—1943 рр.»[2223] Документ від липня 1941 р., згідно з яким член ОУН(б) Ленкавський заявляв, що «відносно жидів приймемо всі методи, які підуть їм на знищення», В’ятрович назвав радянською «фальсифікацією з метою провокації»[2224]. В’ятрович однозначно заперечує причетність ОУН(б) до погромів у липні 1941р. та участь УПА у знищенні євреїв[2225]. Очевидно, керуючись бажанням прирівняти вбивство кількох десятків членів ОУН до вбивства мільйонів євреїв, директор ЦДВР опублікував у своїй книжці фотографію молодих людей — членів ОУН, яких, згідно з підписом, розстріляли німці, — безпосередньо перед тим розворотом, де опубліковано фотографію масових поховань євреїв[2226]. Крім того, В’ятрович називає ОУН і УПА рятівниками євреїв. Він розповідає про євреїв, які працювали в різних господарствах, але не згадує того факту, що згодом ОУН і УПА цих євреїв ліквідували. Також він не згадує про те, що СБ ОУН(б) вбивала єврейських лікарів і медсестер, які працювали в УПА. У своїх розповідях про небагатьох євреїв, які врятувалися завдяки УПА, він згадав фіктивну біографію Стелли Кренцбах, опубліковану Мірчуком 1957 р. Посилаючись на спогади дружини Романа Шухевича Наталії Шухевич, які записали Василь Кук і Юрій Шухевич, В’ятрович пише, що в 1942—1943 рр. ця жінка врятувала єврейську дівчинку. Однак він не згадав про причетність самого Шухевича до масового насильства та не з’ясовує обставин, за яких Наталя нібито врятувала цю дівчинку[2227].
Не менш винахідливим виявився й поет Мойсей Фішбейн, який, так само як і В’ятрович, ігнорував дослідження про ОУН, УПА та Голокост в Україні. З підтримкою уряду Ющенка він був прихильником підходу, аналогічного до того, який демонстрував В’ятрович. Виступаючи у 2009р. в Іллінойському університеті на конференції, присвяченій Україні, Фішбейн згадав імена кількох євреїв, які нібито вижили завдяки УПА, і намагався переконати аудиторію, що в роки війни українські націоналісти не ворогували з євреями: «Твердження про те, що “УПА брала участь в антиєврейських акціях”, — то є провокації Москви. Це брехня, буцімто УПА винищувала євреїв. Скажіть, як УПА могла вбивати євреїв, коли євреї були в УПА, служили в УПА? І я знав єврея, який служив в УПА. Я був знайомий з лікарем Авраамом Штерцером, він по війні жив в Ізраїлі. Ще був Самуель Нойман, його псевдонім в УПА — “Максимович”. Був Шаї Варма (псевдонім “Скрипаль”), був Роман Винницький (псевдонім “Сем”). В УПА була ще одна видатна постать, жінка, яку звали Стелла Кренцбах, потім вона написала спогади. Стелла народилася в Болехові на Львівщині. Вона була донькою рабина та сіоністкою, і в Болехові товаришувала з Олею, донькою греко-католицького священика. 1939р. Стелла Кренцбах закінчила філософський факультет Львівського університету. Від 1943 р. вона служила в УПА медсестрою та розвідницею. Навесні 1945 р. на зустрічі зі зв’язковим у Рожнятові її схопили працівники НКВС. Потім її кинули до в’язниці, катували та присудили смертний вирок. Пізніше цю єврейку визволили з в’язниці солдати УПА. Влітку 1945 р. вона разом з українськими повстанцями ховалася в Карпатах, а 1 жовтня 1946 р. пробилася до британської окупаційної зони в Австрії. І відтак дісталася Ізраїлю. У своїх спогадах Стелла Кренцбах написала: “Тим, що я сьогодні живу і всю снагу моїх 38 літ віддаю вільному Ізраїлю, я завдячую очевидно лише Богові та УПА. Я стала членом героїчної УПА 7 листопада 1943 року. У нашій групі нарахувала я 12 жидів, із цього 8 лікарів”»[2228].
Українських істориків, які заперечували або применшували воєнні злочини ОУН і УПА та їхню причетність до Голокосту, підтримали два російські історики — Олександр Гогун і Кирило Александров. Ці історики проводили паралелі між Бандерою та ОУН і УПА з долею Власова і РОА. Як і Бандера, Власов співпрацював з нацистською Німеччиною. 1946 р. його стратила радянська влада. Як і Бандеру, радянська пропаганда називала Власова «зрадником» і «ворогом радянського народу». Як і Бандеру, його реабілітувала пострадянська інтелігенція, яка називала його демократом. Гогун, наприклад, заявив у статті про РОА, що «власовський рух був демократичним рухом». Гогун доводив це, спираючись на публікацію Александрова, і написав, що в РОА було кілька неросійських солдатів, зокрема три євреї[2229].В іншій статті, «Євреї в боротьбі за незалежну Україну», яку він написав у співавторстві з О. Вовком, Гогун застосував аналогічний метод і до УПА. Автори статті не згадують антиєврейського насильства ОУН і УПА та примушують читача повірити, що євреї охоче служили в УПА й боролися «за незалежну Україну — проти Гітлера і Сталіна»[2230]. У своїй статті про Бандеру Александров стверджував, що як «московський історик» він не міг суворо критикувати діяльність Бандери й ОУН-УПА, тому що усталена думка про ці явища була зіпсована радянськими стереотипами, тому критичне дослідження діяльності Бандери та його руху було не таким важливим, ніж спростування радянських міфів. Потім, торуючи шлях заперечення радянських міфів, він знову назвав Бандеру героєм, який заслуговуває на пошану. Таким героєм, яким був і Власов[2231].
Дещо інший, але не менш оригінальний підхід до історії ОУН-УПА та українського націоналізму показує Юрій Михальчишин, політолог за освітою та офіційний ідеолог партії «Свобода». Він не заперечує фашистської орієнтації ОУН або участі ОУН-УПА у злочинах, а також не стверджує, що УПА рятувала євреїв, а євреї патріотично боролися за українську державу. Ідеолог «Свободи» визнає всі відомі негативні аспекти та з гордістю дає зрозуміти, що вважає фашизм «світлим періодом у європейській історії»[2232]. На факультеті політичних наук університету ім. Івана Франка Михальчишин захистив кандидатську дисертацію на тему «Трансформація політичного руху в масову політичну партію нового типу на прикладі NSDAP та PNF (порівняльний аналіз)», а раніше опублікував збірку нарисів про фашистську ідеологію під назвою «Ватра. Версія 1.0»[2233]. До збірника увійшли програми Національної фашистської партії Італії та Соціал-національної партії України, а також праці італійських, німецьких та українських ідеологів: Миколи Сціборського, Ярослава Стецька, Йозефа Геббельса, Ернста Рема та Альфреда Розенберга. На сайті журналу «Ватра. Націонал-революційний часопис» Михальчишин заявив: «Наші прапороносці й герої — це Євген Коновалець… Степан Бандера, Роман Шухевич, Горст Вессель і Вальтер Штеннес, Хосе Антоніо Прімо де Рівера і Леон Деґрель, Корнеліу Кодряну, Освальд Мослі й тисячі інших побратимів»[2234]. Підхід до української історії, який продемонстрував Михальчишин, спантеличив багатьох патріотичних і «ліберальних» істориків та інтелектуалів, які звикли не тільки заперечувати фашистську спрямованість ОУН та злодіяння ОУН і УПА, а й називати діяльність українських націоналістів «національно-визвольним рухом»[2235].
Музеї Бандери. Відродження в Дублянах
Протягом 1930/31 навчального року і з початку наступного, до лютого 1932р., Бандера жив у м. Дубляни[2236]. Шістдесят років потому цей факт став для жителів невеликого львівського передмістя, зокрема для адміністрації ЛНАУ, визначною подією. 1993 р. на будівлі студентського гуртожитку, де Бандера жив протягом короткого періоду, відкрили меморіальну дошку[2237]. Через п’ять років львівський поет-бібліотекар і націоналіст Петро Гоць, шукаючи грант для публікації свого нового збірника віршів «Високий замок», передав копію власного рукопису Володимирові Снітинському, новому керівникові ЛНАУ, «українському патріотові і дуже активній, прогресивній людині». (Снітинський виріс у «національно-свідомому селі» Козівка, де 1992-го відкрили погруддя Бандери[2238].) У збірці «Високий замок» Снітинський побачив вірш «Степан Бандера в Дублянах», який починався з таких рядків: «Студент, здається, як і всі: селянський гарт, селянська вдача…» Вірш надихнув Снітинського, і він вирішив створити в ЛНАУ музей Бандери. На посаду директора музею він запросив Гоця. Він також вирішив установити в Дублянах пам’ятник Бандері (на території кампусу ЛНАУ)[2239]. Гоцю знадобився час, щоби пристати на таку несподівану пропозицію, оскільки він був не істориком, а бібліотекарем та філологом, який спеціалізувався на українській романтичній літературі й поезії, а не на питаннях націоналізму, фашизму, антисемітизму або етнічного насильства. Однак це не завадило йому погодитися та стати директором музею, серед іншого через те, що, як він сам у тому зізнався, «вже в третьому класі мене називали бандерівцем і націоналістом»[2240]. Незабаром він заглибився в матеріали про Бандеру, хоча й не зовсім так, як це зробив би критично налаштований історик або музеолог. 2003 р. опубліковано невелику збірку віршів Гоця, присвячених Провіднику, під назвою «У Степана — уродини: поезії про Степана Бандеру»[2241].
