У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері № 7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!» Або: «Ахи!» Василь відгукувався.
Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10—11-ї години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім — якась незвична тиша.
«Навіть та язичниця не реготала», — згадував Левко. Це про жінку-майстриню.
Того дня на кухні замовили пайку хліба, так ніби хтось іде на етап. Ніколи в Кучині не давали пайку в дорогу: їхати в Перм чи в лікарню лічені години, там видавали пайку. Але про ту пайку забули.
Ще було, що сказали Бородіну подати Стусову ложку. Так хотіли посіяти думку, що він припинив голодівку.
Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».
Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але наприкінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі?
П’ятого жовтня викликають мене двоє кагебістів — якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучині, у тому числі Стуса.
— Ну, Стус… Серце не витримало. З кожним може трапитися.
Отут і моє серце впало…
Це цілком можливо, що смерть настала від серцевого нападу. Але зважмо, що Стус тримав голодівку в холодному карцері, маючи на собі лише штани, куртку, труси, майку, шкарпетки та капці. Постіль не видається. Хіба капці під голову. Температура тоді вдень навряд чи сягала п’ятнадцяти градусів. Сонце в той карцер не заглядає.
Уранці в своїй 20-й камері ми з Балісом Ґаяускасом бачили лід на шибках. А Стус же не мав чим укритися. І енергії, щоб зігрітися, не мав…
Лук’яненко переживав подібні ситуації й описав їх у нарисі «Василь Стус: останні дні» 11. Це психологічно достовірний нарис, проте мушу застерегти, що Лук’яненко почасти моделює поведінку Стуса і події довкола нього. Адже він не був поруч.
Удові Валентині Попелюх адміністрація табору мусила повідомити про смерть чоловіка. Вона замовила цинкову домовину і вибралася в дорогу з сестрою Олександрою та подругою Ритою Довгань. В аеропорту кагебісти категорично порадили їм не брати домовину, бо тіла їм не віддадуть.
Треба знати, що найгуманніший у світі совєцький закон не дозволяв забрати чи перепоховати тіло померлого в’язня, доки не закінчиться трив його ув’язнення. Так що мертві залишалися під арештом.
З Москви приїхав син Дмитро, який служив тоді у війську. Приїхали вони 7 вересня, і майор Долматов сказав їм: «Ну что же, пройдем на кладбище». І привіз їх на щойно засипану могилу в селі Борісово, за кілометрів три від зони.
Двадцять четвертого лютого 1989 року 46-літній майор Долматов ліг поруч зі Стусом, лише за кілька могил. А майор Журавков помер через днів десять після Стуса. Журавков-молодший, лейтенант-оперативник, улітку 1987 року втопився в річці Чусова. Усе це викликає поважні сумніви, чи справді смерть Стуса настала внаслідок серцевого нападу.
Десь там в одному з карцерів (Баліс Ґаяускас каже, що в 6-му) сидів тоді Борис Ромашов, родом з Горького. Він убивця, що «став на політичну платформу». Його вчергове ув’язнили за примітивні антирадянські гасла, що ними він обписав свій паспорт та військовий квиток і кинув їх у двір військкомату.
Хоч Ромашов казав, що в нього є довідка про психопатію, та все ж таки йому дали дев’ять років ув’язнення та п’ять років заслання. У нього був конфлікт зі Стусом: замахувався на нього в 13-й робочій камері механічною викруткою. Стус теж підняв викрутку — і той не посмів ударити. Обох посадили на п’ять діб. А Баліса Ґаяускаса за рік до звільнення Ромашов намагався вбити, завдавши йому кілька ударів механічною викруткою по голові та в груди. Баліс упав під стіл, тому удар леза прийшовся навкіс, не діставши серця. За цей вчинок Ромашова покарали лише карцером, але кагебіст носив йому туди чай.
На нашій зустрічі в Кучині в жовтні 2000 року Ґаяускас припустив, що Ромашова могли послати вбити Стуса…
Але в жовтні 1985 року Енн Тарто сказав, що нібито Ромашов чув, як увечері 3 вересня, під час «відбою», Стус застогнав: «Убили, холєра…»
Через кілька місяців я мав нагоду спитати Ромашова, чи підтверджує він, що чув цей стогін Василя. «Я об этом не хочу говорить».
А могло бути так. Під час «відбою» наглядач каже карцерникові: «Держи нары». Бо вони тримаються на шворні. Наглядач з коридору крізь дірку в стіні виймає шворня — і нари падають униз, в’язень має їх опустити. Під нарами приковано до підлоги табуретку, де тільки й можна сидіти. Наглядач міг несподівано вийняти шворня — і нари вдарили Стуса по голові…
Заднім числом ми, в’язні, згадували і порівнювали всі деталі.
Згадали, що вночі проти 5 вересня в коридорі пролунав вепрячий рик наглядача Новицкого: «Давай нож!» Це вони вже запускали версію, що Стус повісився в робочій камері на шнурі.
Цю версію 1996 року провадив мені в Кучино колишній наглядач Іван Кукушкін. Але Кукушкін під час загибелі Стуса в нас уже не працював. У розмові з Кукушкіним 2001 року Лук’яненко спростував цю версію. Він добре зауважив, що в його 7-й робочій камері, куди нібито виводили Стуса на роботу, у другу зміну ніхто не працював. Він зауважував, як залишав деталі на столі. Ніщо не було порушено.
Якщо Стус і був у другу зміну в робочій камері — то це у 8-й, яка в основному коридорі. Бо й я чув 3-го ввечері, що він вимагав дати йому черевики в робочу камеру (у карцері тримають у капцях). Його голосу з 7-ї камери я не почув би, бо вона за рогом, у поперечному коридорі.
Через кримінальника Вячеслава Острогляда намагалися запустити версію про самогубство в карцері № 3 загостреною швайкою. Але ні шнур, ні швайка ніяк не могли потрапити в карцер: Стуса дуже ретельно обшукували.
При ексгумації 17 листопада 1989 року ми не запримітили ніяких пошкоджень голови і шиї. Обличчя не було спотворене, як це буває у повішеного. Тільки носовий хрящ (кінчик носа) запав. Та, власне, ця процедура відбувалася в такому напруженні, що нам не до огляду було.
Я не віддаю переваги жодній з двох версій: серцевий напад чи удар нарами по голові. Загадку загибелі Василя Стуса знають виконавці. Деякі з них не випадково скоро померли. Знають замовники, і деякі з них досі живі. Але вони до злочину не признаються.
Ось останній варіант відомого вірша Стуса, який я зберіг у пам’яті. Це смертний вирок Російській імперії.
* * *
О вороже, коли тобі проститься
гик передсмертний і тяжка сльоза
розстріляних, замучених, забитих
по соловках, сибірах, магаданах?
Державо тьми, і тьми, і тьми, і тьми!
Ти крутишся у гадину, відколи
тобою неспокутний трусить гріх
і докори сумління дух потворять.
Казися над проваллям, балансуй,
усі стежки до себе захаращуй,
бо добре знаєш — грішник усесвітній —
світ за очі од себе не втече.
Це божевілля пориву, ця рвань
всеперелетів — з пекла і до раю,
це надвисання в смерть, оця жага
розтлінного весь білий світ розтлити
і все товкти, товкти зболілу жертву,
щоб вирвати прощення за свої
жахливі окрутенства — то занадто
позначене по душах і хребтах.
Тота сльоза тебе іспопелить
і лютий зойк завруниться стожало
ланами й луками. І ти збагнеш
обнавіснілу всенищівність роду.
Володарю своєї смерти, доля —
всепам’ятна, всечула, всевидюща —
нічого не забуде, ні простить.
Василь Овсієнко,
філолог, член Української Гельсінської групи, колишній політв’язень
4 «З таборового зошита», запис 6 // Стус В. Твори в 6 т. 9 кн. — Том 4. — Львів: Просвіта, 1994. — С. 493.
5 Там само, запис 4, с. 491.
6 Стус В. Твори в 6 т. 9 кн. — Т. 6, кн. 1. — С. 444, 449.
7 Там само, с. 483.
8 Там само, с. 479, лист від листопада-грудня 1984 року.
9 Там само, лист від 12 вересня 1983 року.
10 Там само, т. 1, с. 28.
11 Не дам загинуть Україні! — К.: Вид. «Софія», 1994. — С. 327—343.
Свідок уходу. Останні дні Василя Стуса
Відомий російський письменник Леонід Бородін — останній, хто бачив Василя Стуса живим. Щоб записати його спогади, наприкінці 2002 року я поїхав до Москви, де на легендарному пішоходному Арбаті була редакція журналу «Москва». Працював колишній політичний ув’язнений головним редактором популярного у націонал-патріотичних колах часопису.
Варто додати, що за поглядами Бородін був російським монархістом і прихильником «единой и неделимой». Можна тільки уявити, які були очікування кагебістів, досвідчених «конфліктологів», коли вони звели у маленькій камері дільниці особливого режиму «виправної установи» ВС-389/36 (це Чусовський район Пермської області) двох повних антиподів. Але, вибачте за те, що забігаю наперед, у них нічого не вийшло.
У кінці серпня перебудовного 1985-го Стус і Бородін волею табірного начальства опиняються разом. І ці спогади через кілька десятиліть потрапляють у ще не написану, на момент нашої зустрічі, книжку. Як казав сам Леонід Іванович — «наиважнейшую, автобиографическую». Назви тоді і неї ще не було.
Бородін погодився начитати на диктофон фрагмент спогадів, де йшлося про його товариша Василя Стуса.
…Всякая добросовестная додуманная мысль о жизни способна причинить боль. Не мне принадлежит сие грустное суждение. Его высказал как-то Василь Стус — дивный украинский поэт, погибший в лагере. Год был 85-й, в стране уже началось непредвиденное, но мы, заключенные лагеря особого режима, так называемые «политические рецидивисты», то есть «неисправимые», то есть обреченные на вымирание сроками изоляции, не знали, не верили и не надеялись. Нам было некогда верить и надеяться, мы были озабочены выживанием.
Когда в конце лета 83-го, после месячного мотания по пересылочным тюрьмам, я прибыл на знаменитый 36-й, «особый», там было всего тридцать человек. Всем за сорок и за пятьдесят. У всех один и тот же срок — десять плюс пять [це максимальний термін, на який, згідно з тодішнім Кримінальним кодексом, могли бути засуджені особи, звинувачені у проведенні «антисоветской агитации и пропаганды».
У всех — хронические болезни и хроническое упрямство, никто не соглашался на свободу в обмен на компромисс. Путь на свободу был до смешного прост: нужно было пообещать больше никогда не высовываться. Только и всего. Из политических я был единственный русский, остальные — украинцы, прибалты, армяне. Несколько человек сидели «за войну», один ГРУшник [Анатолій Філатов], перебежавший к американцам, затем добровольно вернувшийся и получивший свой «червонец» вместо высшей меры наказания.
Ныне усилиями энтузиастов наша зона превращена в музей. Посетителям рассказывают, что это была самая суровая зона с жесточайшим режимом. И правда, и неправда. Режим приемлемый, питание намного лучше, чем в мордовских лагерях, где все мы пересидели в разное время. Работа не тяжелая, нормы выполняли, обращение нормальное. Тем не менее это была зона на умирание.
Умирать начали в начале 80-х [тут Бородін зупинився, вибачився і виправив у рукопису тавтологію — «начали в начале»].
Сначала Олекса Тихий, потом Валерий Марченко, потом — один за другим — двое тех, кто сидел «за войну» [так у політзонах називали громадян СРСР — німецьких колабораціоністів та учасників збройних антирадянських рухів опору — литовських «лісових братів», вояків УПА], потом Юрий Литвин покончил с собой, Василь Стус. Каждый раз за несколько дней или за неделю до чьей-то смерти всю ночь выла сторожевая собака…
