Турбогвинтовий

Турбоґвинтовий

Назва: Турбоґвинтовий

Автор: Слав

Фандом: Літачки ( 2013 р.) мультфільм

Персонажі / Пейрінг: Дасті, Дотті, Чух, Капітан, та ін. Дасті/Ішані

Жанр: пригоди, потраплянець

Попередження: ненормативна лексика, насильство.

Рейтинг: R

Розмір: Максі

Статус: Завершено

Дисклеймер: Walt Disney Pictures

Розміщення: де хочете, тільки скиньте посилання.

Глава 1

Іроди! Падлюки! Приблизно так можна коротко передати зміст усіх моїх думок в останні хвилини життя. Не знаю, за що доля мене так покарала, але з того моменту, як я приїхав на барикади — я постійно потрапляю у якісь халепи. І остання з них зараз якраз стоїть на іншому боці вулиці й цілиться у наших хлопців із автомата! Я їх одразу впізнав по штанях — такий відбиток на сідницях буває лише після ящиків у нашому курені. Я вкотре переконався, що сідати за вечерю біля одного багаття, не познайомившись попередньо зі своїми сусідами — дуже погана ідея. Схожі на наркоманів, ці типи майже годину крутилися в таборі, наче вишукуючи когось. Тепер до кінця життя матиму фобію на наркоманів. Треба було одразу доповісти про це нашому курінному, але ж без доказів...

І ось тепер ці докази розстрілюють нас, як мішені в тирі! Не рятують навіть саморобні щити й шоломи. Ну прикрився ти щитом, і куля влетіла тобі не в голову, а в груди, чи в шию, чи в живіт... В наших умовах це лише відстрочка, та ще й дуже коротка. Ось іще один із наших повалився на землю, намагаючись затулити дірку. Ми з Тарасом, нашим медиком-студентом (в першу чергу — медиком), беремо в руки щити і пробиваємося вперед. До нас приєднуються іще двоє з носилками. Одного я знаю — Остап, із місцевих, постійно тлумачить щось про сайєнтологію та спіритизм, показує нам свої талісмани. Взагалі він смерті, я так зрозумів, не боїться, тому й лізе під кулі.

Минувши перший кордон, починаємо пробиватися до пораненого. Хлопці з-за барикад намагаються кидати перед нами саморобні димові шашки, але їхнього диму замало, щоб повністю приховати нас. Дехто додумався жбурляти вперед підпалені шини, щоб вони котилися якомога далі, але перший же камінчик на їхньому шляху швидко їх зупиняє. Втім, навіть цього достатньо, аби куля пролетіла на кілька десятків сантиметрів збоку. Колись була така приказка: зі щитом, або на щиті. У нашому випадку — під щитом, щоб не добили пораненого, поки будемо його нести. І вже коли Тарас закінчив перев'язувати нашого клієнта, а хлопці затягнули його на носилки, об мій щит з іншого боку щось прилетіло. Щось важке, але невеличке. Я спочатку не зрозумів, але коли ця штуковина закотилася мені за щит... Схожа на шокову гранату, тільки обмотана скотчем із цвяхами. Рефлекторно потягнувся, щоб відкинути, але не встиг.

Вибух був настільки сильним, що нас розкидало, наче конфетті. Я не запам'ятав момент свого приземлення. Пам'ятаю лише, що було дуже боляче, а в голові починало шуміти. Останнє, що я встиг побачити перед своєю смертю, це якийсь плакат на землі із анонсами мультиків. Що ж, принаймні тепер я на власному досвіді зможу перевірити теорію про Рай, Чистилище та Пекло, можливо потім наб'ю там пику Остапові за його брехливі розповіді. Але потім для мене не стало нічого...

Відчуття поверталися повільно. Спочатку було просто неприємно. Потім був біль, сильний біль, мене кудись везли, знову біль, і черговий сеанс безпам'ятства. Удруге я отямився значно швидше. Біль у грудях нікуди не подівся, але щойно я це зрозумів, як мені одразу стало значно спокійніше. Я все ще живий, суччі діти!

Можна з чистою совістю зітхнути з полегшенням і розслабитися — тепер від мене нічого не залежить. Скоріш за все мене встигли підібрати медики, що я вважав справжнім чудом. Я на першому курсі жив біля станції швидкої допомоги й мав змогу кілька разів бачити їхні заїзди. Враховуючи характер моїх ран, я дав би собі один шанс із десяти, що мене змогли б врятувати. А що сталося із хлопцями? Дідько, та нас же там розстріляли! Хоча ні, карета швидкої на площу проїхати не могла, значить мене встигли затягнути за барикади, і вже звідти відправили до шпиталю. Самотужки тягнути пораненого і водночас прикриватися щитом неможливо, значить хлопці вижили! І головне — мене змогли утримати на цьому світі до приїзду лікарів. І нехай хом'як із жабою в моїй душі йдуть лісом — поставлю могорич усім своїм рятівникам. Ось такі вони — Герої!

А тим часом до мене поверталися відчуття. Усе тіло заніміло, дихати було важко, ніби мене живцем залили в цемент. Я намагався сфокусувати зір, але виходило погано: образи були дуже розпливчаті, наче я кілька місяців безвилазно сидів перед старим пузатим монітором. Звісно, у мене були деякі проблеми із зором, але ж не настільки! Я й окулярами ще покористуватися не встиг! З іншого боку — це можуть бути наслідки моєї травми. Ну що ж, не буду скаржитися на свій другий шанс, але такий зір і затерпле тіло наштовхують на не дуже приємні роздуми. Скоріше б уже лікар підійшов...

Повернути голову також не вдалося — м'язи в тому місці абсолютно не відчувалися. Замість цього я зміг трохи вигнутися всім тілом і, здається, щось зачепив. Збоку одразу ж почувся шум і переді мною з'явився розпливчатий силует синюватого відтінку. Я спочатку подумав, що це такий холодильник на колесах, але щось у ньому було не так...

— Агов! Чуєш мене? — сказав до мене цей 'холодильник'.

— Чую. Погано, але чую. І не бачу нічого.

— Ну, бачити ти зможеш ще не скоро, — у голосі з'явилися сумні нотки. — Твій ковпак, розбитий ущент, а новий Чух привезе лише завтра.

— Який ще ковпак? Ну добре, все це почекає... Ви батькам моїм не подзвонили?

— Батькам? — медсестра, а це могла бути тільки вона, бо голос дуже молодий, замовкла на цілу хвилину. — Що ти пам'ятаєш останнє?

В цей момент я подумав, що мені варто притримати язик, бо коли почнуть розбиратися з причинами мого падіння, то мене можуть чекати проблеми не тільки в університеті, але й вдома, і у міліції. Краще прикинуся дурником, а там уже видно буде.

— Ну... Я падаю. Арматура. Удар. Боляче. А далі все як в тумані. А що взагалі сталося?

— Нічого-нічого. — одразу ж захвилювалася медсестра. — Усе буде добре. Чекай тут і нікуди не зникай.

— Та куди ж я дінусь?

Холодильник розвернувся і під звук електромотора швидко зник з поля зору. Цікаво, невже в нашій країні замість живого персоналу увели астродроїдів із 'Зоряних війн'? І це при тому, що цей 'холодильник' крутився і ворушив корпусом, наче той був зроблений із гуми. А те, наскільки легко й невимушено він рухався — здається ще ніхто не зміг досягнути в робототехніці такого результату.

У своїх роздумах я не помітив, як медсестра повернулася з кимось, напевно ще одного 'холодильника' привела з собою, і тепер вони удвох, а може й втрьох тихо шушукалися у мене за спиною. Повернутися я не міг, бо боявся знову щось зачепити. І дійсно — незабаром вони обидва зупинилися переді мною: синій і коричневий холодильник. Коричневий був нижчим, але значно ширшим і виглядав масивнішим. Ох і не подобається мені усе це...

— Дасті, розкажи мені, як ти впав? — почувся хриплуватий голос коричневого.

— Дасті?! — так, щось мені це не дуже подобається. — Це ви до мене, чи тут є ще хтось, кого я не бачу?

— До тебе, до тебе. Можеш описати своє падіння?

— Е-е-е... — ні, тут точно щось не так. — Не впевнений. Пам'ятаю лише, як мене насадило на залізяки. А що?

— Нічого. Ти пам'ятаєш своїх батьків?

— Ну... — треба все заперечувати, доки я не дізнаюся більше. — Батько працює в... А мама... Не пам'ятаю. Стривайте, я ж мав їм подзвонити! У мене десь обов'язково має бути їхній телефон!

— Дастін, тобі нікуди дзвонити. — перебив мене 'коричневий'. — Ти вже десять років живеш тут, у Кривій лопаті. А щодо твоїх батьків... Дотті тобі все розкаже потім, коли тебе підлатають. Сподіваюся за цей тиждень ти встигнеш стати на крило, бо мені доведеться шукати нового працівника.

Не кажучи більше ні слова, 'коричневий' виїхав із приміщення. Цікаво виходить: я вже десять років живу невідомо-де, спілкуюся із живими 'холодильниками', маю інше ім'я, і за тиждень маю 'стати на крило'. Або мене з кимось плутають, або... Ні, це нісенітниці! Звісно я останнім часом захоплювався різноманітними книгами про потраплянців, але ж усе — це вигадки! Чи ні?

Трохи покрутивши очима навколо, я помітив одну цікаву річ — у мене перед носом стирчить якась погнута штуковина і, якщо мої відчуття мене не обманюють, воно в мене чухається! Як би мені туди дотягнутися... Поки я ворушився, до мене повернувся синій холодильничок із позивним Дотті.

— Пробачте... Дотті, так? Можете мені почухати там, спереду? Бо дуже вже муляє.

— Так, звісно.

Дотті без усякого ентузіазму дістала звідкись віник і взялася замітати ним мій... Ніс?! Так, це був мій ніс. Я це зрозумів тоді, коли щетина віника потрапила в повітрозбірник і я з гуркотом пчихнув полум'ям із вихлопних труб, що стирчали з боків. Ну що ж, можу себе поздоровити, я — літак. І, судячи з пошкоджень, які дуже нагадували отримані моїм рідним тілом — попередній власник корпусу свого падіння не пережив. Звісно, гріх скаржитись, але я перші кілька хвилин був у шоку, поки Дотті не вперіщила мене віником по голові, чи що там мені її заміняє...

— Ай! За що?

— За те, що змусив нас хвилюватися! — почав кричати на мене холодильничок, намагаючись нависнути наді мною, і продовжуючи бити мене. — За те, що не послухався мене! За те, що...

— А ну тихо! — не витримав я, знову виплюнувши полум'я із труб. — Я не знаю, що це тіло накоїло раніше. Але поки я не вирішу, що то була моя провина — ти не будеш зривати свою злість на мені.

— А якщо я не послухаюсь? — хмикнула Дотті, помахуючи віником.

— Я знайду спосіб тобі віддячити потім, коли повернуся до норми.

— Удаєш із себе злопам'ятного? — уже не так упевнено поцікавився холодильничок.

— Просто злий, і з хорошою пам'яттю. Якщо вже ми перейшли на 'ти' — може розкажеш мені, як я тут опинився?

Історія мого попередника виявилася доволі оригінальною: хлопець хотів щось комусь довести, і взявся літати кружляти навколо селища, почався дощ, гроза потрапила в Дастіна, і той улетів у крону дерева. Цілком можливо, що саме блискавка стала причиною мого потрапляння сюди.

Дастін в був звичайним одномоторним сільськогосподарським літаком, працював на трьох навколишніх фермах, розпилюючи добрива або хімікати. А того року він захопився повітряним спортом і до сьогоднішнього дня залишався головним болем усіх жителів селища. Усього в селі було три літаки: він, Шаровань — знову наркоман, фанат хімії, справжнє ім'я якого вже всі забули, та капітан Райлі, або просто Капітан — інвалід війни. Характер хлопця Дотті описати не змогла, але на її думку я вів себе значно спокійніше за минулого Дастіна.

На жаль, нормально нам поговорити не вдалося — біль у всьому тілі/корпусі ніяк не давав мені зосередитись і ставав дедалі сильнішим. Помітивши це, Дотті сказала, що дасть мені снодійне й підійде до мене завтра, коли Чух привезе потрібні для мого ремонту запчастини. Погодившись, що це найкращий варіант, я віддався на волю найкращого механіка в окрузі й незабаром сопів в обидві труби.

Я не пам'ятаю, що мені снилося, але сон точно мав автомобільну тематику.

Прокинувся я від сонячного світла, що світило мені в очі прямо крізь вікно. Поки я думав, що має знаходитись в моїй кабіні, двері в ангар відчинилися, і щось велике й зелене мало не знесло мене до стіни.

— Здоров-був Дасті! — прохрипів задиханий бензовоз, скидаючи на підлогу якісь ящики. — Як ти тут?

— Нормально, тільки з пам'яттю не все в порядку. До речі — як тебе звати?

— Е-е-е. — здоровань так витріщився на мене, що мені навіть окуляри не були потрібні, аби це помітити. — Як же? Це ж я! Пам'ятаєш мене?

— Ні, Чух, не пам'ятаю. Але тепер пам'ятатиму.

— Хвилинку! Як же це ти мене не пам'ятаєш, якщо назвав мене по імені?

— Здогадався. Мені Дотті, здається, вчора казала, що ти за запчастинами поїхав.

— Ох, як же тепер... Невже нічого не пам'ятаєш? — знітився бензовоз.

— Добре, що ще говорити не розучився. — буркнув я, розмірковуючи тим часом над своєю лінією поведінки із Чухом — цей здоровань одразу мені сподобався. — Але подивися на це з іншого боку: у мене зникли шкідливі звички...

— Правильно! І як я раніше про це не подумав?!

— І з'явилися нові! — закінчив я фразу.

— Ось! Тепер я бачу, що це ти, Дасті! — він буцнув мене бампером, від чого я знову ледве не звалився на землю.

Поки Чух розказував мені про життя в селищі, я вже почав здогадуватися про всесвіт, в який потрапив. Розпитуючи здорованя про все на світі, ми дочекалися появи Дотті, яка одразу ж одягла на мене новий ковпак кабіни, після чого мій зір одразу ж покращився. Як я й підозрював, механік виявилася звичайним вантажним каром, вила в якої згиналися не гірше за людські руки. Тепер, коли я зміг подивитися на себе в дзеркало, усі мої підозри остаточно підтвердилися і я від душі вилаявся. Довго лаявся, хвилин п'ять. Нарешті я помітив, що обоє присутніх дивляться на мене з відкритими ротами. Першою отямилася Дотті й погрозила заварити мені всі повітрозбірники, якщо я вирішу повторити такий спіч привселюдно.

Поки механік виправляла мій погнутий корпус, я розмірковував над ситуацією, в якій опинився. А опинився я в тілі головного героя мультфільму 'ЛіТачки', трейлери якого вже давно крутяться в інтернеті. Не скажу, що це погано, все ж я в дитинстві всерйоз захоплювався авіамоделізмом, а після появи комп'ютера серйозно підсів на симулятори. Я був би навіть радий, якби не кілька 'але'. По-перше, обставини мого потрапляння сюди, а особливо вираз обличчя тієї дитини, натякають на те, що цю послугу для мене зробили не просто так, і очікується якийсь результат. По-друге, головному герою доведеться взяти участь у гонках і, як я підозрюю — перемогти. А творці мультфільму просто не могли не придумати якихось перешкод на шляху до успіху. Що ж, доведеться повторити шлях оригінала і, по можливості, насолоджуватися новим життям. Я завжди мріяв про якусь пригоду в житті, і ось — я її отримав! Треба тільки бути готовим до різноманітних несподіванок.

Що я знаю? Трейлери багато не показують, але точно знаю, що будуть проблеми десь в океані, і зустріч із паровозом у залізничному тунелі. Учасників гонки я впізнаю і так, але перед цим доведеться відшукати про них усе, що тільки вдасться: сильні й слабкі сторони, тактика, характеристики... Переглянути маршрут траси і знайти проблемні ділянки, де в оригінала могли виникнути проблеми. Дасті боявся висоти — у мене таких проблем бути не повинно. Усунути всі недоліки конструкції, прибрати все зайве, максимально полегшити корпус, роздобути нормальні запчастини. І головне — виробити для себе образ справжнього Дасті: доброго і чуйного хлопця, який завжди прийде на допомогу. Допомогу? Точно — там десь має бути момент, коли доведеться допомагати одному з учасників. Що ще? Для початку — достатньо, а там буде видно. І починати треба вже зараз.