Турбогвинтовий

Турбоґвинтовий

Назва: Турбоґвинтовий

Автор: Слав

Фандом: Літачки ( 2013 р.) мультфільм

Персонажі / Пейрінг: Дасті, Дотті, Чух, Капітан, та ін. Дасті/Ішані

Жанр: пригоди, потраплянець

Попередження: ненормативна лексика, насильство.

Рейтинг: R

Розмір: Максі

Статус: Завершено

Дисклеймер: Walt Disney Pictures

Розміщення: де хочете, тільки скиньте посилання.

Глава 1

Іроди! Падлюки! Приблизно так можна коротко передати зміст усіх моїх думок в останні хвилини життя. Не знаю, за що доля мене так покарала, але з того моменту, як я приїхав на барикади — я постійно потрапляю у якісь халепи. І остання з них зараз якраз стоїть на іншому боці вулиці й цілиться у наших хлопців із автомата! Я їх одразу впізнав по штанях — такий відбиток на сідницях буває лише після ящиків у нашому курені. Я вкотре переконався, що сідати за вечерю біля одного багаття, не познайомившись попередньо зі своїми сусідами — дуже погана ідея. Схожі на наркоманів, ці типи майже годину крутилися в таборі, наче вишукуючи когось. Тепер до кінця життя матиму фобію на наркоманів. Треба було одразу доповісти про це нашому курінному, але ж без доказів...

І ось тепер ці докази розстрілюють нас, як мішені в тирі! Не рятують навіть саморобні щити й шоломи. Ну прикрився ти щитом, і куля влетіла тобі не в голову, а в груди, чи в шию, чи в живіт... В наших умовах це лише відстрочка, та ще й дуже коротка. Ось іще один із наших повалився на землю, намагаючись затулити дірку. Ми з Тарасом, нашим медиком-студентом (в першу чергу — медиком), беремо в руки щити і пробиваємося вперед. До нас приєднуються іще двоє з носилками. Одного я знаю — Остап, із місцевих, постійно тлумачить щось про сайєнтологію та спіритизм, показує нам свої талісмани. Взагалі він смерті, я так зрозумів, не боїться, тому й лізе під кулі.

Минувши перший кордон, починаємо пробиватися до пораненого. Хлопці з-за барикад намагаються кидати перед нами саморобні димові шашки, але їхнього диму замало, щоб повністю приховати нас. Дехто додумався жбурляти вперед підпалені шини, щоб вони котилися якомога далі, але перший же камінчик на їхньому шляху швидко їх зупиняє. Втім, навіть цього достатньо, аби куля пролетіла на кілька десятків сантиметрів збоку. Колись була така приказка: зі щитом, або на щиті. У нашому випадку — під щитом, щоб не добили пораненого, поки будемо його нести. І вже коли Тарас закінчив перев'язувати нашого клієнта, а хлопці затягнули його на носилки, об мій щит з іншого боку щось прилетіло. Щось важке, але невеличке. Я спочатку не зрозумів, але коли ця штуковина закотилася мені за щит... Схожа на шокову гранату, тільки обмотана скотчем із цвяхами. Рефлекторно потягнувся, щоб відкинути, але не встиг.

Вибух був настільки сильним, що нас розкидало, наче конфетті. Я не запам'ятав момент свого приземлення. Пам'ятаю лише, що було дуже боляче, а в голові починало шуміти. Останнє, що я встиг побачити перед своєю смертю, це якийсь плакат на землі із анонсами мультиків. Що ж, принаймні тепер я на власному досвіді зможу перевірити теорію про Рай, Чистилище та Пекло, можливо потім наб'ю там пику Остапові за його брехливі розповіді. Але потім для мене не стало нічого...

Відчуття поверталися повільно. Спочатку було просто неприємно. Потім був біль, сильний біль, мене кудись везли, знову біль, і черговий сеанс безпам'ятства. Удруге я отямився значно швидше. Біль у грудях нікуди не подівся, але щойно я це зрозумів, як мені одразу стало значно спокійніше. Я все ще живий, суччі діти!

Можна з чистою совістю зітхнути з полегшенням і розслабитися — тепер від мене нічого не залежить. Скоріш за все мене встигли підібрати медики, що я вважав справжнім чудом. Я на першому курсі жив біля станції швидкої допомоги й мав змогу кілька разів бачити їхні заїзди. Враховуючи характер моїх ран, я дав би собі один шанс із десяти, що мене змогли б врятувати. А що сталося із хлопцями? Дідько, та нас же там розстріляли! Хоча ні, карета швидкої на площу проїхати не могла, значить мене встигли затягнути за барикади, і вже звідти відправили до шпиталю. Самотужки тягнути пораненого і водночас прикриватися щитом неможливо, значить хлопці вижили! І головне — мене змогли утримати на цьому світі до приїзду лікарів. І нехай хом'як із жабою в моїй душі йдуть лісом — поставлю могорич усім своїм рятівникам. Ось такі вони — Герої!

А тим часом до мене поверталися відчуття. Усе тіло заніміло, дихати було важко, ніби мене живцем залили в цемент. Я намагався сфокусувати зір, але виходило погано: образи були дуже розпливчаті, наче я кілька місяців безвилазно сидів перед старим пузатим монітором. Звісно, у мене були деякі проблеми із зором, але ж не настільки! Я й окулярами ще покористуватися не встиг! З іншого боку — це можуть бути наслідки моєї травми. Ну що ж, не буду скаржитися на свій другий шанс, але такий зір і затерпле тіло наштовхують на не дуже приємні роздуми. Скоріше б уже лікар підійшов...

Повернути голову також не вдалося — м'язи в тому місці абсолютно не відчувалися. Замість цього я зміг трохи вигнутися всім тілом і, здається, щось зачепив. Збоку одразу ж почувся шум і переді мною з'явився розпливчатий силует синюватого відтінку. Я спочатку подумав, що це такий холодильник на колесах, але щось у ньому було не так...

— Агов! Чуєш мене? — сказав до мене цей 'холодильник'.

— Чую. Погано, але чую. І не бачу нічого.

— Ну, бачити ти зможеш ще не скоро, — у голосі з'явилися сумні нотки. — Твій ковпак, розбитий ущент, а новий Чух привезе лише завтра.

— Який ще ковпак? Ну добре, все це почекає... Ви батькам моїм не подзвонили?

— Батькам? — медсестра, а це могла бути тільки вона, бо голос дуже молодий, замовкла на цілу хвилину. — Що ти пам'ятаєш останнє?

В цей момент я подумав, що мені варто притримати язик, бо коли почнуть розбиратися з причинами мого падіння, то мене можуть чекати проблеми не тільки в університеті, але й вдома, і у міліції. Краще прикинуся дурником, а там уже видно буде.

— Ну... Я падаю. Арматура. Удар. Боляче. А далі все як в тумані. А що взагалі сталося?

— Нічого-нічого. — одразу ж захвилювалася медсестра. — Усе буде добре. Чекай тут і нікуди не зникай.

— Та куди ж я дінусь?

Холодильник розвернувся і під звук електромотора швидко зник з поля зору. Цікаво, невже в нашій країні замість живого персоналу увели астродроїдів із 'Зоряних війн'? І це при тому, що цей 'холодильник' крутився і ворушив корпусом, наче той був зроблений із гуми. А те, наскільки легко й невимушено він рухався — здається ще ніхто не зміг досягнути в робототехніці такого результату.

У своїх роздумах я не помітив, як медсестра повернулася з кимось, напевно ще одного 'холодильника' привела з собою, і тепер вони удвох, а може й втрьох тихо шушукалися у мене за спиною. Повернутися я не міг, бо боявся знову щось зачепити. І дійсно — незабаром вони обидва зупинилися переді мною: синій і коричневий холодильник. Коричневий був нижчим, але значно ширшим і виглядав масивнішим. Ох і не подобається мені усе це...

— Дасті, розкажи мені, як ти впав? — почувся хриплуватий голос коричневого.

— Дасті?! — так, щось мені це не дуже подобається. — Це ви до мене, чи тут є ще хтось, кого я не бачу?

— До тебе, до тебе. Можеш описати своє падіння?

— Е-е-е... — ні, тут точно щось не так. — Не впевнений. Пам'ятаю лише, як мене насадило на залізяки. А що?

— Нічого. Ти пам'ятаєш своїх батьків?

— Ну... — треба все заперечувати, доки я не дізнаюся більше. — Батько працює в... А мама... Не пам'ятаю. Стривайте, я ж мав їм подзвонити! У мене десь обов'язково має бути їхній телефон!

— Дастін, тобі нікуди дзвонити. — перебив мене 'коричневий'. — Ти вже десять років живеш тут, у Кривій лопаті. А щодо твоїх батьків... Дотті тобі все розкаже потім, коли тебе підлатають. Сподіваюся за цей тиждень ти встигнеш стати на крило, бо мені доведеться шукати нового працівника.

Не кажучи більше ні слова, 'коричневий' виїхав із приміщення. Цікаво виходить: я вже десять років живу невідомо-де, спілкуюся із живими 'холодильниками', маю інше ім'я, і за тиждень маю 'стати на крило'. Або мене з кимось плутають, або... Ні, це нісенітниці! Звісно я останнім часом захоплювався різноманітними книгами про потраплянців, але ж усе — це вигадки! Чи ні?

Трохи покрутивши очима навколо, я помітив одну цікаву річ — у мене перед носом стирчить якась погнута штуковина і, якщо мої відчуття мене не обманюють, воно в мене чухається! Як би мені туди дотягнутися... Поки я ворушився, до мене повернувся синій холодильничок із позивним Дотті.

— Пробачте... Дотті, так? Можете мені почухати там, спереду? Бо дуже вже муляє.

— Так, звісно.

Дотті без усякого ентузіазму дістала звідкись віник і взялася замітати ним мій... Ніс?! Так, це був мій ніс. Я це зрозумів тоді, коли щетина віника потрапила в повітрозбірник і я з гуркотом пчихнув полум'ям із вихлопних труб, що стирчали з боків. Ну що ж, можу себе поздоровити, я — літак. І, судячи з пошкоджень, які дуже нагадували отримані моїм рідним тілом — попередній власник корпусу свого падіння не пережив. Звісно, гріх скаржитись, але я перші кілька хвилин був у шоку, поки Дотті не вперіщила мене віником по голові, чи що там мені її заміняє...

— Ай! За що?

— За те, що змусив нас хвилюватися! — почав кричати на мене холодильничок, намагаючись нависнути наді мною, і продовжуючи бити мене. — За те, що не послухався мене! За те, що...

— А ну тихо! — не витримав я, знову виплюнувши полум'я із труб. — Я не знаю, що це тіло накоїло раніше. Але поки я не вирішу, що то була моя провина — ти не будеш зривати свою злість на мені.

— А якщо я не послухаюсь? — хмикнула Дотті, помахуючи віником.

— Я знайду спосіб тобі віддячити потім, коли повернуся до норми.

— Удаєш із себе злопам'ятного? — уже не так упевнено поцікавився холодильничок.

— Просто злий, і з хорошою пам'яттю. Якщо вже ми перейшли на 'ти' — може розкажеш мені, як я тут опинився?

Історія мого попередника виявилася доволі оригінальною: хлопець хотів щось комусь довести, і взявся літати кружляти навколо селища, почався дощ, гроза потрапила в Дастіна, і той улетів у крону дерева. Цілком можливо, що саме блискавка стала причиною мого потрапляння сюди.

Дастін в був звичайним одномоторним сільськогосподарським літаком, працював на трьох навколишніх фермах, розпилюючи добрива або хімікати. А того року він захопився повітряним спортом і до сьогоднішнього дня залишався головним болем усіх жителів селища. Усього в селі було три літаки: він, Шаровань — знову наркоман, фанат хімії, справжнє ім'я якого вже всі забули, та капітан Райлі, або просто Капітан — інвалід війни. Характер хлопця Дотті описати не змогла, але на її думку я вів себе значно спокійніше за минулого Дастіна.

На жаль, нормально нам поговорити не вдалося — біль у всьому тілі/корпусі ніяк не давав мені зосередитись і ставав дедалі сильнішим. Помітивши це, Дотті сказала, що дасть мені снодійне й підійде до мене завтра, коли Чух привезе потрібні для мого ремонту запчастини. Погодившись, що це найкращий варіант, я віддався на волю найкращого механіка в окрузі й незабаром сопів в обидві труби.

Я не пам'ятаю, що мені снилося, але сон точно мав автомобільну тематику.

Прокинувся я від сонячного світла, що світило мені в очі прямо крізь вікно. Поки я думав, що має знаходитись в моїй кабіні, двері в ангар відчинилися, і щось велике й зелене мало не знесло мене до стіни.

— Здоров-був Дасті! — прохрипів задиханий бензовоз, скидаючи на підлогу якісь ящики. — Як ти тут?

— Нормально, тільки з пам'яттю не все в порядку. До речі — як тебе звати?

— Е-е-е. — здоровань так витріщився на мене, що мені навіть окуляри не були потрібні, аби це помітити. — Як же? Це ж я! Пам'ятаєш мене?

— Ні, Чух, не пам'ятаю. Але тепер пам'ятатиму.

— Хвилинку! Як же це ти мене не пам'ятаєш, якщо назвав мене по імені?

— Здогадався. Мені Дотті, здається, вчора казала, що ти за запчастинами поїхав.

— Ох, як же тепер... Невже нічого не пам'ятаєш? — знітився бензовоз.

— Добре, що ще говорити не розучився. — буркнув я, розмірковуючи тим часом над своєю лінією поведінки із Чухом — цей здоровань одразу мені сподобався. — Але подивися на це з іншого боку: у мене зникли шкідливі звички...

— Правильно! І як я раніше про це не подумав?!

— І з'явилися нові! — закінчив я фразу.

— Ось! Тепер я бачу, що це ти, Дасті! — він буцнув мене бампером, від чого я знову ледве не звалився на землю.

Поки Чух розказував мені про життя в селищі, я вже почав здогадуватися про всесвіт, в який потрапив. Розпитуючи здорованя про все на світі, ми дочекалися появи Дотті, яка одразу ж одягла на мене новий ковпак кабіни, після чого мій зір одразу ж покращився. Як я й підозрював, механік виявилася звичайним вантажним каром, вила в якої згиналися не гірше за людські руки. Тепер, коли я зміг подивитися на себе в дзеркало, усі мої підозри остаточно підтвердилися і я від душі вилаявся. Довго лаявся, хвилин п'ять. Нарешті я помітив, що обоє присутніх дивляться на мене з відкритими ротами. Першою отямилася Дотті й погрозила заварити мені всі повітрозбірники, якщо я вирішу повторити такий спіч привселюдно.

Поки механік виправляла мій погнутий корпус, я розмірковував над ситуацією, в якій опинився. А опинився я в тілі головного героя мультфільму 'ЛіТачки', трейлери якого вже давно крутяться в інтернеті. Не скажу, що це погано, все ж я в дитинстві всерйоз захоплювався авіамоделізмом, а після появи комп'ютера серйозно підсів на симулятори. Я був би навіть радий, якби не кілька 'але'. По-перше, обставини мого потрапляння сюди, а особливо вираз обличчя тієї дитини, натякають на те, що цю послугу для мене зробили не просто так, і очікується якийсь результат. По-друге, головному герою доведеться взяти участь у гонках і, як я підозрюю — перемогти. А творці мультфільму просто не могли не придумати якихось перешкод на шляху до успіху. Що ж, доведеться повторити шлях оригінала і, по можливості, насолоджуватися новим життям. Я завжди мріяв про якусь пригоду в житті, і ось — я її отримав! Треба тільки бути готовим до різноманітних несподіванок.

Що я знаю? Трейлери багато не показують, але точно знаю, що будуть проблеми десь в океані, і зустріч із паровозом у залізничному тунелі. Учасників гонки я впізнаю і так, але перед цим доведеться відшукати про них усе, що тільки вдасться: сильні й слабкі сторони, тактика, характеристики... Переглянути маршрут траси і знайти проблемні ділянки, де в оригінала могли виникнути проблеми. Дасті боявся висоти — у мене таких проблем бути не повинно. Усунути всі недоліки конструкції, прибрати все зайве, максимально полегшити корпус, роздобути нормальні запчастини. І головне — виробити для себе образ справжнього Дасті: доброго і чуйного хлопця, який завжди прийде на допомогу. Допомогу? Точно — там десь має бути момент, коли доведеться допомагати одному з учасників. Що ще? Для початку — достатньо, а там буде видно. І починати треба вже зараз.

— Дотті, а коли я зможу піднятися в повітря?

— От сьогодні й піднімешся, якщо не будеш мене відволікати, — вона стукнула мене ключем у голову, ну не можу я сприймати інакше кабіну, і знову взялася знімати обшивку з крил.

— Слухай, Чух, розкажеш мені про моє минуле? Може тоді я зможу швидше повернутися до норми.

— Звісно! Як тільки закінчиш — приходь, побалакаємо! — але Дотті щось в його словах не сподобалося і вона повернулася в його бік. — Ой, щось я тут засидівся. Ну все, я поїхав! Бувайте!

І Чух злиняв, залишивши мене наодинці з механіком. Роботи й справді було небагато, однак кожен дотик до пошкодженої деталі викликав біль. Найбільше пошкодження були під двигуном в місці, де крило кріпиться до фюзеляжу. Дотті одразу сказала, що поки це місце не заживе, хоча як метал може заживати сам по собі — я не розумію, мені не можна перенапружуватися. Тоді я спитав у неї, чи можна підняти крило вище, і подумки схрестив пальці. Ні, краще скажу: 'схрестив крила' — пора вже звикати. Займаючись авіамоделізмом я добре знав, що розташування крила впливає на повітряний опір, і достатньо трішечки його підняти, щоб швидкість зросла. А якщо зробити перехід від фюзеляжу до крила плавним — взагалі прекрасно. Треба обов'язково вмовити Дотті зробити це.

Трохи подумавши, подивившись на мою замислену пику, дівчина погодилась але поставила вимогу, щоб я більше ніколи не вдавався до дурниць, не попередивши перед цим її. Потім був автоген, кілька хвилин болю і нові відчуття увірвалися в мою бідну голову. На новому місці крила стали значно більш чутливі й рухливі. Напевно пошкоджена ділянка якось перебивала їхній зв'язок із рештою корпусу. Я не хвилювався про те, що після такої перестановки можуть виникнути проблеми — тіло для мене нове, і я буду звикати вже до хорошої аеродинаміки, а не починатиму свій шлях з нуля. А поки механік вправляла мені шасі, я подумав одягнути на колеса обтічники. Знаю — зайва вага, але навіть кілька кілометрів на годину в такому разі будуть для мене неабияким плюсом.

Коли все було закінчено, мені довелося заново вчитися літати. Крутити рулями і навіть кивати носом я і так вмію, а от із двигуном виникли деякі проблеми — моє минуле тіло просто не мало такого органу, а його розташування було незвичним. Тому спочатку я ніяк не міг себе змусити навіть завести його. Все, чого я домігся після цілої години спроб — черговий факел вогню з труб. Очевидно мій жарт про забуті навики комусь на небі здався не дуже смішним. Довелося Дотті виштовхати мене надвір, а самій бігти за Шарованем. Я, вже маючи гіркий досвід спілкування із наркоманами, не збирався його чекати, а з усіх сил намагався відчути і запустити цей клятий двигун. О, здається він смикнувся. Ще разок! Так-так-так, не зупиняємося! Та-а-а-а-ак!

Двигун завівся і я зі свистом почав гасати по злітній смузі. Закінчилося тим, що я ледве зумів зупинитися до її кінця — з гальмами я працювати ще не навчився. І, як казав один невдаха: не було б щастя, та нещастя підсобило — я зумів відчути у хвостовому колесі маленький маневровий моторчик, і тепер міг спокійно кататися по землі, не заводячи двигун.

Ще кілька разів побігавши по смузі, я все краще освоювався із тілом і, нарешті, відчув себе готовим до нових подвигів. Ставши в самому кінці, я запустив двигун і, дочекавшись повних обертів, відпустив гальма. Я ще встиг помітити, як з-за рогу на подвір'я перед ангаром вискакує Дотті у супроводі якогось задрипаного біплана, коли мої колеса відірвалися від землі, і я піднявся у повітря. Навряд чи я міг би передати словами ті відчуття та емоції, які я пережив у цей момент. Напевно мій крик чули аж на землі. Але мені на все це було начхати — я летів!

Через хвилину я зрозумів, що мені навіть не доведеться ні до чого звикати. Усі рефлекси і навики тіла нікуди не зникли, однак нові відчуття збивали з пантелику, і іноді було важко розібратися у правильній послідовності дій. Однак знайшлися й відмінності. Очевидно попередній власник тіла рідко виводив двигун на максимальну потужність і зараз я відчував, що в мене під капотом стає гаряче. Водночас я не відчував під крилами достатньо опори і прагнув летіти швидше, змушуючи турбіну під капотом нагріватися ще сильніше. Для моєї людської частини це нагадувало плавання в річці проти течії, коли вода під тобою розступається і тебе затягує все глибше й глибше, а єдиний спосіб не потонути — гребти щораз сильніше. Ще одним стимулом до прискорення став уже знайомий мені біплан-наркоман, що піднявся в повітря слідом за мною. Я ж чимдуж рвонув від нього і кілька хвилин мусив крутитися над селом, не дозволяючи цьому ненормальному до мене наблизитись. Відчуваючи, що в мене під капотом зараз щось заклинить, я зважився на ризик і, зробивши гірку, дав біплану підійти ближче, після чого розвернувся й зі зниженням увійшов в піке, цілячись у доріжку біля свого ангару. Прийом був ризикований, але панічний страх перед задрипаним літаком перекривав усе, і я продовжував спуск, доки до землі не залишилася якась сотня метрів. Черкаючи колесами кукурудзу, я майже влетів у свій ангар, захлопнувши за собою ворота крилом. У віконце я бачив, як Дотті про щось розмовляє зі Шарованем. Потім були вмовляння відчинити, погрози, благання, і багато-багато хвилин спостерігання за ненормальним літаком на подвір'ї.

* * *

Дотті була вражена поведінкою свого приятеля. Ні, вона була шокована! Схоже блискавка не тільки вибила дур з його голови, але й спалила залишки здорового глузду. Ну невже дійсно можна так панічно боятися цього старого добрягу? При чому було добре видно, що Дасті не симулює — вона усі його трюки давно знала, і якби не ці очі за склом ковпака — вона б подумала, що перед нею зовсім інший літак.

— Схоже я тут зайвий. Що ж, не буду вам заважати? — і біплан тихенько злиняв, залишивши після себе цілу калюжу смердючої хімії.

— Дастін, негайно відкривай! — Дотті навіть не почула сказаного, продовжуючи гамселити гайковим ключем по воротах. — Я тебе бити буду!

— Нехай спочатку він зникне! — почулося з того боку воріт.

— А ну швидко відчиняй, негідник! Ну нарешті! — Дотті увалилася в ангар, щойно клацнув замок, і знову почала бити ключем, тільки цього разу не ворота, а літака. — Що на тебе найшло, поганець?! Ти чому на свого рятівника накричав?

— Ай! Ні на кого я не кричав. Ай! Я взагалі тримався від нього якнайдалі.

— Справді?! А те, що я усі гаражі та ангари об'їхала, поки його шукала, ти забув? Може тобі розказати, з якої смердючої діри я його діставала цього разу, щоб допомогти тобі?!

— Послухай! — Дастін махнув крилом, відбиваючи ключ, і той мало не полетів їй в голову. — Вибач. Я дійсно вдячний тобі за допомогу. Якби ти його не привела, я б так і катався по землі, як інвалід. Але це не той чол... літак, присутність якого я зараз можу пережити.

— Що з тобою відбувається? — схвильовано під'їхала до нього Дотті. — Відколи в тебе потрапила та блискавка, ти сам не свій.

— Це важко пояснити. Мені здається, що я змінився. Не скажу, в який бік, але я це відчуваю. Усі ці речі, які мене оточують... — літак обвів крилом стіну з плакатами і полицю з сувенірами. — Вони здаються мені новими, наче я бачу їх уперше в житті. Так-само і з тобою, і з Чухом, і з цим смердючкою.

— Не смій! — знову почала Дотті, але тут до неї дійшов сенс почутого, і вона замовкла, вражена такими словами від близького друга.

— Я просто не пам'ятаю всіх вас. Навряд чи я тепер стану таким, як раніше. І краще ти це почуєш від мене зараз, ніж потім зрозумієш сама. Усе, тепер можеш мене бити, скільки побажаєш, — літак підчепив елероном ключ і подав його Дотті.

Дівчина подивилася на ключ, потім перевела погляд на Дасті. Ні, це був уже не Дастін. Він усе правильно сказав. Перед нею стояв зовсім інший літак, хоч і схожий на Дастіна, як дві краплі води. І тільки очі... Ні, у Дасті очі були блакитні, наче чисте небо, а в цього — сірі, як дощові хмари.

Виїжджаючи з ангара, Дотті не помітила сонячних зайчиків на іншому кінці поля, які міг би давати армійський бінокль.

* * *

Я відчуваю себе мерзотником. І міг же відшукати інший момент, щоб показати своє нутро, але ж ні — захотілося чесності. От і отримуй правду, з усіма її привілеями. Тепер у тебе немає друзів. Немає підтримки, яка так потрібна під час змагань. Хоча, кого я обманюю? Я від самого початку ставився до них як до ресурсу: потрібного, незамінного, але ресурсу. Ось і накрилися змагання мідним тазом. Ну все, досить займатися самокопанням — пора знову тренуватися, якщо я хочу завтра вийти на роботу.

Піднявшись у повітря, я взявся кружляти над Кривою лопатою, відпрацьовуючи різноманітні фігури пілотажу. Для початку я зробив кілька бочок, потім покрутився на віражах, а потім почав робити все підряд. Підйом на велику висоту не склав ніяких труднощів, окрім проблем із диханням. Уже на трьох тисячах метрів у мене в голові запаморочилося і я був змушений знизитись. Тепер доведеться шукати собі компресор, аби літати високо і швидко. Або, як варіант, взяти кілька уроків у Капітана, якщо він мене не пошле. На додачу в мене почала чухатися спина й боки, і я ніяк не міг себе почухати. Жах!

Заходячи в черговий віраж, я в черговий раз відчув, як моє крило провалюється крізь повітря. Ні, так далі літати небезпечно. Мені потрібна надійна опора, а не ці фігурні рейки, які помилково називають крилами. Та й у трейлері Дастін виглядав інакше. Доведеться якось налагоджувати стосунки з Дотті, щоб вона дістала щось нормальне. І обов'язково поміняти гвинт — мені не вистачає тяги. Ех, плани-плани-плани... Для початку треба хоча б навідатися до свого нового шефа стосовно своєї роботи, бо ще звільнять.

Знайти начальника вдалося швидше, ніж я думав. Маленький коричневий вантажник із погнутим капотом зараз сидів у своєму кабінеті/гаражі й читав якісь папери. Представився Білом. Мужиком він виявився хорошим, дав мені карту місцевості, щоб я не заблудився, і сказав, як відробляти сьогоднішній день. Для цього мені треба було почепити на себе стару поливалку, бо моя була розбита вщент, і покропити одну ділянку на краю поля. Також я попросився літати сам, а не в парі зі Шарованем, але шеф лише відмахнувся і сказав, що ми можемо літати хоч на капоті один в одного, аби норму виконували.

І знову мій курс лежить в гараж Дотті. Я сьогодні вже тричі пролітав повз нього, але так і не наважився заїхати. Тепер же мені доведеться зробити це. Та не встиг я постукати у ворота, як почувся гуркіт дизеля і з-за розу вискочив Чух.

— Фух, нарешті я тебе знайшов. Не знаєш, де Дотті? Я її цілий ранок шукаю.

— Це через мене. Розумієш, я ж вас усіх не пам'ятаю. Я спробував їй це пояснити. Напевно вона сприйняла це близько до мотора.

— Близько до мотора кажеш... — буркнув Чух, оглядаючи мене від носа до хвоста. — Ти дійсно змінився. Я думав, ти ніколи не подорослішаєш. Поїхали зі мною — буду повертати тебе до норми.

Чух повів мене до мого ангара й відкрив якусь прибудову з боку від поля, про існування якої я навіть не підозрював. На вигляд — звичайний сарай. Витягнувши звідти якийсь ящик, він дістав великий, просякнутий мастилом фотоальбом і почав гортати його з кінця.

— Ти захопився авіаспортом не просто так. Минулого року ми дивилися трансляцію відбіркового туру до навколосвітнього авіараллі, і там показали, як біля самого фінішу розбився один учасник під номером сорок шість. Як і твій батько — він був пожежником. Перед тією злощасною грозою я намагався відмовити тебе від польоту, але ти сказав, що хочеш довести до кінця те, чого не зміг сорок шостий. В пам'ять про свого батька.

— А де мій батько зараз?

— Загинув під час гасіння лісової пожежі, — зітхнув Чух, збираючись з думками. — Він виніс на своїх крилах двох туристів, що опинилися в пастці. Третього — не встиг. В заповіті було вказано, щоб тебе віддали вчитися на фермера. Напевно він боявся за тебе, щоб ти не повторив його долі.

— Ясно. — ми помовчали. — А як ви зі мною познайомилися?

— Ми з Дотті раніше просто ділили один гараж на двох, потім відкрили спільну майстерню. Ти завалився до нас мокрий і брудний одразу після прильоту і спитав, чи можна у нас переночувати. Ми залишили тебе в майстерні, але ти всю ніч крутився і вранці там був такий безлад, що навіть згадувати страшно. — Чух ледь помітно здригнувся і продовжив. — Ти потім цілий тиждень наводив лад і допомагав нам у господарстві, поки не влаштувався на роботу. Так ми й познайомилися.

— Дякую, що розказав. Але я все ще не знаю, як мені можна помиритися з Дотті.

— А ти спробуй просто розказати їй усе, не приховуючи нічого. Так, як ти це відчуваєш.

— Гадаєш допоможе? Сьогодні я вже спробував поговорити відверто і ось чим все закінчилося.

— А може справа в тім, що ти розказав їй не все? — Чух підморгнув мені, й поїхав до себе, а я так і стояв, дивлячись на фотографію великого літака.

Так ні до чого й не додумавшись, я кинув альбом на крило і знову поїхав у майстерню. Ворота, як і минулого разу, були закриті. Я постукав і став чекати. Через хвилину постукав знову. Так і не дочекавшись реакції, я взявся заглядати в запилені вікна, доки не почув якісь дивні звуки. Заглянувши на задній двір майстерні, я побачив те, чого ніяк не очікував — Дотті плакала! Як і в минулому житті, я підкрався до неї ззаду і тихенько став чекати, доки вона мене помітить. А вона не помічала. Я чув, як скрипить двірник на її лобовому склі, а під колесами вже стояла калюжа. Вирішивши, що більше мені чекати не варто, я поклав альбом поруч так, щоб вона це почула. Не почула? Ой, щось мені підказує, що буде боляче.

— Кхм! — я прочистив горлянку й одразу ж отримав по носі кинутим ключем.

— Не смій до мене підкрадатися!

— Вибач.

— Що, прийшов миритися? -в'їдливо поцікавилася Дотті, дістаючи новий ключ.

— Не зовсім. Хотів поставити собі поливалку.

— А це що? — вона подивилася на відкритий фотоальбом.

— Причина твоїх слі... Твого поганого настрою. — одразу ж поправився я, передчуваючи нові синяки. — Давай ти спочатку поставиш мені бризкалку, а вже потім будеш бити.

— Ну дивись — сам запропонував.

— А спинку мені почухаєш? — політ чергового ключа став відповіддю.

Установка нового обладнання пройшла дуже швидко, але болісно. Тепер я нагадую собі комп'ютер, в якого встромили непередбачений конструкцією і програмою пристрій. Відчуваючи себе удавом, який проковтнув телятко, я викотився із майстерні й поїхав на заправку. Дотті навіть не стала мене бити, побачивши мою скривлену пику. Моє прохання щодо пошуку нових крил було сприйнято зі здивуванням і навіть, як мені здалося, деяким схваленням. Сказавши залетіти до неї ввечері, Дотті відпустила мене на роботу, а сама тихенько підхопила альбом і зникла в підсобці.

Заливши в себе повний бак фосфатів, я зрозумів, що тепер мій шлях лежить тільки у спорт. Щодня тягати ТАКУ вагу може хіба що раб! Розганяючись по злітній смузі, я відчув, що мій двигун скоро почне грітися від такого навантаження. Оте відчуття, ніби крила провалюються крізь повітря, тепер стало особливо гострим. Ледве набравши висоту, я полетів до вказаної ділянки. Як би я не намагався, летіти рівно не виходило. Я навіть всерйоз став поважати свого попередника за ті рефлекси, що він мені залишив. Нарешті, дошкандибавши до поля, я відкрив кран і хвилин десять насолоджувався полегшенням, після чого плюнув вниз маслом і полетів додому. Ні, я розумію, що такі польоти можуть бути непоганим тренуванням, але ж я так салом заросту!

Повертаючись у Криву лопату я відчував деякий дискомфорт від того, що не можу покрутити головою, а в повітрі обмежений сектор огляду іноді буває смертельно небезпечним. Я не бачу, що відбувається у мене під крилами, або за спиною. Поки летів — разів десять мало не врізався в дерева, намагаючись зазирнути собі під крило. І так уже незручно — хоч дзеркала чіпляй. Хоча... Так, доведеться чіпляти дзеркала, як у мотоцикла — по обидва боки від кабіни.

Залетівши у свій ангар, я взявся шукати по полицях підручники чи книги, щоб більше дізнатися про анатомію літаків. На жаль, Дасті не був любителем почитати. Я взагалі не розумію, чим він жив, окрім спорту? Тут же нічого немає, навіть телевізора! Ось вона — відмінність між життям людини і машини. З одного боку, це добре бо повсякденних клопотів майже немає. Але відсутність книг... Довелося йти в місцеву школу. Вмовити вчительку дати мені потрібні книжки вдалося не одразу, бо вона не хотіла підходити до вікна, а я не міг відірватися від дерева, об яке було так приємно чухатися. Із цілої купи книг знайшовся лише один підручник по мехалогії (місцевий аналог біології), і після його перегляду залишилося більше питань, ніж відповідей. Знаєте, що мене найбільше вразило? Так от я вам зараз скажу: наніти! Славнозвісні нанороботи, мікроскопічні машини. Так, тут вони існують. При чому саме наніти складають основу всього живого на цій планеті. Тут вони виступають як аналог наших мікроорганізмів. З них же складається більшість частин усіх живих механізмів. Єдиною органікою були рослини, але тут була повна аналогія із нашим світом, тому і відмінність між флорою і фауною була дуже чітка. Читаю: 'Корпус більшості літаків має наступну будову: рама, двигун, повітрозабірники, вихлопна система, бак, кабіна, допоміжне обладнання, органи керування. У кабіні містяться мозок та очі...' Більше читати я не став, хвилюючись за свій здоровий глузд. Зосередився лише на схемах та малюнках. На жаль, мої підозри щодо рухомості голови/кабіни підтвердилися — дуже небагато машин взагалі могли похизуватися рухомою кабіною. Очевидно це недолік усіх літаків. Також я дізнався, що усі машини можуть користуватися знаряддями праці. І якщо люди беруть предмет, обхоплюючи його пальцями, то у машин це відбувалося за рахунок приклеювання до потрібної частини тіла: колеса, бампера, крила і т.д. Що ж, принаймні тепер я знаю, в якому напрямку мені слід розвиватися. Взагалі життя машин дуже нагадувало людське — для кожного явища або процесу тут був свій аналог. На жаль старий потертий підручник з мехалогії для дослідження нового світу не дуже підходив, а про такий предмет як культурологія місцева вчителька навіть уявлення не мала. Довелося читати усе підряд, по крихті збираючи знання цього всесвіту. Що тут ще... Стоп, а що це в кінці підручника? Правила з техніки безпеки? Цікаво-цікаво... Що, невже ніхто з машин не вміє плавати?! Мені ж доведеться летіти через океан! Значить треба подбати про власну плавучість і змонтувати на себе шноркель — не завадить у будь-якому випадку. Та й дихати щодня фосфатами мені не хочеться. Що ще мені може знадобитися? Ні, тут потрібна думка спеціаліста.

Наступними були книжки по історії. Тут справи вже йшли краще, але ніяких особливих відмінностей від відомої мені версії тут не знайшлося. Звісно треба було робити поправку на те, що людей тут не існувало в принципі. Але загалом усе йшло так само, як і в нас. Було дуже цікаво дивитися на фотографії Лінкольна, Біла Гейтса, Джорджа Буша... І головне — вони дійсно були на них схожі. Я очікував знайти якісь спільні риси зі своїм минулим обличчям, дивлячись на своє віддзеркалення у вікні, але таких не виявилося. Водночас я помітив деякі зміни у своїй зовнішності: корпус розширився, ковпак кабіни трохи витягнувся й спуск до хвоста став плавним. Усе, що в мене виросло, тепер було начисто позбавлене фарби, і страшенно чухалося! Цікаво, що на мене чекає далі? От би ще й двигун виріс, інакше я з такими формами взагалі піднятися не зможу! Добре, хоч Дотті попередив, бо могли б виникнути питання. Ой, як же хочеться їсти, аж у бакові бурчить... Треба подивитися, чим можна підзаправитись — може вдома в холодильнику щось є.

Їдучи додому я згадав, що так нічого і не дізнався про свою сім'ю. Не тутешню, а ту — з минулого життя. Оскільки більшість історичних фактів тут відповідали історії того світу, то була велика ймовірність того, що й адреса, й номери телефонів моєї сім'ї також залишаться незмінними.

Надворі вже був вечір, коли я завалився у свій ангар і був приємно здивований присутністю там Чуха, який намагався підключити саморобну антену до телевізора.

— О, ти дуже вчасно. Витягуй свої напої — будемо дивитися черговий етап відбіркового туру.

— Ну, не знаю. Я ще думав заглянути в майстерню, щоб Дотті подивилася до мене.

— Повернеться під вечір — вона поїхала за запчастинами. А мені сказала передати, щоб ти готував всі свої гроші. Ой! — Чух повернувся до мене, та й так і застиг з відкритим ротом. — Що це з тобою?

— Наслідки блискавки. Бачиш, як мене рознесло? — я покрутився перед ним. — Відчуваю себе вагітним на дев'ятому місяці.

— Що?!!! — від крику Чуха в мене аж у кабіні загуділо.

— Тихіше, я ж не серйозно.

— Ох, не жартуй так більше. О, починається! Давай, тягни своє пальне.

Обережно, аби не перекинути, витягнув із холодильника дві каністри і поклав їх перед телевізором, на якому вже розгорталися кадри повітряних баталій. Я ж дивився і намагався запам'ятати кожен віраж, кожен маневр, який виконували учасники. Зараз я до таких результатів не дотягну, як би не старався.

— Чух.

— Ну? — буркнув той, не відриваючись від своєї каністри.

— Будеш моїм тренером?

— Буль! Кхе-кхе-кхе! — заправник подавився пальним і знову витріщився на мене. — Ти серйозно? Після всього, що сталося?

— Так. Я маю довести до кінця те, що розпочав. Але цього разу я маю готуватися серйозно. Ти сам бачиш, що фермер з мене тепер ніякий. Якщо Дотті привезе щось путнє — у мене з'явиться шанс пройти відбір. То як?

— Ох, вмієш же ти зіпсувати настрій. Добре. Але більше ніяких польотів під час грози.

Отримавши від мене клятву більше не ризикувати без причини, Чух заспокоївся і одразу ж став критикувати кожного з учасників авіашоу. Уже під кінець передачі я зміг, нарешті, побачити вже відомих мені героїв: англієць-Бульдог, американець Громило та індійка Ішані. Усі троє були призерами численних авіаційних конкурсів і мали солідних спонсорів, тому конкуренція буде серйозною.

Громило — фаворит повітряних змагань. Замінив майже всі свої деталі на вуглепластик, має один із найпотужніших двигунів у своєму класі та унікальну гвинтомоторну систему, яка повністю компенсує обертальний момент. Має прикриття у вигляді двох нахабних підлітків із дуже схожими іменами: Нед та Зед. У фільмі виступав як головний суперник Дастіна. Підозрюю, що він не цурається нечесних методів, а значить мені треба готуватися до капостей з його боку. Напевно єдиним його слабким місцем можуть бути дальні перельоти, бо за найменшого вітру його кидатиме сильніше за всіх.

Бульдог — ветеран небесного спорту. Дуже добре почуває себе під час дальніх перельотів, а два двигуни дозволяють йому розвивати велику швидкість. З маневреністю в нього теж все в порядку, але великі габарити ускладнюють проходження контрольних воріт. В обмеженому просторі обігнати його буде вельми складно. Не любить давати коментарі репортерам.

Ішані — чемпіонка пан азіатських гонок. Родом з Індії, але живе в Канаді. Переможниця в номінації 'Міс Аеродинаміка'. Попри малопотужний двигун, форма фюзеляжу та крил дозволяє їй витримувати хороший темп польоту на дальніх дистанціях. В той же час оригінальна компоновка надає їй виключну маневреність на низьких швидкостях. Мішень для папараці всього світу. З репортерами не спілкується взагалі, спихаючи це на свого менеджера.

Решта учасників майже нічим не відрізнялися, але я надряпав їхні імена в блокноті, щоб потім пошукати інформацію про них. Інтернету в моїй конурі немає, як і телефону, тому доведеться підключити Чуха, щоб він розібрав кожного із конкурентів на гвинтики, але знайшов спосіб їх перемогти. Мені ж залишаються тренування, тренування, і знову тренування.

Поки йшла реклама, я випросив у Чуха його планшет і зганяв до школи, де знаходилася єдина на все село точка доступу в Інтернет. Не знаю, як це роблять літаки й машини, але я ледве зміг набрати лист і відправити його на електронну скриньку свого брата. Розрахунок виявився вірним — моя скринька існувала й тут, з усіма закиданими на неї файлами. Виявляється, що тут я мав вигляд типового УАЗ-469! Адреса пошти брата не змінилася, хоча аватарка тепер показувала не хлопця в джинсовій куртці із вишитим написом 'Арія', а якогось зеленого позашляховика із аналогічним написом на брезентовому тенті. Хоча, якщо придивитися, деякі риси обличчя/кузова в нього збереглися. Залишилося лише дочекатися відповіді.

Із виступами на Майдані було глухо — у західній пресі ця тема майже не висвітлювалася, а ті відомості, які доходили сюди, були настільки спотворені, що про реальну ситуацію в країні можна було лише здогадуватися.

Уже коли Чух скручував телевізор, до нас заглянула змилена Дотті й сказала йти за нею. Привівши мене до майстерні, вона сказала заплющити очі й заїжджати всередину. Провівши мене під крило, щоб я ненароком нічого не розбив, як я це вмію, вони залишили мене і дозволили дивитися.

Я відкрив очі. Посеред майстерні стояли, розкладені на стапелі, пара крил. Вони були прекрасні: широкі й не коротші за нинішні, із обтічниками для складного шасі посередині та шарнірами для складання, що дозволяли махати ними в будь-якому напрямку. Я навіть не повірив, що це все для мене. Лякала лише думка про вартість такого набору, але Дотті сказала мені не хвилюватися — ці крила, та ще кілька запчастин були надіслані в її майстерню незадовго після приїзду оригінального Дастіна, бо на той час він проживав тут. Дотті сказала, що раніше вони належали моєму батькові, доки той не став пожежником, і вона взагалі б про них не згадала, якби я не приніс той альбом.

Операцію було вирішено провести негайно, адже завтра мені знову виходити на роботу, а з моїми мутаціями літати на старих крилах стало небезпечно. Закріпивши мене на стапелі, Дотті зняла з мене все додаткове обладнання і почала роботу. Цього разу боляче майже не було. Звикаю, чи що? Але відрізали мені не лише крила, а й стабілізатор — для нього теж була заміна. Шасі поки чіпати не стали, щоб нові частини тіла встигли прижитися. Водночас я намагався викласти нашому механіку свої задумки щодо мого тюнінгу. І якщо ідею з дзеркалами вона ще сприйняла, то встановлювати шноркель відмовилася навідріз. Після операції мені було наказано добре виспатися і спробувати не звалитися зі стапелю уві сні. Я хотів подякувати Дотті за таку турботу і відчув, як мене хилить у сон — напевно вона знову накапала мені в мастило якусь присадку. Ну що ж, пора спати.

Глава 2

Наступний ранок почався з криків. Дотті спросоння не розібралася в побаченому, і заверещала клаксоном на всю майстерню і половину села. Даремно я обмовляв Чуха — його голос не йде ні в яке порівняння із цією сиреною. Я з переляку підірвався, скинув якусь шафу, повалив стапелі й сам гепнувся на підлогу. Через хвилину Дотті вже вдруге заглянула в майстерню і довго-довго дивилася на мене. Я ж, зі знятим шасі, продовжив лежати, не ризикуючи допомагати собі щойно отриманими крилами.

— Дасті? Це ти? — пискнула вона, перелякано заглядаючи у ворота.

— Він полетів, але обіцяв повернутися, — буркнув я, смикаючись на підлозі. — Звісно я! Що за дурні питання?

— Вибач, просто я не чекала, що ти так... Так виглядатимеш.

— Що, вже не впізнаєш мене після пластичної операції, яку сама ж проводила?

Підігнавши під мене візок, Дотті перевезла мене на задній двір і поставила перед дзеркальним листом металу. Там відображався зовсім не Дасті, а якийсь абсолютно інший літак. Тепер я знаю, чому в мене корпус так чухається — він росте! Товстий ніс натякав на чималий двигун, корпус у перетині тепер більше нагадував бочку, кабіна із витягнутої вгору перетворилася у більш пласку, кіль став заокругленішим. Були й інші зміни, але на фоні таких серйозних перетворень я на них уваги не звернув. Добре, хоч загальні риси старого корпусу збереглися, бо могли б виникнути проблеми з техпаспортом. Завівши мене назад у майстерню, Дотті взялася оглядати мене від носа до кінчика хвоста. Схоже мої молитви були почуті й мій двигун виріс не тільки в розмірах. На перший погляд він майже не змінився, тільки став трохи довшим. А от повітрозбірники й вихлопна система виросли доволі серйозно й тепер займали майже увесь вільний простір під капотом. Через неконтрольований ріст окремих частин тіла виникли проблеми із запчастинами, більшість яких тепер мені не підходила. Другою проблемою стало зменшення корисного простору, через що пластиковий бак для хімікатів виявився роздавлений за ніч каркасом фюзеляжу, і його довелося витягувати з мене по шматочках. Звісно ж, ні про яку роботу в такому стані не було й мови. Шеф, почувши про мою затримку, не повірив і приїхав сам подивитися на мене, потім довго їздив навколо й щось бурмотів собі під ніс. Вирішили, що я літатиму з підвісними баками, доки мої метаморфози не завершаться. Коли питання з роботою владналося, я взявся проходити тести. Дотті хотіла скласти повну технічну карту мене-оновленого й місця собі не знаходила, поки йшла процедура діагностики. І що цікаво — моя вага в металі зросла, хоча братися йому було нізвідки. Ну, хіба що все пальне в баках, а тепер їх у мене було два, зникло безслідно й тепер мене мучила спрага й голод.

Поки я проходив огляд, на мене позбігалися подивитися ледь не всі жителі села, окрім нашого дорогого Капітана Райлі. Навіть уже знайома мені вчителька привела зі школи дітей подивитися на незвичайного пацієнта. Через годину таких походеньок Дотті це набридло і вона вигнала усіх відвідувачів надвір. Вона хотіла ще й ворота замкнути, але цього їй не дав зробити Чух. Виявилося, що цей пройдисвіт продавав білетики бажаючим подивитися на мене! Був би він битий, якби не завернув мені третину від заробітку — на деталі, як головному експонатові. Я запропонував Дотті відвоювати в нього ще одну третину для неї, але вона пояснила мені, що всі свої заробітки вони кидають в спільну касу. Такий-собі цивільний шлюб. І що мені вразило найбільше — вони дійсно любили одне одного, хоч і намагалися цього не показувати. Тихенько порадувавшись за них, я взявся освоювати нові крила. Тепер, коли я отримав деяку подобу рук, я міг виконувати значно більше операцій і навіть зумів кілька разів підстрибнути, наче півень, махаючи крилами. Вийшло не дуже вдало, але я сподівався, що з увімкнутим двигуном зможу освоїти зліт з місця — стрибком.

Подивувавшись моїй вигадці, Дотті поставила мені нове шасі й вигнала на злітну смугу — тренуватися. Цього разу розбіг був зовсім короткий, не більше сотні метрів, і я піднявся в повітря, круто набираючи висоту. Як і очікувалося, мій двигун навіть із старим гвинтом видавав достатньо тяги, щоб я міг деякий час підніматися навіть вертикально. Так і не знизивши швидкість, я вирівнявся на висоті кількох сотень метрів і пішов по колу над Кривою лопатою, потроху доводячи двигун до червоного сектору. Десь після відмітки в чотириста кілометрів на годину я відчув межу для свого двигуна. Подальший ріст швидкості буде можливий тільки з іншим гвинтом — нинішній розрахований на поршневі двигуни, а моя турбіна починає набирати потужність тільки після трьох тисяч обертів. Або якщо поставлю собі двосторонній редуктор, як у Громила, щоб гвинти працювали на великих кутах атаки, і мене не крутило віддачею. На черговому віражі я зрозумів, що мої крила більше не провалюються, і я відчуваю під собою тверду опору повітря. Ну ось, тепер можна всерйоз зайнятися тренуваннями. Хоча ні, треба ще відробити свою денну норму — нові крила тепер не дозволять мені впасти.

Цього разу робота була не каторгою, а майже задоволенням. Завдяки підвішеним під крилами каністрам я брав навіть більше хімії, ніж Шаровань, викликаючи заздрість в останнього. Ось так, гасаючи над полями з повним навантаженням, я відпрацьовував розгін без перевантаження двигуна, прийоми економії пального та усе інше, що можна робити без активного маневрування. Експериментував — одним словом. Після робочого дня одразу йшли тренування із Чухом, де я починав крутитися, як білка в колесі. Він навіть дістав книжку 'Мистецтво у віражах', за якою ганяв мене над лісосмугами. А вночі біля річки він розставляв на землі ліхтарики і їхні промені, пробиваючись крізь туман, утворювали стовпи світла, між якими я мав пролетіти. Ми орієнтувалися на правила турніру, обираючи трасу, але Чух завжди ставив ліхтарі трохи ближче.

Дотті після мого перевтілення припинила тероризувати мене, і всерйоз зайнялася моєю модернізацією для змагань. Через кілька днів, коли мої метаморфози трохи призупинилися, вона запропонувала мені обрати нові кольори. Довго думати не довелося. Ідеї щодо мого нового забарвлення виникли в мене ще тоді, коли я помітив свою схожість із радянськими ІЛ-2 та ЯК-3. Дотті теж була здивована, коли знайшла спільні риси між мною та фотографіями радянських літаків, але питань не задавала. У результаті низ у мене тепер був блакитного кольору, а верх і боки — в зелений із сірими та жовтими плямами.

Повертаючись додому після чергового робочого дня, я збирався зайнятися прибиранням своєї конури — з новими крилами це вже було реально. Але мої плани зламалися, щойно я приземлився. Посеред подвір'я стояли ті, кого я менш за все очікував побачити разом — Дотті з капітаном Райлі. Дивно, я ж сам мав до нього заглянути...

— Доброго дня, Капітан! Як ся маєте? Не чекав вас тут побачити...

— Чому ти взявся за це? — одразу ж перейшов до діла Капітан.

— Не зрозумів?

— Чому ти так прагнеш узяти участь у цих гонках?

— Ти йому розказала? — буркнув я, дивлячись на Дотті. — Могла б і решту пояснити...

— Я хочу, щоб ти сам мені це сказав, Дастін, — перебив мене Капітан, підозріло примружившись. — Чи як тебе звати насправді?

— Що?!

Ось і накрилася моя легенда мідним тазом. Він ні разу не поговорив зі мною з моменту моєї появи тут, як це зробили усі інші мешканці села. І все ж якимось чином зміг вирахувати чужинця в тілі Дастіна. Радує лише, що це сталося із самого початку, і є надія, що це не дуже вплине на канон.

Дотті вкотре дивилася на мене квадратними очима, напевно в неї скоро виробиться імунітет на все, що пов'язано зі мною. А от капітан Райлі вів себе абсолютно спокійно, що наводило на неприємні роздуми...

— Бачу ти зрозумів, про що йде мова, — задоволено кивнув собі Капітан, і його погляд знову став колючим, як у нашого дільничного. — Я чекаю пояснень.

— Нічого пояснювати, — я знизав крилами, і взявся розказувати майже всю правду. — Був звичайним студентом, вчився. Потім упав на залізяку, і отямився вже тут. Здається в нас із Дастіном, були схожі поранення. Старе ім'я називати не буду — самі розумієте.

— Ти не відповів на моє питання.

— Про гонки? Тут усе дещо складніше... Чесно — я й сам не знаю. У Дастіна дійсно була серйозна причина. І в нього все б вийшло, якби не та блискавка. Мені ж потрібна якась мета, аби влитися в новий для мене світ. Я вважаю, що мене послали сюди закінчити те, що він розпочав — дуже вже обставини моєї смерті були дивними.

— Тебе вбили?

— Ну... — ось тут треба було зберігати спокій і не патякати зайвого. — Так.

— Ясно. Через годину чекаю тебе на північній смузі. Дотті знає, що треба робити.

І, не кажучи ні слова, Капітан поїхав геть. Хвилинку, у нього мав бути помічник, який би возив його! Здається трейлер фільму виявився не зовсім достовірним. І виникає питання: а чи можна довіряти всьому, що я там побачив? Загалом події збігаються, але ж деталі, деталі...

Я й не помітив, проводжаючи поглядом винищувача-ветерана, як Дотті під'їхала до мене збоку й притислася кабіною до крила.

— Дякую.

— За що? — не зрозумів я.

— Що одразу зізнався. Ми все розуміємо, і підтримуватимемо тебе, як і твого... Попередника.

— А як ви мене вирахували? Це все через мої метаморфози? — я повернув дзеркало, щоб бачити обличчя дівчини.

— Ні, Дасті завжди боявся висоти.

— Ясно, — здається я скоро почну говорити, як Капітан. — Слухай, а що Капітан казав робити тобі?

— Скоро дізнаєшся! — вигукнула Дотті й помчала до своєї майстерні.

* * *

Навішуючи залізяччя на крила цього літака, Дотті думала про вибрики долі. Те, що спочатку вона сприйняла як дарунок небес, тепер отримало зовсім інший зміст. Дасті не просто втратив пам'ять — його місце зайняв хтось інший. Дотті не вважала себе злопам'ятною, але зникнення Дастіна все село сприйняло з полегшенням.

Розбишака й кривдник, він усіх жителів тримав під шипастим колесом. Батько Дастіна добре знав свого сина, тому й відправив його до капітана Райлі сподіваючись, що той зробить з нього нормального літака. Але Капітан тоді вже був прикутий до землі, і в Кривій лопаті не знайшлося жодного літака, який би міг дати відсіч розбишаці. Після двох аварій із тими, хто наважився дати йому відсіч, майже всі літаки поступово покинули селище, і тут залишилися лише ті, кому летіти було нікуди: Капітан та Шаровань. Капітан після своєї невдачі з хлопцем остаточно замкнувся в собі й рідко покидав свій ангар. Шаровань же як був наркоманом, так ним і залишився. Для нього майже нічого не змінилося: краще раз чи двічі на тиждень бути битим, аніж постійно ховатися від усього села за своє захоплення хімією.

Останній рік взагалі був нестерпним. Вона навіть мусила підпилювати деталі, щоб Дастін відчував недомагання. Дотті одразу здогадалася, що він потрапив в аварію саме через несправність одного з таких вузлів. Все село зі співчуттям дивилося на неї, але допомогти їй вже нічим не могли — суд-тех-експерт одразу знайшов би навмисний брак. Однак доля зжалилася над бідною дівчиною і вже через кілька годин після падіння напівтруп почав подавати ознаки життя. Уявивши що буде, якщо Дасті виживе, вона була готова особисто добити його, тільки б цей кошмар не повторився. Але бурмотіння літака про батьків змусило її зачекати з цим і, як виявилося, вона зробила правильний вибір.

Звістка про амнезію викликала полегшення і навіть радість, а тому всі дуже швидко змовилися вести себе так, ніби Дасті все життя був їхнім найкращим другом. Спершу вони намагалися його перевиховати, але дуже швидко стало зрозуміло, що нова особистість літака не має нічого спільного з його попередником. Новий Дасті здавався їй абсолютно чужим, але з плином часу Дотті ловила себе на думці, що скоро вона сама повірить у те, що йому каже. Справжній Дастін ніколи б не дозволив себе бити, і ніколи б не став розказувати їй про свою сім'ю. Ось тоді вона й вирішила віддати йому посилку, через яку він цілий рік тероризував усе село. Страшно навіть подумати, що було б, якби він її отримав. Зміни, що стали відбуватися з тілом незнайомця, тільки укріпили рішучість дівчини потоваришувати з ним. Чух, не зважаючи на своє негативне ставлення до Дастіна, особисто продумав усю легенду його попереднього життя. Потім він признався, що давно мріяв про такий шанс, і йому навіть вигадувати нічого не довелося — все вже давно було придумано. А потім, в перший же день він прив'язався до новачка і радів кожному його успіху, наче власному. А ті гонки, що літак влаштував після появи Шарованя — взагалі дивилося усе село. І якщо раніше до Дастіна все ще ставилися насторожено, то після такої вистави увесь лід в його відносинах з оточуючими розтанув остаточно.

Капітан Райлі, хоч і був посвячений у таємницю, ні на мить не спускав погляду із новачка і дуже швидко дійшов висновку, що це не амнезія. Не довіряти словам вояки не було резону — Капітан не даремно так довго служив на флоті, і вмів зазирнути в душу оточуючих. Коли ж Дотті звернулася до нього з пропозицією допомогти Чуху із тренуваннями, він несподівано погодився і попросив відвести його до ангару незнайомця. Ну і останню крапку в цій історії поклала їхня коротка розмова, в якій незнайомець зізнався у всьому. Дотті, хоч і була готова до чогось подібного, і досі не могла повірити у почуте. Ведучи літака за собою в майстерню, вона зловила себе на тому, що ледве не підстрибує від щастя. Вона ніяк не могла зізнатися собі в тому, що постійно боялася повернення Дастіна і тепер її страхи остаточно розвіялися, а на душі було легко й приємно. Вона на радощах і Чуха розцілувала б, якби він їй зустрівся. Добре, що цього не сталося.

Провівши поглядом перевантаженого незнайомця, Дотті виїхала на задній двір майстерні, де на неї вже чекав Капітан.

— Ну?

— Все поставила, як ви й сказали. Слухайте, а може не варто так... — Дотті колупала землю колесом, не в змозі підібрати потрібні слова. — Він же у всьому зізнався?

— Якби я вірив усім підряд, мій арсенал уже давно б висів під крилами Дастіна. Поки я не пересвідчусь у його намірах — навіть наближатися до нього не стану.

— А я йому вірю! — несподівано навіть для себе вигукнула Дотті, й поспішно прикрила рот.

— Сподіваюсь, що він нас не розчарує. І, Дотті... — винищувач пильно подивився в очі дівчині.

— Що?

— Більше ніякої самодіяльності. Твої витівки ледве не підставили все село. А якби справа дійшла до суду? Звернулася б до мене — я усе влаштував би так, що ніхто, нічого й ніколи не дізнався...

— Ось тому й не звернулася. — відрізала Дотті й, різко розвернувшись, помчала на північну смугу.

— І правильно зробила. — з посмішкою буркнув собі під ніс винищувач, і поїхав слідом за нею.

* * *

Спочатку я мав показати Капітану все, на що здатен. Загалом це нагадувало мені тренування з Чухом, тільки тут я повторював кожну вправу по кілька разів, намагаючись викластися по повній. Можливо справа була в тім, що капітан Райлі просто виглядав солідно зі своїм пропелером у стилі дідівських вусів, і я старався показати себе у всій красі.

Гасаючи над полем, я кілька разів намагався крутити фігури вищого пілотажу, але й сам відчував, що виходить у мене погано. Зі швидкістю та висотою у мене проблем не виникло, однак Капітан наголосив, що високо мені підніматися не можна у будь-якому випадку — мій двигун на таке не розрахований. Тобто більше трьох тисяч мені підніматися не варто. А от із маневреністю та технікою виконання фігур у мене був повний шлак. Зі збільшенням ваги, я втратив ту маневреність, яку мав мій попередник. Дотті правильно сказала, що у мене в роду були штурмовики: сильні й міцні, вони були королями по вертикалі, але програвали винищувачам у маневреності. І якраз цим моїм недоліком Капітан і вирішив зайнятися.

Повітряний бій та вищий пілотаж — зовсім різні речі. Капітан дуже чітко пояснив мені це на простому прикладі із запису одного із етапів відбору учасників. Придивившись уважніше до манери виконання одних і тих же фігур різними літаками, я знайшов деякі відмінності між ними. І якщо одні виконували кожну фігуру чітко, іноді навіть різко, наче робот — в інших увесь політ був одним суцільним маневром. Звісно показники при цьому були не найкращі, але я навчатимусь саме такому стилю маневрування, оскільки це дозволить зменшити навантаження на мою конструкцію. Крім того повітряний бій ведеться у вільному просторі, де немає ніяких правил. Вищий пілотаж проводиться по чітко заданому маршруту і окрім потрібних для маневрування навиків кожен літак повинен вміти правильно обходити свого суперника — це один момент, який я повинен засвоїти. Правильна опора на повітря, використання гравітації, максимальна тяга... Наука польотів виявилася складнішою, ніж у симуляторі. Добре, що набуті в минулому житті знання дозволяли хоча б трохи розуміти усе почуте. І часу на це пішло дуже багато.

Щодня після роботи я летів до ангару Капітана. Його посадкова доріжка була значно коротшою за ту, що біля мого ангару, тому я мусив на власному досвіді освоювати техніку посадки на мінімальній швидкості. Одного разу я навіть махав крилами, щоб легше було сісти. Добре, що ніхто цього позорища не побачив. Кожне наше заняття розпочиналося із розминки, потім теорія, виконання вправ, розбір помилок, і знову виконання вправ з поправками. Решту свого часу до самої ночі я витрачав на самостійні заняття.

За кілька днів до відбіркового туру Капітан придумав мені тест, який покаже мою готовність до конкурсу. Він домовився зі своїм знайомим у сусідньому місті, аби я забрав у нього якусь посилку і повернувся назад за якомога менший час. І летіти я маю з повним навантаженням, як і під час кожного тренування. Більше мені ніяких вказівок не давали, а просто стусаном відправили в політ.

В чому перевага сільськогосподарської авіації? В хорошій навігації. Зараз ця перевага допомагала мені прокласти правильний маршрут, але через зустрічний вітер політ погрожував затягнутися. Вийшовши на прямий курс до своєї цілі, я поцікавився картою міста, аби потім не гаяти час у пошуках потрібного будинку. Добре, що я додумався це зробити ще в повітрі, бо потрібної адреси в довіднику не знайшлося. Містечко Західниця взагалі виявилося таким же селом, як і наше, але знаходилося біля залізничної колії, тому воно хоча б значилося на картах. Налякавши зграйку скутерів на в'їзді, я пролетів по центральній вулиці й по інерції докотився до самого вокзалу. Старий прибиральник на платформі не одразу зрозумів, що я в нього запитую, але напрямок вказав. Дана мені адреса виявилася місцевою назвою, а на карті позначалася абсолютно інакше. Довелося мені розвертатися і знову шурувати на край міста в пошуках адреси. Магазин Корбін та Берк я знайшов майже одразу, але потрібний мені автомобіль зараз знаходився на складі, котрий розташовувався... Правильно — в протилежному кінці міста. Знайшовши автомобіль, я дізнався, що пакет, який я мав забрати, зараз лежить у сейфі, а ключ від нього... Після свого третього рейсу між цими двома точками я вхопив цього пікапа за бампер і хутко потягнув до магазину. Хвилин через десять, коли я вже був готовий зірватися, мені віддали пакунок. Одразу ж виникла проблема: як його везти? Під крила вчепити не вийде — відірве, взяти в зуби гвинт не дасть, а тримати в колесах — я ж не злечу... Чи злечу?

Задум мій був простий і складний водночас: взяти пакунок колесом, і злетіти моїм курячим методом — підмахуючи крилами. Це дасть мені час розігнатися, а потім я сідатиму аналогічним способом. Тільки сідати доведеться на щось м'яке, щоб не пошкодити посилки.

Виїхавши за місто, я кілька разів на пробу підскочив, працюючи крилами. Ідея провалилася — махати навантаженими крилами було дуже важко. Але під час однієї з таких клоунад я додумався змінити підхід і проїхатися на одному колесі. Цього разу все пройшло прекрасно і я зміг не тільки злетіти, але й більш-менш м'яко сісти. Звісно в моєму світі такий трюк закінчився б аварією, але тут, де кожен живий механізм має певну гнучкість, це було реально.

По дорозі назад мені довелося двічі сідати, щоб перекинути посилку із одного колеса в інше. Залітаючи на доріжку біля ангару Капітана я молив усіх богів, щоб укластися в норматив. Але, судячи із виразу на обличчі винищувача — мені це не вдалося.

— Знаєш причини своєї невдачі?

— Довго грався із отриманням вантажу.

— Ні. Я вчив тебе літати, а не домовлятися! Навіщо було тягнути пакет в колесах? Невже було важко взяти з собою бухту тросу?

— Але ж я не знав, що мені може знадобитися! — обурився я. — Мені що -постійно тягати її з собою?

— І не тільки її! — гаркнув Капітан, забираючи в мене пакет. — Як кожен автомобіль возить з собою аптечку і вогнегасник, так і ти маєш брати з собою в політ усе, що може тобі знадобитися.

— А парашут?

— Особливо парашут!

Ох, даремно я це сказав. Тепер, окрім вже навішеного на мене вантажу, мені доводилося тягати з собою цілу купу мотлоху, і мотузка там була найлегшим предметом. З нею йшли кішка та лебідка, якісь дроти із крокодилами на кінцях, балон зі стисненим повітрям, вогнегасник, стара короткохвильова радіостанція, надувні понтони... Усе це запаковано в підвісний контейнер у мене на животі. Ну і, як апофеоз параної — вантажний парашут позаду кабіни. Ні, я розумію, що коли-небудь усе це мені обов'язково знадобиться, але ж як воно заважає...

Сьогоднішній тест я завалив повністю і тепер в якості покарання мав тягати усе навішане на мене залізо до наступного разу. І при цьому — ще й працювати на полі! Хотів би я знати, в яких умовах жив батько Дастіна, коли робив собі крила з таким запасом міцності й підйомної сили. Треба буде пошукати домашній архів, щоб хоч трохи дізнатися про минуле свого донора.

Закінчивши вечірнє тренування, я відправився в майстерню на техогляд. Якось так зійшлося, що уся наша компанія зібралася тут. Капітан із Чухом дивилися записи попередніх відбіркових турів а Дотті гралася із якоюсь залізякою. Всівшись на стапель, я віддався на волю нашої майстрині, а сам розвернув дзеркало і підглядав у телевізор за своєю спиною. Там якраз показували кадри пілотажу Громила. Літак дійсно був професіоналом своєї справи, але Капітан постійно бурчав про викинуту в трубу потужність і щось пояснював. На екрані в цей момент завмерло зображення літака під час підйому, і Чух постійно тицяв курсором на шлейф зеленого диму з-під хвоста спортсмена. Я не дуже прислухався до їхньої суперечки, більше зосередившись на кадрах із участю чемпіона, тому зрозумів лише те, що вони обговорюють заборонені прийоми. Наприклад установку прискорювача у вигляді димової шашки, або розпилення абразиву перед конкурентами, як це люблять робити усілякі рекетири... Я подумав, що всі ці правила в спорті мають на меті лише забезпечення видовища для глядачів, а реальний результат дає те, що залишається за кадром. Громило ніколи б не став чемпіоном, якби грав чесно. Навряд чи він користувався допінгом, але ж є безліч інших способів зіпсувати життя своєму супернику.

— Та не могли вони допустити його до польотів з ракетою в дупі! — особливо гучно викрикнув Чух.

— А що заважало йому засунути собі ту ракету вже після зльоту? — запитав я його, відволікаючись від перегляду.

— Правильно мислиш, — Капітан повернувся до мене і зі смішинкою в очах взявся пояснювати. — В правилах не передбачено установку додаткового обладнання під час польоту, бо це вважається неможливим. Я на службі знав одного бійця, що міг на льоту замінити собі боєзапас, тому й звернув увагу на маневри Громила — дуже вже схоже на те, що він трусив щось всередині корпуса.

— Може мені теж буде корисно освоїти такий трюк?

— Не встигнеш, — зітхнув вояка, присівши поруч на вільний стапель. — У нас залишилося менше тижня до кваліфікації, а ми й досі не нашкребли на вступний внесок. Та й ти ще не готовий...

— Що треба робити?

— Тренуватися. Тобі потрібно багато практики. Проблему з коштами я візьму на себе, Дотті підготує тебе до змагань, а Чух займеться інформаційною підтримкою. Від тебе вимагається лише результат.

— Я не підведу!

— Дуже на це сподіваюся, — Капітан підвівся й поїхав на вихід. — На роботу завтра не підеш. Чекаю на тебе в шість годин ранку біля мого ангару. Будеш відпрацьовувати ухиляння.

— Слухаюсь! — я смикнувся віддати честь, але вчасно допатрав, що так зіб'ю Дотті з підйомника — пора вже забувати людські звички.

Поки Дотті мучилася, підганяючи мені новий масляний насос, Чух інструктував мене по правилах пілотажу під час кваліфікації і розказував мені найпоширеніші помилки новачків. В моєму випадку найімовірнішою помилкою могло бути недокручування рулів на вертикальних воротах — ну не любив я стояти на крилі. На віражах це ще не так страшно, а от на прямих відрізках мені здавалося, що починаю падати на землю, і рефлекторно намагався вирівнятися. Звісно ж це приводило до помилок у виконанні маневру, втрати швидкості, правильного курсу, та інших неприємних наслідків. Ох, якби ж мені ще одну пару крил поставити вертикально... З думок про повітряні гонки я переключився на мої улюблені симулятори. Навіть дивно, що я так довго зміг протягнути без комп'ютера. Тут у мене просто немає на це часу. А можливо це тому, що реальне відчуття польоту значно краще за гру. На жаль тут я не зможу переписати константи, щоб на мого героя не діяло перевантаження, інерція або сила тяжіння. Хоча...

— Дотті, а ти колись бачила літак з вертикальними крилами?

— Що?! — майстриня так здивувалася, що навіть ключ упустила. — Де це ти такої дурні набрався?

— Ну, я читав, що під час Другої світової проводили експерименти із різноманітними аеродинамічними схемами. У німців був один літак із додатковими вертикальними площинами, що підвищували йому маневреність по горизонталі, але знижували швидкість польоту. От я й подумав: якщо зробити мені...

— Ні-ні-ні! Ти вже й так виглядаєш, як клоун, а не як спортсмен! Більше ніяких вигадок! І навіть не думай звернутися зі своїми 'пропозиціями' до когось іншого, бо заклепаю тобі повітрозбірник. Зрозумів?!

Я мусив замовкнути, бо інструмент в 'руках' Дотті недвозначно натякав на можливі наслідки моєї балакучості. Але від ідеї я не відмовився. Звісно для спортивного літака така екзотика як вертикальні крила не дуже потрібна, а часом навіть зайва. Але ж я надто важкий, щоб довго літати 'на ребрі '. Якби я міг повернути... А чому б ні? Якщо я зможу повернути частину свого крила вертикально, як це робить Капітан, коли їде по вулиці, то мені не доведеться ставити ніяких додатків. Треба лише відпрацювати правильний вихід фіксаторів, щоб шарніри собі не вивихнути. Сьогодні я вже літати не буду, а от завтра зранку — обов'язково спробую. З такими думками я відправився додому.

Наступного ранку Капітан знову почав мучити мене над полем. Однак цього разу клятий садист знайшов справді дієвий спосіб розігнати мене — Шаровань із додатковим навісним двигуном за каністру нітратів погодився цілий день удавати з себе то переслідувача, то мішень. Ось тут мені й довелося вперше випробувати свою ідею з перпендикулярними площинами. Не скажу, що ідея була дуже вдалою, але збити Шарованя з пантелику кілька разів удалося. На жаль, утримувати крила в потрібному положенні просто не вистачало сил, тому мені довелося відмовитися від цієї ідеї. Звісно, я ж тут такий, всезнаючий і крутий... Сам же повинен розуміти, що якби цей трюк був ефективним, то ним би активно користувалися. Але ж ні — удавав із себе найрозумнішого літака на планеті...

Розуміння того, що усі мої задумки нічого не значать, остаточно переконали мене у необхідності тренувань. Більше не було сенсу сподіватися, що мої домашні заготовки допоможуть мені у критичній ситуації. А от досвід Капітана — цілком. Тому я почав згадувати все, що бачив із практики вищого пілотажу. Більшість учасників були літаками легкого класу, тому їхній стиль пілотування мені не підходив. Найближчим за характеристиками до мене був Бульдог, тому я спробував літати в його стилі, розпочинаючи кожен маневр трохи раніше і, не доводячи його до кінця — одразу розпочинати інший. Ця тактика мала деякий успіх, оскільки я став витрачати менше зусиль, пілотування проходило легше, а сам я відчув, що можу виконувати більш круті маневри. Я тоді ще й пообіцяв собі, що при нагоді подякую Бульдогу за таку техніку.

Але завдання, поставлене Капітаном було дійсно важким. Шаровань, будучи тепер майже вдвічі легшим за мене, метався над полем як миша в бочці, а пара додаткових навісних двигунів давали йому солідний запас тяги. Я ніяк не міг його наздогнати, а усі мої маневри закінчувалися так і не розпочавшись — надто вже вертлявим виявився біплан. Однією з умов тренування була висота не більше сорока метрів — ніщо для літака. І ось у такому тісному просторі, блукаючи між лісосмугами, я мав спочатку наздогнати Шарованя, а потім і перегнати, доки він не змінив курс. Зробити це я міг лише на прямих ділянках, щоб йому нікуди було звертати, але таких було надто мало, і вони були доволі короткими. Єдиним шансом на обгін був завчасний вихід на дистанцію, а для цього мені потрібно було випередити маневр біплана, чого я не міг зробити через надмірну масу.

Не скажу, що в якийсь момент я став літати краще, чи зрозумів для себе якусь істину. Ні, такого не сталося. Просто з часом перестав звертати увагу на правильність виконання того чи іншого маневру, що вже довів до автоматизму, а зосередився лише на своїй меті — дістати клятого біплана будь-яким способом. Мені навіть доводилося ворушити носом, аби за рахунок зміщення вектору тяги робити віражі ще глибшими.

Пролітавши увесь день, я так і не добився результату — тільки пальне потратив. Наступного дня все повторилося, тільки цього разу окрім природніх перешкод у вигляді лісосмуг посеред поля були підвішені гірлянди повітряних кульок, що імітували ворота. І якщо я мусив крутитися між ними як вуж на сковорідці, до Шаровань просто пролітав над ними! Ось тут я вже почав відверто продувати, не встигаючи навіть лягти на інше крило. Після десятого збитого маяка на 'змійці' я взагалі не став вирівнюватися, а проходив між ними на лівому крилі, працюючи на поворотах лише стабілізатором, а кілем підправляючи себе так, щоб тяга гвинта заміняла мені підйомну силу. Швидкість впала, але тепер я вже не так сильно відставав, як раніше. Натомість я відчув, що мій двигун от-от віддасть кінці й тренування довелося припинити достроково.

В майстерні Дотті нічого не змогла пояснити, а дуже довго й витіювато лаялася. Нічого зі сказаного зрозуміти не вдалося. Я навіть не впевнений, що то були слова. Закінчивши визвірятися на мій бідний моторчик, вона поїхала кудись на склад і незабаром повернулася із кількома ящиками. В одному виявився новий масляний насос, тільки значно більшого за потрібний розміру. Звісно ж прилаштувати його на мене з першого разу не вдалося, тому цю ніч я мусив провести тут, поки Дотті виточить для нього адаптер на нове гніздо. А от другий ящик здався мені знайомим. Придивившись до нього уважніше, я впізнав у ньому той-самий пакет, доставку якого я провалив. Всередині лежав турбокомпресор для мого двигуна. Схоже сьогоднішній ремонт затягнеться. І знову мені в масло капає присадка, знову очі наливаються свинцем а до слуху долітають лайливі слова з-під мого капота. Завіса!

Ага, розігнався! Не встиг я заснути, як мене вже піднімають! І голова болить... Та не трохи, а добряче-так болить. Не дочекавшись від мене адекватної реакції, Капітан стусанами вигнав мене на вулицю, і я знову в повітрі. Майже в повітрі, бо після відриву від землі мене почало дуже сильно розхитувати. Тільки чудом пролетівши між деревами, я поспішив набрати висоту. Дихати було надзвичайно легко, і від цього паморочилося в голові. Я спробував дихати економніше, і це дало результат: головний біль та плями перед очима зникли а я зрозумів, що вже лечу над хмарами. Схоже установка компресора дала деякі побічні ефекти, і звикати до нього мені доведеться значно довше, ніж до всього іншого. Водночас я помітив цікавий ефект: якщо я намагаюся набрати побільше повітря і водночас додаю газу — головний біль не з'являється, а оберти двигуна одразу наближаються до червоної позначки. Звісно це неабиякий бонус, але мені доведеться цілий день налаштовувати контроллер компресора, щоб в подальшому все це робилося без моєї участі. Сподіваюся нові доповнення до дадуть мені той необхідний мінімум, що дозволить виконати поставлену задачу.

Знову поле, знову маяки, знову клятий біплан попереду. Але що ще?! Ця скотина взялася розпилювати хімікати?! І мені тепер усім цим дихати?!!! Дзуськи. Я. Тебе. Дістану!!! Перші ворота, другі, треті, поворот... Не збираюся більше вдихати цю наркоту. Ворота вертикальні, ворота горизонтальні, знову вертикальні, поворот і повний газ... Шкода, що у мене немає кулеметів. В черговий раз роблю петлю Нестерова і помічаю, що відстань між нами скорочується! Нужбо, давай мій моторчик! Ще трохи! Вирівнююсь над самісінькою землею, мало не черкаючи гвинтом кукурудзу, і бачу, як на мене опускається брудно-коричнева хмара. Смердючка все ще попереду, і йде на відрив, збираючись накрити мене хвостом із нітратів та аміаку. Ніколи!

Витискаючи із двигуна все, що тільки можна, я відчув як повітряний потік всередині мене поступово перестає тиснути на канали, дихання стає легким і потужність двигуна різко зростає! Ось він — правильний турбонаддув! Відчуваю, що довго так не протягну, але утримую критичний для двигуна режим. Метр за метром, я в горизонталі починаю наздоганяти кукурузника, і лише в останній момент помічаю попереду лісосмугу. Поки я відволікався, біплан вже звернув на новий курс, а мені залишалося лише підняти рулі й перелетіти через дерева — я безнадійно далеко й швидко вилетів із повітряної траси. Вже повертаючись назад я розумію, що так і не запам'ятав покази приладів, і тепер налаштування компресора доведеться проводити знову. Ось так я й літав, щоразу наздоганяючи свого мучителя, і так жодного разу й не обійшовши його. Радувало лише те, що я таки зумів правильно налаштувати електроніку, щоб двигун не дуже сильно грівся і видавав максимальну потужність. Ну і зберіг, про всяк випадок режим форсажу. Вже підрулюючи до ангару Капітана я побачив на стоянці усю нашу команду. Ні слова не кажучи, Дотті під'їхала до мене й почала знімати увесь баласт окрім вантажного контейнера, а Чух відправився в поле ставити нові маяки.

'Знову буде тест з якоюсь каверзою?' — подумав я, спостерігаючи за їхньою метушнею. Скільки б я їх не питав — вони не сказали ні слова. Відчуваючи серйозність моменту, я вирішив не балакати даремно, а уважно слухав усе, що мені казав Капітан. Завдання спершу здалося простим: пролетіти трасу за вказаною схемою за якомога коротший відрізок часу. Виїжджаючи на злітну смугу я чекав, що мені знову доведеться виступати проти Шарованя, але в повітрі більше нікого не було.

Розігнавшись, я відірвався від землі й одразу вивів двигун на форсаж — потім шансу розігнатися може й не бути. Стартові ворота, перший віраж і змійка. Все нормально, тільки щось відстань між маяками надто велика — такого раніше на тренуваннях не траплялося, значить каверза чекає на мене попереду. Знову змійка і чотири вертикальних прольоти з віражем між ними, напівпетля з переворотом, і швидкий спуск до фінішних воріт. Пролетівши їх, я лише тепер помічаю, що усю дистанцію пройшов на форсажі і умудрився не спалити собі двигун. Невже навантаження було не таке, як раніше? Ой, щось мені підказує, що я знову не вклався у час. З надією дивлюся на Капітана, але той збиває хронометр раніше, ніж я встигаю подивитися на циферблат.

— Завтра в шість ранку збираємося біля майстерні. Полетиш у повній викладці, як і тренувався. Питання?

— У мене є шанси? — я з надією поглянув на хмуре обличчя тренера.

— Ось завтра й дізнаємося. Розійтись!

— Слухаюсь! — і знову я мало не вибив собі очі крилом — вбиті в училищі звички так просто не зникають.

* * *

Організатори авіараллі постаралися на славу — навіть відбірковий тур зуміли перетворити на шоу. Напевно для більшості сільських жителів це була неабияка подія, але Капітан, споглядаючи увесь цей натовп та репортерів, постійно недобро щурився й озирався довкола, неначе вишукуючи ворога. Добираючись до вказаного на карті місця капітан Райлі вкотре оцінив винахідливість свого вихованця — дзеркала заднього огляду усували дискомфорт від транспортування хвостом вперед. Якби ж іще Чух не затуляв собою увесь огляд...

І хоч приїхали вони завчасно — вільних місць залишилося обмаль. Поки Чух влаштовував Капітана на трибунах, Дотті займалася Дастіном, знімаючи з того увесь баласт. Залишивши літака на стоянці, вона піднялася до решти компанії і влаштувалася на стоянці поруч. Все ж документ військового дає певні переваги — вони усі змогли розміститися на відведеному для капітана Райлі місці.

Бажаючих взяти участь у відборі було багато — майже півсотні літаків. Навряд чи більшість із присутніх тут всерйоз розраховували взяти участь у перегонах. Скоріш за все вони просто хотіли, щоб їх побачила уся країна. Майже годину перед початком змагань у повітрі крутилися літаки повітряного цирку. Потім йшла реклама і кадри з минулого відбіркового туру. Потім... Що було потім — Капітан уже не дивився, пірнувши в блаженний світ снів. А що тут такого? Дід уже в літах, цілу ніч не спав, хвилюючись за свого учня... Він би навіть в окопах заснув, якби була така можливість. Але коли підійшов момент виступу першого учасника — його навіть не довелося будити. Дотті завжди боялася таких моментів, адже вона дуже давно знала цього вояку, щоб навіть просто знаходитися поруч із ним.

Ось перший учасник, якийсь спортсмен легковаговик, проходить трасу. Хлопець показує хороші результати і чіткість маневрування. І хоча перед самою посадкою в нього виникають проблеми з двигуном, але судді зараховують проходження траси. Другий і третій виявилися любителями, а от четвертий був серйозним суперником, доки не розпоров носом зелену траву поля — напевно щось із керуванням було не в порядку.

Ось так, з-поміж вискочок та любителів виокремився десяток лідерів. Підходила черга тридцятого учасника, коли Чух відірвався від екрану і звернувся до Капітана:

— Як гадаєте, у нього є шанси? — задав він питання, яке цілу ніч мучило їх усіх.

— Та він їх порве на британський прапор.

— Справді?! — Дотті аж підстрибнула на місці, почувши схвалення в голосі вояки.

— Сподіваюсь. Бо якщо він провалить такий простий виступ — поверне мені увесь завдаток. З відсотками. А я втрачу останні крихти самоповаги.

Поки вони говорили — черговий претендент врізався в колону, за що одразу ж був дискваліфікований. Із замотаним гвинтом, спортсмен одразу ж полетів донизу й з усього маху гепнувся неподалік від свого попередника.

— Ой! — вигукнула Дотті, прикривши очі, щоб не бачити жахливого падіння. — Може даремно ми йому сказали про ці перегони?

— Але ж це правда, — буркнув Чух, спостерігаючи, як невдаху вивозить евакуатор. — Той Дастін і справді щось казав про це авіараллі. Хоча я здогадуюсь, в кого він хотів взяти гроші на вступний внесок...

— Все, замовкли! — гаркнув Капітан й взявся дивитися у бінокль.

Дастін виїхав зі стоянки й одразу ж на форсажі пройшов перші ворота — все, як на тренуваннях. Навіть на такій великій відстані було чути, як завиває на підвищених обертах його двигун. Першу помилку він допустив, коли робив поворот після крайніх воріт, пройшовши надто низько над землею — він так і не позбувся свого страху перед втратою висоти, за що тепер і розплачувався зайвими метрами дистанції. У бінокль навіть було видно, як за ним лягає трава. Після наступних воріт стала помітна ще одна його помилка — він погано витримував кут. Покладаючись на очі, він забув про прилади. Поки все йшло добре, але якщо він продовжуватиме так і далі, то судді можуть не зарахувати чисте проходження воріт. Напевно Дастін і сам це зрозумів, бо на підході до четвірки колон він вирівнявся і вже впевнено увійшов в віраж. Знову недостатній нахил, але хлопець виправився і другий прохід виконав чітко, без жодної помилки. Вийшовши до 'змійки' Дасті знову перейшов на форсаж і, оскільки відстань між колонами тут була більшою, ніж на тренуваннях, встиг добре розігнатися й вийти до наступних воріт на повній швидкості навіть не смикнувши рулями. Остання вправа дорікань не викликала, бо була для літака улюбленою — підйом з переворотом і спуск до фінішних воріт. Витискаючи з двигуна останні соки, Дастін так розігнався, що після фінішу мусив знову йти в набір висоти, щоб погасити швидкість і вже спокійно зайти на посадку.

— Неймовірно! Цей хлопець обійшов усіх! — верещав ведучий, мало не вистрибуючи на злітну смугу. — Одна хвилина, двадцять дві і дві десятих секунди! Це майже на дві секунди швидше за Синьовика! Подивіться на ці кадри!

— Так! — Дотті мало не вистрибнула на крило Капітана, але вчасно схаменулася і залишилася стояти. — Він це зробив!

— Наш Дасті зробив їх усіх, як стоячих! — Чух і сам був готовий танцювати від радості. — Пилюк Чемпіон!!!

— Тихо! — гаркнув Капітан, розглядаючи щось у бінокль, а потім увімкнув радіозв'язок. — Дастін, негайно зникни з аеродрому. До тебе рухаються кілька незадоволених твоїм виступом. Якщо не зможеш відірватися — пірнай у хмари й сиди там, скільки знадобиться. Зустрічаємося на перехресті біля Санта-Камаро. Виконуй.

— У Дастіна проблеми? — схвильовано запитала Дотті, прислухаючись до їхньої розмови.

— Чух — забереш документи про проходження туру. Зустрічаємося на виході. Дотті — проведи мене крізь натовп. Тільки швидше.

Поки Дасті відривався від переслідувачів та репортерів, Чух швиденько домовився із адміністрацією і вже був біля виходу з аеродрому, коли туди під'їхали Дотті з Капітаном. Повантажившись у причеп, вони рушили до вказаного перехрестя. На перший погляд Дастіна там не виявилося, але Капітан без вагань вказав кудись на узбіччя й зв'язався зі своїм учнем. Дотті не почула їхньої розмови, але коли вони вже від'їжджали — з кущів на дорогу вивалилося ЦЕ: вкрите гілляччям аморфне утворення із гвинтом на носі. Струсивши із себе маскування, літак змахнув крилами й майже без розбігу піднявся в повітря, трохи припадаючи на ліве крило. Дотті почала хвилюватися за здоров'я свого друга... Друга? Усього за тиждень вона зійшлася з цим літаком ближче, ніж з будь-ким у селі, окрім Чуха. Але зиркнувши на задоволену пику капітана Райлі, вона відкинула свої сумніви геть і подумала, що ці двоє дуже швидко набираються поганих звичок один в одного: перший — параноїк, другий — псих. Порівнюючи двох, мабуть, найненормальніших жителів села вона змогла, нарешті, зітхнути з полегшенням — усі страхи й переживання були позаду. Принаймні поки що...

* * *

Глава 3

* * *

Шериф тривожився. Хтось нагорі точно був гнилим, якщо йому віддали такий наказ. Він ніколи не думав, що в такій глушині йому доведеться зіткнутися із корупцією. Але наказ був чітким і недвозначним: передати певним особам відповідну інформацію. Звісно він відправився на зустріч не сам — його помічники вже зайняли позиції з двох сторін. Будучи недурним автомобілем, він готувався до всього, тому наказав своїм помічникам взяти з собою зброю і записати їхню зустріч на відео, щоб мати собі план відходу в разі неприємностей.

Вже друга ранку, а візитерів все ще не було. І ось, коли він вже був готовий плюнути на все — із нічного туману, тихенько буркаючи маневровими моторами, з'явилися двоє літаків. Силуети видавали в них спортсменів, але з теперішніми технологіями підробити свою зовнішність було нескладно. Місяць на мить виглянув між хмарами, освітивши білий та біло-зелений корпуси літаків, і знову сховався, неначе злякавшись побаченого.

— Чому так довго? — буркнув шериф, насторожено оглядаючи прибульців.

— Треба було пересвідчитися у вашій лояльності. Дозвольте представитись: я...

— Білий, — перебив його Шериф. — А ти — Зелений. Ніяких імен.

— А ви, значить — Шериф? Ну, як скажете. Документи?

— Ось, — Шериф простягнув Білому документи й від'їхав трохи назад. — Ще щось?

— Так. Що Ви можете про нього сказати?

— Геть не схожий.

— Це ви про кого? — не зрозумів Зелений.

— Не вважайте мене ідіотом. Думаєте я не здогадався, кого ви насправді шукаєте? Це два різних літаки, хоч пики у них і схожі...

— Ми усе перевіримо, — білий перервав Шерифа і показав фотографію підозрюваного своєму товаришу — той лише похитав носом. — Дякуємо за допомогу, Шериф.

Не кажучи більше ні слова, Білий закинув папку з документами собі в корпус і разом зі своїм товаришем хутко злетів, обдавши Шерифа зірваними з крил краплинами ранкового туману. На цьому зустріч завершилася а усі зняті матеріали відправилися в особистий сейф Шерифа.

* * *

Не скажу, що для мене відбірковий тур пройшов легко, але тепер я вірив, що мої шанси на перемогу не настільки примарні, як здавалося спочатку. Звісно у мене є ще ціла купа недоліків, які доведеться виправляти вже на ходу, але принаймні тепер я знаю, як їх можна згладити в майбутньому.

Одразу після виступу Шкіпер наказав мені забиратися з аеродрому на всіх парах, що я успішно й здійснив. Я навіть зміг розпізнати тих незадоволених, про яких мені говорив Капітан — два важких літака і один швидкісний середнячок. Якби я не знав куди дивитися, то навіть не звернув би увагу. Але тут канон мені допоміг і я згадав, що двоє з них крутилися біля стендів Громила. Самого чемпіона я не бачив, але був впевнений, що він знаходиться десь неподалік — сліди зелених димових шашок натякали на його особисту присутність. Шкода, що я прилетів надто пізно і не зміг на власні очі подивитися на його стиль. Ким був той двомоторний середнячок, я так і не дізнався, хоча він переслідував мене найдовше.

Взявши курс в небо, я пірнув у хмари і летів виключно по системі навігації. Час від часу винирюючи над хмарою, я дістався вказаного перехрестя й заховався у придорожніх кущах, просто звалившись туди. Не дуже вдало звалився — зачепив якийсь корч крилом. Добре, що я вже освоїв вертикальну посадку за принципом махольоту, тому від дороги слідів не залишилося, а трохи покрутившись на місці, я засипав себе гілками, які вкупі із зеленим забарвленням остаточно приховали мене.

Сидіти довелося не дуже довго — через півгодини на дорозі з'явилася наша компанія.

— Коли ми від'їдемо — полетиш до старої ферми, що вище по річці, — почув я в ефірі. — Чух до тебе навідається і передасть усе необхідне.

— Я маю ще щось знати? — запитав я Капітана, доки вони не від'їхали надто далеко. — Що там сталося?

— Твої конкуренти проклюнулися. Не знаю, хто то був, але найближчим часом тобі в Кривій лопаті з'являтися не варто. Якщо вони ризикнули позбутися тебе прямо на конкурсі, то їхня поява в Кривій лопаті — питання часу.

— Тих двох я бачив біля стендів Громила. Двохмоторника я не знаю.

— Громило кажеш... — на тому кінці задумалися. — Значить будуть проблеми. Я постараюся зібрати для тебе необхідний мінімум обладнання. Зустрінемося ввечері — нам є про що поговорити. Відбій.

Ох, знав би я, куди вляпаюсь... Але про зроблене не шкодую.

Знайти потрібну ферму вдалося не одразу. В основному через те, що вона встигла зарости і тепер не дуже вирізнялася на фоні лісосмуги. Вже звичним прийомом я провалився вниз і по крутій траєкторії пішов на зниження. Останній десяток метрів довелося підтягнути двигуном, але посадка пройшла м'яко. Ну звісно, адже після того металобрухту, що я на собі тягав, тепер відчуваю себе пушинкою. Цікаво, а літаки можуть підкачатися, чи їм все дається від природи? Он — мені одразу після заселення дали хороший двигун. З такими думками я завалився в гараж, ледве розмістившись там зі складеними крилами. Тепер треба було просто сидіти й чекати. Зате зміг нормально виспатися після тривожної ночі й важкого дня.

З дрімоти мене вирвав виклик по рації. Значить Капітан на підході. І дійсно — спочатку до ферми виїхав Чух, а потім і Дотті з Капітаном. Коли Чух під'їхав ближче, я помітив вм'ятини на його корпусі.

— Були проблеми? — Поцікавився я в Капітана.

— Ні. Це Дотті його так прикрасила. Але гості вже були. Ми сказали, що ти після конкурсу більше не з'являвся.

— Гадаю найближчим часом повертатися у Криву лопату мені не варто.

— Нічого страшного, — Капітан витрусив на землю якісь пакунки зі своїх крил. — Я вже зв'язався зі своїми знайомими. Якщо буде треба — вони прикриють. Можуть навіть нові документи зробити, якщо побажаєш.

— Ні-ні, я поки нормальний, майже законослухняний громадянин. Давайте відкладемо це питання до особливого випадку. Що чути у світі?

— Твоє обличчя на перший шпальтах усіх газет і журналів, — включився в нашу розмову Чух. — Добре, що одразу після польоту ти встиг здати аналізи на допінг, інакше б тебе дискваліфікували. В інтернеті навіть тоталізатор зробили на те, чи ризикнеш ти з'явитися на гонках.

— Ризикну, — буркнув я. — Куди ж я дінуся?

— Тоді слухай сюди, — Капітан закінчив витрушувати із себе увесь вантаж і під'їхав ближче. — Уважно слідкуй за своїм оточенням. З таким підходом до учасників, як у Громила, ти в гонках надовго не затримаєшся. Постарайся зійтися з кимось із новачків, щоб на тебе звертали увагу. Завжди будь у кадрі.

— Я знаю, хто тобі підійде! — вигукнув Чух, щось набираючи на планшеті. — Ель Чупакабра — мабуть найяскравіший серед учасників. Багато хто вважає його диваком, і він сам старається це довести. Родом із Мексики. Отримав золото на гонках в закритих приміщеннях. Кілька разів потрапляв в аварії, шрами після яких прибрати не вдалося, через що й став носити маску. Характер задиркуватий. Не одружений.

— Прекрасно. Спробуй з ним подружитися. І взагалі: намагайся знайти спільну мову з усіма навколо, вивчи їхні звички, слабкі місця. Все, що може тобі допомогти, кожну дрібничку. І не вір нікому, навіть якщо він веде себе, як найкращий друг.

— Добре. А це що таке? — я вказав крилом на коробки на землі.

— Це твій вантаж в дорогу.

— Але в мене все це не влізе! — ображено вигукнув я, розглядаючи цілу купу різноманітного залізяччя.

— Ось зараз ми й дізнаємося: що в тебе влізе, а що — ні.

Посадовивши мене на привезений стапель, Дотті взялася знімати з мене старий контейнер-аптечку і навішувати новий. Схоже цей був зроблений спеціально під мене, бо дуже щільно прилягав до корпусу й точно повторював форму мого товстого пуза. Із пояснень капітана я зрозумів, що це був аналог військового спец-жилету для літаків. Його форма була підібрана таким чином, щоб мати максимальний об'єм при мінімальному опорі повітря. Для цього навіть довелося зняти мою нижню обшивку, що було трохи соромно — статеві механізми, сполучені зі спускною системою, знаходилися зовсім поруч (це я в мехалогії вичитав — не подумайте нічого такого). Тепер я всерйоз остерігався, що за рахунок відкритого внутрішнього простору вони запхають в мене усе принесене.

В першу чергу мені під двигун поставили систему нічного бачення та ще деякі радіолокаційні пристрої, що входять до стандартного набору штурмовика. Тепер навіть в тумані та суцільній темряві я знатиму куди лечу. Сенсорна головка цієї системи, упакована в кулеподібний підвіс у мене на підборідді, під час польоту могла прикриватися зсувною заслінкою, щоб уникнути зацікавлених сторонніх поглядів. Трубки від нової системи пожежогасіння також були протягнуті по всьому корпусу. Все, що лежало в мене раніше, перекочувало в новий багажник. Ще одним нововведенням стали ампули із присадками, касета з якими розташовувалася безпосередньо під капотом прямо у моєму силовому наборі — щоб ніхто не побачив. Окрім вставлених в крила додаткових двох баків, під крилами було змонтовано ще два підвісних. А щоб я міг правильно користуватися усім цим добром — мені замінили ковпак кабіни на новий. В мене перед очима висвітлювалися основні показники приладів, стан усіх систем та навіть — Дотті постаралася — інтерфейс подарованого мені Чухом планшета. Це було зроблено для того, щоб я міг виходити на зв'язок непомітно для оточуючих. Проблемою було лише знайти місце, де можна підключитися до Інтернету, але з таким фінансуванням, яке отримали ці гонки — безпровідна мережа буде на кожній точці нашого маршруту. Принаймні я на це сподіваюся. Ну а якщо нічого не вийде — залишалася стара короткохвильова радіостанція, хоча у мене були деякі сумніви щодо її надійності. Ну і останнім штрихом стала емблема ескадрилії Капітана на моєму носі.

— Слухайте, а якщо на мене знову нападуть? Як я маю захищатися?

— Ти програв, — Дотті посміхнулася Чуху й дістала з чергової коробки якусь електронну схему, пояснюючи мені її призначення. — Це електрошоковий пристрій. Працює в імпульсному режимі по одному удару в секунду. Раджу налаштувати його на очікування, щоб він завжди був заряджений. Тоді ти можеш бути спокійним, що тебе точно ніхто не торкнеться. Але навіть не думай вмикати його в грозу — під час дощу розрядники на кінцях крил мають бути знеструмлені.

— А як щодо повітряного бою?

— А тут ми тобі вже не допоможемо. Учасникам заборонено мати будь-яку зброю. Взагалі. Ти й так ризикуєш, ставлячи собі цю штуку.

— Нічого. На фоні усіх моїх примочок шокер не дуже виділятиметься. А при бажанні я й мотузкою вбити зможу.

— Ну, для мене мотузки може б і вистачило, а от для Громила... — Капітан заплющив очі, розмірковуючи вголос. — Щоб заплутати його гвинт, знадобиться щось значно міцніше...

Ну, взагалі-то я мав на увазі не заплутування гвинта, але для літака це те ж саме, що й удавка на шиї. Поки Дотті прокладала електроди шокера, Чух залив мені повні баки пального, і навіть вручив мені два запасних підвісних — про всяк випадок.

Я вже-було подумав, що мої друзі відправляться додому, але Капітан сказав мені, що тепер я готовий до нових тренувань. Ну, чогось такого я від нього й очікував — не в правилах нормального офіцера давати солдату вільний час. Тренування проходили вночі, з використанням усіх встановлених на мені причандал. Поряд із виконанням поставлених маневрів я мав практикуватися у застосуванні своїх апгрейдів, як то: метання кішки в ціль, політ на наднизькій висоті, польоти всліпу за приладами та інше...

Не знаю, можете вважати мене божевільним, але мені це подобалося! Це було крутіше за будь-який симулятор! Крутіше навіть за самі гонки! Та що там — Джеймс Бонд тихо курить на балконі! Я відчував себе справжнім суперагентом, дарма що без зброї. Та вона мені й не потрібна. Якщо на мене накинуться групою — мені ніяка зброя не допоможе. А так я принаймні встигну забрати кількох покидьків із собою.

Ось так, тренуючись ночами, я відсипався вдень і передивлявся усе, що Чух скидав мені на планшет. А там була вся інформація про учасників, історія авіараллі, записи курйозів та багато-багато іншого. Я навіть знайшов тут запис літаків-рятувальників, робота яких мала багато спільного з тим, що зараз роблю я. На моє прохання Чух відшукав схеми усіх їхніх маневрів і дав мені на вивчення. Капітан також зацікавився цією темою, і включив в мою програму навчання ще й відпрацювання дій в надзвичайних ситуаціях: пожежа, падіння, пошкодження, буксирування поранених та ін. Розбираючись із усім цим валом проектів та пропозицій, я й сам не помітив, як підійшов день, точніше ніч відльоту.

Дотті востаннє перевіряла усі мої системи й давала інструкції. Чух скидав на планшет усе, що могло знадобитися і заправляв баки, а капітан Райлі домовлявся з кимось через свою радіостанцію. Цікаво, а як далеко вона в нього бере?

— Ну ось і все. Далі працюєш сам. Сподіваюся ти не забудеш моїх уроків, і не вилетиш на першому ж перельоті.

— Не забуду, Капітан, сер! — не віддавати честь!

— Звітуй нам щоразу, як матимеш змогу. Описуй все до найменших дрібниць. Навіть те, що не розумієш.

— Ясно.

— Під час старту ти потрапиш у сильні вихрові потоки. У нас таке бувало, коли злітали всією ескадрильєю. Свої позивні не забув?

— Ні.

— Тепер щодо твого обладнання. Намагайся ним не користуватися зайвий раз. А якщо користуєшся, то роби це з розумом. Тільки не перестарайся — я тебе прошу. Бо я ж тебе знаю, ти ж одразу почнеш...

— Ні, сер, — я випрямив шасі, витягуючись в струнку перед Капітаном. — Якщо я люблю свої іграшки, це ще не значить, що я дозволю комусь на них дивитися.

— Сподіваюся на твою розсудливість, — посміхнувся винищувач, звільняючи мені виїзд. — Покажи їм, на що здатен селюк із Кривої лопати.

— Я не селюк, сер! — прокричав я крізь шум гвинта і, увімкнувши електронну підсвітку в кабіні — пішов на зліт.

Відірвавшись від землі, я піднявся на висоту три тисячі метрів, вловив радіомаяк аеропорту Нью-Йорк, і полетів точно на нього. Сам політ я не запам'ятав, бо більшу частину часу провів над хмарами. Коли до міста залишалося менше п'ятдесяти миль, я знизився і на наднизькій висоті, нижче видимості радарів, пішов до аеропорту. Ще в польоті я кілька разів звірявся із різноманітними картами і точно знав планування стоянки для учасників авіараллі. Міг би сісти прямо на свій майданчик, та тільки мене б тоді могли неправильно зрозуміти. Із диспетчерами проблем не виникло — вони взагалі про мою присутність не дізналися, доки я не перелетів через паркан на територію аеропорту. Та й тоді мене ніхто не викликав.

Склавши крила, я трохи покрутився серед авіалайнерів і вирулив до потрібного мені сектору. Якби не відсутність прилавків — подумав би, що потрапив на ярмарку. Такого різнобарв'я палаток та навісів я ще не бачив. Але заїхати я туди не встиг — переді мною нізвідки, як чортик із табакерки, з'явився якийсь кар у картузі адміністрації гонок.

— Так-так, і хто тут у нас? Ба, та це ж наш учасник-утікач! Що ж, тепер доведеться мені тратитись на бензин.

— Програли в тоталізатор? — співчутливо поцікавився я.

— Борони боже — посперечався на каністру із оператором. Так, все, не збивай мене. Тебе як звати, герой?

— Дастін Пилюк.

— Пилюк?! — хлопець аж папку вронив. — Ти серйозно?!

— Так. Ось, в документах все зазначено. — я витягнув з багажника пакет документів і передав їх йому. — Там навіть підпис ваш стоїть. Це ж ви вели той останній відбірковий тур?

— Так. Так... Хвилинку, тут не вказано назву команди!

— Це обов'язково?

— Так.

— Тоді... Може 'Криві лопасті'? — запропонував я.

— Ти серйозно? — скривився Рупер — нарешті я знайшов в архіві відеозапис з його іменем. — Придумай щось краще, бо можуть не так зрозуміти. Спортсмени в нас дуже забобонні.

Ну і що придумати? Я точно знаю, що в оригіналі команда головного героя так і називалася, але тут... Нічого не спадає на думку. Що б таке вибрати? Дасті-Дастін-Dustin-Destiny... Точно! Destiny — в перекладі звучить як доля, неминучість, призначення... Або 'канон' — як в моєму випадку. Нехай буде так.

— Наша команда називатиметься — Доля, — вже серйозно сказав я ведучому.

— Це вже краще. Все — ось твій пропуск. Не загуби його. — Рупер наліпив мені на ніс пластикову картку. — Фу! Чим це від тебе тхне?

— Нітрати, фосфати, аміак та ще цілий коктейль сильнодіючих отруйних речовин. Не хвилюйтесь — я пройшов дегазацію.

— Жах! І як тебе тільки допустили до участі? Твоя стоянка — остання справа. Тільки на мийку спочатку зганяй, бо викинуть з території хвостом уперед. Перед стартом за тобою заїде тягач із бортовим номером С-23, заправить тебе і відбуксирує на стартову смугу. Інструкції по маршруту отримаєш прямо перед стартом.

— Дякую. А можна поцікавитись? — я затримав ведучого, поки він знову кудись не втік.

— Ну що ще?

— Учасник Ель Чупакабра вже прибув?

— Це той товстун в масці? Його звати Ель Чу. Ні, він ще не з'явився. Ти почуєш, коли він прибуде. Ха-ха-ха... Почуєш... Ха-ха-ха... — і зник у натовпі.

Здивований такою поведінкою хлопця, я рушив на пошуки свого місця.

Учасників дійсно зібралося багато. При чому по-справжньому спортивних тут було трохи більше половини, а решту складали представники інших галузей авіації. Знайшовся навіть один кур'єр із тримоторною схемою. На його фоні двомоторна мініатюрна француженка Крі-Крі просто губилася, хоча й виступала рівноправним учасником гонок. На жаль довго стояти на одному місці було небезпечно для життя, тому мені доводилося рухатися разом із натовпом. Якось само собою так вийшло, що мене винесло до одинадцятої стоянки, де розташувався прототип мого стилю пілотування — Бульдог, власною персоною! Персона дрімала, але мою присутність відчула одразу.

— Ну чого витріщився? — буркнув спортсмен.

— Хотів би особисто подякувати, — згадав я обіцянку, яку колись дав собі над полем.

— За що? — як справжній англієць, він абсолютно не показував свої емоції, хоча брова у нього смикнулася.

— Один з ваших прийомів проходження віражів врятував мені життя. З тих пір поклав Ваш стиль в основу своїх тренувань і поклявся, що особисто подякую вам за нього. — якщо вже дякувати, то робити це треба оригінально, хоча б у вигляді компліментів.

— А хочеш я відкрию тобі головну таємницю свого стилю?

— Чесно? — зараз він щось скаже.

— Ні! — таки сказав. — Слухай, я не знаю, з якого болота ти виліз, і як ти там тренувався, але тут — змагання. В небі — кожен сам за себе. Зрозумів?

— Зрозумів, — ну і хай йому грець — я свою обіцянку виконав.

Доля... Все ж правильно я обрав назву для нашої команди. Ця остання фраза Бульдога відома мені з трейлера, значить й інші деталі ще можуть зійтися. Головне, щоб я нічого тут серйозно не порушив. Ой! Щось мені тут на хвіст дуже часто наступають. Рухаючись далі, я наткнувся на ще одного героя, відомого мені із трейлеру. Точніше — героїню. Я так і не розібрався, як її насправді звали, але вона мала бути у списку лідерів на протязі всієї гонки. Відкриваємо список учасників, дивимося по фотографіях... Є! Номер двадцять два — Рошель. Родом із Канади. Розпочинала кар'єру як поштовий літак, потім стала кур'єром, і на початку року вирішила спробувати себе у спорті. Це її перше серйозне змагання. Що ж, занесемо її в особливий список. Ой! Та що ж це таке?! Ай!

— Ну хто там у мене на хвості топчеться?! — гаркнув я, вимикаючи електронний інтерфейс, і розвертаючись до свого мучителя.

— Вибач. Я ненароком, — іще одна героїня намалювалася. — Не дуже боляче?

— Нормально. Ти, здається, одна із учасниць? — я зробив задумливу пику, безсоромно оглядаючи її форми. — Як же тебе... Зовсім із голови вилетіло.

— Усі звуть мене просто Ішані. А тебе?

— Пилюк Дасті. Пилюк — це прізвище, а не стан.

— Приємно познайомитись, Пилюк, — і вона поїхала далі.

— Мені теж.

Ну і що це було? Я ж ніби вже виробив в собі імунітет до жіночої статі — чому ж мене зараз так корчить? Цікаво, а скільки років було Дастіну, коли я в нього заселився? Може це в на мене так гормональний фон впливає? З такими думками я вирушив на пошуки своєї стоянки. По дорозі побачив ще цілу купу колоритних особистостей, і очолював їхній список сумнозвісний Громило. Це вуглепластикове опудало навіть сюди умудрилося притягнути свій постамент. І встановив його прямо в центрі всієї стоянки, щоб його було не оминути. Динаміки та гільзи від феєрверків натякали на нещодавню виставу. І хоч як би я не намагався відтягнути момент нашого знайомства — опір натовпу подолати не вдалося й мене винесло прямісінько до підніжжя сцени.

— О, наш фермер-таки з'явився на перегони! — вигукнув він, перериваючи своє інтерв'ю. — Я думав — ти не долетиш до Нью-Йорка.

— Долетів, як бачиш. І навіть цілим залишився.

— Що ж, поздоровляю тебе, тому що більше тебе поздоровляти буде ні з чим. Це солідні змагання, а не побігеньки від хуліганів. На чому я зупинився? — він повернувся до репортерів, остаточно втративши до мене інтерес.

Ледве пропхавшись до виходу, я почув якийсь гам біля входу. Рупер правильно сказав — Чупакабру чути навіть з іншого кінця поля. А його клаксони... Співчуваю тим, хто був поруч і слухав цю музику на небезпечно близькій дистанції. Народ навколо був зі мною згоден і поспішив забратися якнайдалі від чудовиська, поки вони остаточно не втратили слух. Я ж рухався до входу із цілком прагматичних міркувань — завести знайомство із диваком. Сподіваюся більше він своєю гармошкою гратися не буде.

— Сеньйорас та сеньйоритас!!! Ваш легендаргий герой нарешті з вами!!!

— Хто цей ненормальний? — шушукалися гонщики, що не могли покинути свої стоянки.

— Схожий на клоуна, — пискнула Крі-Крі з-під крила свого більш габаритного суперника.

— Ти! Хто ти такий?! — Бульдог зовсім не по-англійськи визвірився на новачка. — Як тебе взагалі сюди пропустили?!

— Ель Чу. Прізвисько — Чупакабра. Родом із мексики. Багато хто вважає його диваком, і він сам усіляко старається це довести. Отримав золото на гонках у закритих приміщеннях. Кілька разів потрапляв в аварії, шрами після яких не вдалося прибрати, через що й став носити маску. Характер задиркуватий. Не одружений, — як по писаному відтарабанив я цитату Чуха.

— А-а-а... — Бульдог, як і інші учасники, мовчки витріщилися на мене.

— О! Одразу видно мого затятого фаната! Ти, напевно, цікавився моєю біографією або читаєш мою поезію, що так добре мене знаєш? — здоровань умить опинився в метрі від мене, що я аж відсахнувся від нього, збивши хвостом піраміду якихось банок.

— Та ні — зайшов на Вікіпедію, — у шоку від такого напору ляпнув я.

— Буа-га-га-га... Хи-хи-хи... — почулося звідусіль.

— Ох, ну чому завжди так? — зітхнув Чу, абсолютно втративши свій іспанський акцент. — Ти намагаєшся зробити комусь приємно, а виходить — комедія.

— Буває, — зітхнув я, вже здогадуючись про свою майбутню репутацію. — У тебе яке місце?

— П'яте.

— Значить будемо сусідами — моя стоянка навпроти. Тільки не вмикай свої клаксони, добре?! Кажу тобі не вмикай...

Чує мій інжектор — це буде довга ніч.

* * *

— Ну, і що вдалося по ньому дізнатися? — запитав Громило своїх помічників, щойно закінчив роздавати інтерв'ю.

— Нічого, — буркнув Зед, але під незадоволеним поглядом Громила одразу ж поправився. — Тобто дізналися ми багато, але не впевнені, що це справжній Пилюк.

— Фальшиві документи? — зацікавився Громило, переглядаючи файли з досьє.

— Навряд. Скоріше він зробив собі пластику. Можна організувати перевірку його аналізів після гонки, щоб порівняти із записаними в техпаспорті.

— Зробіть. Що ще дізналися?

— Він ніколи не піднімався вище п'ятисот метрів. Психологи кажуть, що у нього всі ознаки страху висоти. А ще — у нього аномально потужний двигун.

— Майже як у тебе, шеф, — ляпнув Зед, за що одразу отримав по носі від Неда.

— В селі кажуть, що він став таким після того, як в нього влучила блискавка. Але підтвердження ми знайти не змогли. Впродовж останнього місяця пережив кілька пластичних операцій. За характером — хуліган та забіяка, ніколи не стримує емоцій і любить давати волю колесам. В основному тренувався на односельцях.

— А може запропонувати йому приєднатися до нашої компанії? — і знову Зед отримав по носі. — А що? Він відчайдух і трохи психований — буде непоганою підтримкою... Ай! — черговий удар по носі.

— Він — селюк, цей Смердюк-Дасті... — проричав Громило. — А таким як він — не місце у вищій лізі...

— Хех, вірно сказано шеф — селюк-смердюк... Га-га-га!

* * *

Ранок розпочався з метушні обслуговуючого персоналу. Ель Чу вже кудись зник, а я взявся переглядати пошту. Учора я відіслав Капітану рапорт про все побачене й почуте, описав свої думки й ідеї, а сьогодні мав отримати відповідь.

'Будь уважним, — писав Капітан. — Хтось виклав в мережу твоє досьє. І їм відомо про твій мнимий страх висоти. До тебе можуть підіслати липових співробітників, тому завжди уточнюй їхні особливі прикмети. В твоїй ситуації краще бути параноїком і панікером, ніж дискваліфікованим. Стеж, щоб усі баки були наповнені справжнім пальним. Коли летітимеш через Атлантику — слідкуй за температурою двигуна. Не женися за максимальною швидкістю, бережи ресурс двигуна. Як тільки відчуєш ознаки зносу — використовуєш присадку ?3, але не пізніше, ніж за три години до посадки. Присадки до мастила не заборонені, але афішувати їх використання не варто. Знайди свій ритм, який би міг підтримувати впродовж не менше десяти годин. Намагайся піднятися якомога вище, але не зловживай компресором. Тримайся в хвості основної групи, щоб тебе бачили якомога менше. На цьому — усе. Чекаю від тебе звіт на ключовій точці.'

Хороші інструкції. Збережу їх в пам'яті — на майбутнє.

Сходивши в туалет, вперше в цьому світі, я із сухим двигуном повернувся на свою стоянку. А ось і обслуговуючий персонал. Тягач із номером С-25 — це ж не мій номер! Хух, він просто помилився стоянкою — фальшива тривога. Мій тягач з'явився одним із останніх, але свою роботу виконав швидко. Єдина затримка виникла із пальним: мій двигун був доволі потужним і пального споживав доволі багато, а тому тієї бочки, що привіз тягач, мені вистачило лише на основні баки в корпусі та половину підвісного — довелося йому їздити за другою. А пальне у спонсорів було хорошим: не розведене, майже без присадок, на смак чимось нагадувало томатний сік — я його любив. Ну і масла нового, замість злитого, в бачок накапали. По дорозі на злітну смугу до мене підкотив Рупер і показав картку із моїм завданням: три тисячі дев'ятсот двадцять дев'ять кілометрів над Атлантикою, маршрут, координати для навігаційної системи, і ще ціла купа усіляких додаткових даних. Про всяк випадок фотографую все це і скидаю все собі на нашу загальну поштову скриньку, паралельно переглядаючи нові надходження — лист від брата так і не надійшов. Ну що ж, принаймні я спробував. У цьому всесвіті мій прототип так-само виявився нанизаний на арматуру й помер на місці. Цікавий факт — мене підібрали аж через дві години після припинення стрільби. Вирішивши більше не мучити себе неприємними роздумами, я очистив свою сторінку від усіх листів і повністю змінив профіль на новий. Якщо зі мною захочуть зв'язатися — я про це дізнаюся, але не варто плодити в мережі привидів. Закривши питання зі своєю сім'єю, я переключився на новини.

А в мережі вже йшла пряма трансляція зі стартового майданчика. Натовп уболівальників заповнив трибуни й увесь простір за парканом аеродрому. На іншому каналі я вже бачив порівняльні таблиці всіх учасників гонок. Знайшов там і себе, прочитав про фобію свого попередника, дізнався про пережиту грозу... Щось надто вже багато цей анонім знає про мене. Сподіваюся йому ще не відомо про мою справжню особистість.

Розбираючись із новинами, я й не помітив, як нас вивезли на злітну смугу. З віртуального світу в реальний мене витягнув огидний звук клаксонів збоку — Ель Чу щось натхненно віщав мені, але я його не чув. Довелося відключити навушники і повернутися до свого товариша.

— Йо, аміго! Щось ти зранку якийсь млявий. Не боїшся проспати старт?

— Ні, — я відключив підсвітку на склі, щоб Чупакабра нічого не помітив. — Просто перевіряв, чи все в порядку перед стартом.

— А що там перевіряти? — щиро здивувався гонщик. — Тут техніки кращі, ніж в моїй майстерні. Навіть гар із корпусу відчистили. Відчуваю себе повелителем світу!

— Дивись, щоб після такого ремонту тебе не довелося виловлювати десь посеред Атлантики.

— Ти на що натякаєш? — погрозливо навис наді мною здоровань.

— Ні на що не натякаю. Просто раджу бути обережним. Мені здається, що не всі із присутніх тут дотримуються чесної гри.

— О, зрозумів, — одразу ж притих Чу, і нахилився до мене. — Ти теж підозрюєш учасника під номером одинадцять — Бульдога?

Я не став йому відповідати, а знову підключився до каналу новин. Рейтинги учасників мене вже не цікавили, а от кадри минулорічного старту, які зараз крутили для глядачів, показали мені одну цікаву деталь — учасники, які стартували останніми в черзі, мусили пробиватися крізь сильний зустрічний потік повітря, і ризикували взагалі не відірватися від землі. Думаю мені краще почекати, доки гонщики трохи відійдуть вперед, щоб повітря заспокоїлося — не хочу перевернутися прямо на злітній смузі, на посміх глядачам. Зиркнувши вбік помічаю, як Чупакабра вирячився на хвіст учасниці, що стояла попереду — Рошель. Та він сам так пропустить старт! Стукаю його по крилі й показую вперед.

Ось тягачі покидають злітну смугу й звучить команда заводити двигуни. Переключаюся на підвісні баки й уважно дивлюся на турнірне табло, де почався зворотній відлік до старту. Заводжу двигун, але тримаю його на мінімальних обертах, міцно затиснувши гальма. Останні секунди перед стартом. Ель-Чу аж пригнувся до землі, впираючись колесами у білу лінію розмітки.

Старт! Колона гонщиків рвонулася вперед, а я ще кілька секунд барився із розгоном, за що потрапив у об'єктиви половини камер. Відчувши, що опір повітря зменшився, я збільшив крок гвинта й відпустив гальма. О, так набагато краще! Тепер можна спокійно злітати і набирати висоту. Я сказав набирати, а не летіти паралельно до землі! Та що ж це за лихо таке? Форсаж! Ну нарешті. Відриваюся від асфальту і одразу прилаштовуюсь у хвіст основній хмарі літаків. Пролітаю над парканом аеродрому і мушу одразу ж ставати на ребро, бо якісь бовдури взялися запускати феєрверки. І вони ціляться прямо в мене! Ухилившись від усіх ракет, я вийшов на курс і взявся строчити у записник свої думки щодо майбутніх капостей з боку 'глядачів'. Вже коли аеродром зник за обрієм, я переключився на радіолокацію і зі здивуванням побачив попереду один об'єкт, що летів паралельним курсом. І щось мені підказує, що я знайомий із цим об'єктом. Піддавши трохи газу, я побачив білий корпус наймініатюрнішої учасниці гонок — француженка Крі-Крі вже вийшла на крейсерську швидкість, але безнадійно відставала від інших учасників.

— І в такому темпі ти збиралася летіти через усю Атлантику? — я вирівняв швидкість, прилаштувавшись зліва від маленької спортсменки.

— Я зможу! — уперто крикнула та.

— Я знаю. Питання в тім — скільки часу тобі на це знадобиться.

— Байдуже!

— Зате мені не байдуже! — гаркнув я на неї. — Тебе ж навіть відшукати не зможуть, якщо впадеш!

— Не впаду! — уже не так упевнено відгукнулася Крі-Крі.

— І що з того? Ти прийдеш на контрольну точку хіба що перед самим відльотом. Якщо взагалі встигнеш долетіти, — я тактично не став їй нагадувати про мізерні розміри її баку.

— Я мушу, — зовсім знічено пискнула француженка. — Я поклялася, що зроблю це.

— Краще повертайся. Якщо не жалієш себе — пожалій хоча б мене.

— Я мушу долетіти. Куди ж я дінусь?

До болю знайомі слова. Когось вона мені нагадує. Повернувши дзеркало, я уважніше оглянув Крі-Крі й подумав, що пального на увесь політ їй точно не вистачить — здохне через кілька годин, навіть якщо летітиме максимально економно. А може... Не думаю, що це хороша думка, але поступити інакше я просто не зможу — і на тому світі був дурнем, і навіть могила мене не виправила.

— Добре. Я тоді допоможу. Ти скільки важиш?

— Кілограм сімдесят.

— Скільки?!

— Ну добре-добре — дев'яносто!

Та вона знущається! І як її тільки під час зльоту не здуло? Та навіть я, зі своїми чотирма тоннами мусив за землю чіплятися! Що ж, принаймні вона легша, за мої гантелі. Тільки тут мені не доведеться нести всю вагу на собі.

— Слухай мене уважно, — я відкрив багажник і почав спускати кінець канату. — Зараз чіпляєшся на буксир до мене...

— Чим? — а ось про це я не подумав.

— Сама думай. Чіпляєшся й летиш позаду. Двигун зовсім не глуши, бо замерзнеш. Поки летимо — продумуєш легенду свого перельоту, щоб було, що розказати. Усе ясно?

— Так.

— Тоді лови кішку. Обережно, вона гостра.

Відпустивши канат на сорок метрів, я знизив швидкість до мінімуму й дочекався, доки дівчина закріпиться на буксирі. З її розмірами це виявилося не складно — вона просто всілася на якір, затиснувши канат переднім колесом. Тепер можна було летіти спокійно. Піднявшись на висоту три тисячі метрів, я набрав швидкість, як мені казав мені Капітан, і почав гратися з компресором, намагаючись встановити найкраще співвідношення повітря до палива. Крі-крі на мій запит про самопочуття щось пискнула, але скаржитися не стала.

Минуло кілька годин. Я вже використав першу капсулу присадки і перевів двигун на середні оберти, аби вона подіяла як слід. А внизу тим часом почалася гроза. Навіть страшно подумати, що було б з нами обома, якби ми летіли там. І що довше ми летіли, то більше падала температура. Відчуваючи, що крила починають замерзати, я перевів канал охолодження двигуна в середину корпуса — стало трохи легше. Але температура продовжувала падати і незабаром я мусив збільшити оберти, щоб повітря було гарячим. Крі-Крі позаду спершу намагалася втримуватися в потоці моїх вихлопних газів, але я пояснив їй, що тоді наш задум одразу розкриють, і це буде ще гірше, ніж дискваліфікація.

Коли до мети нашого перельоту залишалося менше години польоту, я знизився і відчепив Крі-Крі, яка вже майже перетворилася на бурульку. Унизу погода була просто жахливою: мокрий сніг, зустрічний вітер, і повно айсбергів. Мені підніматися вже не можна — у мене ж страх висоти, а от француженка мусила знову набирати висоту і продовжувати свій шлях над хмарами. Щойно ми втратили одне одного з поля зору, я увімкнув свою електроніку і світ заповнило зеленувато-синє світло, для якого дощ не був перешкодою. Електронна шкала приладів перетворила виснажливий похід на захопливий серфінг у повітряних потоках між крижаними скелями. Холод в крилах відступив на задній план і я знову відчув себе найкрутішим літаком на Землі. Так продовжувалося доти, доки пеленгатор не вловив сигнали аеропорту. Довелося вимикати усі примочки окрім системи глобальної навігації й скидати швидкість. Вже заходячи на посадку я згадав, що мені треба підтримувати реноме невдахи, тому поспішив перекрити канал імпровізованої пічки, за що одразу ж поплатився собачим холодом. Навіть гарячі гази із вихлопної системи не рятували від низької температури.

Посадка вийшла... Невдалою. Відсутність видимості та злий диспетчер зробили своє чорне діло і я на повній швидкості пролетів слизьку злітну смугу й зарився з головою в сніговий замет на узбіччі — ледве виліз. Ну, принаймні тепер я точно відповідаю своєму образу. Обережно, аби мене не здуло вітром, я відшукав стоянку спортсменів. На вході в теплий ангар мене зловив всюдисущий Рупер і зафіксував час прильоту. Не слухаючи коментарів в свою адресу, я поспішив до вогнища, щоб хоч трохи відтанути. Займаючись відігріванням свого бідного хвоста, я краєм ока помітив пожвавлення в ангарі. Під'їхавши до Ель-Чу, що безуспішно намагався познайомитися із об'єктом свого поклоніння, я запитав:

— Слухай, Чу, а чого це всі так заворушилися?

— А ти не чув? — пробелькотів здоровило, не зводячи зачарованого погляду із канадської спортсменки. — Крі-Крі долетіла. Скоро піде на посадку.

— Навіть так... — схоже її списали ще в момент старту. — Піду я, подивлюся на це чудо. Ти зі мною?

— Га, що? О, Дасті! Коли ти прилетів, аміго?!

— Та я вже цілу годину тут гріюся. Ох, хлопче... Схоже тебе серйозно накрило. У тебе раніше хтось колись був?

— Про що ти кажеш?! Я вперше в своєму житті зустрів...

— Все ясно. Ходімо, подивимося на нашу героїню.

Вхопивши його за гвинт, я потягнув здорованя за собою.

Відкрилися двері й в ангар, не без допомоги Рупера, вкотилася купка снігу із двома пропелерами — схоже не один я виконав маневр 'занурення з головою'. Поки Крі-Крі обмітали від снігу, Рупер зафіксував час прильоту і направив її в техчастину на діагностику. Що ж — сподіваюся дівчина засвоїть цей урок, схаменеться й більше не полетить на вірну смерть.

Глава 4

Не схаменулася. Наступного ранку, перед самим стартом, під дахом ангару юна спортсменка вже нарізала кола, показуючи всім свій новий підвісний бак. Ну, не бак — бачок. Та й гондоли двигунів у неї за ніч якось невловимо змінилися. Я навіть підійшов до неї поцікавитися такими змінами.

— А я ще два двигуни собі поставила, — похвалилася Крі-Крі. — Тепер двоє штовхають, а двоє — тягнуть.

— Це не заборонено?

— Що ти... — посміхнулася дівчина. — У мене баки не набагато більші за об'єм двигунів більшості учасників. В адміністрації взагалі обізвали мої моторчики дзижчалками і запропонували замінити на щось інше, хами!

— Сподіваюсь мені більше не доведеться тягти тебе через півсвіту?

— Ні, тепер я сама зможу продовжити гонку. Не так швидко, але зможу і... Дякую, що допоміг мені. Повір, для мене це дуже важливо.

— Та я бачу. Ну, тоді бажаю успіхів.

— Дякую. Тобі теж! — помахала вона мені крилом, і знову спурхнула під стелю.

Повернувшись до своєї стоянки, я знову взявся гортати новини. Ставки на Крі-Крі перед стартом були 1/85, а тепер піднялися до 1/57. Мав би гроші — неодмінно заробив би на цьому. Перед стартом мене загнали на техогляд. Причиною для цього став черговий етап моїх мутацій, завдяки якому я знову міг похизуватися блискучим фюзеляжем. І що цікаво — зміни зачепили навіть нещодавно встановлений багажник. Схоче метаморфози стосуються усього мого тіла, у якій би комплектації воно не було. Поки мене фарбували — на пошту впало нове повідомлення від Капітана.

'Не буду кричати на тебе за цю дурницю, бо не впевнений — як би сам вчинив на твоєму місці. Твоя задумка із обігрівом корпуса від двигуна була цілком вірною, але недостатньою — міг би перевести всередину ще й вихлоп. Тоді ти міг би підігрівати ще й крила. Далі буде вже простіше. Над Баварією вам влаштують смугу перешкод — там і почнеш викладатися на повну. Летіти будете вже вночі, тож остерігайся капостей фанатів та учасників. Не гребуй електронікою — це не заборонено. Якщо відчуватимеш проблеми — використай присадки перед початком пілотажу, бо потім у тебе на них часу не буде. Заправлятися під зав'язку не обов'язково, але пальне дарма не витрачай — тобі потрібна мінімальна вага перед маневровою трасою. Перегони виграють не швидкі, а вправні. І постарайся утриматися від подальших подвигів, якщо в цьому не буде потреби.'

Добре, як скажете. А тепер займемося корисним ділом — накачаємо музики в дорогу. Летіти просто так кілька годин поспіль було нудно, і я подумав, що було б непогано додати чогось веселого. Арія, Найтвіш, Рамштайн, Тартак, Океан Ельзи та багато інших груп існували і тут. У них навіть репертуар не дуже відрізнявся. Але найголовніше — вільне скачування з нашого рідного сектору інтернету! Життя набуває сенсу! Часу на музику було якраз до мого старту. Багато закачати не вдалося — закінчився безкоштовний час в мережі. Але й того, що в мене вже є, буде достатньо для відповідного настрою.

Зліт і вихід на курс сьогодні пройшли значно легше, в основному за рахунок кращої погоди. Пам'ятаючи настанови Капітана, я трішки посунув капот, щоб частина газів з труб ішла всередину. Звісно буду потім смердіти, але це краще, ніж розбитися із замороженими крилами. Одразу ж після старту я вирішив спробувати нову тактику і намагався скоротити відставання від моїх більш висотних колег. Поки ми ще знаходилися в холодних широтах, я тримав двигун на перегріві, стрімко наздоганяючи конкурентів. А вони виявилися зовсім не такі швидкі, як я очікував. Очевидно вчора мій відрив від групи був зумовлений однією нерозумною і відчайдушною мініатюрною спортсменкою. Сьогодні ж вона йшла на рівні з іншими і я зі спокійною душею пішов на прискорення.

Навіть із соколиним зором я не зміг би знайти гонщиків у небі, але з допомогою бортової РЛС це не було проблемою. Тепер я стрімко йшов у них в кільватері на відстані кількох кілометрів, не відстаючи ні на метр. Через кілька годин польоту на обрії з'явився берег а бортовий навігатор попередив про скору зміну курсу. Усі літаки як по команді пішли на зниження, а я почав готуватися до маневрів.

Смуга перешкод, яку нам влаштували організатори, представляла складний маршрут на мінімальній висоті над ландшафтом. Колись у мене була гра зі схожим сценарієм — дуже мені подобалася, тільки надто вже мало в ній було трас. Я відпрацював їхнє проходження до автоматизму і любив під музику політати. Ось і зараз я створював список композицій, які не дозволять мені розслабитися до самого кінця траси. А ось і вони — летять рядочком, наче горобці. Нічого, зараз я вас розжену.

Стартові ворота і усі дружньо дивимося на навігатори — поворот на сімдесят градусів. Мені простіше — у мене компас прямо перед очима, а от іншим доводиться відволікатися. Хоча ні — Громило повернув майже одразу. Мені доведеться серйозно викластися, аби просто наздогнати його. Потім буде проблема обійти його команду прикриття, що не відступають від нього ні на крок. Що ж, почнемо з форсажу!

Першого відстаючого обходжу знизу, щоб він не почав реагувати раніше, ніж я вийду вперед. Вечірній туман не дуже сприяє спокійним польотам, а от для мене таке прикриття — наче менна небесна. Втім, ми дуже швидко виходимо до наступних воріт і я чую в ефірі здивовані вигуки операторів.

— Ви подивіться, що відбувається! Учорашній аутсайдер під номером сім з'являється нізвідки! Як він майстерно обходить дванадцятого номера! Надзвичайно швидко, за ним не вженешся! Зараз надзвичайно сприятливий момент для скорочення відриву і сьомий активно користується складним ландшафтом...

— А у нас починається боротьба серед лідерів. Фаворит гонок, Громило, разом зі своєю командою блокують усі спроби Бульдога вирватися вперед. Так, нашому ветерану зараз непереливки. Проходження воріт і... Черговий віраж закінчується блокуванням. Надто складно обігнати таку злагоджену команду...

— Активні маневри спостерігаються і між представниками слаб... Прошу вибачення — прекрасної частини машин. Учасниці двадцять два, шість та сімнадцять ніяк не можуть визначити порядок обгону. Дівчата, ви ж так у ворота не пройдете. Дівчата! Обережно! І номер сімнадцять не вписується у ворота, і змушена повторити захід, втрачаючи дорогоцінний час...

— І знову відзначився номер сьомий — він сів на хвіст номеру чотирнадцять. Джон Епсон — веретан повітряних перегон, вправно блокує усі спроби новачка обійти його! Але сьомий не здається. Віраж! Ні, це бочка! Неймовірно, він зумів обійти чотирнадцятого за секунду до проходження воріт! Дуже ефективний, але ризикований маневр...

Ну і далі в такому ж стилі. Мої надії на легку перемогу на цьому етапі наткнулися на чергову перешкоду у вигляді об'єднання двох любителів, що дуже добре працювали в парі, не дозволяючи мені обійти їх. Та нічого: скоро буде довга пряма ділянка — там і подивимося на розмір ваших двигунів.

Знову форсаж, і я розумію, що мені просто не вистачить потужності для обгону. Їхні двигуни, хоч і слабші за мій, але тягнуть за собою меншу масу. Тобто я з ними в рівних умовах, але їх двоє, і вони працюють в парі. Для обгону мені потрібно йти з ними паралельним курсом, але на значній відстані. Мені б лише трохи простору!

Ми походимо останні ворота майже одночасно і хлопці йдуть у відрив на висоту. Я ж продовжую свій шлях над самісінькими кронами дерев. Що ж, принаймні першу пілотажну трасу я пройшов спокійно. Тепер треба не втратити свої позиції. Наступна пілотажна зона знаходитиметься вже над материком. Палива в мене достатньо, а от із мастилом щось негаразд — дуже вже маслонасос надривається. І це при тому, що він у мене стоїть від якогось важкого літака. Та й дихати стало важче... Доведеться піднятися над туманом і провести діагностику всіх вузлів. Але піднятися не виходило — навіть на двох сотнях метрів видимість не покращилася. Передчуваючи неприємності, я врубив усе, що в мене є, і розпочав тести прямо тут.

Поки я займався самообстеженням, ситуація в повітрі докорінно змінилася: усі, хто раніше підіймався, тепер тулилися до землі. Напевно нагорі був сильний боковий вітер. Тут же, під щільним покровом хмар, де світла було недостатньо, панувала справжня завіса із туману, а не поодинокі його жмути, як очікувалося раніше.

І тут я зрозумів: ось він — мій шанс. Усі інші учасники, окрім Громила та його компанії, не мали такого обладнання, як у мене, і мусили знизити швидкість. А йти в тумані виключно по навігатору — не дуже розумна ідея. Тут ще грала роль модель навігатора, і учасники з дешевим обладнанням одразу відчули усі його недоліки, здаючи свої позиції. Парочка пілотажників, з якими я зіткнувся, остаточно втратили орієнтацію в просторі й мусили розлетітися на пристойну відстань один від одного. Тепер, навіть якщо ми раптом вилетимо із туману, вони просто не встигнуть об'єднатися для супротиву мені. Я піддав газу і, не зважаючи на неприємні відчуття в двигуні, пішов на обгін.

— І знову Англія підносить нам сюрприз: неочікувані погодні умови ускладнюють життя учасників, а складний природний ландшафт не дозволяє користуватися даними повітряного контролю. Єдиною опорою для учасників є їхні приймачі системи глобального позиціонування. А поки учасники долають несподівану перешкоду — давайте перенесемося за межі туману й подивимося...

Цікаво, у них що — немає жодного репортера із потрібною апаратурою?! Теж мені гонки... Але так для мене навіть краще — ніхто не дізнається про мої вибрики. Хто тут у нас? Ага, я вже вибився в першу десятку! Але далі просуватися не було можливості: у всіх фаворитів стояли відповідні примочки, що дозволяли їм орієнтуватися в тумані, тому тут мені їх крити було нічим.

Із туману ми вилетіли вже в новому порядку, який зберігався до самого континенту. Попри мої очікування — ніхто із учасників не намагався набрати висоту. Цікаво — що їм сказали диспетчери?

Ну нарешті — материк! Остання ділянка маршруту знову складалася з повітряного слалому над Німеччиною. Якби не погода — у пілотажників були б реальні шанси скоротити відставання, але тепер, в майже цілковитій темряві, перегони перетворилися у змагання по орієнтації на місцевості. Навіть світлові маячки не допомагали. Ворота також проходять виключно по навігатору, що вже призвело до одного зіткнення з колоною.

— А у нас надзвичайна ситуація, — відволік мене від польоту голос ведучого. — Щойно надійшов сигнал 'сос' від учасника під номером одинадцять — Бульдог. Викликаю 'Камеру один', опишіть ситуацію!

— Здається у Будльога проблеми з лівим двигуном. Він летить наосліп, намагається набрати висоту, але через сильний боковий вітер втрачає рівновагу і зривається вниз!

— Сос! Сос! Сос! Я нічого не бачу! — почувся в ефірі голос Бульдога. — Мене засліпило!

В зеленуватому сяйві підсвітки я бачив, як Бульдог намагається вирівнятися, скидає швидкість і в нього мало не врізається один із учасників, що летів наступним. Ну і що робити? Невже йому ніхто не допоможе? Хоча хто йому тут реально зможе допомогти? Більшість учасників самі нічого не бачать, а хто бачив — уже давно попереду й не збираються повертатися. Знову я крайній? Добре, що цей момент згадувався в трейлері фільму, тому я встиг підготуватися. Різко скидаю газ і налаштовую рацію на частоту Бульдога.

— Бульдог, вирівняй рулі! — кричу в ефір, намагаючись не дуже віддалятися від гонщица. — Тепер задирай ніс. Швидше!

— Стараюсь! — здається його не лише засліпило, але й щось зламалося, інакше б ним так не кидало.

— Я знаю. А тепер слухай сюди, — щойно Бульдог покинув небезпечну зону, я почав інструктувати його, взявши за основу термінологію штурмана в автораллі з мого світу. — Найрізкіший твій поворот, який ти зараз можеш виконати, беремо за одиницю. Поділи його на п'ять частин. Коли я кажу: 'один вліво' — швидко крутиш вліво, доки я не скажу 'Стоп'. Якщо я кажу 'п'ять вліво' — повертаєш вп'ятеро повільніше. Так само працюємо і по вертикалі. Ясно?

— Ясно.

— Полетіли. Три вправо...

Вести Бульдога по маршруту виявилося складніше, ніж я собі уявляв. Решта учасників, і навіть мініатюрна Крі-Крі вже фінішували, одні ми все ще не дісталися фінальної точки маршруту. Вже через хвилину Бульдог призвичаївся до мого стилю керування і одразу ж реагував на будь-яку мою команду. Ситуація була не з простих: місця для маневру між пагорбами було зовсім небагато і нам навіть довелося розминутися із якимось замком, щоб вийти у більш просторий прохід. Підніматися вище було небезпечно — вітер на висоті ставав дедалі сильнішим, змушуючи нас притискатися до землі, наскільки це було можливо. Маневрування ускладнювалося тим, що в Бульдога був не лише неробочий двигун, але й повністю паралізоване ліве крило.

Двадцять хвилин обережного маневрування і попереду вже блищать вогні аеродрому. В повітрі висіло четверо вертольотів, що тепер дбайливо підсвічували своїми прожекторами маршрут до посадки. Добре, що хоч в очі не світили. Аеродром Гіденбург зустрічав нас абсолютно чистою посадковою смугою та медиками на узбіччі. Але глядачів з трибун ніхто навіть не подумав прибрати! А якщо бульдог втратить керування і полетить прямо на них — хто буде винен? Скоріш за все адвокати звалять усю вину на мене, але тоді це вже не матиме ніякого значення. Я мусив посадити Бульдога так, щоб ніхто не постраждав. Про всяк випадок я попередив аеродром про можливу небезпеку, але відповідати мені ніхто не спішив: вони ж не дурні — самі на себе компромат в ефірі надиктовувати.

Плавно минаючи останні ворота, я веду постраждалого до посадкової смуги, і завчасно кажу йому випутити шасі. Тепер все треба робити швидко й обережно: знижуємося до десяти метрів над полем, прибрати тягу, трішки підняти ніс і погасити швидкість, опустити закрилки... А сам не помічав, що на автоматі роблю те ж саме. До землі залишається три метри і я командую Бульдогу повністю опустити закрилки, але він уже відчув ефект повітряної подушки і все інше робив сам, за звичкою, без моїх вказівок — мені залишалося лише підправляти його по курсу, щоб він не вилетів в кювет. Ну а далі вже була справа техніки. Перетнувши фінішну лінію, я сказав йому глушити двигун.

Від'їжджаючи в ангар, я крізь завивання турбіни почув овації глядачів, а сам подумки лаявся на всіх на світі. Настрій не підняли навіть поздоровлення від інших учасників. Ледве утримавшись, щоб не накричати на них, я заїхав на стоянку і увімкнув щось важке зі музики, щоб тільки нікого не чути. Хвилин десять ніхто мене не турбував, я якраз встиг прослухати дві непогані мелодії, коли хтось знову взявся смикати мене за крило.

— Що?!!! — рикнув я і одразу прикусив язик: переді мною стояв Бульдог із дуже кислою міною на обличчі.

— Я, того...

— А я — іншого, — відрізати б мені язик за таке, але не стримався. Глибоко вдихнув, видихнув, і вже спокійніше продовжив: — Вибач — накипіло. Ти щось хотів?

— Ну, ти ж увесь етап продув через мене. Урятував... А чого злий такий?

— Так я ж тебе на заповнений аеродром садив, а ці... І самі глядачів евакуювати не додумалися, і на запити не відповідали, і кривлялися в прямому ефірі... А якби тебе прямо на них понесло?!

— Добре, що цього не сталося, — здригнувся гонщик. — А ти вже колись потрапляв у такі ситуації?

— Не зовсім. А чому ти питаєш?

— Звідки в тебе такий досвід? Просто ти так усе робив, ніби наперед знав. — ти навіть не уявляєш Бульдог, наскільки ти близький до правди! — Я чого приходив — подякувати хотів.

— На здоров'я. Слухай, а чому в тебе двигун накрився? Це не через маслонасос?

— Не знаю, — знизав крилами постраждалий. — Просто вмить перегрівся, і його заклинило. Я навіть не встиг зрозуміти в чім справа. А що — у тебе теж таке було?

— Ага, перегрівся значить... Ну добре. Ти як, завтра будеш готовий?

— Звісно! — одразу ж піднявся духом Бульдог. — Здається ти казав, що моя техніка пілотування добре підходить для важких літаків. Готовий перевірити: яка з наших компоновок для цього краща?

— Завжди готовий!

Розпрощалися ми з Бульдогом, як найкращі друзі — обов'язково напишу про цього мужика Капітану. Не кожен ризикне підкоритися чужій волі. Потім до мене зазирнув Чупакабра. Якщо ви колись бачили, як півень злітає на паркан, то можете собі уявити мою реакцію, коли він спробував зграбастати мене в обійми. Чи то спосіб мого переміщення, чи то гнівна тирада так на нього вплинула, але здоровань більше не намагався мене обійняти.

Після такого яскравого завершення етапу, усі учасники були запрошені на вечірній банкет в їхню честь. Добре, що про мене там не згадували, мені зайва слава ні до чого. На жаль мої сподівання були марними — після музики хтось увімкнув телевізор і усі взялися дивитися новини. Я вже встиг усе передивитися і зараз строчив рапорт капітану, потягуючи четвертий кухоль свіжого мастила. Пального на ніч вирішив не пити — присадки треба було виводити з механізму природним шляхом, тому доведеться кілька разів прогнати мастило, спустити його, а потім знову напитися. Аби тільки не перебрати зайвого. О, прийшла відповідь від Капітана!

'Добре, що ти зумів завести знайомство саме із Бульдогом. Він — льотчик старої закалки. Для його покоління слова 'честь' та 'гідність' ще не втратили свого значення. Але мене тривожать обставини вашого знайомства. Я не про його відношення до тебе у Нью-Йорку, а про неполадки з двигуном — вони почалися, коли ви обидва йшли одразу за Громилом. Точнісінько так, як це сталося в учасника позаторішнього раллі. Я спробую звязатися із ним. Мені здається, що Громило розпилює за собою якусь речовину, що діє на двигун як абразив — негайно звернись до техніків, щоб перевірили зношеність твоєї турбіни. Завтра в тебе буде складний день. Маршрут ще не затверджено, але тут тобі доведеться літати так, як я тебе вчив. Погоду обіцяють сонячну, але я не вірю — готуйся до сильних вітрів, не зловживай підвісними баками. Разом із листом Дотті перешле нову програму для бортової електроніки — тобі має сподобатися.'

І дійсно — в кінці листа знаходилося посилання на якусь програмку, на якій я клацнув. Екран затемнився і деякий час я нічого не бачив, а потім перед очима з'явилася емблема у вигляді каркаса літака з гайковими ключами внизу — знак ескадрилії, в якій служив Капітан. Після завантаження програми я зміг у повній мірі оцінити старанність Дотті — інтерфейс набув вигляду екрану комп'ютерної гри. Не було більше тієї монотонності, що так дратувала мене, коли мій погляд перескакував із одного показника на інший. Та й функцій тепер стало значно більше.

Усе це дуже добре, але натяки у листі мені дуже не сподобалися. Капітан багато разів казав, що він винищувач, і вчитиме мене відповідно. Якщо він вживає такі слова, значить можливі сутички у повітрі.

Я якраз тестував нові режими роботи обладнання, коли мене хтось похлопав по крилі. Відключивши інтерфейс, я озирнувся і наткнувся на пильні погляди трьох літаків та дивного автомобільчика. Ну, автівку я ще знаю, а от хто ці троє — невже чергова каверза від конкурентів?

— Герр Дастін! Радий познайомитися з вами! Мене звати Франц-Мессершмідт! А це — мої колеги: Леон, Пауль та Лукас. Ми ваші палкі фанати!

— Тихше, Франц. Ми сюди не просто за автографами прилетіли, пам'ятаєш? — штурхнув його білий біплан на ім'я Лукас. — З нами звязався ваш... Тренер, якщо ми все правильно зрозуміли. Ми хотіли б вам дещо розказати, але не тут.

— О, аміго! Ти вже зібрав свій фан-клуб! Поздоровляю! — включився в розмову Чупакабра. — А про що хочете поговорити?

— Якщо можна — без зайвих вух, — тихо мовив біплан, і поїхав зі своєю компанією до виходу.

— Якісь вони дивні. Тобі так не здається, аміго?

— Не піду — не дізнаюсь.

— Я з тобою! — одразу ж зірвався з місця Ель Чу. — Може якщо я дізнаюся секрет твоєї популярності, то це допоможе мені завоювати гарячий мотор божественної Рошель!

Я чекав можливих неприємностей, тому кожен наш крок записувався на відео. Але побоювання виявилися даремними. Ці троє були тими самими учасниками позаторішніх перегон, фотографії яких переслав мені капітан. Їхні слова тільки підтвердили підозри відносно Громили — Лукас вилетів з гонок по тій же причині, що й Бульдог. Леону засліпили очі лазерною указкою, коли той проходив віраж. А Пауля дискваліфікували за допінг одразу після посадки. З того часу хлопці осіли в Німеччині й тепер займалися тим, що робили повітряні причепи для автомобілів. Звертаючись до мене, вони сподівалися таким чином здійснити помсту своєму ворогові — для них це стало справою честі. Минулого року вони також хотіли допомогти одному з учасників, але той вибув ще на першому етапі. Записавши кожне їхнє слово, я одразу ж відправив файл Капітану. Потім вони похвалилися тим, як допомагають своїм чотириколісним друзям підніматися в повітря й продемонстрували в якості першого успішного зразка трохи схибленого але добродушного Франса. В основному тільки за його рахунок їхній бізнес досі тримається. Поки я з ними спілкувався — прийшла відповідь від Капітана: 'Візьми у них кілька уроків!' Мудре рішення. Особливо у світлі останніх новин. Ці хлопці вже раніше мали справу з Громилом, і знають його трюки. Мені неодмінно потрібно з ними потренуватися!

Літаки мою пропозицію зайнятися тренуванням поночі сприйняли скептично, але погодились. З усіх трьох лише Леон, легкий двомоторник, і досі намагався підтримувати себе в формі, бо був обличчям їхньої фірми, тому літати довелося йому, а усі інші набилися в диспетчерську вежу, як шпроти в банку, і давали мені поради з землі. Використовуючи увесь свій арсенал приладів, я вчився протистояти підступам Громила, вивчав можливі прийоми його обходу та багато іншого...

Вранці я був ніякий: ми з хлопцями до опівночі тренувалися у пілотажі, а потім іще години дві розбирали усі трюки Громила, які їм вдалося розгадати. Тепер я теж міг похвалитися лазерною указкою — дуже неприємний сюрприз для тих, хто сяде мені на хвіст. Усі ці хитрощі можуть здатися дитячими забавками, але самі спробуйте пройтися по кімнаті, якщо в ній раптово вимкнути світло. Для літака втратити зір підчас польоту смертельно небезпечно — Бульдог це сьогодні довів. Звісно це буде проти правил, але скинути лазер я завжди встигну. Краще я кілька років відсиджу в тюрмі, аніж знову помру, цього разу — назавжди.

Повертаючись у свій ангар я застав біля входу сумного Ель Чу. Довелося ще півгодини слухати одкровення про його нещасливе кохання. Ось тут я й подумав, що йому варто допомогти. Зазвичай у фільмах, щоб сподобатися дівчині достатньо заспівати пісню під вікном, що й було показано у трейлері. Тут же все буде дещо складніше. Тому я вирішив звернутися до тих, хто своє життя вже влаштував, тим більше, що хлопці ще не встигли злиняти з аеродрому і тепер відсипалися на дальніх стоянках. Несподівано найкращим знавцем жіночої суті виявився Франц — Леон поділився своїми спостереженнями, що нарахував у того уже десяток подруг, і при цьому він якось умудряється тримати їх у дружбі між собою. Добре, що допомога знадобилася не мені — цей настирливий автобомільчик не відстав від Ель Чу навіть після старту і ще довго переслідував того в повітрі, чим заслужив кілька коментарів від ведучого. Уже прощаючись із хлопцями я помітив, що Леон та Пауль з кимось розмовляють. Виявилося, що Франц, сам того не підозрюючи, влаштував рекламу їхній фірмі і тепер, коли багато автомобілів побачили, що автівка спокійно летить поруч із елітним гонщиком — захотіли й собі придбати аеропричеп. Тож вийшло, що наше знайомство стало для них не просто шансом помститися, але й на початок повноцінного життя.

* * *

Ішані виявилася цінним союзником, тільки надто ще недосвідченою вона була в справі повітряних гонок — всерйоз вірила в чесну перемогу. Але це лише справа часу, у Громила вже був досвід відбору та перевиховання підходящих літаків. На жаль, а може й на щастя, усі вони були чимось схожі на нього і самі прагнули турнути його із п'єдесталу переможця. Таких довелося усувати. Що ж до Ішані, то тут виникало питання: чого вона насправді добивається? Громило дуже добре бачив, що у неї є власний план, але з часу свого відбору в учасники гонки вона не зробила нічого, що б можна було трактувати як інтригу. Та й дволикість дівчини була якоюсь... Неприродньою. На землі вона була звичайною сором'язливою красунею, а в повітрі перетворювалася на впертого й безкомпромісного гонщика. От тільки вона не використовувала й половини усіх тих можливостей, що їй випадали під час польоту. Інша річ — її менеджер. З таким типом автомобілів знайти спільну мову вдалося майже одразу, але про співпрацю тут навіть не йшлося. Схоже характер Ішані — його рук справа.

Залишивши марні спроби зрозуміти жіночу логіку, Громило переключився на обдумування отриманих від Ішані відомостей. З них виходило, що авторитет Пилюка-смердюка серед гонщиків стрімко зростає. У нього навіть з'явилося прізвисько — Поводир. І не лише через те, що він відмовився від гонки, щоб урятувати Бульдога — було ще щось, чого він не знав. І оце 'щось' і було причиною, через яку учасниця й досі вагалася щодо його пропозиції. Якби ж можна було прибрати цього селюка... Але після вчорашнього свого геройства він знову опинився в самому кінці списку, а втрачати лідерство тільки заради того, щоб позбутися небажаного елемента, він би ніколи не став. А якщо йому все ж вдасться знову вирватися вперед — у Громила є способи, як зняти його із перегон.

Розібравшись зі своїми планами щодо вискочки, Громило знову взявся вмовляти Ішані вступити до їхньої команди, але цього разу — без усілякої впевненості в успіху. І дійсно: щойно він повернувся до своєї теми, як дівчина скривилася і остаточно втратила до нього інтерес, переключившись на новини. Там якраз показували проходження учасниками складного маршруту й повітряну пригоду, що сталася в кінці.

Клятий смердюк зумів виділитися: своїми вибриками він привернув до себе увагу всіх телекамер, хоч і намагався триматися в тіні. Якийсь придурок навіть виклав в мережу запис, як він лається на диспетчерів, щоб ті прибрали глядачів з трибун. Ідіот — та за таке видовище глядачі будуть платити тисячі, навіть якщо станеться аварія... Особливо коли станеться аварія! Так, треба було передбачити такий сценарій — йому слава рятівника теж би не завадила, якби для цього не довелося втрачати позиції рейтингу. І знову крутять вже остогидлий запис передачі:

— А у нас надзвичайна ситуація. — віщав Брент Мустангрубер — зірка спортивних телепередач. — Щойно надійшов сигнал 'сос' від учасника під номером одинадцять — Бульдог. Викликаю 'Камеру один', опишіть ситуацію!

— Здається у Будльога проблеми з лівим двигуном. Він летить наосліп, намагається набрати висоту, але через сильний боковий вітер втрачає рівновагу і зривається вниз! Стривайте, поруч з ним є ще хтось! Бульдог вирівнюється й знову набирає висоту. Критична ситуація позаду, але продовжувати гонку в такому стані Бульдог уже не зможе. Але що це? Він повертається на дистанцію! Проходить ворота, знову вирівнюється... Дещо незграбно, але, враховуючи його повну сліпоту, я не думаю, що судді будуть чіплятися до чистоти виконання.

— 'Камера один', хто його веде?

— Не можу роздивитися — другий літак надто добре зливається з місцевістю. Силует гвинтовий, одномоторний. Що ж він робить? Куди?! Стоп!! Вони пролітають між вежами замку, мало не чіпляючи дах гвинтами! Усе, вони відірвалися. Рухаються в напямку аеродрому Гіденбург.

— Зрозумів вас 'Камера один'. А наш гонщик із невідомим поводирем наближається до посадкової смуги. Чи вдасться їм здійснити посадку? Ким виявиться наш незнайомець? Дізнаємося про це за хвилину!

Після такої вистави навіть найтупіший автомобіль зрозуміє, чому Поводира так називають. От тільки чому серед гонщиків це прізвисько гуляло ще під час минулої зупинки? І знову питання без відповіді. Схоже він серйозно чогось не знає про цього селюка. Та ще й коментар репортера про схожість Пилюка із розвідником, його дивне забарвлення... Наштовхує на неприємні роздуми. Треба усе перевірити.

Ішані навіть не помітила, що Громило залишив її наодинці. А може помітила, тільки ніяк це не показала... Покинувши заклад, гонщик відправився у свій ангар. Новини від Неда були невтішні: нічого принципово нового по Пилюку-смердюку дізнатися не вдалося. Але в досье знайшлася цікава інформація, яка в світлі недавніх подій отримала нове значення. В одному селі із Пилюком жив такий-собі капітан Райлі — військовий у відставці. Раніше він був інструктором ескадрилії. У заповіті покійного Пилюка-старшого, який вдалося отримати не зовсім законним способом, було вказано, що він посилає сина саме до цього вояки. Виходить, що образ хулігана — всього лише маска? Цікаво, хто ж насправді ховається під нею?

— Де Зед? — поцікавився гонщик, коли помітив вільне місце в ангарі.

— Стежить за Поводирем... Ой, вибач — за смердюком, — одразу ж виправився Нед, прикусивши собі повітрозабірник, аби йому за таке не вибили радіатор.

— Дізнаєшся щось нове — одразу скажеш. Я хочу знати все, що відбувається навколо цього шмаркача.

Повертаючись в клуб, Громило вже не відчував в собі такої впевненості, як на початку гонки. Особистість Пилюка-Поводира... Тьху — смердюка, ставала дедалі загадковішою, і це тривожило. Досі він мав справу лише із любителями, максимум — спортсменами, але розвідник... Кинувши погляд на телевізор, де показувалися кадри посадки Пилюка й Бульдога, Громило помітив зелений відблиск на лобовому склі хлопця — візуальний інтерфейс. Схожим користувався і сам Громило, але це означає, що у цього літака є серйозна підтримка — такі речі на звичайному ринку не купиш. Хоч би він сам із мисливця не перетворився на дичину...

Спроби викинути з голови неприємні думки виявилися марними. А тому залишався останній вихід — напитися до забуття. Раніше він не зловживав високооктановим пальним, але зараз був не той випадок, коли треба притримуватися рекомендацій особистого лікаря. Замовивши собі якомога міцніший коктейль, Громило оглянув клуб в пошуках свого головного ворога і, не знайшовши його, вже спокійно взявся розправлятися зі своїм замовленням...

Ранок, як і передбачалося, розпочався не дуже приємно — учорашній коктейль виявився дуже підступним, вдаривши в голову лише тоді, коли Громило витягував уже другий кухоль цього пійла. Нед та Зед мусили тягнути його під крила в свій ангар, де він і пролежав до самого ранку. За годину до старту хлопці його розштурхали й дали похмелитися каністрою якогось дуже гидкого мастила, яке вмить прочистило йому двигун. Вивалившись із санвузла, Громило вже був готовий до нових подвигів, але Зед, із властивою йому нетактовністю, одразу ж ошелешив його звісткою про те, що вчора Пилюк зустрічався із якимись типами і тренувався в нічному небі. Що вони там виробляли — Зед роздивитися не зміг, бо вони літали без габаритних вогнів, але судячи із завивання двигунів, це було щось із вищого пілотажу. Фотографії невідомих нічого йому не сказали: звичайні літаки, яких сотні. Може це були його тренери? Давши Неду завдання розібратися із цими типами, Громило вирушив на розминку — сьогодні, як і завжди, він стартує першим.

* * *

Крі-Крі, як завжди, нарізала кола над аеродромом, прогріваючи двигуни. Вчора вона прилетіла на фініш не останньою, але її така перемога не радувала — сама нещодавно була у схожій ситуації. До неї в ангар навіть Бульдог вчора зазирнув поцікавитися успіхами. Бідних мужик навіть не підозрював, наскільки балакучою може бути ця пташка. Вона й сама не помітила, як розказала йому все-все-все на світі. І навіть те, що розказувати було не варто. Але дядько Бульдог, як вона його тепер називала, ні словом не обмовився про її прокол, який вона згадала лише сьогодні.

Прогрівши двигун, Крі-Крі повернула до ангарів. Всі учасники зараз знаходилися надворі, на своїх стоянках, тому вона не стала сідати, а залетіла так, як звикла робити це в себе вдома. Аби після чонячного дня не осліпнути в темряві ангару, француженка на мить заплющила очі, а коли відкрила — мусила різко смикнути рулі догори, аби уникнути зіткнення.

Ішані в цей час якраз покидала ангар, коли крізь ворота їй назустріч залетіло щось маленьке й тріскуче. Вона навіть не встигла злякатися, як маленький літачок різко злетів угору і з зойком вліпився в стелю ангару, після чого звалився прямо на голову Ішані.

— Вибач, я не знала, що тут іще хтось буде, — пискнула Крі-Крі, а це була саме вона, злізаючи з нещасної дівчини.

— Нічого, — Ішані потрусила кабіною і змогла сфокусувати погляд на причині переполоху.

— А ти чому ще тут? Ти ж маєш стартувати однією з перших? — поцікавилася француженка.

— Та так... Треба було трохи побути наодинці. А що це в тебе таке? — Ішані кивнула на підвісний бак.

— А це мене Дасті-Поводир навчив. Я ж над Атлантикою ледве не звалилася, от він мене й... — дівчина замовкла, не договоривши, а потім продовжила: — І тепер у мене достатньо палива, щоб літати на рівні з вами! Якби я не відстала на першому етапі — була б серед лідерів.

— Справді? А чому ти його так називаєш? — Ішані згадала слова Громила. — Він що — і тебе через Атлантику вів?

— Звідки ти... — Крі-Крі підірвалася з місця, але потім зрозуміла, що знову проговорилася. — Ох, довгий мій язик... Так, слухай сюди! Якщо ти хоча б комусь про це...

— Не бійся — я нікому не скажу, — запевнила її дівчина. — І все ж, як він тебе вів? У вас же тоді були різні швидкості?

— Не скажу, але підказку дам: він заради мене навіть летів повільніше, — буркнула авіетка.

— Ти серйозно? Він що, не хоче перемогти?

— Знаєш, я не впевнена. А тобі як здається?

Ішані задумалась. І коли вона вже, здавалося, була готова відповісти на це складне питання — диспетчер оголосив хвилинну готовність і дівчата мусили поспішити на старт.

* * *

Глава 5

Злітати останнім — ще те задоволення. Ми з Бульдогом стартували майже одночасно. Два двигуна проти однієї турбіни, круїзер проти ваговоза — це обіцяв бути цікавий поєдинок. І він був таким всі сто сорок кілометрів, до перших воріт, де я на віражі обійшов Бульдога й вирвався вперед. І хоча ми обидва швидко наздоганяли решту гонщиків, шансів перемогти мене у нього вже не було. Після вчорашнього спарингу я досконало освоїв кілька трюків, які тепер активно вплітав у свій візерунок польоту. Із прогрівом двигуна швидкість зростала. Я відчував, що можу видати більше, однак навіть той небагатий досвід, який я отримав, підказував мені зачекати, зберегти сили для фінального ривка, коли більшість учасників вже будуть нездатні до активного супротиву.

Ось і перші суперники: номер вісімнадцять та ще якийсь жовтий спортивний літак. Обидва плентаються в самому хвості колонни. Не збавляючи обертів, я проходжу над першим із них і заходжу під крило другого. Той в останній момент мене помічає, але ворота попереду не дають йому простору для маневру і він змушений стати на інше крило, люб'язно пропускаючи мене вперед.

Далі траса опускалася все нижче й нижче. Ландшафт також мінявся, змінюючись то скелями, то неозорими полями. Я, вірний канону, мусив плентатися над самісінькою землею. Почасти це дозволяло підтримувати концентрацію, а хороша музика перетворювала політ на задоволення. Не знаю, може мені на роду було написано стати саме літаком, але це відчуття... Коли ти летиш крізь простір, тебе ніщо не тримає... Візуальний інтерфейс продовжував мені підморгувати показниками, двигун гудів рівно, спокійно... Абсолютна свобода. І нехай увесь світ зачекає...

Але ж ні — на радарі з'явилася нова позначка. Повернувши дзеркало вгору, я бачу позаду себе силует якогось спортсмена. Але я не пам'ятаю, щоб обганяв літак такого кольору. Та й циліндри під його крилами виглядають доволі підозріло. Саботаж? Схоже на те. Доведеться відриватися від нього, поки я ще не потрапив у халепу. А може на це і є основний розрахунок? Добре, не буду доводити до конфлікту, прискорююсь і спробую відірватися. От дідько — у нього під крилами прискорювачі! Значить відірватися у мене не вийде. Вмикаю відеозапис і переводжу електроніку в бойовий режим, усі другорядні індикатори одразу зникають і я починаю набирати висоту. Мій переслідувач вперто тримається позаду, неначе витримуючи швидкість наближення, і не збирається відставати. Навпаки, він веде себе надто спокійно, як для випадкового літака. Спроби викликати його на зв'язок успіху не мали, значить це точно саботаж. Тоді не варто затягувати початок, що довше я вагаюся, то більше у нього шансів завершити розпочате.

Різко скидаю швидкість і задираю носа, імітуючи набір висоти, а сам зменшую крок гвинта. Мій суперник ведеться на обманку й різко прискорюється вгору, але вже через секунду розуміє, що попався й одразу ж вимикає прискорювачі. Його швидкість падає, і поки він намагається вирівнятися, відстань між нами стає менше сотні метрів і я задіюю свій лазер, намагаючись через дзеркало осліпити свого суперника. По тому, що він трохи збився з курсу я розумію, що влучив, і ще більше скидаю швидкість. Шокер у мене вже давно увімкнутий, і мені залишається лише торкнутися своїм шасі до найманця, щоб він вибув із гри. Ну ж бо, не гальмуй — снікерсуй! Припини гальмувати, клятий тарантас! Не хочете іти на зближення? Тоді ми йдемо до вас!

Витягую кінці крил із фіксаторів і використовую їх як повітряні гальма. Переслідувач, не очікуючи від мене такої підлості, встиг тільки пірнути униз, і ось уже я сиджу в нього на хвості. І ось переді мною стоїть питання: бути чи не бути? Тьху! Треба змінити музику, бо вже починаю думати про якісь дурниці. Ось — важка мелодія без слів, тільки барабани, гітара та синтезатор. На чому я зупинився? Залишити негідника і продовжити гонку, чи не ризикувати і остаточно затиснути його? Але ж він іще не показав те, що приготував для мене, а значить — становить для мене серйозну небезпеку. Якщо почну з ним розбиратися — це можуть використати як компромат. Що ж робити?

Вирішувати не довелося — хмара якоїсь сірої гидоти, що вирвалася з-під крил літака, остаточно розвіяла усі мої сумніви і я, оминаючи його туманний слід, знову почав рватися вперед. Мій суперник мав перевагу в швидкості і обігнати його я б не зміг. В той же час запаси хімії в його баках обмежені і довше кількох хвилин... Точно — він збирався мене затримати! Ну що ж, тепер я можу спокійно повертатися на курс, але для цього доведеться піднятися якомога вище і постійно маневрувати, аби не потрапити у цей небезпечний хвіст. Я більш ніж впевнений, що цей трюк уже колись використовували.

Знову перейшовши в набір висоти, я не помітив, щоб невідомий мене переслідував. І що він задумав? Мені треба якомога швидше вийти до наступних воріт, де будуть камери — там він точно не наважиться мене переслідувати. А я зможу повідомити про порушення під час гонок. Запис агресії у мене є, зразки хімії мали залишитися на крилі — достатньо, аби відмазатися. Але спершу треба повернутися на трасу.

Ех, рано я списав цього найманця — якби не радар, я би влетів прямо в розпилену ним хмару. А так я завчасно зумів ухилитися від атаки і через віраж зайшов під хвіст злочинцю. Зараз я знаходився у його мертвій зоні, і вирішив скористатися шансом припинити цю небезпечну гру. Перевертаюся колесами догори і поки він не почав маневрувати — рвуся вперед і в прямому сенсі беру його за дупу контактами на колесах! Ой, краще б я цього не робив! Ця скотина обісрала мене своїм гидотним маслом і, залишаючи за собою туманний слід розпилюваної хімії, із одним робочим прискорювачем по спіралі полетіла вниз. Не знаю, чи розбився він, але зараз мене це вже мало хвилювало — моє друге крило потрапило під струмінь і тепер я відчував, як його починає пощипувати. Напевно в баках саботажника була якась кислота. Страшно навіть подумати, що було б, якби воно потрапило мені в повітрозабірник. І краще б цей виродок здох, бо інакше я цю продажну шкуру знайду і особисто влаштую йому нещасний випадок! Серйозно. Перевищення меж необхідної самооборони? Та мені б до аеродрому дотягнути! Ой, як же пече... Знаю! Треба пірнути в хмари, щоб атмосферна волога змила з мене цю гидоту!

Після кількох хвилин польоту в хмарах я відчув полегшення і зменшив висоту. Навігатор показував, що я лечу у вірному напрямку а радар — що мене досі ніхто не обігнав. Напевно я вже відстав на кілька хвилин від графіку, тому треба негайно прискорюватися.

На жаль на воротах передавати скаргу про сторонніх на маршруті було нікому — автоматичні камери не були оснащені ретрансляторами радіочастот гонщиків. Довелося мені, з моїм постраждалим крилом, продовжувати пілотаж. Скелястий ландшафт утворював прекрасну трасу для фігурного польоту і лише вказівки навігатора дозволяли нам знайти правильну дорогу до наступних воріт. Тут підніматися вище трьохсот метрів було заборонено, тому я поспішив порівнятися із іншими учасниками гонки і тепер спокійно йшов на тринадцятому місці, не роблячи спроб обійти суперників. Давши своєму сусіду спереду розслабитись, я дочекався наступних воріт і знову повторив свій трюк з пірнанням під крило. Подумки посміхнувшись, я не став прибирати тягу, а продовжив відриватися. Мені потрібно було відірватися від суперника більш ніж на кілометр, щоб перепочити.

— А ось і наші учасники, — нарешті я спіймав місцеву радіостанцію. — Подивимося, які зміни відбулися в гонці за час перельоту. І перша ж несподіванка: Бульдог та Поводир після вчорашнього інциденту швидко скорочують відставання!

— Подивіться, як вправно номер одинадцять обходить своїх конкурентів — схоже він запозичив цей прийом у номера сьомого. Давайте подивимося на повтор... Дійсно, вони виконують цей маневр абсолютно однаково! Схоже головного призу авіараллі їм буде недостатньо — ці двоє затіяли власне змагання! А що це із Поводирем? Невже за час перельоту він встиг потрапити в якусь халепу? І при цьому він ще й продовжує рватися вперед. Вражаюче прагнення до перемоги!

Далі ведучі переключились на вибулих учасників, і взялися обговорювати наші з Бульдогом шанси вирватися в лідери. Не дуже приємно, коли про тебе говорять, як про родовиту кобилу. Єдине, що я зміг виділити з їхньої розмови — я із останнього місця в турнірній таблиці перемістився на дванадцяте. Бульдог йшов чотирнадцятим, але з його новою манерою обходити суперників, він там надовго не затримається.

Зайнявши позицію між двома учасниками, я взявся діагностувати системи. Із крилами все було впорядку, із двигуном також, якщо не брати до уваги легкий перегрів. А от сліди мастила з-під капоту мене стривожили. Добре, що я вчора так захопився маслом — мого бачка має вистачити до аеродрому. Але в подальшому треба буде його розширити.

До аеродрому Агри нам було добиратися ще добрих дві години, коли ми вийшли із пілотажної зони. І тут погода підкинула нам чергову капость — хмарність. Тут уже було не до гонок. Згадавши свій політ над Англією, я вирішив ризикнути і повторити прорив. Орієнтуючись за приладами, я вийшов у хвіст наступному учаснику і коли вже збирався його обігнати — на радарі з'явилася нова позначка. І вона дуже швидко наближалася до мене. Передчуваючи нові неприємності, я завис під своїм суперником так, щоб він мене не помітив, і максимально приглушив двигун, аби навіть звуком себе не видати. Відстань між нами була метрів сорок, але я знаходився у мертвій зоні, і побачити він мене не зміг би, як би не старався.

Але невідомий не спішив нас атакувати, а пройшов на низькій висоті трохи вперед. Я зумів його роздивитися. Це був колега того психа, що так вперто намагався мене покропити — його підвісні прискорювачі важко з чимось сплутати. І що тепер робити? Зв'язатися зі спортсменом і попередити його про небезпеку — він мені не повірить. Можна спробувати розібратися самому, але тут я ризикую отримати небажаного свідка. Подумавши, що нічого не втрачаю, я увімкнув рацію.

— Говорить учасник навколосвітнього авіараллі Поводир. Викликаю невідомого літака, який щойно обійшов мене на швидкості більше чотирьохсот кілометрів на годину. Відгукніться.

— Це номер п'ятнадцять, — відгукнувся спортсмен. — Поводир, тільки не кажи мені, що тебе хтось обігнав — не повірю.

— Я сам в шоці, — а злочинець уже прилаштувався попереду спортсмена і відкрив клапани. — Але після кожного його прольоту в мене щось відмовляє. Будь обережний — схоже він полетів до тебе, і його анітрохи не хвилює погана видимість.

— Ох ти ж... — я побачив, як спортсмен захитався і різко пішов у віраж. — Дякую, що попередив. А я думаю: чого це мені так паршиво стало? От покидьок!

— Що таке? — я прикинувся схвильованим, хоча прекрасно бачив танці нападника та спортсмена. — Щось відмовило?

— Він щось розпилює за собою! І ця гидота забиває мені повітряні фільтри! І скло запилилося!

— Маневруй і не зупиняйся. Спробуй піднятися над хмарами — тоді ти його бачитимеш.

— Зараз спробую.

Спортсмен, літаючи зигзагами наче заєць під прицілом, почав набирати висоту. Саботажник, напевно слухаючи нашу розмову, одразу переключився на мене. Напевно це був уже інший пілот, інакше б він не повторив помилки свого попередника. Він розраховував вийти на мене влоб. А я просто дочекався потрібного моменту й пройшовся йому лазером по очах. Літак одразу ж втратив орієнтацію й спробував розвернутися. Пролітаючи повз нього, я відзначив, що в нього на капоті перед кабіною стоїть щось схоже на мій блок навігації, тільки зображення виводилося на екран. Схоже я осліпив не тільки його, але й електроніку. Простеживши його політ до найближчої скелі, я повернувся на курс.

Набираючи висоту, я розмірковував про свій вчинок. Я став причиною смерті... Кого я обманюю? Я завалив двох покидьків! І ані трохи не шкодую про свій вчинок. Більше того — я не знаходжу в собі жодних почуттів з цього приводу. Можливо це через те, що я й досі сприймаю жителів цього всесвіту лише як шматки металу? Можливо. Такі виродки заслуговують відплати? Заслуговують. Ну то нехай не ображаються: з ким боролися — на того й напоролися. Це в минулому житті я б ще сто разів думав, перш ніж взяти в руки палицю. В результаті я помер. Тут же я такої помилки припускатися не збираюся. О, ось іще одна можлива причина — я сам помер через таких виродків. Все, припиняємо думати про наболіле і повертаємося до гонок. Готовий побитися об заклад, що жоден детектор брехні не зможе вивідати з мене правду, бо це і є правда.

Піднявшись над хварами я зустрівся зі своїм суперником. Літак виглядав не дуже здоровим: фарба облущилася, двигун торохтів, та й очі у нього були червоні навіть під склом.

— Ти як — нормально? — поцікавився я в нього.

— Навіть не сподівайся, — сумно промовив той. — Я сам доберуся до аеродрому — без твоєї допомоги.

— То ти не проти, якщо я тебе обжену?

— Та лети вже, дідько ти турбогвинтовий... — буркнув спортсмен, поглядаючи на свій двигун.

Ну, якщо моя допомога цього разу не потрібна — летимо далі! Подальша дорога пройшла легко, якщо не брати до уваги неприємні відчуття в крилі та розмазане по лобовому склі мастило. Останнє сильно заважало огляду, тому довелося знову переключитися на електроніку.

Буквально на останній сотні метрів перед фінішними ворітьми мені вдалося обігнати ще одного учасника. Той уже розслабився і не встиг нічого зробити, коли я на шаленій швидкості промайнув провз нього. І знову я не встиг загальмувати і був змушений заходити на повторну посадку — це вже стає нехорошою традицією. Пора подумати про якісь аеродинамічні гальма. Використовувати для цього власні крила я не збирався — ще відірве.

На шляху до ангарів мене перехопив Рупер.

— Заїдь-но до нас в адміністрацію.

— Це з приводу того ненормального?

— Якого ненормального?

— Ну, на мене із п'ятнадцятим номером у хмарах ледве якийсь псих не налетів. Та й корозія деталей після нього з'явилася...

— Розберемося. Давай — дуй на збори.

Збори, як виявилося, були звичайним інструктажем. Нам усім інтенсивно розказували, що внаслідок поганої погоди маршрут гонок довелося змінити, тому в нас з'явиться ще одна додаткова зупинка на шляху через океан. На наші з п'ятнадцятим скарги щодо фанатика ніхто не відреагував. Окрім Рупера — він одразу ж нашкрябав з нас кільканадцять пакетів зразків і кудись зник. Сумніваюся, що цей випадок будуть афішувати, бо надто вже тихо до нього підійшли експерти — напевно знайшли щось цікаве. Про всяк випадок я скинув лазер біля ангару, щоб завтра мати змогу його підібрати. Тихенько розпитавши інших учасників, я дізнався, що у них над материком також почалися зустрічі з іншими літаками, однак то були здебільшого фанати або вболівальники, до прямих сутичок ще не доходило.

В ангарі кари лише розводили вилами — вони таких пошкоджень не бачили ніде, навіть у п'ятнадцятого, а він же постраждав набагато сильніше від мене. З крилами все і так було зрозуміло, а от із двигуном виникли ускладнення — адаптер до компресора та маслонасоса чи то деформувався, чи то метал у нього виявився поганим, але тепер він ледве тримався у своєму гнізді. Дивно, що я взагалі зміг з ним долетіти до фінішу. Звісно я підозрював, з чим це могло бути пов'язано, тому попросив механіків зробити другий адаптер так, щоб він мав запас гнучкості — на виріст. Як завжди, місця під капотом у мене було з головою, хоча раніше там усе було забито електронікою. Очевидно мій ріст ще не припинився, а просто уповільнився. Більше ніяких серйозних деталей міняти не довелося, але я відчував, що такими темпами мені скоро пора буде заново переписувати собі техпаспорт. Цю проблему я докладно описав у листі.

Виїжджаючи з ангару я хотів-було зазирнути в найближче інтернет-кафе, щоб відзвітуватися Капітану, але життя внесло мої корективи у свій план — інакше це не назвеш. Спочатку я став свідком чергової спроби містера Чу достукатися до серця своєї коханої, яка обов'язково мала закінчитися ляпасом, якби не сталася друга подія...

— Поводир! — мене безцеремонно вхопили за хвіст і розвернули носом до себе. — Що ти тут сидиш? Тебе вже підлатали?

— Ну, можна й так сказати, — не встиг я придумати ніяого кращого, побачивши біля себе двох антиподів: Крі-Крі та Ішані. — А ви чим тут займаєтесь?

— Та так. Гуляємо... — якось сором'язливо відповіла красуня.

— Ой, Ішані щойно запропонувала мені полетіти подивитися на Тадж Махал! Ти летиш з нами! — взяла, і поставила мене перед фактом.

— Ну, я не знаю... — треба рятуватися втечею, поки мене не затягнули в жіночу компанію. — Я взагалі-то думав...

Що я там мав думати — я так і не встиг відповісти, бо вперся хвостом в перешкоду і як затравлений звір дивився на двох дівчат, що все підступали до мене ближче й ближче. Особливо мене лякав вираз обличчя однієї маленької авіетки, що зараз дуже хитро на мене поглядала. Я рефлекторно спробував відсунутися від неї якнайдалі, і несподівано вивалився прямо на голови наших голубків: Рошель та Чупакабру. Вивалився доволі вчасно, бо гнівна тирада з боку двохмоторниці обірвалася на півслові а я, подивившись на них — знайшов свій порятунок. Як казав один ненормальний: якщо ти не можеш запобігти гулянці — треба її очолити.

— О, а нам якраз вас і не вистачало!

— Аміго, як ти невчас... — почав-було Чупакабра, але я так на нього зиркнув, що у нього всі слова із кабіни вилетіли — не знав, що я так умію.

— А ми на Тадж-Махал летимо дивитися. Гайда з нами! Правда дівчата?

А ці дві бестії й самі виглядали розчарованими не менше за мого кремезного друга — точно заздалегіть цей підхід планували. І тут я, такий поганий і підступний, усі карти сплутав. Довелося їм погоджуватися. Крі-Крі, звісно ж, захотіла відмовитися з тієї причини, що дівчат виявилося троє, а хлопців — двоє, але я запропонував кандидатуру одного двомоторного британця, і усі нарікання як корова язиком злизала. Француженка навіть здавалася не дуже й розчарована такою груповою прогулянкою.

Поки дівчата шукали нашого літаючого авторитета, я намагався втовкмачити в голову здорованя нову програму дій: забути, затерти, закатати в асфальт усі його мексиканські витівки. Рошель інколи у своїй мові використовує французькі вирази, а франція стереотипно вважається країною романтиків. Порадив брати приклад із Крі-Крі. Ось на це я й звернув його увагу. Більше я йому нічого пояснити не встиг — дівчата повернулися із витягнутим прямо з ангару Бульдогом, і ми відправилися на оглядини місцевих пам'яток культури.

Слід сказати, що після стрімкого польоту в сотні метрів крізь скелі й туман, таке неквапливе ширяння над безкраїми полями й лісами справді розслабляло. Мої крила вже не ламалися під натиском повітря, двигун не завивав із останніх сил. Я відчував, як напруга й тривоги останніх днів витікають з мене і на душі стає так легко й приємно... Якось непомітно оберти турбіни все падали й падали, доки двигун остаточно не затих. Продовжуючи летіти, я не одразу зрозумів, що мій гвинт тепер крутиться лише від набігаючого потоку повітря, а я ні на метр не відстав від решти групи. І тепер усі вони витріщалися на мене. Чого б це? А, я ж без двигуна лечу... Стоп, як це — без двигуна?!

Вмить вивалившись із нірвани, і озирнувся довкола. Цікаво, це Дотті їх так навчила? У всіх очі квадратні. Хоча ні — Ішані так нічого й не помітила — вона летіла попереду, і озирнутися не могла, хоча мені здалося, що вона сильно замислилася. Якось само-собою склалося так, що ми розбилися по парах: ми з Ішані летіли попереду, зліва за нею — Чу з Рошель, а справа від мене — Крі-Крі з Бульдогом. Я ж легко тримався в повітрі час від часу підмахуючи собі крилами. З таким темпом польоту мені цього було достатньо. Вирішивши не відмовляти собі у задоволенні відчути себе орлом, я продовжував свій політ, майже повністю заглушивши двигун. Час від часу поглядаючи на Ішані я, мабуть, вперше за увесь час свого існування тут подивився на неї, як на дівчину. І байдуже, що в мене тепер нове тіло, що я став абсолютно іншою істотою... Тепер мені тут жити, і яким би не було моє подальше життя — його я ні на що не проміняю.

А під нами пропливали поля, річки і озера. Під ясним вечірнім сонцем усе виглядало настільки гарним і казковим, що хороший настрій аж вливався в мене новими силами. Ніби й не було ніяких сутичок, та інших неприємностей в дорозі, а усе навколо здавалося просто якоюсь цікавою й захопливою пригодою... Пролітаючи над якоюсь річкою, я побачив внизу зграю планерів. Напевно в цьому світі вони заміняють чайок та інших птахів. Не втримавшись, я знизився до них і зміг зблизька роздивитися цих неймовірних створінь: абсолютна копія планера, якщо не брати до уваги його метрові розміри та складений на носі малесенький гвинт. У моєму всесвіті будь-який авіамоделіст віддав би руку й ногу, аби тільки завести собі таку домашню звіринку. Цікаво, а чим вони харчуються?

Не вмикаючи двигуна, я повернувся до нашої компанії. Цього разу на мене дивилися абсолютно усі — очі Ішані, напевно, вирішили заповнити собою усе лобове скло, і в них це дуже симпатично виходило. Усі інші, вже трохи відійшовши від першого шоку, просто дивувалися літаку, що літає без мотора.

Тадж-Махал з'явився несподівано для мене — поки я роздивлявся місцеву фауну, ми вже майже долетіли. З повітря нам на нього подивитися не дали, сказали зачекати хвилин десять, поки звідти якась делегація особливо дорогих туристів не виїде. Для цього ми присіли відпочити з дороги на одну зелену галявину, з якої було видно білосніжні куполи цієї визначної пам'ятки. Поки всі заходили на посадку як нормальні літаки, я вирішив згадати уже забуті навики експериментального польоту і приземлився по-пташиному: перед самою землею задер носа догори, потім кількома змахами скинув швидкість, торкнувся заднім колесом, а потім м'яко опустився на передні. Я не боявся засвітити свої можливості — тут усі свої, а показати себе хочеться. Мене б іще в чорний колір перефартувати, і був би справжній орел! Але це я вже трохи загнув.

Робити було нічого, тому всі займалися тим, чим хотіли. Крі-Крі прихопила з собою фотокамеру і тепер вони з Бульдогом клацались на то фоні куполів палацу, то біля річки. Чубчик... Тьху — Чупакабра продовжував приставати до двомоторниці, але цього разу лайки чутно не було. Ми з Ішані просто стояли і дивилися на палац — з нашого місця його було видно майже повністю. Але я більше дивився у дзеркало, роглядаючи особу біля себе.

— Гарний, правда? — порушила мовчанку Ішані, не відриваючи погляду від видовища.

— Так, — погодився я і, щоб хоч якось підтримати розмову, спробував пригадати те, що нам розказували на історії Азії та Африки. — І історія створення в нього відповідна... Побудований за наказом нащадка Тамерлана — падишаха Імперії Великих Моголів Шах-Джахана в пам'ять про дружину Мумтаз-Махал, що померла при народженні чотирнадцятої дитини. Пізніше, коли Шах-Джахан помер, його останки перенесли в Тадж-Махал, де він навіки возз'єднався зі своєю коханою.

— Дійсно, гарна історія, — Ішані відвернулася від палацу й подивилася на мене. — А ти багато знаєш, як на звичайного фермера.

— У мене були хороші вчителі.

— Справді? — вона якось хитро на мене глянула. — Добре, тоді скажеш мені: чому тут так багато тракторів? — вона вказала крилом в якогось трактора неподалік. — Чи не знаєш?

— Ну чому ж? — ой, ну хто мене за язик тягнув, я ж не знаю, чому вони тут відповідають! Хоча, якщо згадати мультфільм 'Тачки', то там найближчим аналогом тракторів були корови, а биків — комбайни. — Це ж священні істоти.

— Правильно, — задоволено кивнула дівчина. — Є вірування, що ми станемо ними в наступному житті.

Стоп! А з цього місця вмикаємо параною і фільтруємо кожне слово, кожен звук! Це ж треба — так необачно затягнути себе в пастку. І навіть про своє минуле ляпнути вже десь встиг... Я ж із самого початку знав, що дівчата усе це навмисно влаштували, і зовсім забув про жіночу підступність. А ще й похизуватися перед дівчиною захотів!

— Можливо, — стримано погодився я, збираючись перевести розмову на іншу тему. — А ти як, рада, що повернулася додому?

— Ну, складно сказати, — вона знову повернулася до палацу і продовжила, із ледь сумнішим голосом. — Я ж тут майже не жила. У мене мільйони фанатів по всьому світі, й усі чекають від мене перемоги.

— Хто знає — може й дочекаються? — знову погодився я, очікуючи на подальшу розмову.

— Слухай, а ти ж любиш літати низько, так?

— Є трохи, — а ось тепер можна починати випускати дезінформацію. — Я сьогодні спробував трохи піднятися, а закінчилося все черовим візитом до техніків.

— Як же ти будеш летіти через Гімалаї?

— Не знаю, — вирішив зізнатися я, тим більше, що це нічим мені не грозило. — Якщо не зможу піднятися — доведеться летіти крізь гори.

— Дійсно, проблема... Слухай, а ти міг би летіти уздовж залізниці. Її прокладали давно — мало хто пам'ятає. Звісно нею добиратися довше, і вона веде в трохи інший бік, але там хоча б не треба підніматися...

Далі я вже її не слухав. У моїй дірявій пам'яті миттю спливли кадри, де головний герой намагається вилетіти із залізничного тунелю. Може вона просто не знає про цю особливість запропонованого маршруту? Ні, тоді б вона його не пропонувала. Та й розмову вона завела не просто так. Якби я не був таким параноїком — не помітив би. Все ж уроки капітана Райлі не пройшли для мене даремно.

— Дякую, що підказала...

— Будь ласка, — якось сумно кивнула вона, що я також помітив.

— О, а ось і наша черга! Народ, піднімаємося на екскурсію! — гукнув я по нашій частоті. — Сьогодні я буду вашим гідом!

Я ніколи не задумувався над професією екскурсовода, однак після сьогоднішньої прогулянки я був впевнений, що зможу на неї влаштуватися. Це виявилося значно легше, ніж проводити урок у середніх класах школи. Набагато легше...

Зворотній шлях до аеродрому був повною протилежністю своєму попереднику. Якщо там усі вилітали незадоволені і розслабилися лише під кінець, то тепер напруга все більше й більше охоплювала мене, з головою компенсуючи короткий період безтурботності. Ось і виліз іще один шматочок канону — мене заводять в пастку. І постає питання: чи варто туди лізти? Подивимося на карту місцевості. Там дійсно іде залізнична гілка, але вона вся вкрита численними тунелями крізь скелі, всередині яких розминутися із потягом я майже не зможу. Майже, бо для цього мені доведеться скласти крила і сісти. Сьогодні я дізнався, що навіть зі складеними крилами можу летіти у двох метрах над землею, використовуючи ефект повітряної подушки, як екраноплан. Залізнична колія там одностороння, тому місця для маневру не буде. Можна дізнатися розклад руху поїзду, але я більш ніж впевнений, що завтра він їхатиме мені назустріч. Треба відписатися Капітану — може він щось порадить. Надіславши йому звіт про усе пережите, я став чекати відповіді, і відправився у майстерню, де механіки вже мали зробити мені новий адаптер. Відповідь прийшла саме тоді, коли на мене ставили ті доповнення, які я попросив: розширений бачок для мастила та новий повітряний фільтр-циклон повітря, щоб в подальшому мій двигун був захищений від усякої вологи та 'хімії'.

'Правильно зробив, що скинув лазер. Той, хто цих літаків готував, точно був військовим. Я чув про прискорювачі ще тоді, коли був курсантом, але потім від них відмовилися на користь повноцінних реактивних двигунів. Серійно вони не випускалися, тому дістати прототипи можна хіба що в музеї або на військових архівних складах. Я вже здогадуюсь, звідки вони отримали ці агрегати, але будь готовий до несподіванок. Що ж стосується твоєї пропозиції прольоту крізь гори — не можу нічого сказати. Перелетіти через Гімалаї було важко навіть для бомбардувальників, що вже й казати про більш легкі літаки. Тобі треба було поцікавитися цією темою у Бульдога — він таке раніше робив. Там дійсно є тунель, але якщо завтра потяг ітиме з іншого боку — ти ризикуєш звідти не вилетіти. З іншого боку — тепер всі точно знають, що твій двигун 'не пристосований' для роботи на висоті. Гадаю для тебе ризик в обох випадках буде однаковим. Але там ти хоча б не зустрінешся із найманцями. Будь обережний.'

Я двічі прочитав листа, але так і не знайшов у ньому жодних коментарів стосовно поведінки Ішані — я мусив сам складати своє враження про оточуючих. Мене заспокоювало лише те, що він не вважає цю ситуацію критичною, інакше б дав мені чіткі вказівки. Цей лист взагалі відрізнявся від попередніх: ніякої конкретики, тільки загальні слова. Я навіть запідозрив, що цей лист — підробка, тому відіслав іще один, але цього разу на пошту Чуха, щоб отримати підтвердження. Лист виявився справжнім, а сам Чух надіслав мені якісь уривки із книжок, в яких обговорювалася загадкова жіноча душа... Чого б це?

* * *

Дочекавшись, доки Крі-Крі сяде, дівчата хотіли відправитися в місцеве аерокафе, але довелося ще півгодини стирчати на інструктажі для учасників, де їм повторно зачитали правила гонок та змусили повторно підписатися в журналі по техніці безпеки. Ну а під кінець виступив Рупер, застерігаючи їх від усіляких контактів зі сторонніми та фанатиками, які хочуть зірвати перегони.

Проводити час із цією непосидою було дійсно весело. За останні три роки її кар'єри це був перший випадок, коли Ішані могла спілкуватися вільно й легко, не зважаючи на думку свого менеджера. Той останнім часом узагалі був сам не свій, постійно підштовхуючи дівчину до усіляких авантюр. Він навіть намагався розкрутити її на скандал, за що отримав крилом по бамперу і вже кілька днів вперто ігнорувався. Ішані вже давно навчилася ховатися від своєї охорони, але досі в неї не було вагомих причин для втечі. Її менеджер, здавалося, переслідував якісь власні цілі, повністю обмеживши коло її спілкування іншими зірками шоу-бізнесу або такими ж особами, як сам. Можливо він сподівався, що тоді вона сама стане схожою на них, але дівчина ще більше замкнулася в собі і тепер єдиними її знайомими, з якими вона могла перекинутися хоча б парою слів, залишилися двоє дівчат-техніків, що готували її до виступів. Та навіть їм вона не могла довіряти. Так продовжувалося три довгих роки, до сьогоднішнього дня. Момент, коли їй мало не в кабіну врізалася життєрадісна Крі-Крі, напевно став для неї тим поштовхом, що змусив дівчину визирнути з-під маски крижаної королеви. Знаючи ставлення великих літаків до своїх менших родичів, вона мала уявлення, що довелося пережити француженці, аби потрапити на ці гонки. Але авіетка, здавалося, не помічає нічого навколо, і просто насолоджується життям. Раніше Ішані звертала увагу на літаки з великим двигуном, та після трьох років спілкування з такими особистостями від її захоплення не залишилося й сліду. Вона зрозуміла, що двигун та розмах крил — майже нічого не значать. І Крі-Крі була яскравим прикладом того, як навіть за відсутності всього вищезгаданого можна досягнути результату і залишитися собою. Якщо чесно — вона сама трохи заздрила крихітній авіетці, її неілюзорній свободі. Балакаючи з нею про все на світі, вона відпочивала душею.

Ішані й сама не пам'ятала, про що вони говорили, але в якийсь момент Крі-Крі загорілася ідеєю подивитися на Тадж-Махал.

— Ну ти сама подумай: облетіла увесь світ, а так нічого й не бачила. Ну хто ж мене тоді буде слухати?

— Добре, вмовила. Покажу я тобі Тадж-Махал. Тільки охорону свою візьму.

— Охорону? — розчаровано осіла на підлогу французенка. — Я думала — ми самі можемо туди-сюди злітати.

— Ні, я ж зірка. А зірки надто привертають увагу, щоб дозволити собі гуляти поодинці. А раптом на нас теж якийсь фанатик вискочить? Ні, без охорони я з аеродрому — ні крилом.

— Фанатик кажеш? — Крі-Крі на мить замислилася, а потім засяяла з новою силою. — Тоді давай Поводира з собою візьмемо? Він же вистояв проти того психа — чим тобі не охорона?

— Ну добре-добре, — Ішані вже зрозуміла, що сперечатися з цією авіеткою марно, та й поєднати приємне з корисним — було б непогано. — Поїхали його шукати.

Знайти втікача вдалося майже одразу. Вони підстерегли його на виході із майстерні: все ще трохи обшарпаного, із потрісканою на фюзеляжі фарбою, але цілком справного. Він якраз спостерігав за кимось з-за купи картонних коробок і вже збирався кудись втекти, але Крі-Крі не дала йому цього зробити, одразу ж загнавши того у вугол.

— Поводир! — Крі-Крі безстрашно накинулася на хлопця. — Що ти тут сидиш? Тебе вже підлатали?

— Ну, можна й так сказати, — пробелькотів той. — А ви чим займаєтесь?

— Та так. Гуляємо... — відповіла Ішані, ледве стримуючи сміх, спостерігаючи за цією кумедною сценою: крихітна авіетка залякувала майже втричі більшого за себе літака.

— Ой, Ішані щойно запропонувала мені полетіти подивитися на Тадж Махал! Ти летиш з нами! — Крі-Крі не залишила йому шляхів відступу.

— Ну, я не знаю... — Дасті-Поводир все більше й більше впирався хвостом в коробки. — Я взагалі-то думав...

І тут коробки не витримали, і разом з ним вивалилися на інший бік, де в цей час агресивно спілкувалися номери п'ять та двадцять два: Ель Чу та Рошель. А Дасті-Поводир, скориставшись розгубленістю оточуючих, вмить затягнув до їхньої маленької компанії і цих двох, а потім ще й Бульдога запропонував. Хлопець знав, на що тиснути — француженка встигла прив'язатися до старого добряка. Довелося їм відправитися на пошуки останнього учасника їхнього походу, а щоб хлопці не подумали втекти — взяли з них клятву не з'їжджати з місця, доки вони не повернуться. Аби швидше вправитися, вони вирішили розділитися. І це було їхньою помилкою.

Не встигла Ішані розійтися із дівчатами, як перед нею виросли постаті її охоронців а позаду почувся голос лімузина Алана — її менеджера.

— Заводиш друзів серед фаворитів? Це добре. Нарешті ти почала думати правильно.

— Хлопчики, скажіть цьому...

— Замовкни! — рикнув на неї один із охоронців, чого раніше не траплялося.

— А тепер слухай сюди, — ніби нічого й не сталося, продовжив Алан. — У нас домовленість із командою Громила, а конкуренти нам не потрібні. Змусь цього смердюка летіти крізь гори по ущелинах.

— Навіщо?

— Не твоя справа. Не зробиш ти — зроблять інші. Але тобі від цього краще не стане. І навіть не думай щось утнути. Мої хлопці простежать, щоб ти не наробила дурниць під час прогулянки.

І все. Залишивши її стояти посеред смуги, чоловіки зникли. І хоча вона нікого з них не бачила поблизу — їхні погляди відчувалися обшивкою. І що тепер робити? Вона шукала відповідь і не знаходила. Летіти кудись вже не було жодного бажання.

Крі-Крі викрала Бульдога з ангару прямо з-під ключів механіків так швидко, що ті навіть не встигли зрозуміти в чім справа, а літака вже не було. Оголосивши загальний збір, вона витягнула двомоторника на злітну смугу і мало не стусанами змусила його приєднатися до їхньої компанії.

Злетіти й набрати потрібний курс — що може бути простіше? Тим більше, що Ішані не раз літала тут в дитинстві. Але тепер політ над знайомими землями не викликав у неї ніякого задоволення. Ось так вони деякий час летіли мовчки: вона мовчала, бо не могла знайти виходу із ситуації, інші — бо насолоджувалися пейзажами, і тільки Крі-Крі тріщала без угаву. Минуло кілька хвилин і ось навіть цей звук обірвався. Озирнувшись, Ішані побачила, що усі витріщаються кудись униз а там...

Спершу дівчина подумала, що їй меріщиться і сама мало не навернулася в штопор, але вчасно встигла вирівнятися. Літак ширяв над самісінькою водою, час від часу помахуючи крилами, рухаючись в одному потоці із білосніжними річковими планерами, які абсолютно не звертали на нього уваги. Деякі з них навіть пролітали над ним, неначе вагаючись: сідати на нього, чи не варто? Минула хвилина, а нічого не мінялося. Ішані й сама не помітила, як повернула уздовж річки, щоб не пропустити такого видовища. Але вони вже наблизилися до повороту річки, і зграя планерів розлетілася хто-куди, а дивний літак, так і не завівши двигуна, на самих лише крилах повернувся до них і виявився Дастіном! Як він це робить?!

А попереду вже виднілися білосніжні куполи Тадж-Махалу. Із замисленості її вивів голос одного з охоронців, що представився диспетчером і попросив їх зачекати на галявині, поки вони ніби-то випровадять туристів. Ішані й сама була б не проти розтягнути їхню прогулянку. І знову Дасті-Поводир зумів її здивувати: сів на землю абсолютно без пробігу, наче вертоліт. Скільки ж іще таємниць приховує цей дивний літак? Подальша розмова показала — дуже багато. Спілкуватися з Поводирем, а Пилюком його назвати вже язик не повертався, виявилося доволі цікаво. Взагалі він останніми днями зовсім не нагадував того забитого селюка, якого показували в репортажі з відбіркового туру. За час участі в перегонах він якось невловимо змінився. Здавалося він знає про Індію набагато більше за неї саму, хоч ніколи тут раніше не бував. Сам він більше нагадував їй не спортсмена із провінції, а якогось суперагента. Цей образ настільки міцно приклеївся до хлопця, що їхнє з Аланом рішення скооперуватися під час гонок із командою Неборізів уже не здавалося настільки логічним і вигідним. От тільки згадка про тракторів його чимось різко насторожила, і він пробув в такому стані до самого кінця розмови. Вона вже хотіла перевести бесіду на тему його здатності літати без двигуна, коли згадала дещо зі свого дитинства. Вирішення проблеми було очевидним.

— Як же ти будеш летіти через Гімалаї?

— Не знаю, — зітхнув хлопець. — Якщо не зможу піднятися — доведеться летіти крізь гори.

— Дійсно, проблема... Слухай, а ти міг би летіти уздовж залізниці. Її прокладали давно — мало хто пам'ятає. Звісно нею добиратися довше, і вона веде в трохи інший бік, але там хоча б не треба підніматися...

В якийсь момент їй здалося, що він її не послухається, але потім...

— Дякую, що підказала.

— Будь ласка, — з деяким полегшенням відповіла вона.

— О, а ось і наша черга! Народ, піднімаємося на екскурсію! — раптом вигукнув Поводир, розвертаючись на зліт. — Сьогодні я буду вашим гідом!

І злетів у своєму новому стилі — без розгону.

На душі було гидко. Звісно вона і раніше обманювала й брехала, але тоді ціною не було чиєсь життя. Одна справа змагатися зі своїм суперником, і зовсім інша — крутити інтриги навколо нього. Звісно у шоу-бізнесі без цього ніяк, але там всі цим займаються, а тут ти кидаєш палки в гвинт звичайному селюку, який про це навіть не підозрює. Вона ще не остаточно скотилася у прірву егоїзму та мерзоти, щоб бездушно підставляти кого-небудь. Даремно вона не слухала своїх батьків, коли вони не хотіли відпускати її у велике місто. І тепер, коли їй було сказано завести Поводира в пастку — їй ставало ще сумніше. Не хотілося повертатися назад у той напівзаморожений стан, коли навколишній світ сприймається через фільтр "корисно-шкідливо", коли ти не можеш довіряти нікому, коли кожен твій крок керований раціональністю і розрахунком... Це було огидно. Але вона знала, що якщо відмовиться, то замість неї це завдання виконає хтось інший. А так у неї хоча б буде шанс вберегти Поводиру життя, і здоров'я — якщо він її послухається. Звісно шкода було хлопця, але краще він залишиться цілим. Навіть якщо потім він все життя проклинатиме її ім'я. Але шосте чуття підказувало їй: даремно вона сподівалася на його розсудливість — він все-одно зробить по-своєму.

* * *

Глава 6

Ранок видався пасмурним — синоптики як завжди обіцяли сонячну й теплу погоду, а тому я був готовий до нових подвигів. Учора встиг залізти в інтернет і пошукати трохи інформації про ту залізничну колію, на яку мені вказала Ішані. Так, вона дійсно йшла через усі Гімалаї, але тут був один нюанс: вона йшла не зовсім у тому напрямку, який мені потрібен. Так, якщо я піду через тунелі, то виграю добрих півгодини, але потім мені доведеться повертатися на курс. А після учорашньої пригоди на всіх нас понавішували маяки, і тепер кожен наш рух відображуватиметься на карті. Звісно ж я розумів, що саме за допомогою цього маяка на мене й будуть полювати переслідувачі, тому зникнути в тунелі — єдиний мій варіант уникнути проблем. Принаймні з адміністрацією гонок їх точно бути не повинно, адже нам вчора чітко сказали, що на цьому перельоті ніяких чекпоїнтів не буде, і головною задачею учасників буде просто якнайшвидше дістатися до фінішу. А значить і маршрут кожен обирає для себе сам. Тут я дійсно був вдячний Ішані, не зважаючи на підсунуту нею свиню — після такого краху чужих планів, за мене мали б взятися всерйоз і переліт через Гімалаї для цього підходить найкраще. Навіть Капітан наказав мені готуватися до повітряного бою і порадив прикупити кілька феєрверків. Але де ж їх тут візьмеш?

Сьогодні я стартував з восьмого місця. Не знаю, на що розраховували мої вороги, але я відбиватися від групи не спішив і намагався дотримуватися їхнього темпу. Повертати на залізничну колію треба буде тільки тоді, коли я пролечу над нею, щоб не подумали, ніби я заздалегіть це планував. Піднімаючись все вище й вище разом з іншими учасниками я, нарешті, побачив попереду майже пряму лінію залізниці. Більше не зволікаючи, я зі зниженнім пішов до неї, потроху набираючи швидкість. Водночас я контролював повітряний простір навколо усіма доступними засобами і не забував подивлятися у дзеркала задного огляду.

Обережність виявилася не зайвою — троє літаків на радарі недвозначно натякали не свої наміри, час від часу зриваючись в ущелину і повертаючись звідти, щоб знову заховатися під самими хмарами. Довелося ще більше знизитися і навіть випустити шасі, щоб рухатися над самісінькою землею. Діставшись до залізничної колії, я помчав уздовж неї так низько, щоб моя кабіна не виглядала навіть над кам'яними насипами з боків. Добре, що дорога відходила трохи вбік від основного маршруту гонщиків, інакше б мене уже давно помітили. Хвилин за десять я дістався до вказаного на карті місця. Навіть якщо вони і засікли зміну мого курсу, то їм би просто не вистачило часу, щоб наздогнати мене.

Тунель виявився трохи більшим, ніж я боявся і значно меншим, ніж сподівався. Навіть не уявляю, як би справжній Дастін мав тут пролетіти: тут же навіть по діагоналі розміститися не вийде. Точніше вийде, але ні про який політ навіть мріяти не доведеться. Мені ж залишалося лише підгорнути крила під себе і, увімкнувши вогні — мчати крізь темряву тунелю, готовим у будь-який момент зупинитися і дати задній хід.

Перший прогін пролетів спокійно, щоправда ефект повітряної подушки зі складеними крилами виявився слабший, але випущене шасі рятувало мене від небезпеки зачепитися гвинтом за рейки. На виході з тунелю я ледве не врізався в ремонтну бригаду залізничників, що вирішили зазирнути на шум. Далі було кілька кілометрів відкритого простору, і черговий тунель. Цього разу летіти було значно довше. І з потягом я-таки зустрівся. Це сталося за якийсь кілометр до кінця тунелю. Я вже бачив сонячне світло, коли там з'явився зелений силует локомотива. В оригіналі потяг так і не зупинився, через що Дастін мало не врізався в нього. Я ж можу заздалегідь заявити про себе, і в цьому мені допоможе мій лазер! Пройшовшись ним по очах паровоза, я змусив його трохи скинути швидкість, але все одно мені довелося давати газу й перелітати через нього — тепер він їхав достатньо повільно, щоб зупинитися задовго до в'їзду в тунель. Ми навіть встигли перекинутися парою слів, дуже лайливих слів. Не знав би про цю каверзу заздалегіть — перелякався б до смерті, а так було весело.

Тепер мені залишалося на всіх парах добиратися до фінішного аеродрому. І якщо я не дістануся туди першим — гріш мені ціна. І я, на всіх парах, помчав до вказаного в навігаторі пункту.

Ну і підібрали ж організатори аеродром: бо-зна яка висота, злітна смуга над проваллям, ангарів немає... І як тільки це місце взагалі знайшли? Коли я вилетів із протилежного кінця злітної смуги, на посадковому майданчику здійнявся такий гам, що мені навіть крізь свист турбіни було його чути. Найбільше старався диспетчер, який вперто називав мене самозванцем і погрожував віддати під суд за зрив змагань. Через кілька хвилин такого знущання над моїм приймачем, я плюнув на його крики в ефірі й відключив рацію. Мене облаяли, прогнали, ще раз облаяли, впізнали, здивувалися, розпитали, знову здивувалися, запросили на стоянку, а я в цей час уже стояв під нашвидкоруч зведеною баштою диспетчера і думав: як би його звідти стрясти? Пробував по-різному, але клятий говорун сидів там, як приклеєний. Цікаво, він взагалі бачить іще щось окрім екрану радару? Працівники адміністрації, що готували аеродром до прибуття інших учасників, проводжали мене схвальними поглядами і легкими усмішками — напевно він і їх встиг дістати.

Несподівано я почув чергові викрики диспетчера, але цього разу в адресу іншого учасника. Навіть не здогадуючись, хто це може бути, я подивився в небо і все зрозумів: Крі-Крі у своєму репертуарі. Ця пташка увесь цей час летіла за мною! І як тільки встигала? Дочекавшись, доки її відмітять, я під'їхав до неї ближче.

— Поздоровляю! Ти — перший!

— Дякую, — м'яко розпочав я, набираючись злості. — І я тебе поздоровляю, що прийшла раніше за всіх. А тепер поясни мені: ШО ЦЕ БУЛО?!!!

— Що таке? Я ж тебе не обганяла?

— При чому тут обгін?! Ти там могла розбитися! Ну нехай я — псих, але ж ти...

— А що я? — одразу ж образилася авіііетка, наїжджаючи на мене. — Я з паровозом в тунелі розминулася, на відміну від тебе. Крім того для мене це був єдиний шлях через Гімалаї.

— Гр-р-р! — і правильно ж усе каже.

Не ставши даремно продовжувати розмову, я пішов зривати злість на чомусь іншому. Під руки потрапив якийсь м'яч, схожий на футбольний. Підхопивши його, я заїхав за ангари і став лупцювати ним по стіні. Звісно крила — не руки, але тренуючись таким чином, я наробляв мілку моторику. Під час нашої екскурсії в Тадж-Махал я відчув, що мені не вистачає практики використання нових кінцівок, а відсутність нормальних рук перетворювала життя на муку. Так іноді хотілося показати комусь непристойний жест, і не було чим! В майбутньому обов'язково зроблю кінці крил щілинними, щоб вони розділялися на пальці. Тоді я зможу виконувати власний техогляд самостійно, і не тільки!

Зупинився я лише тоді, коли на шум зазирнули якісь хлоп'ята. Схоже це був їхній м'яч. Кинувши його їм, я випорхнув на дах ангару й всівся грітися на сонці. Все ж у такому розташуванні аеродрому був і свій плюс — він з усіх боків був чудово захищений від вітрів. Розвалившись на дахові я довго грівся, підставивши під сонце своє синє пузо і не помітив, як малеча піднялася до мене і взялася оглядати з усіх боків. Я старався не звертати на них увагу й насолоджуватися сонячними ваннами, але виходило погано. Минуло, мабуть, хвилин десять перш, ніж я почув звуки двигунів. Підірвавшись з місця, я став на краю даху й взявся дивитися бортовою електронікою усі маневри, які виконував Громило перед посадкою. Раніше я не мав змоги спостерігати за цією подією збоку, але тепер у мене був шанс краще вивчити свого суперника.

Посадака у Громила дійсно була оригінальною. Він не скидав швидкість до самої землі, потім вирівнювався у метрі над смугою і випускав шасі, яке одразу ж торкалося асфальту. Увесь його політ більше нагадував ковзання в повітрі, не було жодного різкого руху, ніякого ширяння над землею. Він навіть швидкість ніколи не скидав. І кожен його рух був вивірений до сантиметра — ось що значить досвід! Решта учасників не могли похвалитися такою координацією рухів, тому на них зосереджувати свою увагу я не став. Ну хіба що Ішані, яка прийшла другою після Громила, але тут я звертав увагу більше на форму, ніж на маневри... Стоп, гормони запихаємо далеко-далеко, і намагаємося мислити логічно. Ні, не виходить. Що ж, я цього не хотів, але якщо це потрібно для діла — присадка номер два! Розтікаючись з мастилом по всій системі, присадка дарувала крижаний спокій та чисті думки — якраз те, чого мені зараз так не вистачало. Тепер робимо висновки: якщо вона знала про напад і була причетна до його організації, то не стала б посилати мене іншим маршрутом. Якби вона діяла заодно з Громилом, то їхній план точно спрацював би. А може вона дізналася про напад випадково, і хотіла якось мінімізувати наслідки? Імовірність останнього варіанту найвища.

Добре, що я прилетів заздалегіть, раніше за усіх репортерів та вболівальників. Тепер же Громило мусив відбуватися за нас обох. Мені було цікаво спостерігати за виразом його обличчя, коли він дізнався про своє ганебне третє місце. А от щодо Ішані у мене були певні плани. По-перше, вона прийшла перед Недом та Зедом, а це вже про щось говорить. По-друге, у неї тепер стояв гвинт із вуглеволокна, як у команди Громила. Значить що? Правильно — вона тепер заодно із ними. Але підійти до неї все одно доведеться, інакше це буде дивно. Ой, щось мені холодно, треба трохи прогріти двигун... І ввести собі трохи каталізатора (на смак нагадує міцну каву). І трохи спустити колеса, щоб тихіше пересуватися дахами.

Стрибаючи з одного ангару на другий, я наблизився до натовпу і тепер бачив усе як на долоні. Цікаво, а хтось із присутніх взагалі колись дивиться вгору? Про всяк випадок я оглянув небо над собою та усі підвищення, звідки за мною могли спостерігати — нікого. Значить я один тут такий хитрий. Залишаючись поза увагою кореспондентів, я зміг підслухати розмови учасників. Усі зараз обговорювали лише одну тему — мій проліт крізь залізничний тунель. В якості свідка запросили Крі-Крі, яка тепер дуже шкодувала про свій довгий язик.

Моя ціль зараз стояла осторонь і просто слухала, ніяк не влізаючи в обговорення. Вигляд у неї був задумливий і якийсь стривожений. Цікаво, вона за мене так переживає, чи просто шкодує, що нічого не вийшло? Дочекавшись, доки Ішані покине натовп і відправиться до себе, я провів її майже до самого ангару, а потім тихо опустився на асфальт позаду неї і увімкнув запис на всьому, що в мене було. Шуму я не наробив, але здійнятий мною вітерець насторожив дівчину і вона завмерла перед ворітьми.

— Шалений день, як гадаєш?

— Що? — Ішані аж підстрибнула, почувши мій голос, але якось надто повільно. — А, так, звісно...

— О, класний гвинт! Я думав їх ставлять лише для команди Громила.

— Слухай я...

— Не сказала, що там буде тунель. Забула, чи що? — я шпарив, не даючи їй сказати ні слова.

— А... — взагалі завмерла вона, не знаючи що сказати.

— Від тебе я такого не чекав.

— Я знаю, я погано вчинила...

— Навіщо?

— Ну...

— Я там мало не загинув. А разом зі мною — і Крі-Крі, у якої не було іншого вибору, окрім як летіти слідом.

— Але я...

— В вона з тобою ще не говорила після цього польоту?

— Я не хотіла! — не витримала Ішані, зірвавшись на крик, аби тільки я замовк. — Я гадала, що так буде краще! Я думала, що ти просто повернеш назад, — тихо вимовила вона, опустивши очі.

— А якби я полетів крізь ущелину?

— Ти б... — вона хотіла щось сказати, але запнулася.

— Загинув. Я знаю. І вдячний тобі за цю підказку, навіть якщо вона мала коштувати мені життя, — ох, ну як же вона симпатично дивиться на мене своїми винуватими зеленими очима... Так, здається дія присадки закінчується і мені теж пора закруглятися.

Я вже розвертався їхати геть, коли почув позаду голос:

— Дякую. За те, що розумієш і... — я розвернувся до неї і тихенько навів камеру на дівчину. — Скажи Крі-Крі, що я дуже шкодую про скоєне. Я не хочу, щоб хтось із вас постраждав, тому... Вам краще забути про мене! — Ішані різко розвернулася і одним рухом зникла в темряві ангару.

— Зачекай! — але ворота вже були замкнуті.

Стоячи перед ангаром, де хвилину тому відбулася дуже важка розмова, я не одразу помітив ще кілька позначок на екрані, що означали присутність поруч когось стороннього. Якби я сам раніше цього не робив — то не додумався б подивитися через дзеркало вгору, на дахи ангарів. Схоже сьогодні вони користуються популярністю. Ой, щось мені погано... Так, треба негайно відвідати туалет, злити з себе усю ту гидоту, що я наковтався перед розмовою, і знову йти в аерокафе напихатися нормальним мастилом. І поставити шокер в режим очікування, бо ці незнайомці, що спостерігали за нашою розмовою, можуть виявитися не просто шпигунами, а повноцінними викидайлами. А в моїй ситуації бути викинутим із гонок ногами вперед — перспектива не з найкращих.

Там же я зустрів наше товариство і з прикрістю повідомив їм, що Ішані тепер не зможе з нами спілкуватися. Всі були засмучені втратою, адже ця сором'язлива дівчина була перлиною нашої компанії. Крі-Крі про підставу я нічого казати не став, тим більше, що про тунель я б дізнався у будь-якому випадку. Сьогодні у нас ніяких польотів заплановано не було — усі, окрім нас із француженкою, все ще відходили від різкого перепаду тиску на висоті. Тому нам залишалося тільки розслабитися і насолоджуватися музикою.

Мені ж місцева культура в горло не лізла, хотілося чогось особливого. Покинувши гостинне кафе, я відправився бродити по аеродрому. Репортери уже давно порозбігалися по своїх наметах і льотне поле помітно очистилося. До вечора було ще кілька годин, а зайнятися було нічим. Гуляючи по краю аеродрому над схилом, я й знайшов одне класне місце, звідки відкривався чудовий краєвид на усе, що лежить внизу. Тут навіть був своєрідний постамент, куди можна було залізти, щоб потрапити прямо в обійми вітру. Був би я легшим — мене уже б здуло. Ось так я й простояв невідомо скільки, доки мене не виввів з трансу старий жовтий літак, що прямував до постаменту. Мені одразу ж кинулася в очі відсутність гвинта та крил, хоча літак виглядав цілком справним і не настільки старезним, щоб розвалюватися на частини.

— Бачу моє місце вже зайняте... — із жахливим акцентом промовив старець.

— Вибачте, я не знав, — я одразу ж зістрибнув із постаменту. — Просто замилувався краєвидом.

— Так, пейзажі тут чудові. Напевно це єдина причина, по якій я ще й досі не поїхав звідси.

— А можна поцікавитися іншими?

— Що? Невже сучасну молодь цікавить життя якогось дідугана? — щиро здивувався той.

— Ну, не щодня побачиш літак без крил та гвинта.

— А, ось ти про що... Це давня історія. Кілька років тому через мою необачність постраждали машини. Тоді я прийняв обітницю, що мій двигун більше ніколи не підніме мене в повітря. Якби ж ти знав, наскільки важко літаку жити без неба...

— Знаю. У мене є один друг, що теж давно не може піднятися в повітря... — і тут я дещо згадав. — Хвилинку, а хіба для того, щоб літати, обов'язково потрібен двигун?

— Ти про що? — не зрозумів дід.

— Зараз покажу.

Я випростав крила й без розгону стрибнув униз, прямо назустріч вітру. Через кілька секунд мій політ стабілізувався і я перейшов у політ вздовж схилу. Вітер, намагаючись обігнути скелю, дув мені прямо під крила, потроху підіймаючи мене все вище й вище. Досягнувши його краю, я розвернувся і таким оригінальним слаломом знову повернувся до того місця, звідки починав. Потік повітря тут був настільки сильний, що мені навіть крилами махати не довелося.

— Ось так можна літати уздовж схилів, а якщо крила будуть відповідні, то й далекі перельоти можна здійснювати, — я згадав свій старий симулятор планера. — Тільки там треба буде брати до уваги висхідні потоки...

— Які потоки? Хвилинку, але як же я добиратимуся назад, якщо мені доведеться десь сідати?

— Своїм ходом. Шасі у вас на три точки, та й колеса хороші. А якщо часто літатимете — можете перевезти стартову лебідку на інший кінець, яка б потім тросом витягувала вас на висоту. Я бачив, як хлопці так робили з іграшковими літаками. Чому б не спробувати повторити це по-справжньому?

— Ніколи не думав, що знову піднімуся в повітря. А якщо не вийде?

— Вийде. Крила для цього потрібні довгі й не дуже широкі, шасі теж замінити на складне, щоб не заважало в польоті. І максимально себе полегшити, зняти все зайве із двигуна, більшість приладів також будуть вже не потрібні... А тренуватися на прив'язі можна навіть з цього постаменту: прив'яжетеся мотузкою, станете під вітер і будете спокійно стрибати, поки не навчитеся, а там уже зможете злітати з будь-якого схилу!

— І все ти знаєш... Зможеш пояснити, які крила потрібні?

Завівши мене у свою халупу, дід витягнув з мене усе, що я знав про польоти в терміках. Я навіть нашкрябав йому контури планера і описав більшість можливих проблем під час польоту. А дід, як виявилося, свої крила не викинув а зберіг, і попросив мене допомогти йому їх прилаштувати. Потім я до самого вечора тягав його над аеродромом, доки він не зрозумів майже все, про що я казав. На жаль більше з його теперішніми крилами зробити не вдалося, але він зрозумів, що йому знадобиться в майбутньому. Прощаючись із дідом, я помітив, що той аж помоложшав років на десять-двадцять.

— Знаєш, Поводир, — сказав він, коли ми прощалися. — Я отримав від нашої зустрічі значно більше, ніж очікував.

— Як це?

— Я ж не просто так до тебе підійшов, — дід посміхнувся собі в труби. — Але нехай усе це залишиться в минулому. Ти надто хороший хлопець, щоб псувати з тобою відносини — схожий на мого внука. Знай, хлопче, — все серйозно продовжив літак. — Тепер ворота нашого храму завжди будуть відкритими для тебе та твоїх нащадків. Прощай, й нехай сонце ніколи тебе не засліпить, а вітер завжди триматиме твої крила. — тут мене засліпив відбриск фотокамери неподалік, а коли я проморгався, діда вже не було.

Отакої! На кого ж це я натрапив, якщо він розкидається такими словами? Про який храм він казав? Ця зустріч нагадала мені, що цей світ зовсім не схожий на казку, і кожне друге зустрічне падло хоче тебе використати або підставити!

Повернувшись в аерокафе, я зайняв той-самий столик, що й раніше. На сцені виступали вже інші артисти, по телевізору крутили якусь комедію, спортсмени відпочивали перед завтрашнім днем. Я ж в цей час шукав інформацію про найближчі до аеродрому храми. Такий знайшовся лише один, але його місце розташування я так і не дізнався, на картах його не було, а на супутникових знімках нічого нормально не роздивишся. Спробував розпитати тутешніх про дивного діда, але одразу ж отримав дуже недвозначне попередження від бармена.

— Краще забудь про це. Не шукай собі проблем

— А що таке? А навіщо він тоді шукав зустрічі зі мною?

— А мені звідки знати? Ходять слухи, що десь посеред гір знаходиться храм бойових монахів. Дуже відлюдькуваті й небезпечні. Скоріш за все ти протілав неподалік і міг побачити щось зайве. Тому моя тобі порада — забудь, поки вони знову про тебе не згадали.

Ох, ну й щастить же мені... Не встиг прилетіти, як вже потрапив у неприємності.

Облишивши цю невдячну справу, я взявся набирати текст повідомлення для Капітана. Ситуацію з Ішані описав лише в загальних рисах. Якщо вже Капітан вирішив, що я сам мушу будувати свої стосунки із оточуючими, то бути в курсі усього на світі йому тепер не потрібно.

Набравши текст, я відправився на пошуки місця, звідки його можна було б підключитися до мережі. Коли бармен направив мене на задній двір клубу — моя параноя знову підняла голову. Звісно я міг би обійтися й без всього цього, але якщо вже доля дає мені шанс зустрітися зі своїми недоброзичливцями віч-на-віч, то цим треба скористатися. Головне, щоб у них при собі не виявилося якоїсь далекобійної зброї, а підкрадатися непомітно я тепер вмію.

Покинувши аерокафе, я зробив вигляд, ніби йду на задній двір, але по дорозі мені різко хочеться відлити і я повертаю в туалет. За мить перед входом туди я різко змахую крилами і перестрибую на інший бік кабінки, де вже спокійно можу злетіти без зайвого шуму.

В горах темрява опускається дуже швидко, тому мої дії залишилися непоміченими. А от двоє здорованів, що засіли на дахах сусідніх із аерокафе ангарів, світилися в нічному баченні, як новорічні ялинки. Один із них виявився моїм новим знайомим — це він сьогодні спостерігав за мною біля ангару Ішані. А якщо її тут немає, то він міг прийти сюди хіба що по мою душу. Внизу притаїлося ще двоє тягачів, напевно силова підтримка, але до них я спускатися взагалі не збирався. Зробивши кілька кіл над ними, я про всяк випадок виставив шокер на максимальну потужність. Доповнивши звіт кількома фотографіями та описавши свою поточну ситуацію, я дав команду його відправити, і в цей момент в мене щось врізалося. Не знаю, що то була за пташка, але її крики привернули увагу бандитів. Виявилося, що у одного з них був тазер — різновид шокера, який може стріляти своїми дротами у ворога. І він мене підстрелив! Влучив прямо під кабіну, і я секунди дві корчився під ударами струму, поки не звалився на дах, а потім ще півхвилини відходив від ефекту. Це було боляче. Ні не так: це було БОЛЯЧЕ!!! Я навіть вдихнути нормально не міг, не те що поворухнутися. Якби Дотті не подбала про хорошу ізоляцію — міг би взагалі не отямитися. Випустивши на мене увесь заряд, нападних штурхнув мене колесом, аби переконатися у моїй недієздатності. Але ж у мене електроди розкидані по всьому тілу, тому навіть випадкове торкання вирубило бандита.

А в цей час другий бандит почув шум і прибіг на допомогу своєму товаришу. Побачивши, як живописно ми лежимо, він одразу все зрозумів., Він зібрався відтягнувши першого, але повторив помилку свого попередника — торкнувся мене. І якби ж просто торкнувся, так він ще й потім звалився на мене і кілька хвилин отримував заряди мого шокера, поки я з-під нього не виліз. Добре, що апаратура не постраждала, інакше я був би зараз сліпим.

Придивившись уважніше до моїх мучителів я дізнався одну дуже неприємну новину — вони були мертвими. Ну не можуть живі так витріщатися в небо, та й плями мастила з пальним під себе не пускають. Видерши у першого тазер, я зняв з нього використану касету і поставив запасну — останню. Тепер у мене є далекобійна зброя на один постріл. Не думаю, що зараз є сенс розбиратися із іншими моїми ворогами, але сцену варто відіграти до кінця. Закинувши тазер собі в багажник, я повернувся до туалетів і так-само знову з'явився на очі спостерігачам. Мені навіть не довелося імітувати полегшене зітхання, коли знову завалився до кафешки, а запах свіжозлитого мастила довершив образ.

Сьогоднішній день можна сміливо вважати одним із найвдаліших: простий короткий переліт, і ціла доба вільного часу. Звіно на цьому аеродромі майстерні не такі хороші, як раніше, але зробити собі повний техогляд не завадить. Тим більше, що після сьогоднішньої пригоди у мене полетіли запобіжники бортових систем. Та й фарбу мені підновити вже час, щоб знову не показувати усім свій блискучий металевй корпус. Пам'ятаючи настанови Капітана, я уважно стежив за тим, щоб мені не підсунули якусь гидоту, яку потім можуть ідентифікувати як допінг. Тут же прийшла і відповідь від нього, але уже на іншу скниньку:

'Ми отримали твої фотографії. Чух упізнав твого шпигуна, як одного із охоронців Алана Голдстейна — менеджера Ішані. Всього на нього працюють двоє літаків та п'ятеро тягачів — усі раніше були військовими. Намагайся триматися якомога далі від них — вони не люблять, коли жертви їхніх інтересів продовжують свою діяльність. Ходять слухи, що це вони минулого року прибрали двох папараці, які хотіли подати в пресу якісь матеріали стосовно Ішані та її бізнесу. Постійно тримайся на виду у всіх. Тепер тобі не можна літати самому. І намагайся не потрапити у неприємності, хоча б до завтрашнього дня.'

Ех, Капітан, пізно ви там спохватилися — уже потрапив.

'Дорогі мої односельці, — писав я у відповідь на щойно прочитаний лист. — Я дуже ціню ваші рекомендації, але іноді вони приходять не зовсім вчасно. Я вже встиг потрапити у неприємності. Як результат: два номери 200 від шокера. Я не хотів цього, просто так склалися обставини. Упізнати мене зможуть хіба що по електричному удару. Вдалося конфіскувати тазер з одним пострілом. Якщо не брати до уваги вм'ятини на крилі, то я майже не постраждав. Пишу вам із майстерні, де мене зараз заново фарбують — стара фарба дуже сильно злізає, а нова хоч якось приховає мої зміни. Деякі деталі також довелося замінити. А ще — я освоїв вертикальний зліт. Щоправда навіть мої теперішні крила для цього не дуже підходять. Скажіть Дотті, щоб вона подумала над їхнім вдосконаленням. Щоб на останніх двох метрах воно щілинним — тоді крила будуть краще працювати під час махового польоту і дозволять мені літати на низьких швидкостях. Схему я вам вислав. Чекаю на рекомендації'

Ніч пройшла відносно спокійно, якщо не брати до уваги звуки вантажних літаків, які забирали репортерів на наступну ключову точку. Я ж решту ночі потратив на ознайомлення з нашим маршрутом — тут для учасників гонок все було найкращим: метеозведення, супутникові знімки, детальні карти та фотографії особливо складних маршрутів.

Сьогодні я мав злітати першим. Наступною, із відривом у десять хвилин виступала Крі-Крі, а ще через п'ятнадцять — Громило із рештою учасників. Мені цей політ ніяк особливо не запам'ятався, хіба що одного разу довелося пролетіти крізь дуже вузьку щілину між скелями, зрізавши добрий кілометр шляху, але цей маневр я планував заздалегідь, тому все пройшло спокійно. Тепер, коли я був в лідерах, всі камери були зосереджені на мені, і я міг не хвилюватися про випадки саботажу. Цього разу я не старався йти над самою поверхнею, а летів по прямій де тільки можна, скорочуючи шлях. Такий раціональний підхід давав свої результати: мені вдалося збільшити відрив аж на цілу хвилину. І навіть величезна кількість вертикальних воріт, що значно ускладнювали мені життя, не змогли мене зупинити. Раніше я не помічав, що мій двигун може працювати на таких обертах, навіть подумав про допінг, але зменшувати потужність не став. На одному більш-менш рівному відрізку маршруту я провів діагностику основних вузлів і зі здивуванням побачив у себе під капотом новий маслонасос. Виявляється вчора техніки не змогли поставити мені старий, тому вирішили замінити його на інший — із найближчим до нового діаметром каналів. Вони так майстерно підігнали його, що я навіть не відчував його наявності. А двигун, щосекунди отримуючи величезну кількість мастила, давав відповідну віддачу, не знаючи втоми. Єдиним, що мене зараз хвилювало — недостатнє охолодження двигуна, але я і тут знайшов вихід. На особливо різких поворотах я трохи піднімав капот, використовуючи його як повітряні гальма, і водночас повністю продував двигун.

Єдиний казус стався вже під кінець гонки, коли я не став облітати місто, а на крилі пройшов через кілька вулиць. Ну і напоровся на кілька дротів, що заплуталися в гвинті й дуже боляче обшмагали мені увесь капот, пролетів крізь рекламний плакат, прийняв на крило чиїсь вивішані на ніч прокладки... Коротше, отримавши хвилину фори, я вилетів з міста справжнім опудалом. Добре, що хоч зміг скинути цей мотлох до фінішних воріт. На щастя дрота на гвинті ніхто не помітив, і я встиг зняти його до того, як мене знайшли репортери. На жаль цього разу їхня атака була чітко скоординована, і незабаром мене загнали в кут, де я майже дві години відповідав на усілякі відверто тупі питання. Під кінець, коли всі заспокоїлися, я пообіцяв поставити собі спеціально для таких випадків димові шашки. Повертаючи до адміністрації я побачив, як з протилежного боку стоянки на мене гнівно витріщається Громило зі своїми посіпаками. Ішані з ними не було — вже радує.

Бродячи у пошуках хорошого сигналу бездротової мережі, я наткнувся на Чупакабру, який всіма правдами й неправдами намагався вициганити у якогось техніка старий магнітофон.

— Здоров, Чу! — під'їхав я до нього. — Що це ти тут шумиш? Чого ти такий знервований? Що сталося?

— Вітаю Аміго! Готуйся побачити, як я завоюю серце мого ангела!

— З цим? — я скептично подивився на магнітофон. — Ти забув, що я тобі минулого разу казав? Навряд чи Рошель сподобається вуличний реп із матюками.

— Я не відступлюсь! — образу ж навис наді мною здоровань.

— Тихо-тихо, я просто прошу тебе змінити тактику. Ти колись читав лицарські романи?

— Ображаєш! Звісно читав!

— Ну то слухай.

Із техніками вдалося домовитися майже одразу — каністра високоякісного пального із баку спортсмена вирішила всі питання. А от із матеріальною частиною довелося помучитися: створити відповідний антураж в умовах аеропорту, де завжди шумно і постійно метушиться народ, нам допомогли Бульдог та Крі-Крі. Не залишилися осторонь і репортери, які одразу ж пронюхали про нашу затію і самі запропонували свої послуги в обмін на персональне інтерв'ю для кожного — довелося погоджуватися. В результаті ми на цілу годину отримали в своє розпорядження усю стоянку для учасників гонки, диспетчер давав нам кілька хвилин на те, щоб провернути нашу аферу, доки усі літаки стоятимуть із заглушеними двигунами, а механіки створили нам чудове затишне місце.

План був наступний: репортери під керівництвом диспетчера ганяють дичину (або точніше — дівчину) по аеропорту, потім Ель Чу героїчно рятує її й відводить у безпечне місце, де все вже було готово до фінального дійства. Перша частина плану пройшла повністю за планом, а от далі все вже залежало від Ель Чу. Не те, щоб я сумнівався в його інтелектуальних здібностях, але з його натурою треба бути готовим до усього.

Журналісти виконали свою роль навідмінно, і самі не залишилися в накладі. Загнавши Рошель у кут, як раніше зробили це зі мною, вони довели бідну дівчину до паніки, і в цей момент відважний Ель Чу скинув на них заздалегідь знятий із біг-борду плакат. Вхопивши Рошель під крило, він хутко затягнув її в організоване нами місце. Стоянка була відокремлена від решти аеропорту двома довжелезними цистернами, а всередині ми організували зйомки кліпу якоїсь місцевої музичної групи, яку під 'фанеру' дуже реалістично імітували наші техніки. Знімальна група одразу ж мала підключили прибульців до зйомок в якості танцюристів на задньому плані. А щоб Рошель не подумала відмовитися — охорона аеропорту мала постійно "відбивати" напади репортерів. Рошель обов'язково мала почути, що в охоронців є наказ захищати лише музикантів, а не когось іще, а тому єдиний для них вихід не потрапити у лапи папараці — вдавати із себе артистів.

І ось почалися 'зйомки' кліпу. Ель Чу взяв дівчину під крило й повів у танець, а знімальна група тим часом плавно переводила світло на задній план, де й відбувалося справжнє дійство. Десять хвилин плавної, романтичної музики зробили своє диво і під кінець дівчина дійсно почала отримувати задоволення від танцю. Навіть я зі свого даху зумів роздивитися мрійливу посмішку на її обличчі. Після закінчення зйомок усіх присутніх швидко вивели, і наші голубки залишалися наодинці посеред декорацій. Поруч залишився стояти той-самий магнітофон, з якого все почалося, і ціла купа касет із найрізноманітнішою музикою. Захочуть — повторять. Далі все залежало виключно від них. Повертаючись із нашою компанією у свої ангари, ми дружньо раділи за вдало проведену любовну операцію. Сподіваюся далі у них все буде добре.

Звісно не я сам усе це придумав. Більшість сьогоднішнього дійства — заслуга вже знайомого мені аеромобіля, зяким я постійно консультувався.

Завалившись у свій ангар, я взявся переглядати свою пошту в пошуках чергового листа від Капітана, але знайшов дещо інше — запрошення вступити до фан-клубу Дастіна-Поводира. Задля інтересу я зазирнув туди і побачив майже сорок тисяч учасників. Чесно кажучи мене трохи задівала така увага до моєї скромної персони, але в цей клуб записалися майже усі учасники авіараллі. Крі-Крі заснувала це товариство одразу після перельоту Атлантики. Цікаво, чому вона мені нічого не сказала? Довелося зареєструватися, щоб бути у курсі всіх новин. Між іншим, цей сайт користувався підтримкою адміністрації гонок в особі Рупера. Одразу ж після реєстрації мене записали у список сумнівних осіб, оскільки моє ім'я було ключовим, тому я ще кілька хвилин проходив спеціальний тест, аби програма дала мені повні права.

Щойно із реєстрацією було завершено — до мене в ангар увірвалася Крі-Крі. І почала щось щебетати про самозванця, що серед нас завівся шпигун, що за нами стежать... Довелося її заспокоювати. Хвилин через двадцять, коли вона почала втомлюватися. Надавши мені статус почесного члену клубу, вона ще довго показувала мені все, що вони з Бульдогом там намудрили. Задумка мені сподобалася, але дещо нервувала кількість фотографій з моєю участю, які скидали інші учасники. Серед них інколи траплялися і такі, про які я навіть не підозрював: я стрибаю по дахах, я на стапелях під час фарбування, мій двигун... Особливо мене зацікавила фотографія, на якій зображена наша екскурсія у Тадж-Махал. На форумі цей момент обговорювався особливо активно, адже більшість учасників вважали, що у нас з нею був роман. Як би Крі-Крі не намагалася, але їй так і не вдалося змусити мене дати своїм фанатам пояснення щодо цієї фотографії. Відмовлявся довго і вперто. Навіть довелося переказати змістнашої тодішньої розмови. Вже через кілька хвилин я зрозумів, яку велику помилку зробив, коли запис нашої розмови з'явився в мережі під виглядом інтервю! Пообіцявши собі тепер завжди бути із француженкою насторожі, я повернувся до своєї пошти і відкрив лист, який уже півгодини чекав на мою увагу.

'Даремно ти показався на тому сайті. Тобі зайва увага ні до чого. Ми тут дізналися, що через погоду вам змінюють маршрут і додадуть іще одну зупинку на Гавайях. У нас в тому районі колись була база і кілька сховищ для обладнання. Навряд чи тобі це знадобиться, але їхні координати я тобі скинув. Не забувай про все те обладнання, яке я тобі дав і будь насторожі. Раджу взяти кілька димових шашок. Заправляйся під зав'язку і намагайся летіти у хмарах. Цей переліт — ідеальна можливість позбутися тебе. Враховуючи твій хист потрапляти у неприємності, ми вирішили летіти в Мексику. Дотті каже, що за ніч зможе поставити тобі нові крила перед останнім етапом. Та й у мене є для тебе подарунок за зайняте перше місце.'

* * *

— Ну і як це розуміти?! Двох твоїх хлопців завалили їхньою ж зброєю, а ви навіть не знаєте хто це був?! — лімузин нарізав кола в ангарі, стираючи дорогі шини.

— Не гунди, — буркнув тягач, не відриваючись від екрану комп'ютера. — Чета зі Свистуном треба поховати. По-нормальному. Організуєш сам. І досить крутитися — відволікаєш.

— Добре, — Алан трохи скинув оберти. — Що хоч вдалося дізнатися? Хто це був?

— Невідомо. Навіть Чет зі своєю реакцією не зміг ухилитися. Свистуна взяли без єдиного удару, слідів побоїв ми не виявили. А потім його катували — напевно щось випитували. Хлопці не чули звуків двигуна, тому навіть на слух розпізнати його не зможуть.

— А як щодо селюка? Ти ж казав, що він якось літає без двигуна?

— Сумніваюсь. Такі вміння не афішують, а він про конспірацію навіть не чув. Скоріше просто хуліган, якого правильно навчали... Стоп! А це що у нас таке?

— Що там? — лімузин під'їхав до комп'ютера й подивився на монітор, де висіла збільшена фотографія їхнього 'селюка' із обведеною червоним маркером ділянкою під двигуном.

— TADS — електронно-оптична система для нічних польотів, — наче по писаному почав розказувати легковик, що крутив запис. — Тепер зрозуміло, чому він так спокійно себе почуває в хмарах. Схоже спонсори нашого кукурузника теж мають зв'язки із армією — більше таку штуку ніде не дістати...

— Та я не про це дурню! — тягач штурхнув легковика бампером, що той добряче подер собі крило об стіну. — Ти ззаду, ззаду дивися!

— Та що там може... Ага!

— Та поясніть вже мені нормально! Що там таке?! — не витерпів лімузин такого знущання над своїми нервами.

— Я з цим типом уже зустрічався раніше, — тягач кивнув на старого літака на задньому плані. — Він один із тих психів, про яких я тобі розказував. Четверо голіруч пішли на три десятки добре озброєних найманців. За десять хвилин табір припинив існування.

— Що думаєте робити далі?

— Заспокоїтися й не рипатися. Ми на чужій території. Нам зробили попередження, а такого суперника, — тягач одним ударом розбив компютер вщент, — не варто ігнорувати.

Алан дурнем не був, і копати собі могилу, як це робили деякі нерозумні машини, не збирався. Селюк виявився зовсім не таким простим, як здавалося на перший погляд. Залишивши тягача, справжнє ім'я котрого він так і не зміг дізнатися, як би не намагався, Алан відправився провідати Ішані. Дівка знову замкнулася в собі, не сказавши за увесь вечір ні слова. Таке вже траплялося раніше, коли вона була з чимось незгодна, і з кожним разом такі приступи ставали все більш затяжними. Йому навіть довелося завести власного психолога, щоб хоч якось боротися з жіночою впертістю, але тут і зараз його не було, а Алану була життєво необхідна інформація про її нового знайомого.

Взявши із собою одного із хлопців в якості моральної підтримки, він зайшов в ангар, де дівчата-техніки готували Ішані до завтрашнього польоту. Ті, добре знаючи свого начальника, одразу ж зникли з приміщення, залишивши їх наодинці. Під'їхавши ближче, він став навпроти дівчини, щоб постійно бачити її очі, але та наче дивилася крізь нього, навіть не моргаючи.

— Це ти його попередила, — наче стверджуючи розпочав розмову лімузин.

— ...

— Що ти про нього знаєш?

— ...

— Можеш мовчати, але тоді ми будемо вибивати відомості з нього.

Ішані мовчала, але Алан помітив, як смикнулися її губи, наче вона хотіла посміхнутися. Та вони ж змовилися! Ну чим іще можна пояснити такі тісні стосунки? У дружбу, як і інші почуття Алан уже давно не вірив — життя відучило. Але одну річ він для себе осягнув — у селюка дійсно є підтримка. І достатньо серйозна, щоб не боятися застосовувати силу. І що тепер казати своїм партнерам? Напевно Громилу не варто знати про їхній прорахунок. А ще краще — перевести усі стрілки на нього. Нехай сам розбирається із цим селюком, якщо так хоче. Вони свою частину угоди виконали.

Так нічого й не домігшись від впертого дівчиська, Алан покинув ангар, але одразу ж поспішив до камер спостереження, аби дізнатися, чим саме займається його підопічна.

Дочекавшись, доки менеджер зникне, дівчина витягнула з-під себе планшет і взялася читати відкриту сторінку. На відміну від Поводира, який і досі не з'явився в мережі, Крі-Крі ні на секунду не втрачала контакту зі своєю подругою, але навіть вона не знала усіх подробиць їхньої останньої розмови. Авіетка ніяк не хотіла зі своєю неінформованістю, тому активно копала в цьому напрямку. Ішані була впевнена, що рано чи пізно француженка доб'ється свого, але допомагати їй не збиралася — нехай це буде її власною маленькою перемогою.

Сьогодні головною темою для їхньої розмови став імпровізований репортаж про Ель Чу та Рошель. Виявилося, що це Дастін підштовхнув Чупакабру зізнатися своїй дівчині коханні, і навіть організував увесь процес! Не беручи безпосередньої участі в підготовці, Ішані була в курсі їхнього плану і підкидала свої власні ідеї, які Крі-Крі втілювала від свого імені. Навіть Бульдог, незважаючи на своє ставлення до високих технологій, теж став мимовільним оператором, знявши й свою частині усторії. Сидячи в своєму ангарі Ішані кілька разів чула, як на вулиці зграя репортерів ганяє бідолашну дівчину по всьому аеропорті. В майбутньому, якщо в цієї пари все складеться як слід, Крі-Крі збиралася змонтувати для них справжній фільм.

Не встигнувши додивитися кліп про цю романтичну історію до кінця, дівчина побачила, як в списку активних користувачів з'явилася фотографія самого Дастіна. Сама не розуміючи, що вона робить, Ішані швидко вийшла із сайту, неначе він міг її побачити. І що з нею відбувається? Невже теж закохалася? От якби і їй влаштували таке зізнання... Стоп, що за думки?!

Відкинувши ні в чому не винний планшет, дівчина розсердилася на себе: ні, вона не буде вести себе як маленька дівчинка! Але ж як хочеться...

А в цей час, по інший бік камери, Алан починав розуміти, що його бізнес накривається мідним тазом. Ну що ж, він не хотів, але це дівчисько саме змусило його піти на крайнощі...

* * *

Глава 7

* * *

Кадри польотів Дастіна-Поводира були на екранах усіх телевізорів, телефонів, плакатів... Школярі тепер хизувалися його зображеннями на капотах. Ставки на тоталізаторах стрибали наче скажені. З того моменту, як Пилюк вирвався в лідери, команда 'Destiny', якій належали авторські права на більшу частину усієї фан-продукції, стала відомою не тільки в штатах.

Нед та Зед не ризикували підходити до шефа. Навіть він у роки свого першого тріумфу не зміг завоювати таку популярність. А така увага до якогось селюка бісила його просто неймовірно! Він уже побив одного механіка, який мав нещастя потрапитися йому на очі з наклейкою селюка на борту. Довелося викликати адвоката і відшкодовувати збитки. Цього вечора відбулася серйозна розмова зі спонсорами, які вимагали від нього кращих результатів. Та як би він не старався, літак з таким потужним двигуном як у Поводира був дуже серйозним конкурентом. Після кожного перельоту він здавалося стає тільки потужнішим, чого бути не могло в принципі. Підіслані механіки намагалися знайти сліди вживання допінгів, але знаходили лише залишки присадок в мастилі, як і у самого Громила. Спроба підкинути йому заборонений препарат не вдалася — Рупер одразу ж відправив засланця в адміністрацію, де того швидко розкололи. Після такого провалу до його команди стали придивлятися особливо уважно.

Після другого розбитого монітора він вже не намагався вивчати свого суперника, а тільки гучно скрипів повітрозабірником. Який сенс ловити його на віражах, якщо він навіть по прямій легко його поб'є? Єдиним вразливим місцем була його компанія. І зараз усі вони влаштували із пристойного аеропорту якийсь цирк, ганяючи за собою репортерів. Хоча, на роль відволікаючого маневру чудово підійде й інша особа. Звісно підставляти своїх союзників буде ризиковано, але якщо більше нічого не залишиться... Ні, Ішані ще йому знадобиться, а от влаштувати селюку маленьку диверсію було б непогано. Треба лише правильно обрати момент.

— Нед! Іди сюди! — гукнув він у вікно.

— Я тут, шеф!

— Слухай уважно. Зараз відправляєшся на найближчий аеродром...

Отримавши інструкції, Нед вирушив на пошуки виконавців, а Громило взявся продумувати свій завтрашній маршрут. Від цього заняття його відволік шум за вікном. Визирнувши надвір, він ледве встиг заховатися, щоб не отримати по носі камерою від якогось скаженого репортера. Обурений таким ставленням до своєї персони, він виїхав на вулюцю, та й так і застиг із роззявленим ротом — зграя скажених репортерів гналася за учасницею авіараллі, а та втікала від них, маневруючи між великими літаками.

— Куди я потрапив? — запитав небеса літак і розвернувся у свій ангар. Участь у цьому авіараллі подобалася йому все менше й менше.

* * *

Правду кажуть: в тихому болоті — чорти водяться. В нашому випадку — чортиха. Вранці Чупакабра вивалився на злітну смугу увесь подертий, в порваному плащеві, із залишками знайомої нам фарби на капоті, і задово-о-о-олений... Схоже сьогодні у нього була дуже бурхлива ніч. До самого старту ми від нього так і не почули жодного нормального слова.

Вилітали ми в шість годин ранку. Глядачів на старті зібралося небагато, в основному трибуни були зайняті репортерами, які намагалися зловити вдалий кадр. Летіти було далеко, тому окрім вже звичних мені підвісних баків довелося взяти ще пару. Звісно все це буде мене гальмувати, але ж мій двигун росте, і краще перестрахуватися, ніж потім посеред океану залишитися з пустими баками. Виїжджаючи на злітну смугу я зрозумів, що скоро прийде пора міняти гвинт — вже зараз відчувалася недостатня тяга, що дуже впливало на швидкість. Сподіваюся на Гавайях мені вдасться написати Капітану про це, інакше я втрачу навіть ту перевагу, яку отримав завдяки переселенню душ.

Старт та вихід на маршрут пройшли штатно, і ось з цього моменту я вже міг собі дозволити повну тягу. Турбіна, як і раніше, видавала просто чудові результати, однак навіть з повним кроком гвинта я тепер ледве міг набрати повну крейсерську швидкість. Це одразу ж позначилося на моїх результатах і вже за першу годину польоту я пропустив вперед майже усіх учасників гонок. Робити було нічого, тому я взявся гортати збережену копію мого фан сайту — цікаво ж, що про мене пишуть. Час від часу поглядаючи на компас, я зберігав напрям і десь на третій годині польоту зустрівся із якимось двомоторником, що летів перехресним курсом. Я про всяк випадок піднявся у хмари, але курс змінювати не став. Невідомий абсолютно ніяк себе не проявляв, тому я не звернув на нього ніякої уваги, доки він не пролетів у п'ятиста метрах піді мною. Раптом в динаміках запищав тривожний сигнал, а перед очима з'явився напис 'Ви на мушці!'. Вже закладаючи віраж я побачив, як повз мене пролетіла біла сигара ракети і... Нічого не сталося. Я вже подумав, що мені пощастило і приготувався навідатися до мого недоброзичливця, але раптом зрозумів, що моя електроніка вирубилася. Абсолютно вся! І що найгірше — здох навігатор. Тепер я не знав куди летіти. Добре, що мій двигун не має складного електронного начиння. Можна було б повернути назад і по компасу знову дістатися до берегу, але тоді про участь у гонках можна буде забути. Ну і що тепер робити? Треба все перевірити. Але що б я не робив — нічого не вмикалося. Єдине, що вдалося зробити — виколупати запобіжник із бортових вогнів, які в цей час були вимкнуті, і переставити його на рацію. Рація ожила, але її потужності було замало, щоб зв'язатися із кимось на березі. На жаль переставити цей запобіжник на щось інше не вдалося — не той стандарт, та й кінцівок відповідних для цього не було, а наосліп копирсатися у складній електроніці вантажними захватами із багажника — дурість.

Так я й летів хвилин десять, доки не додумався перебрати свій багажник на наявність зайвого вантажу. Більшість предметів у ньому були для мене зараз як баласт, але викидати їх я не збирався. Єдиним пристроєм, який зараз міг мені допомогти, виявилася стара радіостанція. На жаль її батарея виявилася посадженою і мені довелося підключати її до свого акумулятора й чекати, доки вона від нього зарядиться. Звісно напруга й сила струму в бортовій мережі була іншою, але вибору в мене все одно не було. Минула ще одна година, друга, а рація не подавала ознак життя. Закінчилося пальне в першій парі баків — їх довелося скинути. Після цього я перевів двигун в економний режим, аби ще трохи потягнути час. Вирішивши, що більше чекати немає сенсу, я увімкнув радіостанцію і спробував когось покликати.

— Говорить Пилюк Дасті, учасник авіараллі 'На крилах навколо світу'. Мене хтось чує? Прийом!

Я повторював це повідомлення хвилин десять і лише потім в ефірі почувся чийсь тихий голос.

— Говорить авіаносець Доет Хауер. Ви знаходитесь на забороненій частоті. Негайно назвіться. Прийом.

— Говорить Пилюк Дасті, учасник авіараллі 'На крилах навколо світу' під номером сім. В мене стріляли ракетою і спалили всю електроніку. Лечу курсом на схід, але прилади вийшли з ладу. Палива вистачить ще години на дві-три максимум. Окрім бортової рації та цієї стародопотопної радіостанції більше нічого не працює. Прийом.

— Повторіть, вас намагалися збити ракетою, але замість цього спалили електроніку? Прийом.

— Так. Ракета не вибухнула і полетіла далі, але в мене все згоріло. Прийом.

— Вас зрозумів. Чекайте, — через хвилину з того боку прийшла відповідь. — Змінюйте курс на північний схід. Набирайте висоту чотири тисячі, щоб ми змогли відстежувати ваші координати. Наступний сеанс зв'язку через одну годину. Кінець зв'язку.

— Вас зрозумів. Відбій.

Виявилося, що я налаштувався на частоту ескадрилії, в якій раніше служив капітан Райлі. За інших умов мене б навіть не послухали, але вихід на зв'язок на їхній аварійній частоті, згадка про використання спеціальної зброї та відсутність навігаційного пристрою у мене на борту схилили терези ризику на мій бік. А може вони просто вирішили допомогти мені, бо я ношу їхню емблему? Відповідь на це питання я дізнаюся лише після посадки.

Не відводячи очей від компасу, я думав над своєю долею в цьому світі. Чомусь життя потраплянця завжди асоціювалося у мене зі смертельним ризиком, постійним двобоєм із переважаючими силами ворога. Але я не думав, що навіть усе це може перетворитися на рутину. Так, я щиро радію за своїх знайомих, але не шкодую про жоден зі своїх промахів. Здається я недостатньо прижився у цьому світі, щоб всерйоз сприймати усе це. Навіть зараз, розуміючи високу ймовірність своєї смерті, я сприймаю її як щось неприємне, але не настільки критичне, щоб за це хвилюватися. Наче усе це для мене чергова комп'ютерна гра.

Кілька годин польоту і повністю спустошені підвісні баки. Скидаю зайвий баласт і розумію, що палива у мене залишилося менше половини від стартового запасу. Нарешті відведений мені час спливає і я знову виходжу на зв'язок. Мені кажуть зберігати курс, і що мене зустрінуть в дорозі. Через півгодини і ще один порожній внутрішній бак я чую наближення реактивного літака. Зробивши коло навколо мене, він вирівняв швидкість і сказав прямувати за ним. Я так і зробив, одночасно спостерігаючи у дзеркало, як за нами невідступно прямує його напарник. Летіли ми не довго, хвилин двадцять, поки в мене остаточно не закінчилося пальне.

Я вже бачив попереду авіаносець, але усі ми розуміли, що долетіти до нього я не зможу — не вистачить висоти. Довелося розкрити свій секрет й трохи попрацювати крилами. Якщо винищувачі й здивувалися, то ніяк цього не показали. Вже заходячи на посадку я побачив, як впоперек смуги піднялася сітка. Влітати в неї я не збирався, тому виконав свою коронну посадку по-пташиному, обережно опустившись прямо посеред палуби. Із пустими баками та відсутністю зайвої підвіски це виявилося швидше й простіше, ніж сідати на ходу. Всі моряки, які в цей час знаходилися на палубі, просто витріщалися на мене не менш квадратними за свої кабіни очима, а потім, по одному, над палубою зазвучали аплодисменти. Ось так, під брязкіт вил, мене проводжали до ліфту. Поки я звільняв смугу, до мене з вітром долітали чиїсь слова:

— Круто. Ніколи такого не бачив...

— З тебе каністра...

— Він точно із нашої ескадрилії...

Винищувачів, які мене супроводжували, звали Браво та Ехо — двійнята, хоча й не родичі. Чимось нагадували мені Неда та Зеда, але характером були зовсім інші. Поки ми йшли до платформи підйомника, я зміг краще роздивитися авіаносець. Довжелезний, більший за мою ділянку в Кривій лопаті, він складав враження нерушимої фортеці яка, однак зараз доволі прудко розсікала хвилі океану. Вже спускаючись в ангари, я роздивився пику цього здорованя і зрозумів, що він зараз просто спав! Поцікавившись цим у винищувачів, я дізнався кілька цікавих фактів щодо великих машин. Доет, все життя провів в армії, тому рефлекси у нього працювали навіть уві сні, чим і користувався екіпаж, не перериваючи виконання жодної місії.

Капітан чекав на мене одразу біля ліфту. По дорозі до майстерні він розпитував мене про все, що я бачив і пережив. Я описав йому, як міг, зовнішній вигляд тієї ракети і відчуття після її прольоту. Сказав, що міг би показати записи бортової електроніки, якщо їх вдасться відновити. Поки капітан уточнював у мене деякі деталі, один із механіків оглядав мої нутрощі. Все виявилося значно краще, ніж я думав: згоріли лише запобіжники і планшет. Усе інше в мене було абсолютно справним. Розібралися також і з надмірною витратою пального — неправильно налаштоване упорскування пального. Очевидно мої суперники вирішили перестрахуватися, щоб я точно не долетів до пункту призначення. Паливну систему налаштували але одразу попередили, що з таким нестандартним двигуном мені треба уникати перегріву аби не заглохнути. Всього на ремонт пішло хвилин десять, після чого мені поставили нові підвісні баки і відправили на старт.

— Щастить же тобі, хлопче... — буркнув на прощання капітан, проводжаючи мене до підйомника.

— В чому?

— Якби не цей шторм — я б задав тобі багато питань щодо встановленої на тобі апаратури. І не змушуй мене шкодувати про своє рішення. Порви їх усіх. Не посором честь ескадрилії!

— Так, сер! — я вкотре рефлекторно махнув крилом, мало не зачепивши якогось техніка.

На палубі мене вже чекала катапульта із кустарною рампою для мого шасі. Поки одні техніки закріплювали мене перед стартом, інші заправляли баки пальним. Слід сказати, що пальне військових дійсно нагадувало пайок: зовсім несмачно, але надзвичайно поживно. Шкода, що нам в політ такого не давали — його б вистачило надовго. Мабуть це єдиний мінус спонсорського забезпечення.

Минуло всього півгодини з моменту мого прибуття на авіаносець, а я вже готуюся до зльоту. Уся процедура, незважаючи на мої нестандартні габарити, зайняла менше хвилини. Легкий кивок оператору, і катапульта за кілька секунд розганяє мене до швидкості більше сотні кілометрів на годину. Таке відчуття, ніби мені під хвіст запхала ракету. Ні, я не збочинець, але спробувати не відмовився б. Вирівнявшись після старту я пішов у набір висоти і лише зиркнувши у дзеркала заднього огляду зрозумів причини такого поспіху капітана — увесь горизонт позаду вже був затягнутий свинцевими хмарами, темряву під якими раз у раз прорізали спалахи електричних зарядів. Пам'ятаючи, чим для мого попередника закінчилася зустріч із блискавкою, я швиденько перейшов на крейсерський режим і помчав геть від цього фронту. Попереду в мене були майже півтори тисячі кілометрів до найближчого аеродрому. Втеча від урагану — дуже хороший стимул підтримувати темп. Особливо коли тобі здається, що зустрічний вітер намагається затягнути тебе в саме пекло...

Як би я не намагався, уникнути перегріву не вдалося. Навіть пролітаючи крізь дощові хмари з відкритим капотом я лише ненадовго міг охолодитися, після чого температура знову зростала. Мені доводилося поступово знижувати потужність, але нічого не виходило. Коли за навігатором до пункту призначення залишалося трохи менше п'ятисот кілометрів, зі мною на зв'язок вийшов диспетчер берегової охорони і попросив поспішити, бо на острів насувається шторм і я ризикую просто не встигнути до закриття аеропорту. Довелося мені вивести мотор на крейсерський режим, ризикуючи отримати клин в найбільш непідходящий момент. Я був на висоті трохи більше п'яти тисяч, коли двигун почав завивати, потім я відчув тупий біль у роторі, наче ніготь до праски приклав. Я мужньо терпів аж цілу хвилину, після чого движок заверещав і ротор заклинило остаточно. Тепер його завести не вдасться. До берегу залишалося трохи більше сотні кілометрів, а зустрічний вітер ставав дедалі сильнішим. Підмахуючи собі крилами, я поступово знижувався. Підвісні баки все ще були більше ніж наполовину повні, тому триматися в повітрі було доволі складно, особливо під різкими поривами вітру, від яких я кілька разів мало не зірвався у штопор — зі старими баками так би й сталося.

Без двигуна моя швидкість впала до двохсот-трьохсот двадцяти кілометрів на годину, а ураган вже наступав мені на п'яти. Нарешті попереду з'явилася берегова лінія. З цього місця треба було бути особливо обережним. Адже якщо після падіння у воду я ще міг вижити, то падіння на тверду поверхню, і навіть в лісі завершиться для мене ще однією реінкарнацією. Я дуже сподівався, що у разі такої прикрості мені дадуть ще один шанс, але вірилося в це слабо.

Аеропорт з'явився одразу після смуги пальм, неподалік від берега. Його диспетчерська башта, здавалося от-от звалиться під поривами вітру, і я щиро сподівався, що вона завалиться не на той ангар, в якому знаходитимусь я. Маневрувати над аеропортом часу вже не було — вітер гнув дерева як траву. Зафіксувавши крила, я націлився на останній з відкритих ангарів. Тепер треба було тільки не розбитися, і встигнути загальмувати. Вітер ставав дедалі сильнішим, збиваючи мені траекторію спуску. Швидкість зниження тепер була надто великою, щоб я зміг рівно увійти в ворота. Мені просто не вистачало висоти. І тоді я пішов на ризик: я звільнив підвіску. Наче дві бомби, срібно-сірі сигари баків пірнули в підняту над землею пилюку. Я вже не бачив, що з ними сталося. Позбувшись зайвого вантажу, крила різко підкинули мене догори, даючи той-самий десяток метрів, якого мені так не вистачало. Ледве стримавшись, щоб не підігнути шасі, на опори якого звалилася уся моя немаленька вага вкупі з надмірною швидкістю, я влетів в ангар. Так і не встигнувши загальмувати, я врізався в тонку жерстяну стіну, яка ділила ангар навпіл. В цей момент я абсолютно не думав про пошкоджене шасі та втрачені баки, про заклинений двигун та зірваний гвинт. В голові крутилася лише одна думка: "Зміг!"

* * *

Негода була жахлива. Страшно навіть подумати, що було б із учасниками, якби їм не дозволили зробити зупинку тут, на Гавайях. Ішані раніше вже бувала тут, але виключно у справах, тому й не мала змоги насолодитися місцевими пейзажами. Сьогодні ж її плани зірвала ненависна погода. І навіть відсутність Алана із його лоботрясами, які останнім часом стали напрочуд спокійними, не могла покращити її настрій. А тут ще й Громило постійно лізе із якимись натяками... Втім, головною причиною її роздратування була відсутність в аеропорті одного з учасників під номером сім. Поводир мав повернутися ще годину тому — вона сама вираховувала його швидкість.

— Ну чого ти така надута сидиш? — одразу ж приземлилася біля неї Крі-Крі. — Хвилюєшся за свого хлопця?

— Він не мій хлопець! — надто різко гаркнула дівчина.

— Так-так, звісно. Як скажеш, — не стала заперечувати авієтка. — Ну і чим будемо займатися, поки є вільний час?

— Не знаю.

— Слухай, а пам'ятаєш, як ми літали в Тадж-Махал?

— Ну?

— Про що ви з ним тоді говорили?

Ішані на мить замислилася й не помітила, як авієтка дістала свій планшет і тихенько взялася записувати все, що відбувається навколо, тримаючи в центрі уваги свою подругу.

— Ну, про палац, про польоти, про тракторів...

— А до чого тут трактори? — не зрозуміла авієтка.

Дівчина й сама не помітила, як майже слово в слово переказала подрузі зміст їхньої розмови. Від цієї крихітки взагалі важко було щось довго приховувати, хоча Ішані й намагалася.

Несподівано Крі-Крі зацікавилася темою реінбрухтації. Подивившись щось в інтернеті, вона вмить спурхнула зі свого місця, зникнувши під стелею залу очікування. Щаслива, небагато літаків комфортно відчувають себе в замкнутому просторі. Довго чекати авієтку не довелося. Незабаром вона повернулася разом із солідною бізнес-кабріолеткою.

— То це ви тут бажаєте дізнатися про своє минуле? — здивувалася та, розглядаючи дівчину. — Чесно кажучи, я не очікувала побачити тут таку відому особу.

— Я й сама не очікувала сюди потрапити, але так вже склалися обставини.

— Доля, — з розумінням кивнула леді. — Ніколи не знаєш, що вона підкине тобі наступного разу... То що, бажаєте більше дізнатися про себе?

— Скільки? — одразу ж перейшла до діла Ішані.

— Ніскільки — це у мене як хобі, — зі смішинкою в очах пояснила жінка. — Я практикую хіромантію. Вам прямо тут подивитися, чи може кудись перейдемо?

— Давайте до нас, в кафе. Ми вас проведемо, — одразу ж нагадала про себе авієтка, тягнучи за собою незнайомку. — Гадаю багато хто з наших знайомих захоче дізнатися про своє майбутнє...

Ішані тільки провела поглядом цю дивну парочку й попленталася слідом за ними. Її думки в цей час були далеко, за сотні кілометрів звідси. Повернувшись в кафе, дівчина присіла за столик і знову втупилася в лампу на столі. Їй не була цікава уся ця метушня, хотілося просто посидіти й нічого не робити.

А погода з кожною годиною ставала дедалі гіршою. Рупер оголосив їм, що якщо до завтра негода не вщухне — виліт доведеться відкласти іще на добу. Ось тут Ішані й почала хвилюватися всерйоз — потрібна була неабияка причина, щоб організатори гонок змінили свої плани. Не в змозі більше чекати, дівчина відправилася в диспетчерську вежу. Для цього їй навіть не довелося виходити на вулицю, система підземних переходів під усім аеропортом могла послужити справжнім бункером на випадок атомної війни. Диспетчерська вежа, зі своїми п'ятьма залізобетонними пілонами, також не була винятком з правила і спокійно тримала удар стихії.

Спершу дівчину не хотіли впускати, але вона вмовила Рупера взяти її з собою. На жаль з її габаритами залишитися непомітною в тісному просторі диспетчерської башти виявилося складно, хоча вона всіма силами намагалася нікому не заважати.

Минула ще година, і на радарах з'явилася позначка самотнього літака. На жаль він не відповідав на запити, хоча й продовжував рухатися в напрямку аеропорту. Довелося чекати, доки він не пройде поблизу радіомаяка, і з ним не вдасться встановити нормальний радіозв'язок.

— Говорить Пилюк Дасті, учасник авіаралі 'На крилах навколо світу'. Мене хтось чує?

— Говорить аеропорт Гавайї-2, рухайтеся швидше, бо скоро ми не зможемо вас прийняти. Шторм іде прямо за вами.

— Вас зрозум...

Зв'язок увірвався, бо літак вийшов із зони дії радіомаяка. Через деякий час диспетчери помітили його різке зниження швидкості й висоти. Схоже у нього виникли серйозні проблеми. Усі присутні, включно з Ішані припали до моніторів, слідкуючи за аварійною посадкою літака. Зображення з пристрою нічного бачення на одному з екранів показувало, що у літака заклинило гвинт, і він ледве тримається в повітрі. Було видно, що будь-який хибний рух стане для нього останнім. Особливо страшно дівчині стало тоді, коли різкий порив вітру збив Дастіна з курсу, і той зірвався в піке. В останню мить він скинув з-під крил якісь контейнери і різко вирівнявшись з розгону влетів у відкриті для нього ворота ангару, ледве не зачепившись за них крилом. Кілька довгих хвилин в диспетчерській було чути лише завивання вітру за склом та стукіт перших краплин дощу об скло. Ніхто не знав, наскільки успішною була посадка літака.

Нарешті пискнула рація одного із охоронців і голос невідомого механіка:

— У нас пошкоджений. Викличте швидку... І запросіть сюди офіційного представника — йому є на що подивитися.

— Вже їду! — Рупер, вмить опинився біля пульту підйомника.

— Я з вами! — дівчина одразу ж заскочила на платформу.

— І чому я не здивований? — буркнув той, стаючи біля спортсменки.

В ангарі панувала суєта. Всі присутні розгрібали завал, з-під якого стирчав до болю знайомий хвіст літака. Хвіст смикався. За інших обставин це виглядало б смішно, якби не було так страшно, адже вона бачила, як він сюди залетів. Довго їй дивитися не дозволили. Коли Рупер оглянув якісь срібні сигари, притягнуті знадвору, він потягнув Ішані геть з ангару, куди вже збігалися усі механіки, вантажники та інший вільний персонал аеропорту. Відвівши знервовану дівчину назад в кафе, Рупер знову покотив у своїх справах, а Ішані так і залишилася сидіти.

— О, а ти всю розвагу пропустила... — одразу ж матеріалізувалася біля неї життєрадісна авієтка, але побачивши тривогу на обличчі подруги — одразу ж посерйознішала. — Що сталося?

— Дастін потрапив у бурю.

— Не хвилюйся, я все дізнаюся. Сиди тут і нікуди не зникай, — і авієтка знову буквально розчинилася в повітрі.

Озирнувшись на двері, Ішані лише зручніше вмостилася на своєму місці й взялася чекати: Крі-Крі облетить усіх, залізе в душу кожному, але дізнається усе, що тільки можливо. Їй би в репортери йти...

— Слухай сюди, — несподівано з'явилася француженка вже через кілька хвилин. — Під час посадки Поводир скинув підвісні баки. При чому це були не ті каністри, з якими він вилітав, а зовсім іншого типу. Механіки, які його зараз ремонтують, стікали слиною, коли зазирнули йому під обшивку. Виявилося, що він по дорозі зазирнув на якусь військову базу і дозаправлявся там. А ще твій Дасті носить справжню емблему однієї військової ескадрилії — її щойно ледве відчистили від кіптяви.

— Дасті — не мій!

— Все-все, мовчу! — одразу ж відступилася від своїх слів авієтка, але в очах у неї танцювали бісенята.

— Ну продовжуй! Чого мовчиш?!

— Рупер каже, що за списком пережитих капостей Дастін переплюнув усіх учасників ралі разом узятих: погане пальне, не налаштовані інжектори, браковане мастило... Схоже в нього ще й уся електроніка погоріла, бо там всі запобіжники стоять нові. Ох, сподіваюся він до завтра встигне стати на крило. Буде дуже сумно, якщо після всього пережитого він зійде з дистанції.

— Ми можемо йому чимось допомогти?

— Навряд. Хоча... Ішані, ти — геній! — вигукнула француженка і повернулася до решти залу. — Народ! Слухайте сюди...

* * *

До тями я повернувся тоді, коли один із механіків, які витягували мене зі стіни, прищемив мені елерон підйомником. Я смикнувся, але добився лише чергової хвилі болю. Тепер, при світлі ламп та на розчищеному просторі я зміг реально оцінити свій паршивий стан: зламаний ніс, вивих обох стояків шасі, розірвана покришка, начисто знесений гвинт, численні вм'ятини на крилах та фюзеляжі, деформація рульових поверхонь... І це лише основні мої пошкодження. По-хорошому треба на кілька днів лягати на стапелі, доки мене будуть повертати у світ справних. Але часу лише до десяти годин ранку — саме тоді, з урахуванням відставання від решти учасників мені доведеться стартувати. Я майже на годину відстаю від останнього. Тому рішення було однозначним: ремонтувати двигун і шукати собі новий гвинт. На шасі та інші пошкодження часу не вистачало. Окрім мене інших постраждалих від негоди не виявилося, тому зусилля усіх механіків були спрямовані на те, щоб поставити мене на крило до моменту вильоту.

Знайти запасне колесо потрібних розмірів не вдалося: у мене єдиного стояло важке сільськогосподарське шасі з болотною гумою. Покришки такого діаметру можна було знайти хіба що в деяких автомобілів, але ж не тут, і не в таку пізню пору. Звісно у мене була одна ідея, як це можна виправити, але я залишив її на випадок крайньої потреби. Відновити старий гвинт також не вдалося — від нього залишився лише розбитий кок. І тут почала давати свої плоди моя популярність — один із двомоторників в ангарах виявився моїм фанатом, і пожертвував на ремонт свій чотирилопатевий гвинт. Для мене він був дещо незручний, але подарованій кобилі... Поставити мені новий гвинт виявилося простіше, ніж змусити його обертатися — розблокувати заклинений двигун без його повного розбирання не вийшло. Однак вдалося знайти одну з причин поломки — неякісне мастило. З попереднім режимом роботи двигуна, коли йшла перевитрата пального, ефект ще більш-менш згладжувався, але після правильного налаштування мастило почало вигорати, залишаючи на деталях товстий шар нагару. Мені дуже пощастило, що під час роботи температура зростала зовсім трішки, інакше мав би я зараз розплавлений ротор... Рупер, записуючи черговий факт саботажу, вже нічому не дивувався. Він назвав мене найбільш небажаним учасником за увесь період існування гонок. Якби не здатність до безмоторного польоту, я б уже разів десять розбився. На жаль про неї знає дедалі більша кількість машин, тому марно сподіватися, що мій маленький секрет протримається хоча б до кінця гонок. Після опівночі механікам вдалося розібрати мотор і взятися за його очищення від нагару. Я в цей час знаходився на апаратах штучної підтримки функціонування, які люб'язно надав нам фургон місцевого шпиталю. Деталей було багато, а часу до старту залишалося все менше. Після кількох годин напруженої роботи мій двигун зібрали для тестування. Прогнали тест, подивилися на результати, повторили, знову не повірили, провели серію тестів на різних режимах роботи... Потім вкотре звірилися з таблицями і показали результат мені.

За техкартою у мене максимальна потужність двигуна має складати чотириста з хвостиком кіловат, але ж не тисяча двісті, як тепер! Витрата пального майже не змінилася, а в деяких режимах роботи виявилася навіть меншою за вказану в документі! Єдиним поясненням, яке змогли дати механіки, були нові пропорції двигуна, адже він трохи виріс в довжину. Спершу Рупер хмурився і вимагав проводити все нові й нові перевірки, але потім плюнув і махнув на все вилами. Цікаво, чого це він тепер так пильно до мене ставиться?

Коли почали злітати перші учасники — завершена була ледве половина від запланованого. Неналаштований двигун все ще грівся, хоча тепер я міг не боятися випадкового клина. Приємною новиною для мене стала поява в моєму двигуні каналів примусового охолодження — ще одна причина заклиненої турбіни. Під час польоту над океаном більшість цих каналів були глухими, тому діяли як теплоізоляція. Я цілу годину мусив терпіти вогонь різаків, поки мені їх розкупорювали і ставили додатковий повітрозабірник. Цього разу місця під капотом вже не вистачило і частину цього пристосування довелося вивести назовні через вирізаний отвір. Якщо вам колись вирізали карман зуба без наркозу, то ви можете собі уявити мої відчуття під час операції. Менше години до старту, а ми ледве встигли розібратися із двигуном. Більше у мене часу не залишалося. Єдине, що я встиг зробити — вмовити Рупера відіслати на нашу поштову скриньку в інтернеті повідомлення із описом усіх моїх пошкоджень.

На старт мене вивозили на буксирі — моє шасі після учорашньої жорсткої посадки відремонтувати так і не встигли. Мені довелося застосувати той крайній варіант, якого я так хотів уникнути — це я про колесо. Тепер його покришку мені заміняла ціла бухта товстого канату. Я чесно сподівався, що заплетена в косу, вона не розплутається при посадці, як свій книжний аналог. Звісно воно трохи відрізнялося в діаметрі від другого, через що я стояв сильно нахилившись на ліве крило. Але були й позитивні моменти — з новим гвинтом тяга зросла майже на третину! Звісно під час польоту мені треба буде якось компенсувати створювану ним віддачу, але це були дрібниці у порівнянні з вищою швидкістю.

Злітати в такому вигляді було... Весело. Проводжати навіженого в останню путь зібрався увесь персонал аеропорту. Навіть честь віддавали, поки мене витягували на злітну смугу. Я хотів їх підбадьорити, мовляв: побачимося на іншому кінці. На жаль я не врахував, що в англомовному варіанті це звучатиме не дуже позитивно. Один із операторів, який знімав це видовище, порівняв мене із побитим японським винищувачем часів другої світової, зараз піде на таран. Враховуючи мій теперішній вигляд — порівняння виявилося доволі вдалим і незабаром стало претендувати на звання мого другого прізвиська. Гавайський камікадзе — так мене нарекли масмедіа, коли моя побита туша зі свистом і гуркотом відірвалася від злітної смуги.

Попереду був цілий день нудного польоту. Тільки вийшовши за межі видимості аеропорту я зміг полегшено зітхнути — ну не міг я більше прикидатися важкохворим. Може побитим, але не інвалідом! Відколи мені розкупорили двигун — у мене наче відкрилося друге дихання. Навіть не друге, а третє. Новий гвинт був саме тим, що дозволило мені в повній мірі розкрити його потенціал. Моя максимальна швидкість зросла майже до п'ятисот кілометрів на годину! Я відчував, що можу видати й більше, але мені заважала віддача гвинта. Та й стандартні підвісні баки замість таких зручних сигар військових цистерн, які я так невчасно скинув, не сприяли набору швидкості. А так я був впевнений, що за хороших умов на зниженні я легко видам п'ятсот п'ятдесят кілометрів. Зараз же я просто мав підтримувати максимально доступну мені швидкість, аби наздогнати суперників.

Летіти довго й далеко, робити було нічого, і я взявся експериментувати із режимами роботи двигуна. Як виявилося — найбільшу швидкість при мінімальній витраті пального я можу отримати на висоті не менше шести тисяч метрів, де без компресора дихати вже неможливо. Що ж, якщо я хочу виграти змагання, мені доведеться забути про 'страх висоти' і боротися в повну силу. Зараз я по вазі майже зрівнявся з Бульдогом, і при цьому зберіг свої попередні габарити. Хоча ні, крила у мене теж виросли в ширину — це особливо помітно на переході до фюзеляжу. Але мені чомусь здається, що маневреність від цього тільки знизилася. Прямо зараз я це перевіряти не став, а от після фінішу треба буде влаштувати собі смугу перешкод, щоб на практиці побачити зміни.

Політ проходив штатно, ніяких несподіванок не передбачалося. Єдиною подією за увесь час польоту стала зустріч із останнім номером гонок — якийсь спортивний біплан боровся з вітром, намагався піднятися якомога вище, але це в нього погано виходило. Пам'ятаючи, чим закінчилася попередня моя зустріч, я піднявся так високо, як тільки міг — вісім тисяч метрів, і вже там продовжив свій подальший шлях. Бортова РЛС справно виконувала свою роботу, показуючи всіх моїх суперників внизу а сам я непомітно залишав їх позаду, вперто продираючись до жаданого першого місця.

Несподівано на екрані радару з'явилася група позначок. Я вже зрадів-було, що це Громило зі своїми блазнями, але потім з'явилися ще кілька. Електроніка ідентифікувала їх як мою компанію, але цього разу до них приєдналася Ішані. Я спершу подумав приєднатися до них, та моя параноя знову підняла голову. Спершу треба було прослухати ефір, про що вони розмовляють, яка там ситуація, а вже потім з'являтися перед ними. Трохи знизившись, аби заховатися у хмарах, я перейшов на нашу частоту. Минуло ще майже півгодини мовчання. Я вже подумав, що так нічого й не дізнаюся, але тут мені допоміг випадок: нас наздогнав один зі спортсменів і вирішив обігнати. Обігнав, і вже хотів летіти далі, але відсутність будь-якої реакції та низька швидкість групи його зацікавили.

— Народ, що у вас сталося?

— Сорок сьомий, у тебе є буксирний канат? — почувся в ефірі голос Ель Чу.

— Звідки? Хоча... — літак на секунду замислився. — В тридцять першого я щось таке бачив. Він летить на кілька позицій позаду. Наздожене вас години через дві.

— Не встигнемо. Хіба що...

І в цей момент радар показав, що швидкість Ішані різко впала. У мене було всього кілька хвилин, доки вона не розбилася об хвилі. Зірвавшись в піке, я на ходу почав розмотувати буксирний канат.

— Ішані, швидше хапайся за канат.

— Чим?

— Руками, ногами, зубами... Чим завгодно, тільки швидше!

Пригальмувавши попереду дівчини, я зафіксував канат. На жаль мій хвіст перекривав огляд дзеркал, тому мені довелося слухати інструкції Ель Чу. Три тисячі метрів, а дівчина ніяк не могла вхопитися за канат. Щойно я відчував напругу, як вона зривалася. Дві тисячі... Я ще більше загальмував, намагаючись розтягнути зниження. Нарешті після тисячі метрів я відчув, що канат тричі смикнувся і натягнувся. Боячись, що дівчина знову зірветься, я трішки вирівняв рулі, але навантаження не зникло. Вже впевненіше я додав тяги і перейшов у горизонтальний політ.

Відчувалося, що Ішані незвично літати на прив'язі — її постійно смикало з боку в бік. Мені навіть довелося відпустити канат майже до кінця, щоб хоч трохи згладити ривки.

— Як ти там? — поцікавився я в дівчини, але відповіді так і не почув.

— Вона не може говорити, — пояснив Чупакабра. — Просто лети рівно. Можна трохи швидше.

— Що тут сталося поки мене не було?

Виявилося, що в Ішані протікає бак. Легенда була слабенькою, але більше пояснень я міг отримати хіба що від самої дівчини, тобто тільки після посадки. Поступово набираючи висоту, я поцікавився у нашої компанії, чому вони не продовжують змагання. Чіткої відповіді ніхто з присутніх дати не зміг. Наполягали на тому, що хвилюються за подругу. Слухаючи їхнє белькотіння я все більше підозрював, що вони щось від мене приховують. Але момент для розпитувань зараз був не найкращий, тому я відстав від друзів зі своїми питаннями і зосередився на польоті. Ось так ми й рухалися в шість пар крил, доки нас не почали обганяти інші учасники. Усі шкодували про втрачені позиції, але продовжували плентатися з моєю швидкістю. Я ж мусив докладати певних зусиль, щоб утримувати двигун на мінімальних обертах.

Не зважаючи на відступаючий ураган, погода все ще залишалася не дуже сприятливою для польотів. Увесь простір навколо був вкритий хмарами, видимість в районі 500 метрів, а подекуди й менше. Для зручності ми знову вишикувалися клином, як під час нашої прогулянки над Індією. Взагалі-то треба було б вислати когось вперед, але з моєю апаратурою це було зайве.

Час минав, а летіти було ще дуже далеко. Передбачалося, що в дорозі ми зможемо сісти на будь-який аеродром і дозаправитися. Я сідати не міг, через цілком зрозумілі, видимі неозброєним оком причини. А от чому не могла сісти Ішані — для мене залишилося таємницею. Крі-Крі щось белькотіла про аеродинаміку та ще якісь особливості оригінальної компоновки, але для себе я зрозумів лише те, що тепер до кінця польоту ми з нею — нерозлучний тандем. На половині шляху перед нами постала проблема дозаправки. З моїми баками перелетіти половину Тихого океану — не проблема. Але ж не тоді, коли твоя турбіна спалюює майже наполовину більше пального тільки для того, щоб не заглохнути. Навіть використовуючи махову тягу я зміг би лише розтягнути запаси, але при цьому швидко втомлювався і піддавав свою пасажирку зайвому ризику, адже такий режим польоту створював сильні завихрення і ривки канату. Рішення запропонував Чупакабра. Вони з Бульдогом полетять вперед і поставлять собі каністри зі шлангами, а потім будуть підгодовувати мене прямо в польоті, поки я із зупиненим гвинтом махатиму крилами. Ідея себе виправдала, хоча таку заправку довелося проводити в кілька етапів. В моєму нинішньому стані маховий політ виявився ще менш ефективним, тому доводилося компенсувати нестачу тяги поступовим зниженням.

Потім була ніч в повітрі. Ішані, щоб не втратити свідомість, була змушена увімкнути щеплення з гвинтом, щоб не дати двигуну застоятись, і підзарядити свої акумулятори через магнето. Відчувши збільшення навантаження, я з полегшенням повернув двигун на нормальний режим роботи. Дівчина не заперечувала, тому я вирішив більше нічого не міняти. Та й дозаправка тепер не знадобиться до самого фінішу... Не знаю, як трималися інші, а я впродовж усієї ночі, по краплі вливав собі в мастило присадки, щоб очі не злипалися. І якщо інші ще могли дозволити собі трохи покемарити на ходу, то я мусив постійно дивитися вперед, аби ми не налетіли на скелі.

Ранок зустрів нас абсолютно чистим небом над кабінами і променями сонця, що сходить — в очі. Видовище незабутнє, особливо коли після нього ти ще хвилин десять не можеш нічого побачити. Не зважаючи на усі біди й перипетії наша весела компанія не опинилася в самому кінці турнірної таблиці — це ми дізналися від Бульдога, який увесь цей час постійно прослуховував радіоефір. Сорок сьомий був єдиним учасником, якого ми пропустили вперед. Причину такого успішного польоту я роздивився вже коли ми пролітали над землями Мексики — продовгуваті крапельки підвісних баків тепер прикрашали усі крила нашої братії. Усі, окрім Ішані.

До фінішного аеродрому залишилося якісь сорок хвилин польоту. Решту нашої компанії довелося відіслати вперед, щоб не заважали під час посадки. Навігатор стверджував що перед смугою аеродрому буде кілька кілометрів абсолютно рівної поверхні, тому ми встигнемо вирівнятися задовго до підльоту. Ну що ж — пора!

Йдемо на зниження а я знову прошу Ішані увімкнути щеплення з гвинтом, щоб буксирний канат постійно був натягнутим. Дівчина мовчить, але я відчуваю, як ще більше зростає навантаження. Тепер мені залишається лише правильно підвести її до смуги а далі просто гальмувати одночасно з нею. І робити це обережно, щоб канат не потрапив під колесо. Вирівнялися над пустирем, Ішані зайняла позицію трохи збоку від мене, щоб бачити смугу попереду. Ми вже випустили шасі й готувалися до дуже жорсткої посадки, коли мені в кабіну увірвався мерзенний голос коментатора:

— А ось і наш довгоочікуваний учасник під номером сім — Гавайський камікадзе! І вкотре він підтверджує правильність свого першого прізвиська: не встиг сам очухатися від пошкоджень, як уже веде за собою чергового постраждалого! Стривайте, це та, про кого я думаю?! А наш герой вміє ловити русалок...

— Хто-небудь, заберіть цього вилупка від мікрофона, щоб не бовкав під крило, — буркнув я в прямий ефір.

— Не можемо, — зітхнули на тому боці. — Він зараз у студії перед камерами. Смугу вже очистили, глядачів відвели. З богом!

Рацію довелося відключити. Краще бути глухим, ніж відволікатися на усіляких телепнів.

Висота три метри, випускаю закрилки і обережно знижуюсь. Дуже обережно, щоб якомога більше скинути швидкість перед торканням. Чую позаду короткий виск зітертої об асфальт гуми — Ішані вже котиться по смузі, час від часу підгальмовуючи. Я ж тільки-тільки хочу опустити більш-менш здорове колесо на землю. Подумки попрощавшись із життям, я відпускаю рулі й відчуваю, як навантаження згинає мою праву опору і ліве сурогатне колесо торкається поверхні. Секунда, і зітертий канат розпускається на окремі мотузки, що намотуються на вісь колеса, намертво його блокуючи. З-під крила вилітають снопи іскор, за мить зітертий алюмінієвий диск колеса передає естафету більш міцним деталям, які працюють як гальмо, розвертаючи мене вже правим колесом вперед. Ледве отримавши під собою опору, я до болю викручую рулі на хвості й крилах, аби втримати рівновагу. В якийсь момент мені це вдається але я розумію, що от-от полечу шкереберть прямо по смузі, а Ішані налетить на мої залишки і... Обрізаний канат летить геть від мене, а я повертаю себе до узбіччя злітної смуги. Перед тим, як мої опори підломилися, я пролітаю над канавою і з усього маху влітаю в якийсь кактус, залишки якого розмазуються у мене по склі. Секунд десять ковзання по колючому піску з камінням, знову побиті крила, подертий живіт, знову збитий гвинт... Коли все закінчилося, я навіть не втратив свідомості. Просто уявив собі: як я з такою тенденцією буду виглядати після змагань? Чесно кажучи мені стало страшно. Не хотілося решту життя провести нікому не потрібним інвалідом, як Капітан. Що з моїм мотором? Чому я не відчуваю свого хвоста?

Почувся звук двигуна, далекі сирени, хтось зупинився поруч... Знайома рожева ганчірка очистила мені тріснуте скло.

— Як ти? — наді мною схилилося вже знайоме розмите обличчя Дотті.

— Я знову помер? — вже не сподіваючись на чудо, запитав я.

— Ні. Просто дуже побитий і...

— Стоп! — і в пам'яті спливла канонічна сцена з побитим Дастіном. — Ви крила мені привезли?

— Так. Привезли і крила, і новий фюзеляж... Але ж ти так і не долетів.

— Довезете?

— Це заборонено в правилах, — озвався збоку Чух. — Учасник мав перетнути фінішну лінію самостійно.

— Ясно. Значить поповзу.

— Що?! — в один голос вигукнули ці двоє.

— Розчищайте мені дорогу.

— Не дурій! — вперлася мені в побитий ніс Дотті. — Тобі пора зупинитися!

— Я. Не. Для. Того. Стільки. Пережив. — З кожним словом я підтягувався на крилах, все далі відповзаючи від місця падіння. — Щоб. Здатися. Перед. Самим. Фінішом!

Біль, сльози, образа... І усе це плавало в цілому океані ЗЛОСТІ. Я не бачив, куди повзу. Не чув нічого окрім власних нецензурних вигуків. Не відчував нічого окрім болю в подертих крилах, кожен імпульс якого вказував на черговий ривок до моєї цілі — білої смужки на асфальті. Я навіть не пам'ятаю, як я повз по ньому, роздираючи своє черево до дірок. Останнім, що я в той день запам'ятав, була розпливчаста фінішна лінія, яку я перекотився боком, уже без правого крила та хвоста...

Глава 8

* * *

Не так вона уявляла собі закінчення цього польоту. Все почалося з того, що у неї на півдорозі раптово почало витікати пальне з баків. Добре, що поруч опинився Бульдог, на сигнал якого злетілася уся їхня компанія і навіть Ель Чу, що зміг вирватися вперед аж на дві позиції.

Ситуація була критична: усі розуміли, що Ішані не дотягне навіть до найближчого придатного до посадки острова, не кажучи вже про аеродром. Рішення запропонувала Крі-Крі.

— А у вас в когось є канат?

— Навіщо? — здивувався Бульдог.

— У мене над Атлантикою теж пальне мало закінчитися, а Дастін взяв мене на буксир.

— То он звідки ти йому таке прізвисько придумала! — оглушливо вигукнув в ефірі Ель Чу.

— Боюся вас розчарувати леді, — втрутився в розмову Бульдог, — але навіть в моєму аварійному комплекті такого троса не знайдеться. Здається в тридцять першого номера може бути — він важковаговик. Давайте трохи пригальмуємо і дочекаємося на нього.

— А на якій він зараз позиції?

— Скоро дізнаємося. Будьте уважні, щоб нікого не пропустити.

Швидкість знизили і стали чекати, але навіть так вони не встигли помітити, як їх обійшов один з учасників. Якби він не поцікавився причиною такого повільного польоту, вони б його так і не помітили. Поки з ним ромовляли, пальне в баках закінчилося, і Ішані почала втрачати висоту. Вона вже подумала, що тут і настане їй кінець, як раптом із хмар прямо до неї в піке звалився Гавайський камікадзе, обшивку якого вони рівняли цілу ніч.

— Ішані, швидше хапайся за канат, — крикнув він, вирівнюючи швидкість.

— Чим?

— Руками, ногами, зубами... Чим завгодно, тільки швидше!

Більшість сказаних ним слів вона не зрозуміла, але інтонації вказували на їх лайливе походження.

Намагаючись триматися рівно, наскільки це було можливо, Ішані спробувала підійти ближче до блискучої металевої штуковини на кінці канату, але нічого не виходило. Ель Чу це помітив і взявся підправляти Дастіна. Справи пішли краще, але вхопитися за кляту залізяку все ніяк не вдавалося. Тільки но їй здавалося, що вона от-от зможе притиснути канат колесом, як той вислизав геть. Всі поради, які давала їй Крі-Крі були марними. З її аеродинамікою вхопитися за трос із відкритим шасі ніколи не вдасться. А висота все падала й падала. Незабаром під ними вже простяглося безкрає полотно океану. І тоді вона зробила останнє, що залишалося — вхопила залізяку повітрозбірником. Крі-Крі щось кричала їй, але дівчина не слухала і, щойно вона стиснула блискучий циліндр, як той відкрився! Гострі лапи кішки встромилися їй в піднебіння й продірявили щоки. Дівчина засмикалася, як субмарина на гачку, але виплюнути підступну залізяку вже не могла — та надто міцно засіла в корпусі.

А потім був довгий переліт. Ішані сто разів встигла проклясти і себе, за те, що не поцікавилася, і Дастіна — що не попередив. Але вона розуміла, що іншого виходу в неї тоді просто не було. Єдиною втіхою було те, що поруч з нею летіли справжні друзі. Ті, які не покинуть в біді, які допоможуть навіть зі шкодою для себе. І вони не залишили її навіть після того як вона фактично зрадила їх!

Їхня посадка була, мабуть, найвидовищнішою подією за увесь час змагань. Дастін та Ішані летіли низько й достатньо повільно, щоб камери змогли детально зафіксувати їхній стан. І якщо дівчина виглядала ще більш-менш цілою, не беручи до уваги отримані від свого "рятівника" пошкодження, то сам герой зараз був наочним прикладом того, що літати не повинно в принципі: побитий, подертий, із чужим гвинтом... Справжній шок у неї, та й у всіх глядачів, викликало видовище намотаного з мотузки колеса. І він ще й зміг злетіти з ЦИМ?! За ту коротку хвилину, що їхня парочка заходила на посадку, в інтернеті навіть робилися ставки на результат: аварія, успіх, загибель або пошкодження одного з них...

Ішані приземлилася нормально, як і планувалося. А от сам Дастін приземлятися не став. Щойно він торкнувся асфальту, як його повело, він відстрелив канат і по дузі пішов кудись вбік — напевно вирішив зробити іще один захід на посадку.

Більше Ішані вже не побачила, бо її забрали до шпиталю одразу, щойно вона перетнула фінішну лінію, навіть не давши до кінця зупинитися. Цілий вечір дівчата-механіки виймали погнуту кішку з повітрозбірника дівчини та прибирали сліди від пошкоджень. Не встигли вони закінчити, як в майстерню ввалився Алан і взявся допитувати її. Дівчина мовчала, не збираючись більше цього мерзотника навіть слухати до кінця змагань. Та й після них — також. Тільки тепер, згадуючи усе пережите, вона остаточно зрозуміла, що це буде кінець її кар'єри в будь-якому випадку.

Знову не домігшись від неї ні слова, Алан забрав із собою злощасний якір, залишивши дівчину наодинці з собою. Дівчата так і не повернулися, щоб завершити свою роботу — натяк був більш ніж зрозумілий. І прийнятий. Ось тільки вона вже ніколи не буде танцювати під його клаксон! Не бажаючи більше залишатися в цьому неприємному місці, дівчина виїхала на маневрову доріжку і вже хотіла кудись зникнути, як за рогом сусіднього ангару почулася розмова. І голоси в ній були до болю знайомі. Озирнувшись довкола й не побачивши поблизу своїх наглядачів, Ішані підкотилася ближче і стала слухати.

Громило лютував. Його посіпаки в такі моменти не ризикували знаходитися навіть поблизу радіостанції. Алану ж боятися було нічого — свого ділового партнера той точно вбивати не буде. Дочекавшись, доки Громило заспокоїться і сяде на дозаправку після тренування, лімузин під'їхав ближче й кинув перед ним на асфальт розпилений навпіл якір.

— Не вийшло. Що робитимемо тепер? — запитав менеджер, від'їжджаючи про всяк випадок на кілька метрів назад.

— Робитимемо? Що робитимеш ти — твої особисті проблеми, — ще більше розлютився літак, випльовуючи вогонь із труб. — Ти двічі проколовся! Мені такі партнери не потрібні!

— Значить знову суперники?

Так і не почувши відповіді, лімузин покинув ангар чемпіона. Він був настільки заглиблений у свої думки, що навіть не помітив дівчину, яка стояла поруч, шокована почутим. Охоронці ж, подумавши, що усе так і треба, проігнорували її присутність і поїхали за своїм начальником.

Виходить її просто списали?! Як відпрацьований матеріал?! В очах дівчини світ остаточно втратив усілякі барви.

* * *

Знову я прокидаюся із хворою головою. І що цікаво — я навіть зміг більш-менш нормально виспатися. Перед очима знову все розпливалося, але цього разу навколо мене було значно більше шуму, ніж минулого разу. Та й самопочуття було кращим. Принаймні фюзеляж уже не так болів, двигун стояв рівно, а відсутність крил вказувала на їхню скору заміну. Розмовляти я не міг, бо в рот, вихлопні труби і взагалі у всі можливі дірки були повстромлювані різноманітні трубки та датчики, а моя турбіна завивала так, як ніколи раніше, навіть без мого на те бажання. Через годину роботи із фюзеляжем було завершено. Хтось із механіків одягнув мені на голову новий ковпак і зображення повернулося в норму. Ось тільки тут уже не було передбачено віртуального інтерфейсу, тому зайнятися мені зараз було абсолютно нічим. Довелося просто сидіти й не ворушитися, наскільки це було можливо.

Нарешті в полі зору з'явилася Дотті й почала висмикувати з мене всі трубки, й дроти.

— Тьху! Радий тебе бачити, — привітав я нашу майстриню, щойно відплювався від огидного герметика. — Який діагноз?

— Ох, був би ти звичайним літаком, я б тебе до автомобіля обрізала. — буркнула дівчина, не відволікаючись від вмісту свого візка. — Щоб так більше не літав.

— Не треба. Скільки часу я тут пролежав?

Виявилося, що з моменту моєї тріумфальної аварії, як би парадоксально це не звучало, минуло майже десять годин, більшу частину яких я був непритомний, а потім просто спав. Моя команда від самого початку готувалася провести для мене капітальний ремонт. Але отримавши від Рупера список моїх пошкоджень, Капітан замовив для мене ще й новий корпус. Увесь, повністю. Передбачливість старого вояки виявилася дуже доречною. Щоб не розказувати мені всього, Дотті просто відібрала в сплячого поруч зі мною Чуха його новий планшет і показала запис мого падіння й усього того, що я виробляв потім. Після перегляду був у шоку — я нагадував собі контуженого солдата, якому відірвало нижню частину тіла, а він і досі повзе в наступ, зачепившись тельбухами за якусь гілку, і розмотуючи їх за собою... Бр-р-р, аж мурашки по шкірі побігли, чи як тут інакше кажуть: гайки по обшивці покотилися.

Від мого старого тіла мало що залишилося. З крилами та корпусом усе і так було ясно: погнуто, побито, роздерто або відірвано. Гвинт посадку взагалі не пережив. Найбільше дісталося електроніці, яку навіть кришка не врятувала від знайомства з камінням та піском. Бортова РЛС уціліла майже чудом. Мій багажник на пузі припинив своє існування вже тоді, коли я добирався до фінішу. Як і увесь його вміст. Тобто єдиними життєздатними елементами залишилися лише моя кабіна та двигун.

Якщо говорити простіше, то мене в прямому сенсі пересадили в новий корпус. Це виявилося простіше, ніж по частинах відновлювати старий. Дотті цілу ніч не спала після моєї посадки на Гавайях, прораховуючи всі мої метаморфози і дійшла висновку, що найкраще мені підійде корпус із пропорціями радянського висотного винищувача Як-3 — Капітан підказав, де слід шукати аналоги. Під новий корпус довелося добирати відповідні комплектуючі: баки, стабілізатор, нові крила... І все було зроблено з вуглепластику — дорогого, але легкого й міцного матеріалу. За рахунок використання композитів вага нового корпусу тепер ледве дотягувала до шестисот кілограм! Очевидно доходи від випуску продукції з моїм логотипом виявилися більш прибутковою справою, ніж я собі уявляв.

А ось і мої крила приїхали — справжній шедевр. На відміну від батькових, ці мали значно більше свободи в шарнірах, а їхні кінці були перероблені відповідно до моїх ексклюзивних вимог. Тепер я мав майже повноцінні руки! Дотті також постаралася зробити на кінці кожного пальця висувні щупи. Передбачалося, що ними я буду працювати з мілкими предметами. Коли мені ставили нові крила, Дотті дуже скептично поставилася до моєї ідеї. Напевно вона зі своїми вилами не могла собі уявити, як я одночасно маю користуватися так-званими "пальцями". У чомусь вона виявилася права — це дійсно виявилося не дуже зручно. Тільки проблема тут була не у великій кількості кінцівок, а у недостатній кількості суглобів. Одягніть скручені з паперу трубочки собі на пальці, і ви отримаєте уявлення про характер моїх ускладнень. Звісно перші кілька хвилин мої спроби користуватися кінцівками виглядали незграбними, але потім я потроху звик. Дотті одразу попередила мене, що збільшувати кількість шарнірів небезпечно — різко падає міцність конструкції. І все це було пофарбовано в чорний колір. Я не проти антрациту, але хотілося додати ще чогось, щоб не бути схожим на Громилу... Трохи подумавши, я попросив пошукати білу фарбу й нашкрябав на підлозі одним зі своїх щупів контури того, що хотів отримати в результаті. Майстри сказали, що завтра перед вильотом усе зроблять. Дотті дуже незадоволено дивилася на те, як я по-варварськи використовую її задумку, але щодо цього в мене були зовсім інші плани. Пам'ятаючи про можливу майбутню сутичку із Громилом та його посіпаками, я одразу ж попросив одного з механіків виточити мені нові щупи, виконані у формі пазурів. Потім подумав, і попросив зробити такі самі, тільки більші й грубіші, і встановити їх біля коліс — чомусь конструкція нового шасі дуже нагадувала мені пташині лапи, тому я вирішив підкреслити цю рису з користю для себе. Той контейнер, який на мене перед відльотом начепив Капітан, на новий корпус стати вже ніяк не міг. У мене залишилося лише невелике багажне відділення, але доступ до нього був можливий лише на стоянці, тому від стандартної викладки бійця було вирішено відмовитися. Турбокомпресор, що поставили замість старого, тепер дозволяв мені підніматися на висоту майже дванадцяти кілометрів. РЛС зі старого корпусу перекочувала в новий. Для її антени мій фюзеляж був абсолютно прозорим, а я вже звик до переваг, які вона мені надає. Чутливу, але надто габаритну військову оптичну систему також замінили на більш компактний сучасний цивільний аналог, доповнивши його кількома відеокамерами на корпусі, які не залишали сліпих плям навколо і автоматично відслідковували наближення до мене будь-якого предмета. Уся ця радість виводилася мені на скло тактичного шолому, яке в потрібний момент опускалося перед очима.

І на десерт — мені поставили двохроторний редуктор для гвинта — точнісінько такий, який стояв у Громила. Тепер навіть на максимальних обертах у мене не виникатимуть проблеми з віддачею гвинта. Одним словом — повний фарш. Дивився я не себе й надивитися не міг — ну справжній шуліка, хіба що з пазурами на крилах. Навіть почав хвилюватися, що з новим корпусом я підхопив ще й синдром нарциса. Але це все були дрібниці. Поступово, поки мене збирали докупи, я відчував на собі все більше поглядів. Справжня біда настала тоді, коли на мене почали задивлятися помічниці Дотті. Та й сама вона якось дивно поглядала на мене. Нарешті всі роботи були завершені, і мене ще хвилин десять тримали на стапелях, захоплюючись новим образом. Врешті я не витримав і сам зліз — руки-крила мені це вже дозволяли.

А потім почався справжній жах: якась із цих дівиць захотіла зі мною сфотографуватися, її крик підхопила друга, третя сказала, що нікому мене не віддасть... Не знаю як, але дуже скоро дівчата в прямому сенсі загнали мене на стелю, де я висів, вчепившись руками, ногами й хвостом за балки. Висів довго, майже півгодини, поки в ангар не зазирнули капітан Райлі з Чухом. Побачивши таке неподобство, Капітан умить навів лад і вигнав розбишак на вулицю. Подивившись на мене, він лише похитав носом і буркнув:

— Тепер я розумію, чому ти захотів собі такі крила. Злізай, будемо думати.

— Про що? — поцікавився я, спускаючи на землю хвіст, а потім спускаючись і рештою тіла.

— Про друзів. І про те, що вони для тебе зробили.

— Я чогось не знаю?

— А ти в неї спитай, — посміхнувся Чух, від'їжджаючи вбік.

З-за спини бензовоза виглянула замурзана мордочка Крі-Крі.

Після нетривалого періоду звикання до моєї нової зовнішності, дівчина розказала все, що сталося тоді в аеропорті на Гавайях. Виявилося, що той гвинт, з яким я перелетів пів океану, ніхто навіть не збирався дарувати! Це Ішані сама пожертвувала своїм новим гвинтом, пофарбувавши його в інший колір, аби про це знало менше народу. Це з її подачі наша ватага скинулася коштами на матеріали для мого ремонту. Більше того — вони погрожували Руперу, що самі вийдуть з гонки, якщо мене не допустять до подальшої участі в змаганнях. Що ж це виходить: без їхньої допомоги мене б не поставили на крило?! Мені треба поговорити з ними.

Виїхавши з ангару, я об'їхав усю нашу компанію, але вони не приймали подяк, а постійно переводили стрілки на Ішані. Тоді я вирушив на пошуки ангару номер шість. Ангар знайшовся швидко, але Ішані всередині не виявилося. Дівчата-механіки мовчали, наче води в карбюратор набрали. Зазирнув в адміністрацію, але й там її не знайшлося. Мене почала охоплювати тривога — навіть репортери були не в курсі її місцезнаходження. Цілих півгодини на увесь аеродром було чути гул моєї турбіни, поки я гасав у пошуках Ішані. Навіть Громило на шум спустився з небес, за що мало не поплатився розбитою кабіною — мені ніколи було повертати і я просто перестрибнув через нього, попутно черкнувши його лапою по кабіні.

Нарешті мені урвався терпець і я свічкою пішов у небо. Набравши висоту, я заглушив двигун і повернув свій ніс донизу. Якщо я не можу знайти дівчину сам — за мене це зробить радар. І дійсно, не встиг я вирівнятися після маневру, як на екрані з'явилася потрібна мені відмітка: Т-515 — ідентифікатор Ішані. Щоправда, він знайшовся не на аеродромі, а далеко за його межами — на вершині якогось пагорбу. А далі я вже розгубився. Ну знайшов я її, а про що говорити зібрався? Тупо підійти — поцікавитися, чи це не вона підігнала мені гвинт? Відстань скорочувалася, а я так нічого й не продумав. Ось унизу вже видно сліди від коліс дівчини. Вона що: не летіла, а їхала сюди від самого аеродрому? Схоже в неї сталося щось серйозне. Так і не завівши двигун, я вже звично, за допомогою нових крил, завис і тихо сів у кількох метрах позаду дівчини.

Ішані лежала прямо на землі, підігнувши шасі під себе. Поклавши голову на один із валунів, вона дивилася вдалину. Схоже вона так і не оговталася після нашої не дуже успішної посадки, пустий погляд, з'явилися якісь незрозумілі вм'ятини на щоках, навіть уся меншою стала...

Я підоспів якраз до моменту заходу сонця, коли його багряні промені б'ють прямо в очі, обрисовуючи скелі на горизонті, але не вже сліплять. На абсолютно чистому небі не було ні хмаринки, тому в якийсь момент світ виявився поділений навпіл: сонце зі своїми теплими променями на заході, і молодий місяць на сході, що своїм холодним світлом поволі заливав усю пустелю.

— Як ти? — ось і все, на що мене вистачило.

— Погано. — тихо відповіла вона, навіть не поворушившись.

Розмова не клеїлася. Пустеля ставала все холоднішою, вітер пронизував до самого каркаса. Я навіть крила мусив скласти, щоб менше мерзнути, а Ішані цього навіть не помічала. Місяць уже піднявся високо і увесь простір навколо нас був наче вкритий срібним пилом.

— Давай уже на аеродром — замерзнеш.

— Не хочу.

— Чому? Що сталося?

Деякий час вона мовчала, а потім піднялася з насидженого місця й подивилася на небо.

— Навіщо ти у все це вплутався?

— У що? — не зрозумів я.

— Чому взяв участь у змаганнях?

— Така в мене доля.

— Доля... Як назва твоєї команди? Тепер тебе точно вб'ють.

— Так треба було...

— Не треба було! — зірвалася на крик дівчина. — Я ж казала тобі, кричала: тікай, поки не пізно! А ти мене не слухав. Великий бізнес покидають хіба що догори колесами або в інвалідному причепі. І другий варіант їх тепер не влаштовує.

— Тоді чому допомогла? Чому ви вмовляли Рупера?

— Я була проти, — різко перебила вона мене. — Ти навіть гадки не маєш, у яке багно лізеш, дурню! — вона зістрибнула зі скелі, так ні разу на мене й не подивившись.

Почувся гул двигуна, і дівчина стрімким силуетом зникла в небесах. Звісно я міг би її відшукати, але навіщо? Тут і тупому зрозуміло, що у неї якісь проблеми. Гадаю зараз їй треба просто побути на самоті. Змахнувши крилами, я також злетів, але взяв курс глибше в пустелю. Цю ніч я планував витратити на освоєння нового тіла. Та й подумати є про що...

Каньйони порадували мене своїм складним рельєфом. Орієнтуючись виключно на око, я відпрацьовував віражі, повороти, бочки та інші фігури пілотажу, які могли мені знадобитися під час завтрашнього фінального поєдинку. Ще в майстерні я порівняв свої характеристики із Громилом. Навіть не зважаючи на втричі меншу, у порівнянні з оригіналом вагу, я програвав Громилу по всіх показниках окрім потужності. Не набагато, але програвав.

Як би я не намагався, я не міг перевершити результат спортсмена, тому в завтрашніх змаганнях мені знову доведеться робити ставку на швидкість. Прямих відрізків, де я міг би вільно набирати висоту було всього два: над океаном та на фінішному відрізку. Лише там у мене буде реальний шанс скоротити своє відставання. Дотті вже сказала мені, що комітет змагань вирішив зарахувати мій переліт як успішний, але зі значним часовим штрафом. Звісно мій двигун потужний, але одного його мені буде замало — у нас із Громилом більше двох годин відриву один від одного. І скоротити таке відставання буде надзвичайно складно.

Повертаючись на аеродром, я без двигуна долетів до самісінького ангару й уже хотів заїхати, коли почув тихі голоси всередині. Я не зміг утриматися й на мить пригальмував, щоб почути більше, та й так і не зміг після цього зрушити з місця.

— Треба йому все розказати, а то що ж це за довіра тоді така буде? — почувся обурений голос Чуха.

— І що ти йому розкажеш? Що ми його ледве не вбили? — другий голос належав Дотті.

— Не тільки. Треба розказати йому все! Усе, що сталося за ці десять років. Я впевнений — він зрозуміє.

— А якщо ні? Будеш його шантажувати цими записами?

— Чух правильно каже, — утрутився в їхню розмову Капітан. — Ти бачила, як він дряпався до фінішу. Ким би цей прибулець не був: він — не Дастін. Ці листи нам усім окрім проблем нічого не принесуть. Він уже мертвий. Йому нічого втрачати, на відміну від нас.

— Але ж він тоді нас усіх зненавидить! — вигукнула Дотті.

— Навіть більше — позбудеться нас як свідків. Ми єдині, хто знає про нього правду.

— І що з того? — це Чух заговорив. — Хто ж нам повірить?

— Ніхто. Але нас це вже не врятує. Ти бачив, як швидко він звик до нових кінцівок? Наче вже раніше мав з ними справу. Та ще й це його бажання поставити собі шноркель... Він знав, що над океаном у нього виникнуть проблеми. І про тунель розпитував задовго до Індії...

— Ми зрозуміли. — це Дотті перебила Капітана. — Він знає майбутнє. Але ж тоді виходить, що йому відомо й про...

— Так. — погодився Капітан, всідаючись на підлогу ангара. — Він знає про наші дії. І тому я сподіваюся на його розуміння. Завтра, прямо перед його вильотом я спробую з ним поговорити. Ви в цей час уже повинні бути в літаку. Я домовився з одним вантажником, щоб він відвіз вас у безпечне місце. Не думаю, що він цього не передбачив, але це ваш шанс утекти. І давайте закриємо цю тему.

Значить не тільки в Ішані є свої скелети в шафі... А що вони мали на увазі, коли говорили про записи? Може це кадри з моєї бортової електроніки? Ні, я ж увесь свій інтернет-трафік витратив на музику, а значить жоден великий файл до них потрапити просто не міг. Та й про авіаносець вони не згадували. Точно — на авіаносці одразу ж підняли б тривогу, якби щось таке у мене було. Значить це блеф? Хм, треба розбиратися. Спробувати зайти до них зараз? Ні, краще трохи політаю над аеродромом і повернуся пізніше, аби не викликати підозри. Принаймні тепер я починаю розуміти, про яке багно вона казала.

Пішки відійшовши від ангару, щоб не видати себе дзижчанням маневрового двигуна, я вже хотів-було трохи погуляти по злітній смузі, але наткнувся на зграю репортерів. Я навіть розгубився від їхнього натиску і почав швиденько відступати хвостом вперед, очікуючи чергового нападу, але вони не спішили приставати з питаннями, націлившись на когось позаду мене. Я зі співчуттям обернувся до свого рятівника, і моє співчуття швидко провалилося нижче за авіагоризонт — переді мною стояв Громило. Сподіваюся він мене не побачив, адже я так хочу влаштувати йому сюрприз... Добре, що репортери відволікли його на себе і я встиг злиняти звідти. Після такої зустрічі мені перехотілося гуляти.

Ще раз обдумавши свою промову, я зібрався з духом і повернувся до своїх. Заїжджаючи в ангар я застав там усю нашу ватагу за обговоренням якоїсь важливої теми.

— Де ти так довго був? — поцікавився Капітан.

— У мене була розмова з Ішані. Гадаю в неї якісь проблеми.

— У зв'язку з чим?

— Не знаю. Окрім нашого спільного польоту нічого на думку не спадає.

— А може у вас під час польоту щось сталося? — запропонувала Дотті.

Я спробував пригадати все, що могло бути причиною проблем, але на думку спадав лише сам факт польоту. А може це було щось, що сталося вже після посадки? Одразу ж згадалася сцена в полі, коли Дотті намагалася мене переконати, що я програв.

— Дотті, а чому ти намагалася мене зупинити? — запитав я її, забувши про справжню тему розмови.

— Коли це? — здивувалася вона.

— Там на полі, серед кактусів. Ви ж були готові навіть воскресити мене, якщо знадобиться. Чому тоді відмовляла?

— Не знаю, — знизала плечима дівчина. — Може просто боялася за тебе. Подивися на нас: ми ж раніше навіть друзями не були. А тепер ми всі тут, разом, із купою грошей та славою на увесь світ. І все це завдяки тобі.

— Ясно. Я — золотий ідол.

— Був ним. До сьогоднішнього дня, — поправив мене Капітан, закриваючи ворота і розкладаючи по усіх кутках ангару якісь пристрої.

— Що змінилося? — поцікавився я, готуючись до неприємностей.

— Ти ризикував собою заради когось. Справжній Дастін на це ніколи б не пішов.

— Хвилинку! — я навіть відсунувся від усіх них. — Я думав, ми цю тему вже давно закрили. Я не Дастін!

— Тепер я в це вірю. Твій попередник умів замулювати скло машинам.

— Я зрозумів. І що далі?

— Розкажи йому. — буркнув Чух, дивлячись на Капітана.

— Ти не знав, але ще на твоїх перших польотах ми понавішували на тебе цілу купу жучків і слухали всі твої розмови, навіть коли ти відправився на змагання.

— А які були причини для підозр?

— Ти холоднокровно вбив трьох літаків. Погодься — вагомий аргумент.

— Дайте вгадаю — на мені стояли не лише жучки, так? — я вже приготувався з боєм вириватися з ангару, але Капітан не міг не передбачити такий варіант.

— Так. Твоя електроніка все записувала й відсилала нам.

— Розумно — використати проти мене мої ж записи. А якби я втік?

— Твій шокер, — коротко і ясно. Цікаво, а як вони збираються контролювати мене тепер?

— І чого ви хотіли домогтися, розказуючи мені це? — запитую їх, а сам уже прикидаю, як краще накинутися на Дотті, щоб прикритися нею, коли по мені почнуть стріляти.

— Ми просто хотіли вибачитися й почати будувати наші стосунки з чистого аркуша. Щоб між нами не було ніякої ворожнечі.

— Тільки не розказуйте мені, що ви зітерли записи. Такі речі ніколи не стирають. — я вже ледве стримувався, щоб не роздерти всіх цих запроданців на клапті, незважаючи на почуте раніше. — І не згадують про них ні за яких обставин. Невже після цього ви сподівалися отримати мою довіру?

— Ні. — жорстко обірвав мене Капітан. — Це буде умовою нашої подальшої співпраці.

— Співпраці?! — я глибоко вдихнув і видихнув, кілька разів. — А ви навіть більші йолопи, ніж я думав.

— Припиніть обидва! — зірвалася Дотті, але націлений їй у голову пазур умить остудив гарячу голову.

— У вас нічого на мене немає. А от у мене на вас... Здогадуєтеся, що я маю на увазі? — нехай самі придумають для себе зашморг. — А тепер назвіть мені причину, що не дозволить мені перебити всіх вас прямо тут?

— Дасті, не роби цього, — до вояки потроху почала доходити глибина тієї дупи, в яку він себе загнав.

— Здається в мене щось з вухами. Я й досі нічого не чую, — усе ближче, переступаючи з ноги на ногу, я наближався до машин. — Що мене зараз зупиняє?

— Нічого, — різко видихнув Капітан. — Це твоє право.

— Хм, — я прибрав кігті, які невідомо-коли встиг випустити.

Я ще кілька разів вдихнув, щоб остаточно заспокоїтися, але виходило погано. Я чекав, що Капітан спробує захиститися власною зброєю, або взагалі підірве мене... Я підсвідомо очікував сутички й хотів забрати з собою на той світ якомога більше цих машин. Добре, що цей дід поламав мої наміри, інакше б я зараз дуже шкодував про скоєне. Ну, не дуже, але шкодував би, виключно через власну дурість.

— Співпраці не буде. Ніякої. Рішення про довіру вам я прийняв на третій день після своєї появи тут. Тепер це питання знову відкрите.

— Дасті...

— Я не Дастін. Усі матеріали, включно із цією розмовою давно в мережі. Компромат на кожного з вас уже готовий і чекає свого часу. Ваші заготовки до адресатів не дійдуть, а самі вони зникнуть за дуже цікавих обставин. Спробуєте позбутися мене, і ваше життя перетвориться на тортури — я про це вже подбав. Утекти навіть не намагайтеся — вас знайдуть навіть на іншому материку, іншій планеті, в іншому всесвіті. Тепер ЦЕ — буде умовою нашого подальшого співіснування.

— Ти чудовисько! — вигукнула Дотті, коли я вже стояв у воротях.

— Я знаю.

Покинувши ангар я відправився у спонсорські майстерні. Слід було заново перевірити всі мої системи на наявність сюрпризів. Сподіваюся Рупер зрозуміє мене.

Ні жучків, ні шокерів, ні вибухівки в моєму новому тілі не знайшлося. Це не означало, що Капітан не залишив мені нічого потенційно небезпечного. Я взагалі не розумію, чому вони затіяли цю розмову вже після того, як мене відремонтували? Адже я тоді був абсолютно безпорадний, і позбутися мене було надзвичайно просто! Але ж ні — щось пішло не так! Скоріш за все збунтувався Чух. Хоч би що він не казав: Райлі в першу чергу військовий, і лише потім — старий дідусь. Це ж яким мені треба було бути дурнем, щоб так довго не помічати очевидного?! Доведеться шукати собі адвокатів та детективів, які б розкопали усі про цю компанію. Ну не міг мені ніхто допомагати за просто так, та ще й фарширувати мене дорогою, вкраденою невідомо звідки апаратурою... О, а це ідея: написати лист із компроматом на Райлі, і поставити його на автоматичне відсилання через певний період часу після того, як я не дам програмі відбій. Усе, для діда вузду я знайшов, залишилися ще двоє... Хоча, вони дуже злякалися того, що я ніби то на них накопав. Значить є щось серйозне.

Стоп! Ну я й ідіот! Вони ж тоді прямим текстом ляпнули, що намагалися мене, тобто оригінального Дастіна вбити. Мені усі постійно казали, що в мене потрапила блискавка. На тілі мали залишилися якісь сліди, але їх не було — я усю фарбу із себе здер, коли чухався, і нічого схожого на собі не побачив. Значить ніякої блискавки насправді не було. Підбити в повітрі мене теж не могли. Залишається лише саботаж. Ось воно! З цього й треба було починати! Ну все, кляті товариші, ваш час наближається.

Як то кажуть: Буду бити акуратно, але сильно!

* * *

Капітан Райлі дивився вслід новонародженому літаку й усіма відомими лайливими словами картав себе за таку дурницю. Усе виявилося не так страшно, як він боявся, але значно гірше, ніж він того хотів. Він не став їх убивати одразу, однак тепер усі вони залежать від цього дивного літака. Старий вояка відчував, що Безіменний, як він його почав подумки називати, знає всі їхні задумки й грає на цьому, повертаючи все у своїх інтересах.

Капітан Райлі виїхав на вулицю подихати свіжим повітрям. На небі світив місяць, заливаючи навколишній простір примарним сяйвом. За інших умов він би подумав, що це гарно, однак зараз від такого видовища в нього гайки по корпусу котилися. Одразу в пам'яті спливали слова Безіменного про його попереднє життя та обставини смерті.

Уже збираючись повернутися в ангар, Райлі помітив у небі чийсь силует, що беззвучно ковзав у повітряних потоках, поступово знижуючись в бік посадкової смуги. На мить на фоні місяця промайнув тонкий стрілоподібний силует зі стабілізаторами на носі. Зараз на аеродромі був лише один літак з такою компоновкою, і якраз до неї в Капітана зявилися деякі питання — військове ремесло навчило його шукати слабкості у ворогів, і навіть нещодавніх союзників.

Виїхавши до смуги, Райлі зупинився в тіні й узявся спостерігати за польотом дівчини. Він не був би собою, якби віддав Безіменному свій єдиний комплект апаратури для нічних польотів, тому чудово бачив незграбні спроби дівчини сісти без двигуна. Поки вона летіла прямо — у неї все було більш-менш добре, але будь-яка спроба навіть просто нахилити крило порушувала баланс і дівчина мусила різко працювати рулями, щоб не звалитися в штопор. Уже перед самою смугою їй таки довелося увімкнути двигун, бо не вистачало швидкості для вирівнювання.

Дівчина вже хотіла знову підніматися в повітря, але в цей момент Капітан вийшов з тіні.

— Я гадав, що тільки новобранці та новонароджені можуть так літати. Як же ти стала спортсменкою, якщо не можеш навіть нормально сісти?

— Це не ваша справа, — різко відповіла Ішані, збираючись покинути злітну смугу, але незнайомий літак перегородив їй дорогу.

— Помиляєшся. Мого вихованця буквально по гвинтику збирали після вашої посадки. Я хочу знати: заради кого він так себе покалічив?

— Ви... Ви тренер Дастіна? Але я думала що ви... Не чекала вас тут зустріти.

— Якби ти більше уваги приділяла своїм друзям, то познайомилася б і з іншими членами нашої команди. До речі: а чому це ти не чекала мене тут побачити? Тобі про мене вже щось відомо. Що, під нас уже почали копати? Хоча чому я дивуюся — твій Алан тільки на цьому й тримає свій бізнес.

— Він просто мій менеджер!

— Звісно. А номер сім — просто твій суперник у змаганнях, — єхидство так і лилося з Капітана. — Якщо вас так тягне одне до одного, то переходила б до нас, а не до того вишкребка.

— Якби ж усе було так просто...

— То поясни мені. Часу в нас достатньо.

Капітан не даремно був інструктором своєї ескадрильї, він умів витягувати правду зі своїх підопічних, як би вони її не приховували. Сидячи в затишному кафе за кухлем високооктанового пального, він зумів розговорити дівчину достатньо, щоб вона розслабилася й перестала звертати увагу на сказане — цю науку розвідувальної діяльності йому вбили ще в перший рік на офіцерських курсах. З випадкових слів, натяків та недомовок складалася цілком передбачувана картина: дівчина опинилася в золотій клітці. І допоки від неї можна отримати прибуток — Голдстейн її не відпустить. А якщо взяти до уваги суму, на яку застраховане її життя... Тепер стають зрозумілими її неполадки над океаном.

— Капітан Райлі, а чому ви не називаєте його по імені?

— Тому, що це не його ім'я. Справжнього Дастіна майже місяць тому вбила блискавка. А його тіло зайняв хтось інший.

— Ви вважаєте, що він одержимий? Ха-ха-ха! Ви надто багато слухали Крі-Крі.

Дівчина дзвінко розсміялася на все кафе, остаточно забувши про всі проблеми та негаразди. Схоже Ішані ніколи не пила нічого міцного, тому Капітан вирішив трохи пригальмувати із вживанням, доки вона не відключилася. Уже на порозі, коли Райлі вів її до ангарів, Ішані серйозно подивилася на нього.

— Він дуже на мене сердиться?

— На тебе? Не думаю. Скоріше на нас. Ми з ним після операції трохи посварилися...

— Операції?! — дівчина зупинилася, наче громом уражена. Навіть хміль у голосі кудись зник. — Якої операції?!

Здивувавшись такій реакції, Капітан відвів Ішані назад у кафе й випросив у власника закладу на кілька хвилин комп'ютер. Знайшовши потрібний сайт, як це показував йому Чух, він увімкнув запис. Йому й самому було цікаво подивитися на цю аварію з іншого ракурсу, адже він тоді знаходився на посадковій смузі. Десь на середині запису він почув скрип металу. Не повертаючись, він глянув у дзеркала позаду барної стійки. Прокушена до металу губа, омивач на очах, шоковий вираз обличчя... Схоже вона дійсно до цього моменту не знала, що сталося з Дастіном після посадки.

— Як же це ви з ним розмовляли, якщо ти навіть не бачила його?

— Я не поверталася до нього обличчям. Не хотіла, щоб він побачив мене такою, — Ішані показала свої шрами на щоках. — Мене всі завжди любили лише за красу. Я думала, що тоді він...

— Ти про ці прищики? Сумніваюсь. Ти просто ще не знайома з його стандартами краси, — таємничо хмикнув Капітан, і знову повів дівчину на вихід.

Ішані виглядала розгубленою й неуважною. По дорозі до виходу вона двічі натикалася на столики, потім ледве знайшла ворота... Присвятивши всю свою увагу дівчині, щоб вона цілою дісталася до свого ангара, Капітан не помітив темного силуету, що проводжав їх по дахах до самих воріт, а потім безслідно розчинився в небі.

* * *

Глава 9

Влаштовуючись на ніч на даху сусіднього ангара, я хотів бути в курсі всіх переміщень моїх односельчан, і не прогадав — невдовзі після мого виходу надвір викотився Капітан. Потім він зловив Ішані й мав з нею довгу розмову. Не знаю, про що вони говорили, але під кінець Ішані була напоєна і чимось серйозно збентежена. Я ледве стримався, щоб не накинутися на цього клятого інтригана. Схоже він також вирішив використати дівчину проти мене. Доведеться ще й за нею приглядати. Більше цієї ночі ніяких подій не сталося.

Ніч під відкритим небом не сприяє міцному здоров'ю, тому першим ділом я відправився в майстерні на діагностику й заправку. Маляри, як і обіцяли, розфарбували мене по повній програмі, обвівши білий колір золотистими смужками. Поки я висихав під ранковим сонцем, звично вистрибнувши на найближчий дах, усі учасники змагань прокинулися й уже крутилися на маневрових доріжках. Особливо активно проявляв себе Громило, збираючи на себе всі об'єктиви камер і розказуючи, яким хорошим і достойним противником був Дасті, і як він за ним сумуватиме... Підніми очі, йолоп! Ні, не хоче він мене помічати. А я не буду йому про себе нагадувати. Просто маячитиму на задньому плані на усіх фотографіях — буде йому така маленька капость. Я не зліз із даху навіть тоді, коли він стартував, мені й звідти все було прекрасно видно.

До участі в останньому етапі дійшло всього чотирнадцять учасників. Ми з Ішані мали стартувати останніми. Я помітив, що вм'ятини на її щоках нікуди не поділися. Навпаки — вони вже взялися шрамами, немов би їх навмисне так залишили.

— На старт викликається номер сім — Гавайський камі... Пробачте — Малюк-Повод... Та що ж це таке... Пилюк Дасті викликається на старт! — перебиваючи сам себе, оголосив той-самий злощасний ведучий.

— А в нас чергова інтрига, — віщав інший на радіо. — Пилюк Дасті, який учора так феноменально фінішував, сьогодні так і не з'явився на аеродромі. Члени його команди стверджують, що їхній спортсмен переніс важку операцію, але від коментарів відмовляються.

— Скандал на гонках! — на третьому каналі була справжня паніка. — Зникнення спортсмена прямо з ангару! Служба безпеки змагань офіційно заявляє, що на момент старту маяки всіх спортсменів знаходилися в межах аеродрому. Якщо спортсмен не з'явиться на злітну смугу до моменту старту — на нього чекатиме дискваліфікація...

Добре, не будемо доводити суддів до гріха. Обережно, щоб пил не потрапив на щойно пофарбований ніс, я злетів на асфальт і поїхав до стоянки. Більшість спортсменів уже стартували, тому ми з Ішані залишилися наодинці. Зупинившись поруч, я чекав, доки вона мене впізнає. Не впізнала, хоча й кидала на мене якісь підозрілі погляди. Увесь час до старту вона видивлялася щось біля ангарів. Я хотів-було з нею заговорити, але надто довго вагався, а потым її викликали на зліт, і мені залишилося лише проводжати її поглядом. Ох, ну чому ця клята нерышучысть вилызаэ в мене у найбыльш непыдходящий момент!

Що ж, тепер треба лише виграти гонку. Я стояв і чекав на свою чергу. А в цей час навколо спостерігалося деяке пожвавлення. Усі метушилися так, наче почалася пожежа, а рупори над трибунами розривалися від ненависного голосу ведучого.

— На старт викликається номер сім! Якщо номер сім не з'явиться на злітній смузі за п'ять хвилин до старту — його чекає дискваліфікація! — а на таймер зворотного відліку на табло показував аж цілих п'ятнадцять хвилин до старту — устигну!

— Хлопче, не знаєш, де сидить цей бздун? — я зловив найближчого репортера, вказуючи на динаміки.

— А, він десь тут — у диспетчерській засів. А тобі навіщо?

— Поговорити хочу з цим 'оратором', віч-на-віч. Проведеш? Тільки швидше — мені ще не старт треба встигнути.

— Т-т-ти! Гавайський камікадзе! — і знову квадратні очі. — Я зрозумів! За мною!

Малолітражник умить вивів мене до диспетчерської вежі й навіть люб'язно викликав мені ліфт. Піднімаючись на вежу, я ніяк не міг придумати, що б такого оригінального зробити із цим бздуном, але нічого путнього на думку не спадало. І ось двері відчиняються, і я бачу три кари. Один із них — Рупер, другий — охоронець, а третій — той, хто мені потрібен. І саме зараз цей паршивець виголошував чергову промову на тему: який я поганий, що утік зі змагань. Ну зараз я тобі покажу... Рупер хотів мені щось сказати але, побачивши мою зловісну посмішку, лише приготувався до розваги.

Випустивши кігті, я м'яко, але сильно поклав долоню на дах злісному патякалу, притиснувши негідника до підлоги. Він спробував сіпнутися, але не вийшло.

— Що це таке? — запанікував пришелепок. — Охорона! У диспетчерській сторонній!

— Це я сторонній? — зловісно прошепотів я йому в потилицю, щоб мене було чути й у мікрофон. — Ти ж мене викликав, от я й прийшов. Напевно ти бажаєш зробити репортаж прямо зі злітної смуги? Давай я допоможу тобі. А Рупер люб'язно тебе замінить. Правда? Чи ви знову програли каністру операторам?

— Правда-правда. І ні — цього разу я виграв. Дві каністри. Ги-ги! — ожив той, знаками зупиняючи охоронця. — Давай на смугу, тільки швидше.

Ухопивши злісного коментатора, навіть не цікавлячись його іменем, я поспішив у ліфт. До старту залишалося шість хвилин, коли ми з цим бздуном викотилися на злітну смугу.

— А в нас новина! — новий голос із динаміків звучав набагато приємніше. — Учасник номер сім, наш Дасті-Поводир, після операції вирішив змінити імідж. І, судячи з реакції представниць прекрасної статі, йому личить. Тільки, дівчата, мушу вас розчарувати — місце біля нашого героя вже зайнято. Містер Андерс ризикнув своїм здоров'ям зробити репортаж прямо з-під крила спортсмена під час зльоту. Дасті, як там поживає наш піддосл... Е-е-е... Наш доброволець?

— Пищить від захвату, — зовсім не збрехавши буркнув я в ефір. — Чуєте?

Містер Андерс, як виявилося, дійсно пищав від міцного захвату, особливо коли я сильніше стискав його в лапах. На табло спливали останні секунди перед стартом. Звісно я не збирався летіти із цим вилупком у лапах, але добряче розігнатися з ним було просто необхідно. Щоб з нього видуло всю ту дур, щоб більше не розпускав язика, щоб...

Старт! Я даю повну тягу і, відштовхнувшись пальцями від асфальту, вмить набираю швидкість. Кар, на якому я тепер фактично сиджу, вже верещить від страху, але я його міцно тримаю. І не відпущу, доки ми з ним не почнемо відриватися від землі. А швидкість уже під сотню — утричі швидше за будь-якого вантажника. Нарешті підйомна сила робить свою справу і я відчуваю, як навантаження на крила спадає й вантажник втрачає щеплення з землею.

— Не спали собі гальма, — крикнув я йому, відпускаючи кігті.

— Покидьок!!! — долинає знизу ледь-чутний крик вантажника, що продовжив по інерції котитися смугою.

— Я знаю.

І знову майже вертикальний підйом. Двигун тягне мене легко, без особливих зусиль. Більше немає зайвого вантажу та сотні кілограм стародопотопної електроніки, сторонніх елементів на корпусі...

Підйом закінчився на висоті восьми тисяч, куди звичайні літаки вже не піднімаються, а великі ще не спускаються. Ось тут я вже міг у повній мірі оцінити свої нові швидкісні характеристики — майже сімсот кілометрів на годину! І це лише крейсерська швидкість! Шкода, що я не можу користуватися цією перевагою на протязі всього польоту. Зараз же я мушу видати все, на що здатен. Новий компресор давав мені більшу потужність, тому я не став економити пальне, підвісні баки з яким мені тепер заміняли конструктивні порожнини крила. Більша тяга дає більшу підйомну силу, тому я починаю швидко підніматися до десяти тисяч. Довелося навіть переговорити з парою диспетчерів, аби мені виділили повітряний коридор. Моя швидкість тепер складала сімсот п'ятдесят кілометрів на годину — майже удвічі більше за максимальну для більшості учасників. На жаль, далі швидкість нарощувати вже не було сенсу — я відчував наближення флатеру, тому вирішив не ризикувати, а просто підтримувати темп.

Через годину мені довелося швидко знижуватися, щоб пройти крізь ключові ворота. Десь на висоті чотирьох тисяч я обійшов дванадцятого учасника, що вилітав перед Ішані. Значить тепер мені треба просто не збавляти темп, і фігурний відрізок маршруту попереду дасть моєму двигуну трохи охолонути.

Відрізок маршруту виявився ненабагато складнішим за мої вчорашні викрутаси над скелями. Звісно тут не можна було підніматися вище трьохсот метрів, а з моєю теперішньою швидкістю маневрувати в такому тісному просторі стало доволі складно, проте маневреність моя також виросла. Я навіть не встиг розім'ятися, як усі ворота залишилися позаду й піді мною потягнулася камениста поверхня пустелі. По дорозі я обійшов іще одного учасника — того-самого біплана. Він навіть не встиг мене помітити, як я вже був далеко попереду.

Прокладати маршрут довелося за допомогою РЛС, бо мого зору виявилося недостатньо, щоб вчасно реагувати на зміни в рельєфі місцевості. Урешті-решт система помітила постійну повторюваність команд і запропонувала їх виконувати автоматично. Я погодився, і мені залишилося лише пролітати крізь підсвічені на табло рамки. Без музики все це перетворилося на нудну монотонну роботу, тому сигнал РЛС про наближення двох об'єктів я сприйняв одразу. Незабаром хвостові камери показали мені переслідувачів: два спортивних літаки незнайомих кольорів. Піднімаються з поверхні, значить наперед знали, де мене шукати. Під пузом у кожного висить труба кустарного твердопаливного прискорювача — після минулого випадку я навчився розбиратися в таких штуках. Звісно я міг би спробувати відірватися від них, але ж вони йдуть на зближення не просто так. Підніматися мені не можна, тому доведеться маневрувати лише в горизонтальній площині. Або ж, якщо на них дійсно стоїть те, що я думаю — просто дозволити їм мене обігнати. Мабуть, я так і зроблю.

Різко додавши тяги, я роблю вигляд, що намагаюся відірватися і бачу, як за літаками потягнулися білі хвости реактивної тяги, надаючи миттєвого прискорення своїм власникам. А мені тільки того й треба було — скидаю оберти й у віражі втрачаю швидкість, пропускаючи попереду себе трасери снарядів. Снарядів?! Ці покидьки вирішили мене розстріляти?! Ох ти ж... Тепер будь-яка спроба відриву стане для мене летальною. Треба сідати їм на хвіст і молити богів, щоб вони не додумалися маневрувати у висоту. Усе, можна не молитися — вони зробили свічку, пропустивши мене під собою, й пішли на другий захід. І як, на зло — жодного каньйону, в якому можна сховатися. І підніматися мені зараз не можна — дискваліфікують. Різко роблю лівий кривий віраж, бочку, скидаю швидкість, і знову прискорююсь. А ці гади не спішать стріляти — чекають, поки я втомлюсь. Дзуськи! Кручу наднизький пілотаж так, як тільки можу і в якийсь момент повз мене знову пролітають трасери снарядів, тільки цього разу значно ближче — за кілька метрів збоку. Ні, так вони мене швидко дістануть. Ой-ой-ой, вони беруть мене в лещата! Чорт із ними, із гонками — своя шкура дорожча. Іду у висоту!

Сам не розуміючи, що роблю, я розвертаюся на одного з них і набираю швидкість. Черга снарядів зверху, знизу, знову знизу, шістсот метрів до цілі, і я бачу, як повз мене пролітає ще одна черга, тільки вже ззаду — схоже товариш цього невдахи трохи помилився і прицілився не у мене. Не влучив, але один зі снарядів розірвався достатньо близько, щоб того придурка пошкодило. Скинувши прискорювач, який зламаною сигарою полетів кудись униз, він спробував вирівнятися, але я вже зайшов йому в хвіст і дуже швидко наздогнав. Витягнувши шасі, я, наче справжній степовий орел, спробував вхопити свою здобич за хвіст. Не вдалося — гострі кігті роздерли обшивку й силовий набір, і літак, позбувшись стабілізаторів, полетів донизу. Я ж побачив у нього під крилами те, що мені зараз було життєво необхідно — підвісні гармати! Оце щастить!

Його товариш не стріляв, і я вирішив скористатися моментом і кинувся наздоганяти аварійника. А той повним ходом перекидався в повітрі, тому мені довелося знову ловити його лапами, щоб потім одним рухом відірвати гармати разом із підвіскою. На більше часу в мне вже не було і я, випроставши крила із трофеями в пальцях, відпустив невдаху. Кілометр висоти — ціла вічність для нормального літака, щоб вирівнятися, і надто мало для того, чиї незакріплені крила вгинаються під напором повітря. Добре, що центроплан із шасі в мене жорсткий — було на що опиратися в повітрі, а хвостом я підправляв собі курс. Посадка біля місця падіння ворога, віддирання рідної підвіски від гармат і прилаштування на нову — усе це зайняло в мене кілька хвилин, впродовж яких мені довелося бігати навколо уламків, щоб прикриватися димом від іншого найманця. Нарешті я був готовий і злетів у повітря. Цього разу ми були в рівних умовах. Я вже порушив правила — мені втрачати нічого, а от цей виродок, що летить мені в лоб, уже виробив ресурс свого прискорювача і єдиний його шанс уціліти — збити мене.

— Усім літакам негайно скинути зброю, або будете знищені! — несподівано пролунав в ефірі чийсь голос.

— Говорить учасник авіаралі 'На крилах навколо світу' під номером сім — Пилюк Дастін! — викрикнув я в ефір, одразу закладаючи бочку. — Заявляю про спробу вбивства.

— Негайно кидайте зброю!

— А щоб вам було добре... Мене зараз зіб'ють!

— Кидай зброю!

Відчуваючи, що тут щось нечисто я скинув гармату. Одну.

— А тепер здохни, виродок! — довга черга снарядів пройшлася зовсім поруч, одразу видавши особу мого невидимого співрозмовника.

Пропускаючи літак під собою, я випростав крила і, перехопивши гармату з-під лівого крила в праве на кшталт автомата, майже в упор розрядив її в крило цього виродка. Долетіти йому до землі цілим я не дозволив — інстинкт геймера знову кинув мене в погоню за патронами. На жаль, цього разу мені не пощастило зняти трофеї, ворог розбився раніше.

Уже спокійно приземлився біля нового згарища. Зрозуміло, чому Громило так упевнено себе почував перед вильотом. Ну, принаймні тепер я впевнений, що зможу дати відсіч своїм майбутнім ворогам, а запис із моїх камер виправдає мене на будь-якому суді. Все ж класна річ — відео-реєстратор.

На жаль, відкрито везти я із собою гармату не міг — мене дискваліфікують на перших же воротах і затримають до з'ясування обставин. Тобто гонку я програю в будь-якому випадку. Проте в мене є багажник, у котрий вона може влізти. Я подивився на годинник і поспішив злетіти. Усього ця пригода зайняла в мене чотири з восьми хвилин фори перед попереднім учасником. Доведеться надолужувати втрачений час далі, на більш складному рельєфі.

Пролітаючи наступні ворота, я очікував почути попередження, але в ефірі лунали лише викрики фанатів та коментарі ведучих. Невже вони нічого не помітили? А як же мій маяк? Ну, якщо мені нічого не інкримінують — не буду їм підказувати. Даю газу, й мчу далі так швидко, як тільки можна.

Поступово рельєф починає змінюватися, камениста пустеля вкривається чагарниками, з'являються тонкі деревця... Ось уже пішли перші нормальні поля, а не ті ферми кактусів, які я минав досі. Чергові ворота, і я вже бачу попереду Бульдога. Не збавляючи швидкості, я пролітаю під ним, пославши в ефір привітання. Знову фігурний відрізок і я не помічаю, як позаду залишаються чергові ворота. Дідько — я пройшов їх горизонтально! Закладаю віраж, проходжу ворота на крилі й мчу далі. Треба бути обережнішим, бо так я точно програю.

Через годину ми перетнули кордон Мексики. Про це мене сповістив навігатор. Попереду було майже дві години польоту над пустелею. Якщо мої розрахунки вірні, то такими темпами я скоро зустрінуся із самим Громилом та його посіпаками. Головне — не втрачати пильності. І не відпускати важіль акселератора!

* * *

Минулий день Громило провів у майстерні Неборізів, навішуючи на себе все, що тільки може йому знадобитися. Останній етап змагань обіцяв бути дуже складним в плані конкурентів. Серед учасників залишилося багато відомих і яскравих постатей, неполадки в яких викличуть пильний інтерес з боку їхніх спонсорів, тому силовий вплив доведеться залишити для найбільш настирних, на кшталт того селюка... Це ж яким треба бути психом, щоб на власних крилах повзти до фінішу? Така впертість викликала повагу. І страх. Раніше Громило вже стикався із такими суперниками і на власній шкурі відчув, чим може закінчитися двобій. Саме для таких ситуацій він і тримав при собі цих двох телепнів. Реальної користі від них майже немає, але в якості страховки вони іноді бувають незамінними. Їх він теж загнав на стапелі, щоб вони були готові прикрити його хвіст, якщо дуже припече.

Після модернізації він цілий вечір крутився навколо сьомого ангару, де збирали докупи селюка. Він хотів на власні очі побачити, чи буде після ремонту цей кукурузник таким же небезпечним, як і до цього? Але як би він не старався, дочекатися появи того він так і не зміг. Лише одного разу двері ангару були відкритими, але коли він проїжджав поруч — там уже нікого не було. Спроби відшукати селюка також провалилися — його не було ніде. Навіть Рупер не був у курсі його місцезнаходження. І при цьому по аеродромі постійно чувся свист його турбіни — цей звук він би ні з чим не сплутав. Здавалося він лунає звідусіль. Уся ця історія подобалася йому все менше й менше, а підслухана байка тієї мілкої авієтки про літаки-привиди тільки породила нові страхи.

Аби заспокоїтися, він полетів тренуватися. Поруч з аеродромом знаходились живописні скелі, у лабіринті яких можна було відпрацьовувати круті віражі. Уже на посадці він наткнувся на Алана Голдстейна. Цей невдаха притягнув йому якийсь огризок заліза й поцікавився їхніми майбутніми планами. Роздратування, яке ледве-ледве вдалося приборкати, з новою силою виплеснулося на лімузина, Громило наговорив багато дурниць і лише згодом він зрозумів, що накоїв — Ішані знову зламала усі його плани. І тут уже не вдасться все повернути назад: Алан уже розпатякав свіжу новину репортерам, а заперечувати свої власні слова — миттєва втрата іміджу. І у всьому винен цей клятий селюк!

Вночі спалося дуже погано. Йому постійно здавалося, що хтось шастає по даху ангару, тільки й, чекаючи моменту, коли він залишиться наодинці. Двічі він був готовий поклястися, що бачив тінь літака, який літає над аеродромом, але не було ніякого шуму від роботи двигуна. І від цього ставало ще страшніше. Громило ніколи не думав, що колись буде так боятися привидів. Точніше він знав, що боїться їх, але ніколи й нікому в цьому не зізнавався. Навіть собі.

Зранку спортсмен був знервований. Нед та Зед мусили влити в нього кілька літрів високооктанового пального, щоб він отямився. Спершу це не дало результату, але коли він дізнався, що з учорашнього дня Пилюк так і не показався нікому на очі — індикатор його настрою швидко поповз угору. І навіть жаль від утрати нового яскравого члена команди Неборізів якось безслідно зник. Виходячи на злітну смугу, Громило кинув погляд на стоянку з учасниками й з радістю побачив порожнє місце під номером сім — Пилюк і досі не з'явився на старт. Він і сам не помітив, як на його обличчі виступила посмішка, на що репортери кинулися, як комбайн на червону ганчірку. І навіть їхні каверзні запитання не змогли зіпсувати йому настрій.

Відтоді минуло майже три години й Громило вже був упевнений у своїй перемозі, адже він на добрих півгодини випереджав усіх інших учасників. Він не міг дочекатися моменту, коли його рація почне приймати сигнали місцевих радіостанцій, аби ведучі в черговий раз потішили його самолюбство. І яким же було його здивування, коли замість нього в ефірі почали обговорювати зовсім іншого учасника:

— Схоже пережита нещодавно операція пішла на користь нашому герою. За показаннями технічної комісії його маса в порівнянні з попередньою скоротилася більше ніж утричі лише за рахунок зняття зайвого навантаження!

— Та хіба глядачів зараз хвилюють його характеристики? Ви подивіться на його стиль! Тільки з моменту старту його коронний 'розгін' став легендарним! У нашу студію надійшло вже більше тисячі дзвінків від представниць прекрасної статі з проханням повторити цей трюк! За попередніми підсумками журналу Аутос, його вже визнали його одним із десяти найсексуальніших літаків року! Ось так, із невідомості в популярність, з останнього місця — у фаворити! Гавайський камікадзе стрімко наздоганяє дійсного чемпіона повітряних гонок Громила з його командою.

— Якщо розрив між ними на момент старту складав кілька годин, то тепер він не більше двадцяти хвилин і продовжує скорочуватися. Якщо так піде й далі — ми отримаємо нового чемпіона. А поки спортсмени ще не потрапити в зону дії наших камер, давайте ще раз подивимося на нашого оновленого Поводира-Дасті.

— Шеф! — почувся в рації голос Неда. — Здається нас наздоганяють.

— Хто?

— Не знаю. Чорний з білим, але я таких гонщиків не пам'ятаю. Летить низько.

— Як? Ми ж хвилин на десять відірвалися від останнього учасника!

— Він швидко наближається.

— Гр-р-р-р! Розвертаємося! Треба позбутися конкурентів до того, як нас побачать камери.

Поки близнюки ховалися у найближчому каньйоні, Громило заклав віраж, обходячи скелю. Невідомий літак дійсно йшов доволі швидко, не гірше за нього самого. Підлітаючи до нього ближче, Громило вилупився на незнайомця квадратними очима. Такий звук двигуна міг мати лише один літак... Цей селюк знову претендує на його звання! Але навіть нові деталі не змінять його суті.

* * *

РЛС показувала попереду Неда та Зеда, які намагалися сховатися у складках рель'єфу. Увімкнувши запис, я пролетів повз них, очікуючи на їхні подальші дії. І вони не забарилися себе проявити: вискочивши позаду, вони прилаштувалися з боків, в той час як Громило заходив згори. Після моєї сутички із мексиканцями такий цирк мене навіть не розсмішив. Я міг легко порвати будь-кого з них, у прямому сенсі. Натомість я чекав до останнього, розраховуючи отримати ще один компромат. У моєму нинішньому становищі будь-яка інформація буде на вагу золота. Нарешті ці комедіанти вишикувалися і почали притискати мене до землі.

— Що, кукурузник, не хочеш трохи покосити траву? — нахабно промовив Громило, впираючись колесом мені в кабіну. — То давай я тобі допоможу.

Не слухаючи його тупих реплік, я додав обертів, щоб не втратити швидкості й, випроставши руки над головою — вхопив того за шасі. Ох, як же він заверещав, особливо коли я загнав пазурі йому в колеса!

На жаль ця ідилія продовжувалася не довго. Посіпаки Громили швидко оговталися від мого перетворення й спробували збити мене зі свого шефа. Частково їм це вдалося: я відірвався від Громили, але прихопив із собою одну трубу із його шасі. Багажник у мене вже був зайнятий, тому сувенір довелося викинути.

Громило дурнем не був, тому несподівано швидко пішов у відрив. При цьому його двигун завивав якось надривно, з перебоями. Напевно в нього там стоїть система впорскування закисі азоту. Не знаю, як йому вдалося її поставити без відому техкомісії, але тепер наздогнати його було дуже важко, якщо взагалі можливо. Я навіть не знаю, скільки балонів у нього там стоїть. Може він здохне через хвилину, а може пертиме аж до самого фінішу... У мене ж зараз буде двобій із його вишкребками, у яких теж може стояти така система.

І вони мене не розчарували — обидва мали азот і, що вже зовсім неймовірно — кулемети! Їхні постріли були непомітні, але біль від пробитих отворів у крилі та на носі ясно показав, що це не робить їх менш смертельними. Добре, що хоча б кулі були звичайними, бо горіти мені зараз ясним полум'ям до самої землі — пального в крилах було ще достатньо, аби перетворити мене на метеорит. Хотів компромат і докази — отримуй. А тепер треба виживати, поки тебе не збили!

Свічкою пішовши вгору, я набрав висоту й уже там дістав із багажника гармату.

— Готовий. Можемо повертатися на трасу. — почувся на загальній частоті голос одного з двійнят.

— Може проконтролювати?

— І продути гонку?!

Напевно близнюки вирішили, що підбили мене, бо одразу ж втратили до мене інтерес і повернулися на маршрут. Як необачно...

Наздоганяючи їх я почув уже знайоме завивання двигунів. Нед, чи то був Зед — я не розбирався, навіть не зрозумів, що сталося, коли я звалився йому на голову. Звісно він спробував вирватися, але цим зробив усе тільки гірше. Своїми пазурами я зірвав йому усю обшивку від кабіни й до кінчика хвоста. Другий, почувши в ефірі зойк товариша, одразу ж усе зрозумів і заклав віраж, намагаючись узяти мене на мушку. У порівнянні з мексиканцями його спроби вдавати із себе винищувача виглядали жалюгідно, але я не став удруге повторювати ту саму помилку й, піддавши газу, знову взяв гармату в руки. Добре мати камеру в пальцях — одразу бачиш куди цілишся. Та навіть з такою перевагою влучити в забіяку не зміг — надто великою була відстань, і надто мала практика стрільби. Однак ефект від атаки був не гіршим. Гармата — не кулемет, тому трасери розривних снарядів та хмари їхніх осколків швидко вгамували придурка. Не очікуючи перетворитися з мисливця на жертву, вишкребок розвернувся й на повній швидкості, петляючи не гірше за зайця під прицілом, зник за горизонтом. На жаль, цей залп був останнім — патрони в гарматі закінчилися і я її скинув у якісь чагарники біля скель, щоб потім можна було знайти.

Уже збираючись продовжити свій шлях, я почув по радіо, як підбитий вишкребок передає якийсь шифрований сигнал. Я подумав, що він викликає в підмогу ще якихось найманців, інакше б сигнал був на відкритій частоті. Тепер у мене не було зброї, щоб захищатися, але я знав, у кого її можна дістати. Я прослідкував димний хвіст недобитка до якоїсь лісосмуги на схилі пагорба. Помітивши мене в небі, покидьок спробував заховатися там, але я не збирався давати йому навіть шансу на порятунок. Літати над деревами я не став — не хочу бути підбитим, а от побігати лісом було б непогано. Літаки по землі рухаються в основному на маневрових двигунах, які чути здалеку. Я ж вмів пересуватися пішки, хоч із хвостом це було не дуже зручно. Крім того, кулемет літака був умонтований у корпус, а значить цілитися в обмеженому просторі йому буде складно. Ось на це я й вирішив зробити ставку. Орієнтуючись на позначку РЛС, я без двигуна облетів хащу з іншого боку і, склавши крила, влетів між деревами. Відштовхуючись руками й ногами від стовбурів, я дострибав майже до самого літака і, перестрибнувши через нього — звалився йому на спину.

Він сіпався піді мною, намагаючись скинути, а я вчепився кігтями йому прямо в каркас, прориваючи обшивку там, де вона ще була. Я по собі знав, наскільки це боляче, тому не скупився на удари і ривки. Наче сокіл, що шматує свою здобич, я вминав літака в землю. Лісову тишу розірвали постріли кулемета. По спалахах я зрозумів, що вони стояли в нього в правому крилі. Але літак не міг повернути крило окремо від решти тіла. Два різких змахи кігтями, і літак остаточно перетворився на інваліда, позбувшись своїх останніх кінцівок.

— Допоможіть!!! — верещав недобиток.

— Давай гучніше, з коментарями, — я загнав кігті йому в загривок, збираючись виколупати ще й радіостанцію, щоб слухати розмови своїх ворогів. — Нехай усі почують від моєї жертви, що я потім з ними робитиму.

— Рятуйте!!!

Вирвавши радіостанцію з м'ясом, я перекинув полоненого на спину, щоб він нікуди не втік, і взявся прилаштовувати трофеї на себе. З радіостанцією я вправився без проблем, щоправда, викидати власну було шкода — у багажнику вона до фінішу не доживе. А от із кулеметом виникли проблеми: я міг стріляти лише з рук. Добре, що хоч вдалося вирізати обшивку крила у наближеній до пістолета формі, інакше я б узагалі не ризикнув за нього братися. Закинувши все своє добро в багажник, я швиденько покинув хащу й відправився наздоганяти Громилу.

Пристрій, який я спочатку сприймав звичайною рацією, насправді виявився багатофункціональним комунікатором, який зараз був налаштований на роботу іх шифратором.

— Нед! Нед, відгукнись! — чувся в ефірі переляканий голос утікача.

— Я тут. — прохрипів я у відповідь, імітуючи пораненого.

— Як ти там? Куди він подівся?

— Тут. Лежить. На мені.

— Фух, добре.

— Баратеї. Сідають.

— Потерпиш. — в голосі на іншому кінці чулися нотки роздратування.

Схоже Зед щось задумав. Добре, що в мене й досі увімкнутий запис — слідчому буде дуже цікаво послухати й подивитися все це. Вже почувся звук робочого двигуна, тому я поспішив відтягнув пораненого вбік, запхав йому якусь колоду в повітрозабірник, щоб не волав, а сам влігся в калюжу його мастила і прикинутися мертвим. Кулемет був у мене під рукою, а позиція дозволяла вести вогонь у будь-якому напрямку. Не минуло й хвилини, а другий близнюк вже пробирався лісом.

— Ну і хто з нас тепер програв? — Зед не поспішаючи підкотив до пораненого і навіть не помітив, як кулемет націлився йому в шассі.

— Ти! — не втримався я від пафосної фрази, і натиснув на спуск.

Коротка черга майже розірвана алюмінієвий диск колеса і Зед виявився прикутий до землі, а стрибок до нього й наступний удар в крило зі зброєю остаточно знешкодив ворога. Відірвавши йому пропеллер і вкоротивши другу стійку шассі, я також вийняв з нього комунікатор і, замінивши ним свій, поспішив покинути це негостинне місце.

Розгон униз по схилу, вирівнювання, набір висоти й форсаж...

Комунікатор показував, що ми з Громилом ідемо майже однаково. Звісно я був швидшим, але недостатньо, щоб обігнати його до фінішу. Єдиний шанс — підніматися й гнати по висоті, як я це зробив на першому відрізку. Але до воріт, після яких це можна буде зробити, летіти було ще довго, тому я взявся розбиратися із можливостями отриманого мною девайсу. Нед, як виявилося, дуже полюбляв класичну музику. Я ж її терпіти не міг — мене від неї постійно хилило в сон. Однак після нетривалих пошуків знайшлася й папка з класичними творами в рок-виконанні — саме те, чого мені зараз так не вистачало. Віраж, іще віраж, прохід на наднизькій висоті й проліт крізь щілину між скелями — небезпечний момент... В якийсь момент я просто розчинився в цьому ритмі, не думаючи ні про що, перетворивши політ в одну суцільну надскладну фігуру найвищого пілотажу, де немає місце помилкам. Тут немає розрахунків і попереднього планування, тут не залишилося місця сумнівам і думкам, тут панує лише інтуїція й інстинкт. І ніякі прилади не замінять тобі відчуття повітряного вихра, що пробігає від фюзеляжу по задній кромці крила до самого його кінчика, і зривається в простір, забираючи з собою частинку підйомної сили. Ніколи не думав, що буду такий радий відчути це навантаження на крилах, коли потік повітря намагається їх зламати, вивернути, вирвати зі своїх гнізд... Тільки на такій швидкості розумієш, що повітря не невагома субстанція, а доволі щільна й підступна речовина, яка жорстоко відплачує за будь-яку твою помилку. І водночас, при належному підході, вона буде для тебе опорою, міцнішою за камінь та сталь. Треба лише не втрачати того ритму, в якому ти танцюєш. Танцюєш? Так, це можна назвати хіба що танцем. Швидкість, потужність, плавні, але водночас круті повороти, адреналін, і все — це під соусом хорошої музики... Це приємніше, ніж потрапити в перші ряди на концерт улюбленої групи. Це веселіше за кинутого в тарілку сусідки таргана. Це страшніше за банджі-джампінг...

В якийсь момент я розумію, що вже кілька хвилин лечу по прямій, а фігурний відрізок маршруту залишився далеко позаду. Не знаю, що на мене найшло, але мені це сподобалося. Треба буде потім якось повторити, а зараз — угору!

Конфіскований комунікатор мав одну дуже важливу для мене функцію — він міг показувати розташування всіх інших учасників, окрім мене. Відстань між мною та Громилом складала трохи більше ста кілометрів. Якщо мені вдасться зловити попутній повітряний потік, як я це зробив над Мексикою, то мені вдасться наздогнати, а потім, перед самим фінішем — і обігнати його під час спуску.

Нарешті навігатор показав, що повітряні потоки підхопили мене й правильному напрямку і я помчав серед хмар. Ця небесна траса була нічим не гірша за попередню. Щоправда, тут не треба було обминати перешкоди, дозволяючи собі просто пролітати крізь них. Звісно, все було не так уже й гладко, як минулого разу. Турбулентність тут була така, що мені доводилося докладати зусиль тільки для того, щоб летіти рівно. Але й швидкість при цьому була значно більшою. І що вище я піднімався, то краще в мене це виходило. Максимальна висота, де мій двигун ще міг працювати в повну силу, склала трохи більше одинадцяти тисяч метрів. Відставання скоротилося менш ніж до п'ятдесяти кілометрів. Але фініш був уже зовсім близько. Щоб достатньо розігнатися, мені доведеться зірватися вниз десь кілометрів за двадцять до фінішу, а це буде десь... Зараз!

Опускаю ніс донизу й відчуваю, як крила починають вібрувати. Це — флатер у всій своїй красі. Втягую крила, наскільки це можливо, щоб послабити ефект, але продовжую зниження. Крізь розріджене повітря в кабіну пробивається звук, схожий на завивання сирени. У фільмах про Велику вітчизняну такий звук видавали німецькі літаки, коли в піке атакували наземні сили. Але там для цього ставилися спеціальні сирени, а в мене їхню роль відіграв обтічник компресора, що стирчить у мене на пузі. Довершують картину білі нитки конденсату, що зриваються з кінчиків крил та стабілізатора. Ось бортова РЛС уже побачила попереду Громилу й навіть підсвітила його. Цікаво, це Дотті мені так електроніку налаштувала, чи комп'ютер локатора сам перейшов у бойовий режим? Хоча, вектор і швидкість руху ворога знати завжди корисно. Десять кілометрів до цілі, відстань скорочується...

Тисяча метрів, і я починаю вирівнюватися. Від перевантаження меркне в очах, але розумію, що інакше розіб'юся. Сил на вирівнювання не вистачає і я мушу затягувати маневр.

— Зед, згинь звідси. — почувся незадоволений голос Громили з комунікатора. — Або будеш посміхатися в камеру з погнутим гвинтом.

— Посміхнись мені у приціл, баран. — буркнув я, не подумавши.

— Що?!!! — я помітив, як смикнулися його рулі, на мить збивши Громила з курсу.

А комунікатор, як виявилося, працював в обидва боки! Напевно мої слова і завивання гвинта були сприйняті як загроза, бо Громило одразу ж додав обертів, намагаючись якомога швидше дістатися до фінішу. Але усі його зусилля були марними. Добряче розігнавшись під час спуску, я вже не міг швидко вирівнятися, не обламавши собі крила. Я ледве встиг вирівнятися в якихось десяти метрах над землею і зі свистом пройшов під Громилом. Наші швидкості зараз не дуже відрізнялися, але отой момент його розгублення дав мені цілу секунду фори, щоб я майже на половину корпусу вирвався вперед. Так завжди буває: фінішна пряма, кінець дистанції, ти розслабляєшся, втрачаєш пильність і тут в тебе з-за спини вискакує твій суперник і обганяє тебе на останніх метрах! Тепер треба вижати з себе все, що тільки можна.

Вже пролітаючи над посадковою смугою я відчув, як луснула прокладка в паливному насосі й пальне бризнуло прямо на розпечену вихлопну систему. Вирвавшись з-під капоту полум'я вдарило мені в очі, вмить перетворивши мене на комету...

Глава 10

* * *

Дирижабль Колін висів над аеродромом уже добрих півгодини, очікуючи появи спортсменів. Нарешті диспетчери повідомили про появу на радарах першого з учасників. Як і очікувалося, ним виявився Громило, тому він зосередив усю свою увагу на ньому. Навівши всі свої камери на лідера, Колін помітив, що той виглядає дещо подертим. Не залишили осторонь цей факт і коментатори змагань, які в цей час спостерігали за всім через його камери

— А ось і лідер змагань — Неборіз Громило!

— Біл, зверни увагу на його шасі! Схоже цього разу йому не доведеться позувати перед камерами. І як він збирається сідати з такими пошкодженнями?

— Мене більше цікавить, де це він умудрився так себе побити, якщо із Мексики він вилітав абсолютно цілим.

— Ну що ж, скоро ми матимемо змогу особисто в нього це запитати... А це що таке?!

Зі хмар, прямо на Громилу пікірував якийсь винищувач, залишаючи за своїми крилами білі сліди конденсату. Із деяким запізненням до мікрофонів долетіло завивання двигуна незнайомця, який зараз дуже сильно нагадував пікіруючого бомбардувальника часів Другої світової війни.

— Якийсь невідомий літак стрімко наздоганяє Громила, і точно не з добрими намірами. Хоча... Та це ж Гавайський камікадзе! Ви тільки прислухайтеся до цього звуку!

— Так, Пилюк Дасті в повній мірі виправдовує всі свої прізвиська. Лише він може на такій швидкості продиратися до фінішу. Схоже він надто сильно розігнався! Він зараз розіб´ється!

— Ні, він устигає вирівнятися перед самою землею!

— Схоже поява фаворита дезорієнтувала нашого лідера. У Дастіна є реальні шанси перемогти. Але що це?! У нього під капотом почалася пожежа!

— Суперники йдуть пліч-о-пліч! Фінішна пряма! Фініш!

— Неймовірно! Вони порвали фінішну стрічку фактично водночас! Що скаже нам повторний кадр?

— Дастін — однозначно.

— Так! Він зробив неможливе!

— З відстаючих в переможці! Із забуття в безсмертя! Він навіки вписам своє ім΄я в спортивний літопис!

— Уперше гонки такого рівня виграє літак сільськогосподарської авіації.

Перемога Пилюка була несподіваною, наче грім з ясного неба. Зробивши різкий віраж над аеродромом, чемпіон із палаючим двигуном звалився прямо на стоянку біля пожежників. В його бік одразу ж ринув натовп репортерів та фанатів, яких на аеродромі виявилося несподівано багато. Спортсмен виглядав утомленим і задоволеним, але аж ніяк не щасливим. Репортери, які змогли до нього пробитися, так і не змогли добитися від захеканого і обгорілого літака жодного слова.

— Схоже наш чемпіон не дуже налаштований на спілкування із пресою.

— Цікаво, що на це скаже наш екс-чемпіон? Хвилинку, куди це він?

— Хм, мене зараз більше хвилює наш головний учасник. Зверни увагу на його ніс. Не помічаєш нічого дивного?

— Ти про сліди від вогню? Хилинку, та це ж...

* * *

— А-а-а-а-а!!! Ох ти ж... Ай-бл... Обережніше!

— Терпи! Ще трохи! — останні літри піни повністю покрили розпечений двигун і розлите під капотом пальне нарешті погасло. — Все! Механіки — він ваш!

— Так, пацієнт, відкрийте капот і терпіть. Зараз Вам стане краще. — промовив до мене якийсь білий із червоною смужкою на борту кар, тримаючи в руках шприц із замазкою.

Ось і закінчився мій квест у цьому світі. Я не очікував, що все це стане для мене чимось буденним: навколосвітні гонки, живі машини, реальні персонажі з мультфільму... І навіть закінчення цієї пригоди не принесло із собою радості, а лише полегшення від закінченого шляху. Я й сам не зрозумів, як і коли на мене нахлинула апатія. Я ж ніколи не задумувався над тим, що трапляється з героями фільмів та книжок після останньої перегорнутої сторінки, останнього кадру. Чи радів я за свою перемогу? Звісно, але чому ж так гидко на душі?

Я виконав усе, що запланував, і на цьому мій сценарій життя закінчився. Усе, на що я опирався до цього часу, обмежувалося канонічними подіями, які я зміг підглянути із трейлеру мультфільму. Може піти поспілкуватися зі своїми товаришами? Не із односельцями, які щосекунди були готові мене вбити за найменшої підозри, а з тими, хто не покинули мене в скрутну хвилину. Бульдог, Ель Чу, Крі-Крі, Ішані... Де вони зараз? Розпитавши про це лікаря, який порадив мені найближчі кілька годин не напружувати двигун, я відправився на стоянку, де я ночував вперше. По дорозі я наткнувся на Дотті із Чухом.

— Поздоровляємо з перемогою, Дасті. — тихенько буркнув Чух.

— Дякую. Без вас я б цього не домігся. Ви підняли мене з брухту. За це я вам щиро вдячний.

— То ти не ображаєшся на нас? — ой, тільки не треба так на мене дивитися такими очима, я ж не залізний!

— Ну як вам сказати... — я глянув на цих двох, підбираючи потрібні слова. — Наламали ви дров, але тут, певною мірою, винен і я. Якби не... Хвилинку, Капітан що — все ж втік?

— Не знаю. Він казав нам іншим рейсом, але ми не послухалися. Ми і так надто довго слухалися його порад, і подивися, куди це нас завело. Ми не хочемо бути таким як він.

— Он як... Тоді давайте забудемо всі свої гріхи, і почнемо все з чистого листа. Годиться?

— Годиться! — вигукнула Дотті, мало не вішаючись мені на вкритий опіками ніс.

— Згоден. — чух теж налетів на мене, залишивши на моєму носі плями мастила.

— Ну то давайте до сцени. Гуляйте, поки до нас репортери не дісталися.

Учасники все ще продовжували фінішувати, тому залишалося лише дочекатися останнього, а потім мала розпочатися офіційна частина — нагородження переможців, тому усі літаки зараз приводили себе до ладу. І хоча більше половини учасників так і не дійшли до фінішу, місця тут стало іще менше через величезний наплив репортерів та глядачів. Мене хотіли відправити у шпиталь до моменту початку церемонії, але механіки лише подивилися на замазку й махнули вилами — за час польоту він знову виріс і потрібних на складі можна було навіть не шукати — ця моя особливість вже була відома мало не усім механікам на світі. Натомість головний механік вхопив мене за хвіст і відправив на медичне обстеження. Я спробував-було відмазатися але одразу все зрозумів, коли побачив біля палати Рупера — він із кількома офіцерами поліції з цікавістю дивилися на мій подертий ніс та дірки в крилах. Спершу я чесно намагався відповідати на питання, але потім психанув і просто скинув усі свої записи в мережу: захочуть — подивляться. Тут же віддав їм відібраний у Неда, чи то був Зед, уже не пам΄ятаю, кулемет, і вказав місця розправи із усіма своїми нападниками. Про позичений комунікатор вирішив зайвий раз не згадувати. Мені залишалося лише витерти свій ніс ганчіркою від тієї гидоти, що на мене наліпили лікарі, і можна було відправлятися на церемонію, але на душі було тривожно.

Потім я потрапив у щільне кільце репортерів, відбитися від яких не було ніякої можливості. Якби не кремезні джипи з охорони, я б так і не дістався до сцени. Ошелешений таким натиском, я не одразу зрозумів, що мене вже виштовхнули на сцену і Рупер вручає мені кубок переможця. Друге й третє місця зайняли відповідно Бульдог та Чупакабра. Потім була промова експромтом, я відповідав на чиїсь питання, давав автографи... На щастя офіційна частина закінчилася і я нарешті опинився в кабінеті Рупера, де він запропонував мені договір на роботу в якості спеціаліста з повітряної безпеки і виплатив виграш на щойно оформлений рахунок. Підписавши всі потрібні папери, ми з Рупером обговорили всі деталі нашої співпраці.

— Ну, з цим ми закінчили. Мої контакти в тебе є. Ти поки підготуй якийсь план роботи, склади список усього необхідного. Раджу тобі зникнути на ці півроку з країни, щоб репортери не діставали, а вже потім будемо готуватися до наступних гонок. Усе, можеш бути... — раптом Рупер смикнувся, прислуховуючись до гарнітури на кабіні.

— Що таке?

— Тут на зв΄язку твій тренер — ніяк не може з тобою зв΄язатися. Зараз виведу на динаміки.

— Сьомий! Сьомий! — із рації пробивався голос Капітана. — Сьомий, біда!

— Що сталося? — не було схоже, що він жартує.

— Ішані зникла. І на радарах не відображається. Твоя РЛС зараз єдине, що може її відшукати.

Точно — ось що мене бентежило! Але до чого тут мої локатори? Чи це він, таким чином, хотів підставити мене перед поліцією за використання краденого обладнання? Усе може бути. Але щоб скористатися РЛС мені треба піднятися в повітря, а лікар сказав мені не напружувати двигун хоча б три-чотири години. Утім, увімкнувши комунікатор, я відшукав у списку учасників Ішані й перейшов на її відмітку — вона знаходилася в якихось ста милях від околиць Нью-Йорка. І не рухалася. Не слухаючи, що мені кажуть, я зірвався з місця й вискочив на злітну смугу. Енергійно махаючи крилами, я розігнався і прошмигнув над аеродромом на наднизькій висоті, аби не діставали диспетчери. Вийшовши за межі контрольованого повітряного простору, я спокійно набрав висоту і вийшов на прямий крус до цілі — все ж маховий режим польоту із нерухомим гвинтом доволі сильно вимотує.

Навігатор показував, що до Ішані залишилося менше п´яти миль, але я вже й так бачив, куди слід летіти. Важко не помітити сліди аварійної посадки вздовж усього поля. Різко загальмувавши, я спустився в кукурудзу прямо біля пораненої.

Ішані виглядала просто жахливо: відірвані обидва крила й стабілізатори, від шасі не залишилося й сліду, погнутий гвинт — неприємно, але не смертельно, а от маслянисті плями під двигуном — це серйозно. Двигун дівчини працював лише на чотири циліндри із шести, і з перебоями. Швидку викликати було безглуздо — вони не встигнуть дістатися, а моєї аптечки тут було замало. Звісно я залив у неї кілька літрів свого мастила з цілою купою присадок, але це була лише відстрочка.

Зважитися на перевезення Ішані було дуже важко. Я розумів, що інших варіантів немає, однак постало питання: як її транспортувати? Мотузки в мене вже не було, тому залишалося лише підхопити її своїм шассі й дуже обережно летіти, аби вона не випала. І хоча пазурі біля коліс допоможуть мені втримати дівчину, вони ж можуть її в дорозі й добити, якщо я щось зроблю не так. Попри очікування, дівчина виявилася навіть легшою за мої гантелі — усе ж вуглепластиковий корпус. Навіть злетіти вдалося майже без розбігу. Сам політ проходив десь на швидкості двохсот з хвостиком кілометрів на годину — більше з таким габаритним вантажем на пузі я б при всьому бажанні не розвинув. Звісно підйомної сили моїх крил на такій низькій швидкості для цього було замало, тому доводилося постійно підмахувати, щоб не зірватися вниз.

Ці п´ятнадцять хвилин, поки ми добиралися до аеродрому були, мабуть, найдовшими в моєму житті. Притискаючи до себе покручений корпус дівчини, я відчував кожен удар її оголеного серця, наче свого власного. З кожним моїм змахом я відчував, як чергова порція повітря повітря з-під моїх крил налітає на повітряний фільтр Ішані і її двигун пропускає такт. Потерпи, дорогенька, ще раз, і ще один раз, і ще... Як же все це боляче...

Але все закінчилося добре. На підльоті до аеродрому я завчасно попередив диспетчерів про ситуацію й на смузі нас уже чекали кілька карет швидкої допомоги з евакуатором. Обережно переклавши свою безцінну ношу на новий транспорт, я відправився разом із ними до шпиталю, відділення якого виявилося всього в десяти хвилинах їхди від аеродрому. Забувши, що я вже не людина, я не їхав, і не летів, а біг за ними! Добіг до самого шпиталю, де мене й зупинили на в΄їзді всередину. Слідом за мною приїхала й Дотті з Чухом, а потім і вся моя повітряна банда.

Чекати довелося довго, дуже довго. До самого вечора ми крутилися на стоянці, не знаходячи собі місця. До нас спробували підійти репортери, але Бульдог так на них визвірився, що вони поспішили зникнути з поля зору. Вирішивши, що так я нічого не дочекаюся, я метнувся назад на аеродром і попросив механіків знову зробити мені сліди пожежі. Кілька хвилин нависання над підпаленими шинами перетворили мене на справжнього шахтаря й у такому вигляді я знову вирушив до лікарні. Єдиною мене впізнала Дотті, але видавати мене не спішила. Так я проник всередину й вирушив на пошуки головного лікаря. А знайшов я його чисто випадково, наштовхнувшись на нього біля реєстратури.

— А це що таке? — визвірився на увес коридор. — Немає мені чого робити, тільки пацієнтів по палатах розводити!

— Пробачте, я шукаю...

— Мені ніколи, у мене й так зараз термінова операція...

— Стоп! Значить мені до Вас. Я її хлопець.

— Ох, ще тебе нам не вистачало. Давай за мною в кабінет. Лікування будеш оплачувати?

— Так. Скільки?

Спілкування йшло туго, лікар виявився доволі норовливим і дещо психованим, на мою думку — типовий доктор Хаус. Довелося начепити покерфейс і тупо чекати доки він заспокоїться від моїх останніх слів, після чого назвати йому мій номер рахунку для лікування. Увівши дані в систему, він ще довго зиркав на мене з того боку монітору, після чого одразу ж перейшов до справи.

— Значить це ти її привіз?

— Що з нею?!

— Окрім пошкоджень фюзеляжа і двигуна, які вона отримала ще ДО падіння, у неї є серйозні відхилення у компоновці. Я взагалі не розумію, як вона ще не розбилася...

— Коротше. — перервав я його.

— Замість рідних стабілізаторів їй поставили — ось ЦЕ! — він тицьнув на схему, мало не порвавши її. — І тепер замість нього я не можу поставити нічого! Ти розумієш? Ні-чо-го! За ці кілька років, що вона літала без стабілізатора, її крила деформувалися й тепер навіть установка рідного не дасть потрібного еффекту. Їй потрібна повна реконструкція.

— Мені нещодавно робили... — тільки розпочав я описувати свою історію, як лікар знову мене перебив.

— У тебе раніше був нормальний корпус! У тебе було звідки знімати мірки! А вона так літає вже дуже-дуже давно! А завдяки тим виродкам у нас навіть немає її справжньої техкарти, щоб провести реконструкцію!

Тільки тепер я почав розуміти причину проблем Ішані, коли в неї над океаном зупинився двигун. Адже тяга гвинта компенсувала відсутність нормального стабілізатора. Навіть не уявляю, як вона мала через це страждати...

— Скільки це коштуватиме? — я приготувався почути сумний вирок.

— Тут не у коштах справа. Одного стабілізатора їй тепер буде мало. А якщо ставити такий, як слід — з красою їй доведеться попрощатися. Можливо — назавжди. Я пропоную поставити їй іще один стабілізатор, але вже не спереду, а ззаду. Більше варіантів я не бачу.

Лікар накидав на схемі нові елементи. Виходило відверто жахливо: балка поверх фюзеляжу із додатковим кілем та стабілізатором не тільки псувала зовнішній вигляд, але й порушувала геометрію корпусу, обмежуючи маневреність під час злету й посадки. І тут мене перемкнуло. Я відібрав у доктора маркер і домалював усе те, що зміг пригадати.

Раніше я всерйоз цікаився авіацією, тому мені добре запам'яталися контури одного експериментального штурмовика-триплана Т-502. Тепер від середини крил назад і вгору тягнулися сильно витягнуті додаткові два кілі й переходили в горизонтальний стабілізатор над гвинтом. У результаті контури корпусу майже не змінилися, але загальний силует тепер нічим не гагадував колишній образ дівчини. Він і досі був витончений і аеродинамічний, але тепер у ньому проглядалася деяка хижість бойової машини.

— Цікаво-цікаво. А ти непогано малюєш. — лікар на мить задумався. — Здається я знаю, що можна зробити. Накидаєш ще кілька ескізів?

— Спробую. — я тільки тепер зрозумів, що мої навики малювання від мене нікуди не ділися, і я вільно орудую новими кінцівками як власними руками. — Є папір?

— Знайдеться. Арсі! — кар виглянув в коридор. — Тягни сюди наші старі схеми! Ти малюй, а я поки замовлю все необхідне. Можеш не спішити — твоїй дівчині вже нічого не загрожує.

Прикидаючи майбутній вигляд, я вимальовував не лише контури корпусу, але й візерунки на ньому. Я не художник, але зробити нормальний петриківський розпис умію ще зі школи. Поступово я захопився цим настільки, що почав підмальовувати різноманітні візерунки, аби компенсувати диспропорції корпусу. Я навіть не помітив, як лікар забрав кілька з них на зразки. У цих малюнках я забув про всі ті негаразди, з якими зіткнувся тут. Отямився тільки тоді, коли сонце почало сідати. Відклавши маркер, я згріб усі свої ескізи й відніс до операційної, де вже зібралася вся лікарня.

Потім було очікування, список усього необхідного для лікування та реабілітації від лікаря, оплата і знову очікування. Я стояв у коридорі, склавши крила, щоб нікому не заважати. Сидів, чекаючи на пробудження Ішані. Моя бригада поїхала на аеродром, залишивши номери своїх телефонів. Ось так, у спокої та від'їздами за черговою пляшкою пального до торгового автомату в холі, й проходило моє перебування в лікарні. На третій день Ішані перевезли у відділення інтенсивної терапії, де я зміг нарешті її побачити.

Медсестра пояснила мені, що пацієнтка ще не прийшла до тями й мене пускають до неї виключно для того, щоб я заспокоївся і не заважав роботі лікарів-механіків. Ну що сказати: чорний колір їй не личить. Зовсім. Я поклявся собі, що, коли її випишуть, я особисто візьмуся робити їй аерографію. Але слід відзначити, що, на мій погляд, вона тепер виглядала значно краще. Механіки постаралися на славу, фактично створивши їй нове тіло. Та й пропорції були витримані ідеально, що анітрохи не зіпсувало загальні обриси корпусу, а лише підкреслювали аеродинаміку дівчини. Дивився я, і не міг надивитися... Це вже потім мене розтормошили лікарі й сказали, що час відвідування закінчився й виштурхали в коридор.

Через півгодини в холі на мене налетіла вся наша ватага й стали розпитувати мене, як поживає наша красуня. Замість відповіді я лише підсунув їм кілька ескізів, що залишилися в мене.

— Аміго, ти не казав, що розбираєшся в механіці!

— Та що там розбиратися? — я нарешті відволікся від спогадів і помітив, як вони роздивлялися один з малюнків, на якому я намагався розкреслити механізм керування рухомими поверхнями нових кінцівок. — У мене просто хороша фантазія. Усе одно лікарі знають усе краще за мене, а я так — нахапався по верхах.

— Ой, а це що? — Крі-Крі витягнула листок із візерунками. — То ти ще й малювати вмієш?

— Я ж кажу — у мене хороша фантазія. — мене вже починало дратувати, що мені приписують різноманітні якості, яких у мене насправді немає. — Не видумуйте собі нічого зайвого: я звичайний студент із широким кругозором — від цього й усі мої і достоїнства, і проблеми.

Але поговорити нам не дала якась шумна компанія літаків індійської національності, що увірвалася в хол і повалила кудись у хірургічне відділення. І все було б не так погано, якби цей натовп не прихопив із собою нас. На власному досвіді знаючи, як важко буває в таких випадках вирватися із натовпу, я вирішив не опиратися а йти за течією, поступово зміщуючись до її краю. Вивалився я звідти саме в той момент, як до натовпу підійшла охорона. Я вже встиг примелькатися, тому на мене уваги не звернули, а от усіх інших виштовхали з приміщення на вулицю. І дуже вчасно, бо саме в цей час крізь них намагався пробитися тягач із замовленими лікарем матеріалами для нашої пацієнтки. Схоже Ішані не доведеться приміряти нові запчастини — їй усе робитимуть з нуля, та ще й наживо. Але довго стояти мені не дозволили. Головний лікар, постійно забуваю спитати його ім΄я, відправив мене на інший кінець лікарні, щоб мені нарешті замінили прокладку й заліпили дірки від куль. Там же мене й зловив Рупер.

— Ну як ти тут? Вже справний?

— Я — так. А от Ішані... У неї щойно знайшли сліди попереднього операційного втручання.

— Щось серйозне?

— Не те слово! Їй рідні стабілізатори замінили на макет! Ти можеш собі таке уявити? На неї чекає повна реконструкція корпусу.

— Угу. Ну що ж, тепер ви точно будете ідеальною парою. — Рупер зазирнув у свій блокнот і з хитрим поглядом повернувся до мене. — Тут номер двадцять два запитувала, чи не бажаєте ви поїхати на медовий місяць у Канаду? Пропонує вам зупинитися в її будинку на березі озера.

— Рошель? А вона тут до чого?

— Як же? Це ж ти влаштував їй сімейне життя! Ось тепер вона вирішила влаштувати ваше.

— Наше? — і тут до мене дійшло. — Хвилинку, але між нами нічого не було!

— А сам назвався її хлопцем! Та про ваші стосунки увесь аеродром гуде! І тільки ви самі собі не можете в цьому зізнатися.

— Стоп-стоп-стоп! Зізнатися в чому?! Ми ж майже незнайомі! Вона мене не...

— Не любить? А сам ти у це віриш? — Рупер упер у мене всій пронизливий погляд. -Послухайся моєї поради: хапай свою дівчину, забери її на край світу та розкажи їй усе — досить вже мучити бідну дівчину. Вона й так за своє життя настраждалася.

— А... Звідки ви дізналися, що вона...

— Ой, я тебе прошу! — Рупер подивився на мене, як на ідіота. — Гадаєш я просто так підняв цю тему? Та я ще із самого початку відбіркових турів стежив за кожним кроком усіх учасників. А з таким фінансуванням, як тут, дізнатися ваші маленькі секрети — раз плюнути. Я ще рік тому в органах працював, і вмію бачити всі машини наскрізь. Особливо таких як ти, Дастін. Чи може мені називати тебе справжнім іменем?

— Я... — він усе про мене знає! — Мені треба поговорити з Ішані.

— Нарешті. Зараз улаштую. — Рупер кілька хвилин щось бубнів по рації. — Усе, у тебе десять хвилин. Поспіши, поки не почали операцію.

Ну я й зірвався з місця так, що Рупера мало не здуло. Пролетівши через усю територію лікарні, я майже увірвався в палату, за що отримав по носі ключем від розгніваного головного механіка. До початку операції було ще достатньо часу, тому він попросив мене якось відволікти пацієнтку від очікування, бажано розмовою, поки вони все підготують. Ішані вже поклали на стапелі й техсестри під керівництвом головного механіка готували її до операції, обережно знімаюючи фарбу й пошкоджені частини корпусу. Судячи по блукаючому погляду, лобове скло їй уже зняли й навряд чи вона мене зараз бачить.

— Привіт. — я якомога гучніше покрутився перед нею, аби показати свою присутність.

— Гром... Дастін?! Це дійсно ти?

— Як бачиш. Не звертай уваги на макіяж — інакше мене б у лікарню не пропустили. — я спробував зітерти з носа нагар, але лише розмагав його по всій морді. — Як ти тут?

— Жити буду. А твоя участь у гонках?

— Я переміг.

— Он як... — здавалося з дівчини випустили все повітря. — До тебе вже підходили спонсори?

— Угу. Щойно підкотив Рупер із дуже вигідною пропозицією. Мені пропонують посаду спеціаліста з повітряної безпеки...

— Погоджуйся! — Ішані аж смикнулася, за що всі знову почали на мене шикати. — Тобі потрібне це місце! Тоді в тебе не буде проблем...

— Зараз моя головна проблема, це — ти! — спересердя гаркнув я, за що знову отримав по носі, цього разу — молотком. — Невже ти дійсно гадаєш, що після всього того, що ти для мене зробила, я просто так залишу тебе?!

— Крі-Крі проговорилася? — дівчина якось сумно посміхнулася. — Забудь про це. Я вже отримала свій шанс. І тепер хочу ним скористатися.

— Який шанс? Залишитися інвалідом, на все життя прикутою до землі, як той придурок із Гімалаїв? Як капітан Райлі?

— Капітан... — Ішані про щось міцно задумалася. — Зараз я тобі дещо розкажу, але поклянися мені, що не будеш робити дурниць.

Передчуваючи неприємну розмову, я мусив погодитися. Тоді дівчина попросила всіх присутніх на хвилину залишити нас наодинці. Головний механік ще щось бурчав, але я силоміць виштовхав його за двері, а коли спробував повернутися — тицьнув у нього пазуром. Тільки після цього він заспокоївся.

— Ну, що ти хочеш мені розказати?

— Це стосується капітана Райлі, — дівчина зам΄ялася, підбираючи слова, а я просто стояв поруч і вже й не знав, що думати. — Твій тренер не інвалід.

— Тобто?

— Це я попросила його інсценізувати мою аварію. Зрозумій — для мене це був єдиний шанс вирватися із...

— Золотої клітки... — продовжив я за неї, одразу вхопивши суть її плану. — Це він запропонував тобі такий план?

— Ні, то була моя ідея.

— Ага, значить це все ж таки був він...

— Ти знав?

— Здогадався, поки крутився на вході. Нед, Зед і Громило до тебе дістатися вже не могли, мексиканські головорізи чекали лише мене, над територією США контроль майже абсолютний, а наштовхнули на думку мене ваші посиденьки в барі.

— То ти шпигував за мною? — надто спокійним тоном поцікавилася дівчина.

— За Капітаном — він підсунув мені таку свиню, що я всерйоз подумував зробити з тим те, що він тепер зробив із тобою. Як я бачу — мені так і доведеться зробити. Тільки спочатку знайду цього виродка. Ну що ж. — я подумав, що гірше вже не буде, і вирішив послухатися поради Рупера, поки маю сміливість. — Відвертість за відвертість. Відкрию тобі одну свою таємницю. Я — не Дастін.

— Ой! То це серйозно?

— Що серйозно? — я був здивований такою реакцією дівчини. — Я ще чогось не знаю?

— Здається Капітан щось розказував про блискавку й одержимість... Хоча ні, про одержимість — то вже я сама придумала... Не пам'ятаю точно.

— І тебе не лякає те, що я такий — одержимий? — я з цікавістю подивився на Ішані, вже нічому не дивуючись. Схоже я тут єдиний, хто нічого не помічає й не знає.

— А тебе не лякає мій теперішній вигляд? — і знову ця сумна посмішка.

— Мені байдуже. — я підкотив ближче й обережно, аби не зачепити рани, підняв її підборіддя, щоб вона дивилася прямо на мене. — Не важливо який у тебе корпус — усе це наживне. Головне — будь собою.

— Дасті...

— Що?

— Не залишай мене.

— Не залишу. — я підійшов ще ближче і накрив її своїми крилами, таку маленьку й беззахисну.

І можна було б уже перейти до поцілунків, але відкладати операцію зараз небажано. Тому трохи погладивши розімлілу дівчину, я легенько торкнувся її носика своїм гвинтом, і махнув іншим, щоб заходили. На жаль, на час операції мене все ж змусили покинути приміщення, однак я міг спостерігати за процесом через вікно. Після нашої розмови минуло майже дві години. За цей час Ішані розібрали ледве не до гвинтика. І хоч я не дуже розбираюся в техніці, але навіть мені зрозуміло, що відремонтувати двигун на ходу дуже й дуже складно, якщо узагалі можливо. І навіть коли його функції взяла на себе лікарняна апаратура, тривога за дівчину нікуди не поділася. Дивитися на те, як із дівчини в прямому сенсі витягують серце — видовище не з приємних. А коли взялися рихтувати каркас... Я був готовий усіх там порвати! Добре, що поруч була вся наша банда, і мені не дали наробити дурниць. Виявилося, що вони тут теж сидять від самого початку операції: Крі-Крі простежила за Рупером, а вже потім покликала сюди решту. Вони ще щось мені говорили, але я їх не чув — в голові й досі чувся тихий стукіт двигуна Ішані. Як вона там? Чи допоможе їй операція? Знайшовши очима вікна операційної, я від΄їхав на місце для стоянки так, щоб знаходитися неподалік, і взявся чекати. Поруч улаштувалася Крі-Крі та Ель-Чу. Бульдог зайняв аж два місця, а всі інші розосередилися навколо лікарні. Ось так я сидів-сидів, і сам не помітив як заснув.

— Дасті! Прокидайся!

— Га? Що? — я підірвався й побачив перед собою знервовану Дотті.

Надворі стояла ніч. Світив місяць, однак народ навколо був дуже знервований. Десь неподалік чулося завивання сирен.

— Ішані викрали! — ошелешила мене Дотті новиною.

— Що?! Коли?

— Щойно, хвилин п΄ять тому. Громило та ще двоє літаків із вертольотом.

— Куди полетіли?

— А хто їх знає?

Ох, ну я і дурень! Завершив квест, а про наслідки не подумав, йолоп. Ну і що тепер робити? Може комунікатор Неда зможе її знайти? Хоча як він її знайде, якщо з неї майже усю електроніку вийняли? Що ще можна зробити? Ага, можна шукати не її, а викрадачів: якщо вони не встигли відлетіти достатньо далеко, то моя РЛС їх дістане.

Піднявшись у повітря, я вмикаю апаратуру й починаю літати колами, змінюючи діапазони пошуку. Нарешті я бачу кілька індикаторів на дальніх рубежах радару. Один із них належить вертольоту. Спробував передати їхні координати диспетчеру аеродрома, але в ефірі чулися лише перешкоди. Ну й що мені тепер робити? Тільки летіти слідом за ними, що я й зробив.

— Дасті, аміго, ти куди полетів? — Чупакабра прилаштувався поруч, а слідом за ним підтягнулися й решта гонщиків.

— Кілька відміток на північний захід звідси. — пояснив я ситуацію. — Один із них позначений як вертоліт, але це може бути обманка.

— А хіба є інші варіанти? — поцікавився Бульдог.

— Ні. Тому я й лечу за ними. Ви зі мною?

Дурницю спитав — усі були летіли зі мною. Тому ви вишикувалися клином і на низькій висоті рушили в напрямку відміток. Хвилин через сорок, коли ми їх майже наздогнали, вони різко пішли на зниження й зникли з екрану радара.

— Усім знизитися на мінімальну висоту й скинути швидкість. Залишайтеся кружляти тут. Я пролечу трохи далі вперед і огляну місцевість. Зберігайте радіомовчання. Бульдог за старшого.

— Прийнято.

Я став пробиратися до того місця, де востаннє на радарі бачив чужі сигнали. Усі свої системи довелося вимкнути, щоб нічим себе не видати, у тому числі й комунікатор Неда — на випадок, якщо у ньому є маячок.

Зараз ми летіли над одним великим полем, тому єдиним місцем, куди могли подітися викрадачі, була ферма біля автомагістралі. Не дуже наближаючись до неї, я облетів об΄єкт з усіх боків, розглядаючи його через бойову оптику. І хоча ставні на вікнах були закриті, але обманути тепловізор їм не вдалося — гараж та будинок були значно теплішими за решту будівель. Біля гаражу на вологій землі було добре видно сліди, наче туди щось тягнули. Ну й особливо підозрілим мені здалася купа соломи, насипана посеред двору. Причому видно, що сіно брали із брикетів у амбарі, ворота якого так і залишили відкритими. Ех, шкода, що в мене вже немає шокера. Зараз би виманив їх по одному, та й вирубив би. Ну й що тепер робити? Гадаю перш за все треба повернутися до своєї банди і переказати ім побачене — може разом ми придумаємо нормальний план.

Зробивши ще два кола й зазнявши все з різних ракурсів, я полетів назад. Посадивши народ прямо посеред поля, я описав їм ситуацію. За спільною згодою було вирішено відправити Рошель у найближче поселення за допомогою, а самі, стоячи навколо намальованої на землі карти, намагалися придумати план дій.

— Які в кого є думки?

— Дуже схоже на пастку. У тій копиці сіна хтось може ховатися. Або її навмисне виклали, щоб відволікти нашу увагу. — запропонував Бульдог.

— Скоріш за все. Але обійти те місце дуже важко.

— Можна спробувати зайти з іншого боку. — Крі-Крі показала на карті один із шляхів підходу. — Але в гараж можна потрапити лише із двору. До того ж він достатньо великий, щоб там теж засіли бандити.

— Якби я робив пастку, я б просто заклав усе вибухівкою. — Буркнув Ель Чу.

— Але вони все ще там. Якби я прилетів на годину пізніше, я б не побачив би слідів на землі... Хвилинку! — я ще раз передивився всі фотографії й сплюнув від злості. — Там не тільки літаки. Я спочатку не помітив, але там є ще й сліди автомобілів, не менше трьох. Ведуть і до будинку, і до гаражу.

— Слухайте, а може краще дочекатися поліції? — Рошель, як завжди, виступала за обережність.

— Ми й так це робимо. Якщо самі попхаємося в руки бандитів — тільки забезпечимо їх новими заручниками. Скоріш за все Громило саме на це й сподівається.

— То ми не підемо на допомогу Ішані?

— Не зараз. Бульдог, позичеш свою радіостанцію? — я без проблем помінявся з гонщиком радіостанціями, відійшов від нашої компанії, щоб перевірити апаратуру на наявність дучків, і лише потім розгорнув крила. — Я кружлятиму навколо будинку. Якщо щось буде потрібно — тричі прошипіть рацією на моїй частоті, і я повернуся. А якщо підніметься шум, то відгукуваттися буду лише на позивний: Гаррус.

— Що це за позивний такий?

— Потім поясню.

Змахнувши крилами, я піднявся над полем і знову полетів до ферми. Я не збирався втручатися в хід операції копів, якщо вона взагалі буде. Однак підстрахувати їх на випадок ускладнень було б непогано, та й не хочу я залишатися осторонь, коли моїй коханій (хоч я ще в цьому не зовсім упевнений) загрожує небезпека. А так буду служити їм повітряною розвідкою.

Нарізаючи кола над будинком, я став свідком того, як один з автомобілів завозив в гараж кілька каністр бензину та одну — гасу. Принаймні тепер я знаю, де можуть утримувати полонянку. Або ж це було зроблено для відволікання уваги. Звісно я не вважаю себе параноїком, але навіть своїх друзів я повністю посвячувати у свої плани не збирався. Тутешній світ нічим не нагадував казку Уолта Діснея. Тут було все: зрада, підлість, підстави, гроші та вся та мерзота, на яку я встиг надивитися ще до майдану. Першу я вже встиг відчути на собі й подумав, що вдруге наступати на ті самі граблі мені не варто, особливо в такий момент. Тому й позивний собі я вибрав не просто так: в першій грі серії Mass Effect є схожий епізод у лікарні, і роль одноіменного героя там була дуже схожою до моєї, як я її бачив. Сподіваюся мені не доведеться повторювати подвиг свого кумира. І добре, якби від цього залежало лише моє життя, а так ти переживаєш за когось, і від усієї твоєї рішучості залишається менше одного відсотка, що веде до помилок.

Не наю, скільки минуло часу з моменту мого вильоту, але я навіть з деяким полегшенням сприйняв появу на горизонті цілої колонни поліцейських автомобілів із вимкнутими фарами. Принаймні тепер у мене не буде часу на шкідливі думки. До цього моменту всі мої прилади працювали виключно в пасивному режимі. Тепер же переховуватися не було сенсу і я врубив усе, що мав.

Копи розділилися на чотири групи: дві підходили до ферми від автотраси і польової дороги, а інші їх мали їх прикривати з поля, контролюючи передній та задній двори. Таким чином, вони відсікали нападників з протилежних боків. Однак біда прийшла, звідки її не чекали: десь у зарослях один із копів зачепив розтяжку, і через мить усе поле освітила сигнальна ракета. А бандитам, здавалося, тільки того й потрібно було. Не встигли поліцейські отямитися, як їх закидали димовими гранатами, і з гаражу вирвалися дві вантажівки, що вискочили на дорогу й одразу ж роз'їхалися в протилежні сторони. Водночас звідти вилетів літак і спробував зникнути в низьких нічних хмарах, але проти мого радара його зусилля були даремні. Пошкодження двигуна в мене вже трохи загоїлися, герметик усе ще заміняв мені відсутню прокладку, тому я почав потроху нарощувати швидкість доки не переконався, що звожу наздогнати втікача.

— Сержант Мейн викликає Гарруса! — почувся на хвилі мого комунікатора незнайомий голос. — Потрібна допомога.

— Говорить Гаррус. Допомогти не можу. Переслідую втікача: летить точно на північ, висота п'ятсот, швидкість триста.

— Вас зрозумів Гаррус. Продовжуйте переслідування, але не намагайтеся затримати злочинця — він може бути озброєний. Через десять хвилин увімкніть свій ідентифікатор і чекайте на підкріплення.

— Вас зрозумів сержант. Кінець зв'язку.

Ось так усе просто. Ні, звісно на мене вже начепили ярлик 'міцного горішка' та вдруге кидатися на амбразуру мене не тягнуло — для цього існує поліція, яка от-от до мене приєднається. Наближатися не став — на радарі його і так прекрасно видно.

Ледве минуло п'ять відведених мені сержантом хвилин, я увімкнув свій ідентифікатор і приготувався до неприємностей — на випадок, якщо сержант виявиться липовим. Але ні — незабаром біля мене прилаштувалися два чорно-білих літаки з вимкнутими мигалками на крилах. Я ще й подумав, що в темряві нас буде важко розрізнити.

— Це ти Гаррус? — запитав один із них, але одразу ж був перебитий іншим.

— Та який він там Гаррус? Це ж Гавайський камікаадзе!

— Замовкни, телепень! Ох і послав же бог стажера... — зітхнув перший. — Що з підозрюваним?

— Вилетів із ферми під час затримання. Ідентифікатор за час польоту не вмикав, курс і висоти не міняв. Намагається уникати відкритого простору, летить у хмарах по компасу.

— Озброєний?

— Напевно, я не знаю.

— Я за тебе питаю — озброєний?

— Та ні, звідки?

— Ясно. Значить так: я йду знизу, стажер над хмарами, а ти, як найбільш зрячий — заходиш до нього ззаду. Зможеш зіграти копа?

— Так.

— Якщо він почне крутитися — одразу ж падай униз, а далі ним займемося вже ми. І щоб ніякої самодіяльності. Усе зрозумів?

— Так.

— Полетіли.

І ми розійшлися. Зорієнтувавшись по РЛС я наблизився до втікача, і щойно той мене помітив — вийшов на загальну частоту:

— Невідомий літак, говорить сержант Мейн — повітряна поліція. Скиньте швидкість до двохсот і знижуйтесь: плавно, і без дурниць.

— Сержант, кажеш? — з якимось дивним акцентом відповів підозрюваний, ніби посміхаючись, але вимогу виконав. — Як скажеш, сержант.

Супроводивши підозрюваного до поліцейських, я підлетів ближче і при світлі своїх фар зумів краще роздивитити втікача. Це був жовто-оранжевий смугастий літак схеми 'качка'. Від Ішані його відрізняли лише більші розміри, відсутність візерунків та прямий стабілізатор на носі, що різко виділявся на фоні його зализаних форм. Уже здогадуючись, хто це такий, я вирішив переконатися.

— Підозрюватий, назвіться! — спробував я продовжити роль поліцейського.

— Можеш не старатися, Камікадзе — я твій голос одразу впізнав.

— Хто ти такий? Відповідай! — терпець увірвався і я випустив кігті, від чого всі троє напружилися.

— Айчара Ганеш.

— Хм... — і котре з цих слів є прізвищем? — Для батька ти надто молодий.

— Брат. — буркнув він.

— Ще краще... Ну й навіщо ви це все влаштували?

— У суді почуєш.

— А так сказати, що — в падло? Усе одно тебе вже зловили... Так хлопці, я вам більше не потрібен?

— Ні, можеш повертатися. Там тебе твій сержант Мейн у лісі чекає — казав, щоб ти до нього підійшов.

— Як пройшла операція? Ішані знайшли?

— Не знаю — питай у свого начальства.

— Ясно. Бувайте здорові.

— І тобі не ламатися!

Розвернувшись, я полетів до своїх. Операція вже завершилася і я ще на підльоті бачив, як Ішані перевантажують із кузову в карету швидкої. До моменту моєї посадки й злочинців, і потерпілу вже відвезли, і на лісовій галявині, де поліція влаштувала тимчасовий штаб, залишилася лише моя команда та кілька офіцерів, серед яких особливо виділявся кремезний позашляховик зі значком на капоті.

— Значить це ти вів нашого втікача? — замість привітання хвикнув він, коли я до них під'їхав. — Знаєш, я не дуже вже й здивований.

— Чому це?

— Те відео, де ти розбираєшся з мексиканцями, уже стало хітом.

— Дивно, я думав до мене за це будуть претензії.

— Ніяких претензій: ти учасник міжнародних гонок, а значить — недоторканий. Тебе замовили, у тебе стріляли, ти захищався, а кадри все це підтверджують. Хлопче, та ти підняв на вуха три країни! Ти новини давно дивився? Можу собі тільки уявити, який скандал зараз вибухнув між їхніми дипломатами. Звісно я, як представник закону, не схвалюю протиправної поведінки, але за таке — поважаю. Скажи чесно — служив?

— Ну, не зовсім.

— Проїхали. І заховай уже свої шпичаки, або вліплю тобі штраф за відкрите носіння холодної зброї. — він кивнув на мої кінці крил, з яких і досі стирчали пазурі.

— Ой, вибачте.

— Так, із цим розібралися. На час розслідування раджу тобі не покидати межі штату й з'являтися на всі слухання справи. Давати коментарі, якось коментувати останні події, або навіть просто згадувати про них забороняю — це таємниця слідства. Також до нас щойно додзвонилося керівництво гонок і призначило вам усім своїх адвокатів. А з тобою персонально хоче поговорити якийсь Руперд... Тримай слухавку.

Описувати подальші події для мене доволі складно. Навіть нагінка від Рупера за моє самоуправство пройшла якось у фоні. Єдиним, що мене зараз хвилбювало — було здоров'я Ішані. Тільки тепер я зрозумів, наскільки сильно встиг прив'язатися до цієї дівчини. Тепер слова про одруження вже не сприймалися як жарт. І мене абсолютно не хвилювало, що вона старша за мене — фізично й психічно я її навіть випереджаю. Та й сприймалася вона мною вже не просто як персонаж мультфільму. За увесь час з моменту мого потрапляння сюди, я щось схоже відчував лише як до Крі-Крі, та й то — лише через її відсутність у кадрі. Тут же я зіткнувся зі справжньою особистістю, описати яку повністю не може ніякий канон. А всі інші... Я й досі не можу позбутися відчуття, що вони ведуть себе як боти, поведінка яких прописана у грі від початку й до кінця. І це дратувало. Раніше я над таким не замислювався, але ж от — приклад перед очима. Навіть сержант Мейн, з яким би я навряд чи зустрівся в каноні, лише підкреслює свій образ. Ні, я не кажу, що вони ведуть себе як ляльки, як іграшки, хоча така аналогія в моїй голові є найбільш близькою, але все ж... Ну не бувають люди настільки відмінними один від одного, як це видно тут, серед машин. Ось за такими роздумами я й відправився у вже знайому лікарню й майже дістався туди, коли сталося ЦЕ!

Перелітаючи якийсь пагорб, я відчув, як щось зачепилося мені за крило, а потім...

Тиша. Немає ні звуків, ні запахів, ні часу... Вишу посеред порожнечі, ні про що не думаючи.

— Ну привіт, мандрівник. — несподіваний голос вириває мене із забуття.

— Хто тут? — я нічого не бачив, нічого не відчував, ні про що не думав. — Де я?

— Байдуже. Тобі сподобався останній світ?

— Так, напевно...

— Хочеш залишитися, чи підеш далі?

— Я... Я не знаю. — я на мить розгубився, не знаючи, що відповісти. — А з ким я розмовляю?

— Ох, ну які ж ви всі передбачувані... Ну дізнаєшся ти одне з моїх імен, і що зміниться?

— Буду знати, як до тебе звертатися. — висунув я логічну пропозицію.

— Та називай мене, як хочеш. Святослав — годиться? А тепер відповідай на питання, не витрачай мій час даремно...

— Пробачте, але я не до кінця зрозумів питання: куди я піду?

— Далі, хіба не ясно?

— А конкретніше?

— Угх... У наступний світ. ТАК — конкретніше?!

— Хвилинку, то це ти... Ви...

— Ну я, я це все замутив. Але ж погодься — тобі сподобалося? Краще, а ніж бути мертвим?

— Не те слово. А чому я перед смертю бачив там жінку з дитиною? Хіба Ви...

— А ти хотів побачити скелет з косою? Забудь усе, що ти тоді бачив і відчував — вважай це галюцинацією. То ти так і не відповів на моє запитання: йдеш далі по світах, чи мені шукати когось іншого?

Іншого! У пам'яті одразу спливли останні хвилини мого буття людиною. І прострелені ноги хлопців, і поранений на носилках, і власну смерть... Мандрувати далі? Та нехай горить воно все синім полум'ям! Я вже й так отримав другий шанс: друге життя, молоде й здорове тіло, облетів навколо світу, пережив справжню пригоду й зустрів дівчину, заради якої все це мало сенс! Я своїм шансом скористався сповна, а от хлопці... Нехай же й у них з'явиться такий шанс.

— Отже, ні?

— Ні, шукайте когось іншого. Там, на майдані, таких кандидатів ще вдосталь.

— Хех, я так і знав! Хоч на цьому зміг заробити. — він там посперечався на моє рішення? — Звісно! Ти вже третій, на кому я зміг заробити. — та він ще й думки мої читає! — Вас там ще дев'яносто сім залишилося. Ну добре, а тепер головне питання: який всесвіт ти побажаєш своєму наступнику? Тільки добре подумай.

— Світ для потраплянця? — я надовго, наскільки це було доречно у моєму стані, задумався над вибором. — Може 'Зоряні війни'?

— Банально.

— Наруто?

— Ні-ні, там і так усіляких волоцюг вистачає — місця хіба що для другорядних персонажів залишилися.

— Гаррі Поттер?

— Аналогічно.

— Комікси або манга?

— Там дуже велика кількість варіацій, а мені потрібен стабільний світ.

— Відеоігри?

— Здурів?! Хочеш його в Тетрис закинути?!

— Ох як складно... Значить треба щось оригінальне, але загальновідоме? А як щодо інших мультиків? Хто зробив ці 'Літачки' — Піксар? От нехай наступний кандидат також потрапить у мультик. Тільки щоб той був по мотивам казки — там кінець завжди щасливий.

— Зараз подивлюся. Хм... Так... Угу... За мотивами казки 'Снігова королева'... Взагалі-то революція закінчиться раніше, ніж вийде мультик — тут уже треба набирати з АТО, а не з майдану... Ну добре, я замовлю за них слівце. Давай — остання спроба продовжити свій шлях. Ідеш зі мною?

— Ні, дякую, Ви й так зробили для мене достатньо. Нехай усе залишається так, як є.

— Ну, прощавай, майданівець ти наш!

— Наш? Хвилинку, то Ви теж...

— Бувай здоровий!

— А звідки це Ви їх набирати будете? Що за АТО?!

І більше я сказани не встиг, бо мене так перемкнуло, що я засвітився не гірше за різдвяну ялинку. Це вже потім, коли мене знімали рятувалиники — мені пояснили, що я в темряві налетів на ЛЕП. Добре, що спалах привернув увагу поліцейських, які зетіли слідом за мною, інакше б я так і залишився висіти на дротах. І це мені ще дуже пощастило, що розряд струму пройшов через крило та шасі. Летів би я хоч трохи вище — жахнувся б носом прямо в опору.

Коротше поклали мене в сусідню з Ішані палату (з подачі Рупера). Не те, щоб я був дуже хворий, так — задля моєї ж безпеки, аби більше ні в яку пригоду не вліз. Курси відновлювальної терапії ми проходили також разом. Уся наша ватага ще тиждень навідувала нас, після чого всі розлетілися по своїх країнах, залишивши нам свої контакти. Крі-Крі та Бульдог полетіли першими. Їхній неофіційний дует тепер був ласим шматочком для організаторів будь-яких виставок та змагань. Та й для політиків такий прояв дружби народів був дуже корисним. Тоді ж Ель-Чу з Рошель оголосили про свої заручини. Стягнувши зі свого нареченого маску веселуна й дивака, дівчина одразу ж показала всім брутального мексиканця, образ якого вмить запав у жіночі серця половини світу. Ну що тут сказати: вона вміє показати свій скарб, а сам він тепер мало не в рота їй заглядає. Мої односельці, команда 'Destiny', все ще час від часу провідують мене, тільки цього разу вже без Капітана. Не знаю, чому вони не відвернулися від мене після всього, що я їм наговорив, але я вже майже готовий розкаїтися за свою поведінку. Майже, але ще не до кінця... Капітан зник майже одразу після мого фінішу і більше ніде не з'являвся. Його речі з будинку також безслідно зникли а представники армії, що приїхали розбиратися з ним за крадене обладнання, знайшли лише величезний порожній підвал. Але найбільше мене вразив Громило, якого лише нещодавно перестали тягати по судах. Адвокати змогли його відмазати, але після такого скандалу про подальшу кар'єру йому можна було забути назавжди. Він заявився до мене в палату й... Ми з ним спочатку говорили, потім посварилися, побилися, нас розійняли й розвезли по різних палатах (роздертий хвіст у нього та зламаний гвинт у мене), потім ми знову перестрілися в коридорі, знову побилися й розійшлися, потім ігнорували один одного... Через три дні ми договорили те, що не встигли тоді, образилися один на одного й більше не бачилися. Не знаю як йому, а мені після цього стало якось легше на душі, ніби ти позбавився якоїсь загрози, що довгий час висіла над тобою. Скоріш за все він хотів добитися того ж самого — не бажав залишати ворога за спиною. А так ми хоч і залишилися ворогами, але з'ясували стосунки на місці, і причин для подальшого переслідування один одного вже ніби й немає.

Якщо чесно — я не знаю, що чекає на мене в майбутньому. Тієї меланхолії, що накотила перед моєю зустріччю із... Як же там його звали... Забув. З того моменту мене більше нічого не тривожило. Тільки зараз я зрозумів, що повернувся до норми, і більше не сприймаю цей світ вороже. До мене повернувся мій звичайний флегматично-оптимістичний настрій, з яким я жив усе своє людське життя, я відновив здоров'я свого нового тіла, а також закрутив серйозний роман із дівчиною із сусідньої палати. Якби я сам не розмальовував її, то нізащо б не впізнав у цій красуні колишню Ішані. Здавалося, що після того викрадення її, наче б то, підмінили — настільки разючими були зміни. О, мало не забув: те викрадення організували родичі Ішані вважаючи, що таким чином вони рятують її з лап того придурка-менеджера. Незадовго до цього Алан Голдстейн був оголошений у міжнародний розшук. Виявилося, що він привласнив майже всі отримані за кілька років кар'єри Ішані кошти. У сумі набралося близько двох мільйонів доларів, і зараз її адвокати займаються їхнім поверненням. І гроші неодмінно б повернулися до своєї власниці, якби її родичі не втнули цієї дурниці з викраденням. Добре, що ніхто окрім лікарні не висловив претензій, тому брати обійшлися лише величезним штрафом, який з'їв і без того невеликі прибутки від справи. Знайомитися із сім'єю я не спішив, відклавши це на потім, коли трохи затруться спогади про цей казус. А до того часу ми відпочивали й набиралися сил перед майбутнім сезоном. Кажучи 'ми', я маю на увазі нас обох. Незадовго до своєї виписки з лікарні Ішані отримала запрошення від організаторів якогось телешоу на роль ведучої, і тут виявилося, що в неї вже є контракт з організаторами авіараллі 'На крилах навколо світу'. А я, як якийсь недоумок, цілий тиждень перед цим тероризував Рупера, щоб він підшукав дівчині якусь спокійну роботу. Знайшов — називається! І знає ж скотина, що я тепер з обшивки вилізу, але не допущу ніяких аварій та нещасних випадків. Уже потім до мене дійшло, що все було давно узгоджено, а вони просто змовилися й розіграли переді мною спектакль!!! Підозрюю, що це Рошель із Чупакаброю так її навчили. Сподіваюся той тягач-санітар не дуже образився за роздертий на шматки в приступі люті причеп — я за все заплатив! Ось тоді я вперше і востаннє не знав, що мені робити далі: гніватися на неї, чи спустити їй це з рук? Ризикнув поставити на друге і...

Не прогадав!

Епілог

Дивлячись, як Ішані сідає на піщаний пляж, я вкотре дивувався тому, як вона зі своїми збільшеними габаритами вмудряється виглядати ще більш компактною, ніж раніше. Чи це я так виріс? Скоріш за все останнє — фарба з мене й досі злущується. Я вже тричі повністю перефарбовувався і тепер міг похизуватися золотими розводами на зеленому фоні — в тон до своєї дівчини. Тільки в неї ці візерунки були витонченими й гармонійними, а в мене нагадували якісь дешеві татуювання. Звісно вона скаржилася, що у такому вигляді їй соромно з'являтися зі мною в народі, але темпи мого росту поступово уповільнювалися і я сподівався, що місяців через три-чотири мені не більше доведеться стільки мучитися, аби просто вийти на роботу. Добре, що до початку сезону в мене ще є достатньо часу, аби щось придумати. Я саме набирав останні сторінки тексту в чергову інструкцію, коли мені під бік ткнувся такий знайомий, вкритий озерною вологою корпус.

— Не розумію.

— Що таке? — я відірвався від комп'ютера і повернувся до дівчини, що вже вилізла мені на хвіст, і тепер заглядала на клавіатуру.

— Як ти вмудряєшся з ними працювати? Та ще так швидко й вправно... Я зі своїми кінцівками й досі звикнутися не можу. — Ішані помахала вузьким крилом, що розділилося на три 'пальці'.

— Нічого особливого. — я згорнув документ і відклав комп'ютер, перекотившись на бік, притискаючи до себе з іншого ще трохи холоднувате тіло дівчини. — Я думав ти вже давно здогадалася.

— Про що?

— Я ж казав тобі, що отримав це тіло нещодавно. А до того в мене було інше. Зовсім не схоже на це.

— Розкажеш?

— Краще покажу.

Я знову дістав комп'ютер і вивів на екран малюнок нашого куреня під час вечері, відтворений по пам'яті. І хоча змінився світ, змінилося тіло, але руки не забули. Я дивився сторінку свого двійника тут, і всі мої малюнки, з деякими поправками на реальність, повністю відповідали тому, що залишилося ТАМ. Важко сказати, чи шкодую я про те, що тутешня історія пішла іншим шляхом, відмінним від оригінального світу, але схиляюся до думки, що ні — не шкодую. Тут не було кривавого майдану, не було жертв, але й революції гідності, як такої, також не сталося. Тут усе інакше. Тепер мені доведеться жити тут, тому нехай цей малюнок залишиться для мене єдиним нагадуванням про всі ті достойні вчинки та помилки, які я зробив.

— Он я, скраю, щити розмальовую. Подивися на мої верхні кінцівки. Тепер бачиш схожість? — я поворушив пальцями перед екраном.

— А хто ці інші... істоти, що стоять поруч?

— Мої товариші.

— Слухай, я постійно забуваюся тебе спитати.

— Що саме?

— Ти ж переселився, так?

— Ну й що?

— Значить і тіло, й ім'я в тебе нові, так?

— Так.

— А як же тебе звати насправді?

— Насправді мене звати...

Кінець!

Завершено 26 січня 2015 року