Турбогвинтовий

— Дотті, а коли я зможу піднятися в повітря?

— От сьогодні й піднімешся, якщо не будеш мене відволікати, — вона стукнула мене ключем у голову, ну не можу я сприймати інакше кабіну, і знову взялася знімати обшивку з крил.

— Слухай, Чух, розкажеш мені про моє минуле? Може тоді я зможу швидше повернутися до норми.

— Звісно! Як тільки закінчиш — приходь, побалакаємо! — але Дотті щось в його словах не сподобалося і вона повернулася в його бік. — Ой, щось я тут засидівся. Ну все, я поїхав! Бувайте!

І Чух злиняв, залишивши мене наодинці з механіком. Роботи й справді було небагато, однак кожен дотик до пошкодженої деталі викликав біль. Найбільше пошкодження були під двигуном в місці, де крило кріпиться до фюзеляжу. Дотті одразу сказала, що поки це місце не заживе, хоча як метал може заживати сам по собі — я не розумію, мені не можна перенапружуватися. Тоді я спитав у неї, чи можна підняти крило вище, і подумки схрестив пальці. Ні, краще скажу: 'схрестив крила' — пора вже звикати. Займаючись авіамоделізмом я добре знав, що розташування крила впливає на повітряний опір, і достатньо трішечки його підняти, щоб швидкість зросла. А якщо зробити перехід від фюзеляжу до крила плавним — взагалі прекрасно. Треба обов'язково вмовити Дотті зробити це.

Трохи подумавши, подивившись на мою замислену пику, дівчина погодилась але поставила вимогу, щоб я більше ніколи не вдавався до дурниць, не попередивши перед цим її. Потім був автоген, кілька хвилин болю і нові відчуття увірвалися в мою бідну голову. На новому місці крила стали значно більш чутливі й рухливі. Напевно пошкоджена ділянка якось перебивала їхній зв'язок із рештою корпусу. Я не хвилювався про те, що після такої перестановки можуть виникнути проблеми — тіло для мене нове, і я буду звикати вже до хорошої аеродинаміки, а не починатиму свій шлях з нуля. А поки механік вправляла мені шасі, я подумав одягнути на колеса обтічники. Знаю — зайва вага, але навіть кілька кілометрів на годину в такому разі будуть для мене неабияким плюсом.

Коли все було закінчено, мені довелося заново вчитися літати. Крутити рулями і навіть кивати носом я і так вмію, а от із двигуном виникли деякі проблеми — моє минуле тіло просто не мало такого органу, а його розташування було незвичним. Тому спочатку я ніяк не міг себе змусити навіть завести його. Все, чого я домігся після цілої години спроб — черговий факел вогню з труб. Очевидно мій жарт про забуті навики комусь на небі здався не дуже смішним. Довелося Дотті виштовхати мене надвір, а самій бігти за Шарованем. Я, вже маючи гіркий досвід спілкування із наркоманами, не збирався його чекати, а з усіх сил намагався відчути і запустити цей клятий двигун. О, здається він смикнувся. Ще разок! Так-так-так, не зупиняємося! Та-а-а-а-ак!

Двигун завівся і я зі свистом почав гасати по злітній смузі. Закінчилося тим, що я ледве зумів зупинитися до її кінця — з гальмами я працювати ще не навчився. І, як казав один невдаха: не було б щастя, та нещастя підсобило — я зумів відчути у хвостовому колесі маленький маневровий моторчик, і тепер міг спокійно кататися по землі, не заводячи двигун.

Ще кілька разів побігавши по смузі, я все краще освоювався із тілом і, нарешті, відчув себе готовим до нових подвигів. Ставши в самому кінці, я запустив двигун і, дочекавшись повних обертів, відпустив гальма. Я ще встиг помітити, як з-за рогу на подвір'я перед ангаром вискакує Дотті у супроводі якогось задрипаного біплана, коли мої колеса відірвалися від землі, і я піднявся у повітря. Навряд чи я міг би передати словами ті відчуття та емоції, які я пережив у цей момент. Напевно мій крик чули аж на землі. Але мені на все це було начхати — я летів!

Через хвилину я зрозумів, що мені навіть не доведеться ні до чого звикати. Усі рефлекси і навики тіла нікуди не зникли, однак нові відчуття збивали з пантелику, і іноді було важко розібратися у правильній послідовності дій. Однак знайшлися й відмінності. Очевидно попередній власник тіла рідко виводив двигун на максимальну потужність і зараз я відчував, що в мене під капотом стає гаряче. Водночас я не відчував під крилами достатньо опори і прагнув летіти швидше, змушуючи турбіну під капотом нагріватися ще сильніше. Для моєї людської частини це нагадувало плавання в річці проти течії, коли вода під тобою розступається і тебе затягує все глибше й глибше, а єдиний спосіб не потонути — гребти щораз сильніше. Ще одним стимулом до прискорення став уже знайомий мені біплан-наркоман, що піднявся в повітря слідом за мною. Я ж чимдуж рвонув від нього і кілька хвилин мусив крутитися над селом, не дозволяючи цьому ненормальному до мене наблизитись. Відчуваючи, що в мене під капотом зараз щось заклинить, я зважився на ризик і, зробивши гірку, дав біплану підійти ближче, після чого розвернувся й зі зниженням увійшов в піке, цілячись у доріжку біля свого ангару. Прийом був ризикований, але панічний страх перед задрипаним літаком перекривав усе, і я продовжував спуск, доки до землі не залишилася якась сотня метрів. Черкаючи колесами кукурудзу, я майже влетів у свій ангар, захлопнувши за собою ворота крилом. У віконце я бачив, як Дотті про щось розмовляє зі Шарованем. Потім були вмовляння відчинити, погрози, благання, і багато-багато хвилин спостерігання за ненормальним літаком на подвір'ї.

* * *

Дотті була вражена поведінкою свого приятеля. Ні, вона була шокована! Схоже блискавка не тільки вибила дур з його голови, але й спалила залишки здорового глузду. Ну невже дійсно можна так панічно боятися цього старого добрягу? При чому було добре видно, що Дасті не симулює — вона усі його трюки давно знала, і якби не ці очі за склом ковпака — вона б подумала, що перед нею зовсім інший літак.

— Схоже я тут зайвий. Що ж, не буду вам заважати? — і біплан тихенько злиняв, залишивши після себе цілу калюжу смердючої хімії.

— Дастін, негайно відкривай! — Дотті навіть не почула сказаного, продовжуючи гамселити гайковим ключем по воротах. — Я тебе бити буду!

— Нехай спочатку він зникне! — почулося з того боку воріт.

— А ну швидко відчиняй, негідник! Ну нарешті! — Дотті увалилася в ангар, щойно клацнув замок, і знову почала бити ключем, тільки цього разу не ворота, а літака. — Що на тебе найшло, поганець?! Ти чому на свого рятівника накричав?

— Ай! Ні на кого я не кричав. Ай! Я взагалі тримався від нього якнайдалі.

— Справді?! А те, що я усі гаражі та ангари об'їхала, поки його шукала, ти забув? Може тобі розказати, з якої смердючої діри я його діставала цього разу, щоб допомогти тобі?!

— Послухай! — Дастін махнув крилом, відбиваючи ключ, і той мало не полетів їй в голову. — Вибач. Я дійсно вдячний тобі за допомогу. Якби ти його не привела, я б так і катався по землі, як інвалід. Але це не той чол... літак, присутність якого я зараз можу пережити.

— Що з тобою відбувається? — схвильовано під'їхала до нього Дотті. — Відколи в тебе потрапила та блискавка, ти сам не свій.

— Це важко пояснити. Мені здається, що я змінився. Не скажу, в який бік, але я це відчуваю. Усі ці речі, які мене оточують... — літак обвів крилом стіну з плакатами і полицю з сувенірами. — Вони здаються мені новими, наче я бачу їх уперше в житті. Так-само і з тобою, і з Чухом, і з цим смердючкою.

— Не смій! — знову почала Дотті, але тут до неї дійшов сенс почутого, і вона замовкла, вражена такими словами від близького друга.

— Я просто не пам'ятаю всіх вас. Навряд чи я тепер стану таким, як раніше. І краще ти це почуєш від мене зараз, ніж потім зрозумієш сама. Усе, тепер можеш мене бити, скільки побажаєш, — літак підчепив елероном ключ і подав його Дотті.

Дівчина подивилася на ключ, потім перевела погляд на Дасті. Ні, це був уже не Дастін. Він усе правильно сказав. Перед нею стояв зовсім інший літак, хоч і схожий на Дастіна, як дві краплі води. І тільки очі... Ні, у Дасті очі були блакитні, наче чисте небо, а в цього — сірі, як дощові хмари.

Виїжджаючи з ангара, Дотті не помітила сонячних зайчиків на іншому кінці поля, які міг би давати армійський бінокль.

* * *

Я відчуваю себе мерзотником. І міг же відшукати інший момент, щоб показати своє нутро, але ж ні — захотілося чесності. От і отримуй правду, з усіма її привілеями. Тепер у тебе немає друзів. Немає підтримки, яка так потрібна під час змагань. Хоча, кого я обманюю? Я від самого початку ставився до них як до ресурсу: потрібного, незамінного, але ресурсу. Ось і накрилися змагання мідним тазом. Ну все, досить займатися самокопанням — пора знову тренуватися, якщо я хочу завтра вийти на роботу.

Піднявшись у повітря, я взявся кружляти над Кривою лопатою, відпрацьовуючи різноманітні фігури пілотажу. Для початку я зробив кілька бочок, потім покрутився на віражах, а потім почав робити все підряд. Підйом на велику висоту не склав ніяких труднощів, окрім проблем із диханням. Уже на трьох тисячах метрів у мене в голові запаморочилося і я був змушений знизитись. Тепер доведеться шукати собі компресор, аби літати високо і швидко. Або, як варіант, взяти кілька уроків у Капітана, якщо він мене не пошле. На додачу в мене почала чухатися спина й боки, і я ніяк не міг себе почухати. Жах!

Заходячи в черговий віраж, я в черговий раз відчув, як моє крило провалюється крізь повітря. Ні, так далі літати небезпечно. Мені потрібна надійна опора, а не ці фігурні рейки, які помилково називають крилами. Та й у трейлері Дастін виглядав інакше. Доведеться якось налагоджувати стосунки з Дотті, щоб вона дістала щось нормальне. І обов'язково поміняти гвинт — мені не вистачає тяги. Ех, плани-плани-плани... Для початку треба хоча б навідатися до свого нового шефа стосовно своєї роботи, бо ще звільнять.

Знайти начальника вдалося швидше, ніж я думав. Маленький коричневий вантажник із погнутим капотом зараз сидів у своєму кабінеті/гаражі й читав якісь папери. Представився Білом. Мужиком він виявився хорошим, дав мені карту місцевості, щоб я не заблудився, і сказав, як відробляти сьогоднішній день. Для цього мені треба було почепити на себе стару поливалку, бо моя була розбита вщент, і покропити одну ділянку на краю поля. Також я попросився літати сам, а не в парі зі Шарованем, але шеф лише відмахнувся і сказав, що ми можемо літати хоч на капоті один в одного, аби норму виконували.

І знову мій курс лежить в гараж Дотті. Я сьогодні вже тричі пролітав повз нього, але так і не наважився заїхати. Тепер же мені доведеться зробити це. Та не встиг я постукати у ворота, як почувся гуркіт дизеля і з-за розу вискочив Чух.

— Фух, нарешті я тебе знайшов. Не знаєш, де Дотті? Я її цілий ранок шукаю.

— Це через мене. Розумієш, я ж вас усіх не пам'ятаю. Я спробував їй це пояснити. Напевно вона сприйняла це близько до мотора.

— Близько до мотора кажеш... — буркнув Чух, оглядаючи мене від носа до хвоста. — Ти дійсно змінився. Я думав, ти ніколи не подорослішаєш. Поїхали зі мною — буду повертати тебе до норми.

Чух повів мене до мого ангара й відкрив якусь прибудову з боку від поля, про існування якої я навіть не підозрював. На вигляд — звичайний сарай. Витягнувши звідти якийсь ящик, він дістав великий, просякнутий мастилом фотоальбом і почав гортати його з кінця.

— Ти захопився авіаспортом не просто так. Минулого року ми дивилися трансляцію відбіркового туру до навколосвітнього авіараллі, і там показали, як біля самого фінішу розбився один учасник під номером сорок шість. Як і твій батько — він був пожежником. Перед тією злощасною грозою я намагався відмовити тебе від польоту, але ти сказав, що хочеш довести до кінця те, чого не зміг сорок шостий. В пам'ять про свого батька.

— А де мій батько зараз?

— Загинув під час гасіння лісової пожежі, — зітхнув Чух, збираючись з думками. — Він виніс на своїх крилах двох туристів, що опинилися в пастці. Третього — не встиг. В заповіті було вказано, щоб тебе віддали вчитися на фермера. Напевно він боявся за тебе, щоб ти не повторив його долі.

— Ясно. — ми помовчали. — А як ви зі мною познайомилися?

— Ми з Дотті раніше просто ділили один гараж на двох, потім відкрили спільну майстерню. Ти завалився до нас мокрий і брудний одразу після прильоту і спитав, чи можна у нас переночувати. Ми залишили тебе в майстерні, але ти всю ніч крутився і вранці там був такий безлад, що навіть згадувати страшно. — Чух ледь помітно здригнувся і продовжив. — Ти потім цілий тиждень наводив лад і допомагав нам у господарстві, поки не влаштувався на роботу. Так ми й познайомилися.

— Дякую, що розказав. Але я все ще не знаю, як мені можна помиритися з Дотті.

— А ти спробуй просто розказати їй усе, не приховуючи нічого. Так, як ти це відчуваєш.

— Гадаєш допоможе? Сьогодні я вже спробував поговорити відверто і ось чим все закінчилося.

— А може справа в тім, що ти розказав їй не все? — Чух підморгнув мені, й поїхав до себе, а я так і стояв, дивлячись на фотографію великого літака.

Так ні до чого й не додумавшись, я кинув альбом на крило і знову поїхав у майстерню. Ворота, як і минулого разу, були закриті. Я постукав і став чекати. Через хвилину постукав знову. Так і не дочекавшись реакції, я взявся заглядати в запилені вікна, доки не почув якісь дивні звуки. Заглянувши на задній двір майстерні, я побачив те, чого ніяк не очікував — Дотті плакала! Як і в минулому житті, я підкрався до неї ззаду і тихенько став чекати, доки вона мене помітить. А вона не помічала. Я чув, як скрипить двірник на її лобовому склі, а під колесами вже стояла калюжа. Вирішивши, що більше мені чекати не варто, я поклав альбом поруч так, щоб вона це почула. Не почула? Ой, щось мені підказує, що буде боляче.

— Кхм! — я прочистив горлянку й одразу ж отримав по носі кинутим ключем.

— Не смій до мене підкрадатися!

— Вибач.

— Що, прийшов миритися? -в'їдливо поцікавилася Дотті, дістаючи новий ключ.

— Не зовсім. Хотів поставити собі поливалку.

— А це що? — вона подивилася на відкритий фотоальбом.

— Причина твоїх слі... Твого поганого настрою. — одразу ж поправився я, передчуваючи нові синяки. — Давай ти спочатку поставиш мені бризкалку, а вже потім будеш бити.

— Ну дивись — сам запропонував.

— А спинку мені почухаєш? — політ чергового ключа став відповіддю.

Установка нового обладнання пройшла дуже швидко, але болісно. Тепер я нагадую собі комп'ютер, в якого встромили непередбачений конструкцією і програмою пристрій. Відчуваючи себе удавом, який проковтнув телятко, я викотився із майстерні й поїхав на заправку. Дотті навіть не стала мене бити, побачивши мою скривлену пику. Моє прохання щодо пошуку нових крил було сприйнято зі здивуванням і навіть, як мені здалося, деяким схваленням. Сказавши залетіти до неї ввечері, Дотті відпустила мене на роботу, а сама тихенько підхопила альбом і зникла в підсобці.

Заливши в себе повний бак фосфатів, я зрозумів, що тепер мій шлях лежить тільки у спорт. Щодня тягати ТАКУ вагу може хіба що раб! Розганяючись по злітній смузі, я відчув, що мій двигун скоро почне грітися від такого навантаження. Оте відчуття, ніби крила провалюються крізь повітря, тепер стало особливо гострим. Ледве набравши висоту, я полетів до вказаної ділянки. Як би я не намагався, летіти рівно не виходило. Я навіть всерйоз став поважати свого попередника за ті рефлекси, що він мені залишив. Нарешті, дошкандибавши до поля, я відкрив кран і хвилин десять насолоджувався полегшенням, після чого плюнув вниз маслом і полетів додому. Ні, я розумію, що такі польоти можуть бути непоганим тренуванням, але ж я так салом заросту!