Рукопис, знайдений під прилавком

  Потім

  Все ж таки зовсім непоганий дядько. Хоча дядьком його називати, по-моєму, не зовсім точно.

  Кумедно, адже він страшенно не сподобався мені з першого погляду. День був навіть не важким, а якимось дурним. Спочатку ті цигани, які оточили кіоск усім табором і лементували про жахливий злочин і пекельне віроломство. Ги-ги, в них машину вкрали! Їм прийшлось їхати під землею, а в дорозі вони вирішили затаритися збірками заклинань і замовлянь проти крадежу. Щоб покарати злодія, я плакав! Я накопав їм стос цієї безглуздої макулатури, вони відстебнули за весь стос і пішли просвітлими. І самі геть нічого не поцупили. Які культурні, милі люди!

  Кумедно, коли цигани купують брошурятину з циганськими закляттями. А я ж, наївний, гадав, що вони самі знають у сто разів більше, ніж написано у цьому непотребі. Але, з іншого боку, може бути, їм просто потрібні тексти для натхнення. І взагалі, можливо, слова – не головне, головне – кров.

  І цей дядько, у відповідь на мої думки, сказав, що я влучив у саму точку. Головне – кров.

  Не розумію, чому я не огризнувся. Адже щось педерастичне в ньому таки було. Така собі підкреслена манірність – не манірність, але надвитонченість. Висвітлене волосся в його сорок п"ять – п"ятдесят років, окуляри в золотій оправі. Перстень з абсолютно божевільною гемою з матового чорного каменя. А головне, закрадлива м"якість, довірчий тон, стишений голос, наче мовиться щось поза краєм інтимне. Все це першої миті здалося страшенно огидним, надто коли він нагнувся, і я побачив, що в нього за окулярами на лівому оці – справжнісіньке більмо, чи як там воно зветься? Око бліде, без зіниці – але він в обидва дивився на мене. Пересмикнуло.

  Я ж хотів його послати. Точно хотів. Проте передумав вже за хвилину, коли ми обреготали нову книжку фентезі. Руське фентезі – як руське порно, безглузде і безпощадне, сказав він. І цитнув Успенського. І сказав, що на Харитонова, звісно, дехто в Інобутті точить зуби за розголошення таємниць, що він їх незбагненно як узнав. За п"ять хвилин мені вже не було неприємно. Мене якимсь чином до нього потягло – і от уже з гомосексом цей потяг стопудово не мав нічого спільного.

  Абсолютно незбагненна сила оточує його, мов магнітне поле. А в мене, схоже, годящий полюс. Відповідні – притягуються. Невідповідні – відштовхуються. Такі справи.

  Я ще тоді помітив, що в нього зап"ястя забинтовані смужками чорної тканини, але кров все одно видно, просякає на чорному тлі темнішими плямами. И при цьому він анітрохи не нагадує потенційного самогубця, такий всерозуміючий та спокійний. На його руках завжди красуються ці пов"язки – на свіжих порізах. Тому що головне – кров. Йому час від часу потрібна кров для якихось важкозрозумілих справ. Він – не Харитонов і не має наміру нічого розголошувати. І абсолютно нічого не боїться й нічому не дивується.

  Це він мені сказав, що метро було завжди.

  Я бовкнув щось про ювілейні плакати, а він хихонув і видав, що руські люди з любові до ювілеїв можуть відзначати навіть ювілей Місяця, якщо той підвернеться їм під руку. І що метро – навіть не перевесник цивілізації, а просто існує межи світів з позамежної давнини, трошки змінюючись, коли змінюються обставини.

  Хибкі дороги, сказав він. У більшості місць підземка зветься так. Хибкі дороги.

  Чому – хибкі, спитав я.

  Тому що іноді їх майже немає, хіба ти не знаєш? А іноді вони самі собою змінюють напрям. Електрички – це дуже, дуже свіжа ідея. Раніше тут... були інші засоби пересування, сказав він. І я якось зніяковів спитати, які саме. Але потім спитаю.

  Вважається, правив він далі, що метро – це досягнення сталінських п"ятирічок. Атож, комуністам було не звикати прибирати до рук усілякі темненькі штучки з безпечніших. Деякі з цієї братії мали абсолютно упирине чуття. Певно, копаючись у землі в інших справах, вони натрапили на Хибкі дороги й вирішили добряче це використати у власних інтересах. Ти тільки-но глянь, як чудово все влаштувалося. Я гармонійно. Люди з великим смаком.

  Що старіша станція, то більше вона схожа на винятково шикарний склеп. Дуже, дуже атмосферно. Тобі зле, спитав він.

  Мені трохи недобре.

  Отже, мені час іти, сказав він. Я ще завітаю. Ми ще поговоримо. Ти чулий. Навряд чи тобі корисна ця робота. Сподіваюсь, ти не затримаєшся тут надовго.

  Я не збирався йти.

  Тоді тебе зведуть, сказав він. І купив свій перший детектив у м"якій обкладинці. Потім він заходив часто. Інколи ловлю себе на думці, що чекаю, коли зайде знов.

  Поговорити.

  січ.

  Я стою й нюхаю лілії, аж доки продавщиця не тиче мене поглядом, наче палицею. Твердим таким, тупим поглядом. Це здорово неприємно.

  З одного боку, я її розумію. Вона працює у прибудові до метро, отже, не належить до «дітей підземелля». Уявляю, як виглядаю з її точки зору! Такий собі блідий сіро-зелений привид із червоними очима, морлок у запорошеній пилом безрукавці типу «ватник», тінь вічної мерзлоти, бруд під нігтями, бруд у порах шкіри. Під землею це не так помітно, але тут, у квітковому магазині, таке нереально яскраве світло, такі чудові кольори і це повітря, блискучий папір хрустить... Тут я – ляпка на білому тлі. А продавщиця – така плекана, гламурна панянка.

  Бачила б вона ту! Ох, дідько, мовчу, мовчу, мовчу.

  Лілії, щоправда, теж не надто живі. Хоча це й прибудова до метро, а все ж таки місцинка, що має до метро відношення... але, з іншого боку, може, це й не важливо. Може, це просто шматок тієї брехні, якої вгорі навіть більше, аніж унизу. Адже внизу вся ота брехня сконцентрована лише в жовтих газетах та глянсових журнальчиках, що їх продають поряд, а вгорі брехня всюди, куди не кинь оком.

  От узяти ці лілії. Гадаєте, десь там є такий величезний сад, де всі вони й ростуть, га? Ці лілії, ці троянди, темні й тяжкі, як оксамитові портьєри, ці самурайські хризантеми й орхідеї мов метелики на паличці? Такий собі сад, роса, сонце... Небеса голубі й глянсові, під небесами – дівчата, що зрізують квіточки дачними ножицями та складають букети, такі засмаглі ясочки, золоті, сміхотливі... спіднички злітають над голими колінками...

  Це ж усе облуда. А ви й повірили? Адже вони, ці квіткові сироти, зросли в замкненому бункері, під ліловим мертвотним світлом, у пластикових трунах, повних гнилих кісток і отрути. Їх обдурили і примусили, сонця вони ніколи й не нюхали, вони теж на свій кшталт діти підземелля. Винеси їх на сонце з цього гламурного штучного сяйва – вони вразяться до незмоги і помруть від щастя та туги так швидко, що ви й ойкнути не встигнете. А зараз вони тільки й можуть, що пахкотіти – і сходять на пахощі, ніякого іншого сенсу в їх житті немає. Запах – це ж їх остання надія на любов, ні?

  Та все одно вони мені до вподоби. Мертве повітря вони роблять дуже, дуже схожим на живе. Я приходжу сюди подихати, коли здається, що повітря у метро мене ось-ось уб"є – і воскресаю на деякий час. Лілії пахнуть так, що я згадую запах тієї, хоча порівняти, авжеж, не можна. Хіба що голова паморочиться, я п"яний ліліями, я згадую...

  Більше нікого в магазині немає. Я заважаю, час обіду, продавщиця голодна. Вона дивиться на мене роздратовано, витягає з-під касового столика ще тепле людське серце, загорнуте в лаваш, і їсть, запиваючи сурогатною кавою. Запах синтетичних вершків псує мені свято. Як можна пити таку гидоту? Я виходжу з магазина і спускаюсь під землю. Встигаю полаятись із черговою – «є жетон – нема жетона». Якого дідька я, підземельна твар, з бейджиком, на якому все написано, маю щохвилини платити за спуск?

  Цікаво, перед ким вони звітують за ці мідяки? Ги, майже всі чергові викривлені по висоті, низенькі та кремезні, їх тіла сплющені склепіннями підземелля, а в обличчях є щось від бульдогів чи мопсів. Втім, це цілком нормально для гномів, просто коли вперше бачиш тітку-гнома, здорово дивує. Я ж раніше вважав, що в усіх гномів бороди, усе таке. Дитячі казки.

  22 січ.

  Олег Борисович показав мені, як вичавлювати кров з детективів.

  Найбільше йому подобається Гарріс. Він видирає сторінки з «Мовчання ягнят» і вичавлює над аптечною мензуркою. Сторінки повільно набухають кров"ю, потім вона стікає тяжкими темними краплинами. Майже чорна кров, як венозна.

  Дуже вдале джерело, каже він. Краще використовувати західні книги. У наших кров звичайно змішана зі спермою в таких пропорціях, що ні на яку потребу не придатна. А в деяких – і з лайном. Жіночі детективи взагалі не підходять; вони робляться з іншого матеріалу.

  Я питаю, чому в мене звідти лише слова течуть.

  Олег усміхається. Усмішка гарна, доброї, розумної людини. Намагається стояти так, щоб його білясте каламутне око не діяло мені на нерви – а може, йому просто так краще мене видно. Каже, що справа в тому, чиї руки. Мої для вичавлювання крові не годяться. Чи був я в армії, га?

  Ні, не був. Косив. Власне, й зараз кошу.

  Ти – пацифіст, питає він. Сміється.

  Не те щоб. Але вдарити людину – мука. З іншого боку, можливо, застрелити було б легше.

  Йому дуже смішно. Він кидає закривавлені зіжмакані рештки книжки в урну, закорковує мензурку і ховає до портфеля. Звідти виразне тхне тухлятиною.

  Що це, питаю я.

  Рука слави, відповідає він.

  Я хочу подивитись, кажу я. Я лише читав про такі речі.

  Гаразд, каже він. Можна покласти на прилавок?

  Я витягую з-під каси стос безкоштовних газет, здається, «Асток-прес». Олег кладе на них загорнуту в таку саму газету руку мерця, розгортає із самовдоволеним виглядом. Рука синюшно-рожевого кольору, як залежана патрана курка, зріз потемнішав, тільки кістка біліє. Чисто помита, як курка.

  Справжній самогубець, каже він з гордістю. Гадаєш, я її відрізав? Це її – потягом, чистенько, еге ж? Голова застрягла між колесом і запобіжним щитком, її ломом виколупували. Всього лише днів десь п"ять тому, на Техноложці.

  Навіщо вам, питаю я.

  Про всяк випадок, каже Олег. Хтозна, де доведеться побувати. Добре допомагає від чуми й від уроків. Сприяє спілкуванню... ну, тобі нецікаво, з ким. Я її доведу до ладу, буде цілком пристойний оберіг. Дивись.

  Він перевертає руку догори долонею, проводить довгим білим пальцем вздовж її лінії життя. Рука конвульсивно здригається, пальці скорчуються, майже стискаючись в кулак. Мене нудить.

  Олег усміхається, загортає руку в газету. Вчасно. Він саме засовує згорток у портфель, коли підходить дама середнього віку, щоб купити пачку дурних жіночих романів. Дама коситься на некроманта, він усміхається галантно, як французький дворянин вісімнадцятого сторіччя.

  Я радий, що він до мене приходить. Не сказати, щоб він багато купував, але мені до душі з ним спілкуватись. Тут, під землею, він один з найадекватніших покупців. А некромантія, врешті решт, набагато менш неприємна річ, ніж уринотерапія.

  Прихильників уринотерапії я не зношу. Вони викликають у мене непереборну бридливість: чи то мені здається, чи то справді у них з рота відгонить, як з унітаза в загидженому підземному клозеті. Вони сіро-жовті, проте страшенно самозадоволені – і норовлять обговорювати свій оздоровчий метод зі мною і одне з одним. Розмови збуджують їх; я в такі хвилини тихо раюю, що гук потягів не дає мені дочути всі пікантні подробиці. Лише професійний обов"язок заважає мені сказати комусь із них, що від безлічі хвороб ще чудово допомагає жоване лайно – тільки конче потрібно жувати його одне одному. Цікаво, чи скористаються, бодай з допитливості? Чим може гидувати подібний екземпляр?

  Чепурун-некромант, звісно, ніяким чином їх не нагадує, він себе поважає. От як би мені глянути на зомбі. Хочу натякнути йому, але він уже відійшов і розглядає газети в сусідньому кіоску.

  Ймовірно, із кримінальних хронік теж вичавлює кров... Хоча там вона, певно, навпіл з лайном, спермою та шмарклями й не придатна для його роботи.

  Начебто субота

  Еге ж, вогкість гірша за будь-який мороз?

  Вгорі паскудніше, аніж внизу – унікальний випадок. Учора працював майже нагорі, у вестибюлі Петроградської. Велика невезуха. По-перше, кіоск просто розвалюється на шмаття – шторки прилягають нещільно, листи оргаліту прибито абияк – у зазори деінде можна просунути долоню. Шалено дме, я змерз. По-друге, продавець, якого я підмінюю, взагалі ніколи не витирає підлогу. Матюки, що протекли з контркультурної прози й детективів, намертво присохли до підлоги і смердять кислятиною. Принципово не прибираю.

  По-третє, найгірше – стінка до стінки стоїть кіоск, де продають музику. Продавець, хай йому грець, без упину крутить диск Каті Лель: мусі-пусі, пусі-мусі, солоденький мій. Шістнадцять годин поспіль – це гірше за будь-які матюки, це катування «музичною шкатулкою», я стукаю в стінку, я обіцяю набити морду. Сусід каже, що його начальство вимагає реклами. Я його ненавиджу, я її ненавиджу. За шістнадцять годин ця мерзота майже матеріалізується, похитуючись, висить у повітрі, крутить задом та облизує пальці. Телевізійний привид.

  Я заздрю некромантові. Мені теж потрібна рука слави; кажуть, вона помічна від телевізійних міазм, що просотуються всюди. Але в мене мало друзів і немає зв"язків у жодному путящому морзі, а без зв"язків таку річ не здобудеш... і потім – я не вмію її налагоджувати. Я борюсь із нечистю кустарними способами: викинув телевізор і стараюся відпльовуватись, коли поряд бовваніє яка-небудь телегадина. Виходить не дуже добре, ймовірно, я не знаю чогось принципового.

  А у вас немає книжки про «Дім-2»? А чому?!

  Телевізор – найтяжчий наркотик. На ньому сидять усі; почнеш розмовляти з покупцем, вважаючи його нормальною людиною – а дулю, теленаркоман. Реклама, серіали, шоу, концерти – все рушає по венах, мозок перетворюється на телетранслятор, згодом клубок кольорових щупалець кублиться в голові, дожирає залишки сірої речовини – адже думати вже неспромога, а там, де пустота, завждие заводиться всіляка негідь. Вкрай зрідка трапляється день, щоб хтось не наблював телепередачами – и завжди в калюжі блювотини пивні пробки та клапті жіночих гігієнічних виробів. Ліпше не дивитись, бо самого виверне.