Рукопис, знайдений під прилавком

Рукопис, знайдений під прилавком

Аннушці К. – охотниці до жахливих казок.

...Це місто не те і опівніч не та...

Б. Пастернак

  15 січ.

  Сьогодні тихо. Ні живих, ні мертвих.

  Із живими все зрозуміло: свята скінчились. У мене не залишилось жодного подарункового альбому з видами. Під землею у свята краще за все продаються альбоми з видами, кулінарні книги та дитячі книжки з картинками. Я загортаю їх у плівку, щоб цей пил – пил усюди, пил завжди, пил в"їдається в пальці, у сторінки, в легені – не зіпсував глянсові небеса над Спасом-на-Крові. На обкладинках альбомів з видами найчастіше світлини Смольного собору або Спаса-на-Крові. Небеса жахливо яскраві, але на них можна дивитись. Від вигляду млинців з ікрою на обкладинці кулінарної енциклопедії просто нудить. Під землею якось дивно сприймається звичайна їжа.

  Проте покупці реагують спокійно. Під землею книги у подарунок купують по дорозі. Похапцем. Між іншим. Їх навіть не надто розглядають, лише прохають: «Мені щось таке гарненьке та дорогеньке». Щоб подарувати якимось іншим, до яких, по суті, байдуже. Тому в свята йдуть тільки три ґатунки товару. Дітям – казки, чоловікам – альбоми, а жінкам – жрачку. І я стираю пил із плівки мокрою серветкою – небеса спалахують такою блакиттю, що очам боляче.

  Відвик я від цього кольору. Та фіґня це все.

  Цікаво, чому мертві зникли. Ніхто не рішає себе у свята? Чи що? Надія в людях прокинулась, хе-хе... Один-однісінький труп підпирає спиною стіну – певно, наркоман, не інакше як випадково скопитився. Навіть не поривається поїхати; невідомо, куди його вивезе – а тут йому непогано. Вже годин зо три стоїть, не ворухнеться – рухаються лише зіниці, широкі й каламутні. Стежить за електричками.

  Мертві від метро не стомлюються. А я – живий.

  Я живу під землею, при штучному світлі. Я прокидаюсь при штучному світлі, виходжу в темряву, спускаюсь під землю і видобуваюсь на поверхню, коли там знов темрява і штучне світло. Я існую при штучному світлі. Я не те щоб втомився, але весь час існую між сном і явою. Я почав забувати, що таке нештучне світло.

  Сонце... Навіть дивно згадувати це слово.

  Метро – це лімб, ось факт, заяложена істина, якою нікого не здивувати. У лімбі немає справжнього світла й не має бути. Все правильно.

  І ніяке не пекло, ось що я вам скажу. Я не знаю, де пекло. Може, туди йдуть потяги, про які оголошують: «На цей потяг посадки немає». Може, туди можна потрапити ще якось. Проте метро як таке – поза межами. Поза верхніми межами й поза нижніми межами. Тому в ньому немає нічого по-справжньому жахливого. Усе дивне і тьмяне, але не страхітне. Лімб, цим усе сказано.

  Продавав я стосами фантастичні романи, в яких люди рятуються в метро від якогось гіпотетичного кінця світу. У тридцяті роки. У вісімдесяті роки. В майбутньому. Апокаліпсис, атомний вибух, інопланетне вторгнення... Фантасти – кумедні люди. Їздили в метро – і вразилися? Промайнути крізь лімб, вийти на поверхню з іншого боку, трішечки зачепити щось у себе в душі... Гарненьку місцинку вони знайшли для рятування людства! Читаю й веселюся. Цікаво, вони серйозно вважають можливим порятунок від пекла в лімбі? Втім, вони гадки не мають, що це таке – метро. Вони вигадують якнайжахливіших інопланетян та мутантів, абсолютно не уявляючи собі ані тих, ані тих – а про звичайнісінькі речі не знають і знати не бажають. Фантастика спокійніша за дійсність.

  Тому народ так її любить.

  Хоча про метро я теж до пуття не знав, чого там. Інакше не прийшов би сюди працювати – ах, тут така гарна зарплатня. А тепер вже не піти... Я працюю по шістнадцять годин. Іноді закриваю кіоск шторкою та сплю на найнижчій книжковій полиці, під касою, прокидаючись від шаленого ознобу. Під землею рідко хочеться їсти, але спати іноді кортить нестерпно. І спросоння завжди холодно до кісток, хочеться випити, хоча б гарячого чаю. Я кип"ячу чай у великому кухлі фальшивого фарфору та плюю на всі правила. Навіть якщо нагряне моє начальство – згори, теж без поняття про те, що таке метро – скандалу не буде. Адже вони знають: під землею важко. За це й платять. Майже всім, хто тут працює, платять добре. Але гроші потихеньку втрачають сенс.

  Своїх колег я називаю сам собі «дітьми підземелля». Майже всі вони живі люди. Лише у вкрай нечутливих з них немає цього відбитку лімба на обличчі. В усіх сіра шкіра та блискучі очі, мов у морлоків, блискучі, з червоними прожилками. Новачки товариські й балакучі. Ті, що працюють під землею давно, мовчать і всміхаються у відповідь на будь-які запитання.

  Сьогодні я працюю на Просвіті. Холодно. Протяг часом доносить запах сирої щойно розкопаної землі, його відчуваєш обличчям, він вологий і більш живий, ніж уся решта повітря. Це дуже приємно. Звичайно повітря сухе, тепле й мертве, липне до обличчя. Я входжу до метро – і потрапляю в повітря, стояче, мов болото. Тут усе стоїть сторч: повітря, світло, час. Плин часу вдає плинна зміна цифр на електронних табло. Раніш я вважав, що це справжні годинники; тепер мене не обдуриш. Тут увесь рух ілюзорний, і всі думають, що квапляться.

  Книг купують дуже багато. Мій прилавок щільно заставлено дешевими книжками в паперових обкладинках. Це детективи, найширвжитковіша фантастика та любовні романи. Їх купують стосами; ті, хто їздить у метро постійно, використовують книжки, аби втупити в них очі й нічого навколо не бачити. Хома Брут малював для цього коло крейдою, та разом із колом неможливо пересуватись. Книжки зручніші. Відірвавши погляд від сторінок, можна випадково спостерегти, наприклад, як змінюється твоє відображення у вагонному склі – це вже досить неприємно, але це ж такі дрібниці.

  Запахи тримаються на диво довго. Вони стійкі, різкі. Хвилі парфумів, дезодорантів, туалетної води, сморід бомжів – кожний струмінь повисає в повітрі на нескінченні хвилини. Вони не змішуються. За кожною людиною запах тягнеться кометним хвостом. Рух електричок стирає ці струмені потоком протягу, як гумкою. Іноді протяг доносить виразний запах розтертої ромашки... та це окрема розмова.

  Мій ніс усе чує. Я – фільтр запахів, звуків і видінь, схожих на марення. Я щойно бачив двох жінок, які несли щеня бульдога, одягненого в дитячий блакитний комбінезон з капюшоном. Із капюшона витикалося його сумне личко, чорне, зморщене, у дрібній щетинці, із пронизливими темними очима стомленої дитини-потвори. Під капюшон зазирнула стара, сахнулася. Цікаво, як вона це побачила... може, це зовсім не цуценя, га?

  Поряд із кіоском стоїть сіра людина. Її обличчя, одяг, поза – ніякі, я ніяк не можу сфокусувати на ній погляд. Цей тип уже хвилин із десять читає детектив. Обкладинка книги маячить на сірому яскравою жовтогарячою плямою. Хата-читальня...

  Слід би сказати йому, що в мене не бібліотека, але якось не мовиться. Хто його знає, чому дядькові від книжки не відірватися. Іноді ілюзорний світ – панацея.

  А знеболююче гуманно давати даром – надто таку мізерну дозу.

  Невдовзі

  Вона знов приходила. Про це не варто думати. Вона купила книжку й пішла, мовивши лише кілька слів. Вона поспішала. Я ще довго чую її запах – запах гірко-солодкої отрути.

  Її голос – шелестіння в нічній пітьмі.

  Все. Досить.

  Маленькі павуки на дуже довгих тонких ніжках п"ють краплинки електричного струму, сидячи на «пілоті». До «пілота» підключено касу і комп"ютер. Через електричних павучків у мене зависає пошукова система. Я зганяю їх щиглями. Вони, по суті, нешкідливі створіння, доки маленькі. Один, щоправда, крупніший; зростом з половину комп"ютерної миші, ніжки дуже тонкі й високі, на них видно напружені сухожилки, як на ногах слонів у Далі. На пластмасовій головці – штук із десять різного розміру червоних очок, що тьмяно світяться. Під очками – жмуток щупалець, мідяних, блискучих. Ці істоти живляться електрикою і готові на все, щоб украсти трішки. Вони завше заповзають під шторку; найменші сновигають під ногами в пасажирів, мов сміття; більші прокрадаються по стінах, повзають під рейками, де тече електрична ріка. Зрідка світло навколо повільно тьмяніє, майже згасає... ну це вже найкрупніші. Такі, думаю, живуть у відгалуженнях тунелів. Дозволь такій тварі присмоктатися до кабелю – і от тобі маєш, напруга падає по всій станції. Але електрички їх лякають, тому велика крадіжка вигоряє нечасто.

  Моя сусідка, продавщиця біжутерії, Марина, змахує павучків ганчіркою. Вона їх побоюється, впевнена, що від них можна отримати удар струмом, якщо невдало доторкнешся. Розповідала, як розчавила одного – маленька блискавка простромила ногу наскрізь, тепер в неї два шрами, на подушечці стопи й на підйомі, а з павука витекла їдка темна рідина – як зі старої батарейки. Колись були такі батарейки, великі, круглі, з брунатною електричною кров"ю всередині. Та я про павуків. Марина бачила їх павутиння, коли працювала на Старому Селі. Павутиння не для полювання, воно перепинає прохід до їх оселі. Чергова по станції розповідала, як із такого виплутували обвуглений скелет, проте я слабо вірю в таку річ. Щоб убити струмом людину, потрібен дуже потужний розряд, а ті, що їх створюють павучки, не сильніші за п"єзу в запальничці. Хіба що в тунелі...

  У Марини вибілене неживе волосся, очі сірі, круглі, обличчя вкрито товстим шаром косметики. Наші стосунки близькі до приятельських. Марина рада, що я працюю поблизу, тому що боїться метросексуалів. Я їх ганяю, але, взагалі-то, її страх ірраціональний.

  Метросексуалів не цікавлять живі жінки. Це якийсь різновид некрофілії – вони або просто кейфують від відчуття землі над головою і загальної могильності довкола, забиваються в якусь нішу і дрочать, або кадрять мертвих.

  Свіжого мерця, мабуть, порівняно просто зняти – у них такий жалюгідний, приголомшений і розгублений вигляд, блукливий погляд у нікуди, розхитані рухи... Інколи нещодавно померлий шукає свій потяг годинами, навіть на станціях, де немає переходів з лінії на лінію. Здебільшого вони – самогубці, але трапляються й винятки. Одна літня тітка все примовляла, що «до синка їде», а синок, як я зрозумів, помер у лікарні, тож у тітки, певно, стався серцевий напад. Я здорово здивувався, що вона припленталася в метро. Потім вже зметикував, що зрештою їй потрібно в аеропорт, до Московської. Якісь дрібні грішки, напевно. Я навіть замикав шторку, щоб посадити її на потяг.

  У неї була господарча торбина з апельсинами й чистою білизною. Забавна баба. Проїздить якийсь час, звісно, але врешті вибереться. Ось інші

  Товар привезли. Потім допишу.

  20 січ.

  А запах зовсім не просто так.

  Річ у тім, що десь у тунелі знов відчинили оті самі ворота. Це такі сталеві створи, якими звичайно перегороджено колії, що ведуть лише туди. Там є семафор, але ворота все одно зачиняють. Про всяк випадок.

  Та якщо відкриють – звідти запах. Завжди той же самий. Розтертої у пальцях ромашки.

  Річ у тім, що там з одного боку немає стін. З другого – є. Нескінченна стіна, по якій іде електрика для потягів і ще для якихось моторошних речей, ці нескінченні переплутані кабелі. Але за рейками – до самого Стікса – поля. Іноді я бачу ці поля вздовж рейкового полотна майже наяву. Вони, здається, простягаються без краю, поля під землею, які ніколи не бачили неба – і ромашки непевно біліють у вічній темряві. Бліді, зовсім без кольору, ані зеленого, ані жовтого, але дуже, дуже духмяні. Вона любить ці квіти, нині у неї в руках букет, загорнений у блискучий целофан. Бліді квіти, ні живі, ні мертві. Стебла тонкі й трішки поточені цвіллю, але й цвіль пашить ромашками. Вона ледь усміхається; її губи густо нафарбовані блідо-рожевою помадою, щоб приховати їх природний колір.

  Сьогодні їй не потрібна книга. Вона прийшла показати мені ромашки. Бравує тим, що ходила у полях, з яких не повертаються, чи просто воліє мене налякати – не розумію. Я надто втомився. Я увесь – лише нюх і

  А раптом їй хтось подарував цього букета

  Годі, годі, годі. Не будемо про це.

  Прибиральниця зчинила скандал. Я, бачте, не досить щільно закрив шторку й погано її замкнув. З-під шторки просочуються слова, хай їм біс! Їй прийшлося перемивати підлогу через ту липку негідь, всмоктувати її в гудучу скриньку на колесах, яку вона штовхає перед собою.

  Я все розумію, але це ж не моя провина. Я все замикав як слід. Просто привезли кілька ящиків з новими детективами, зовсім свіжак, тече з них. Я чекаю – не дочекаюсь, коли Донцова та всілякі Скажені-Косі-Криві-Схибнуті вийдуть, нарешті, з моди. Слова, що їх робить ця братія, розповсюджуються гірше, ніж гас. Ними завжди тхне довкола, вони просочуються під шторку, виливаються з ящиків, забруднюють інші книги... Я підіймаю коробки з класикою в паперових обкладинках якнайвище, та в дамські романи, у фентезі, в сучасну прозу все одно багато потрапило. Якщо хтось помітить – лаятиметься, немов це я винен.

  Якби з класики так текло, ніхто б не скаржився. Але в гарній книзі слова – ограновані кристали. Вони нікуди з місця не зрушать, їх вплавлено у сторінки тонко й чітко, як в оправу. Деякі сучасні письменники відколупують слова зі старих книг, забирають собі... крадені слова випирають, стирчать, рвуть сторінки гострими кутами. Для них потрібна абсолютно інша оболонка. Ось днями один дядько жбурнув мені на прилавок книжку, де крадена фраза на першій сторінці прорвала паперову обкладинку, а крізь дірки потекли слова автора і все в сумці заялозили. Авжеж, погань, погань, я теж так вважаю. Але до чого ж тут я!

  Я цю книжку навіть обміняти не можу, тому що брак не типографії, а видавництва.

  Втім, це ще півлиха. Якщо у метро заборонять продавати книги, то не через слова, а через образи. Образи матеріалізуються з поправкою на світ – і я не знаю, як довго здатні протриматися в бутті ці бліді примари. Ні, коли я бачу, що знов якийсь маніяк пнеться виповзти назовні, то бгаю його назад. Та, боюсь, дечому все ж таки вдається накивати п"ятами, коли кіоск зачинений і коли я сплю. Бачив я одного – напівпрозора тупа пика феноменальної гидоти. Примара людиноподібної гниди. Як упхати його назад, у книгу – гадки не маю.

  І ніяк не вдається втлумачити собі, що не моя це справа. Але, мабуть, він і не надто шкідливий.

  Потім

  Все ж таки зовсім непоганий дядько. Хоча дядьком його називати, по-моєму, не зовсім точно.

  Кумедно, адже він страшенно не сподобався мені з першого погляду. День був навіть не важким, а якимось дурним. Спочатку ті цигани, які оточили кіоск усім табором і лементували про жахливий злочин і пекельне віроломство. Ги-ги, в них машину вкрали! Їм прийшлось їхати під землею, а в дорозі вони вирішили затаритися збірками заклинань і замовлянь проти крадежу. Щоб покарати злодія, я плакав! Я накопав їм стос цієї безглуздої макулатури, вони відстебнули за весь стос і пішли просвітлими. І самі геть нічого не поцупили. Які культурні, милі люди!

  Кумедно, коли цигани купують брошурятину з циганськими закляттями. А я ж, наївний, гадав, що вони самі знають у сто разів більше, ніж написано у цьому непотребі. Але, з іншого боку, може бути, їм просто потрібні тексти для натхнення. І взагалі, можливо, слова – не головне, головне – кров.

  І цей дядько, у відповідь на мої думки, сказав, що я влучив у саму точку. Головне – кров.

  Не розумію, чому я не огризнувся. Адже щось педерастичне в ньому таки було. Така собі підкреслена манірність – не манірність, але надвитонченість. Висвітлене волосся в його сорок п"ять – п"ятдесят років, окуляри в золотій оправі. Перстень з абсолютно божевільною гемою з матового чорного каменя. А головне, закрадлива м"якість, довірчий тон, стишений голос, наче мовиться щось поза краєм інтимне. Все це першої миті здалося страшенно огидним, надто коли він нагнувся, і я побачив, що в нього за окулярами на лівому оці – справжнісіньке більмо, чи як там воно зветься? Око бліде, без зіниці – але він в обидва дивився на мене. Пересмикнуло.

  Я ж хотів його послати. Точно хотів. Проте передумав вже за хвилину, коли ми обреготали нову книжку фентезі. Руське фентезі – як руське порно, безглузде і безпощадне, сказав він. І цитнув Успенського. І сказав, що на Харитонова, звісно, дехто в Інобутті точить зуби за розголошення таємниць, що він їх незбагненно як узнав. За п"ять хвилин мені вже не було неприємно. Мене якимсь чином до нього потягло – і от уже з гомосексом цей потяг стопудово не мав нічого спільного.

  Абсолютно незбагненна сила оточує його, мов магнітне поле. А в мене, схоже, годящий полюс. Відповідні – притягуються. Невідповідні – відштовхуються. Такі справи.

  Я ще тоді помітив, що в нього зап"ястя забинтовані смужками чорної тканини, але кров все одно видно, просякає на чорному тлі темнішими плямами. И при цьому він анітрохи не нагадує потенційного самогубця, такий всерозуміючий та спокійний. На його руках завжди красуються ці пов"язки – на свіжих порізах. Тому що головне – кров. Йому час від часу потрібна кров для якихось важкозрозумілих справ. Він – не Харитонов і не має наміру нічого розголошувати. І абсолютно нічого не боїться й нічому не дивується.

  Це він мені сказав, що метро було завжди.

  Я бовкнув щось про ювілейні плакати, а він хихонув і видав, що руські люди з любові до ювілеїв можуть відзначати навіть ювілей Місяця, якщо той підвернеться їм під руку. І що метро – навіть не перевесник цивілізації, а просто існує межи світів з позамежної давнини, трошки змінюючись, коли змінюються обставини.

  Хибкі дороги, сказав він. У більшості місць підземка зветься так. Хибкі дороги.

  Чому – хибкі, спитав я.

  Тому що іноді їх майже немає, хіба ти не знаєш? А іноді вони самі собою змінюють напрям. Електрички – це дуже, дуже свіжа ідея. Раніше тут... були інші засоби пересування, сказав він. І я якось зніяковів спитати, які саме. Але потім спитаю.

  Вважається, правив він далі, що метро – це досягнення сталінських п"ятирічок. Атож, комуністам було не звикати прибирати до рук усілякі темненькі штучки з безпечніших. Деякі з цієї братії мали абсолютно упирине чуття. Певно, копаючись у землі в інших справах, вони натрапили на Хибкі дороги й вирішили добряче це використати у власних інтересах. Ти тільки-но глянь, як чудово все влаштувалося. Я гармонійно. Люди з великим смаком.

  Що старіша станція, то більше вона схожа на винятково шикарний склеп. Дуже, дуже атмосферно. Тобі зле, спитав він.

  Мені трохи недобре.

  Отже, мені час іти, сказав він. Я ще завітаю. Ми ще поговоримо. Ти чулий. Навряд чи тобі корисна ця робота. Сподіваюсь, ти не затримаєшся тут надовго.

  Я не збирався йти.

  Тоді тебе зведуть, сказав він. І купив свій перший детектив у м"якій обкладинці. Потім він заходив часто. Інколи ловлю себе на думці, що чекаю, коли зайде знов.

  Поговорити.

  січ.

  Я стою й нюхаю лілії, аж доки продавщиця не тиче мене поглядом, наче палицею. Твердим таким, тупим поглядом. Це здорово неприємно.

  З одного боку, я її розумію. Вона працює у прибудові до метро, отже, не належить до «дітей підземелля». Уявляю, як виглядаю з її точки зору! Такий собі блідий сіро-зелений привид із червоними очима, морлок у запорошеній пилом безрукавці типу «ватник», тінь вічної мерзлоти, бруд під нігтями, бруд у порах шкіри. Під землею це не так помітно, але тут, у квітковому магазині, таке нереально яскраве світло, такі чудові кольори і це повітря, блискучий папір хрустить... Тут я – ляпка на білому тлі. А продавщиця – така плекана, гламурна панянка.

  Бачила б вона ту! Ох, дідько, мовчу, мовчу, мовчу.

  Лілії, щоправда, теж не надто живі. Хоча це й прибудова до метро, а все ж таки місцинка, що має до метро відношення... але, з іншого боку, може, це й не важливо. Може, це просто шматок тієї брехні, якої вгорі навіть більше, аніж унизу. Адже внизу вся ота брехня сконцентрована лише в жовтих газетах та глянсових журнальчиках, що їх продають поряд, а вгорі брехня всюди, куди не кинь оком.

  От узяти ці лілії. Гадаєте, десь там є такий величезний сад, де всі вони й ростуть, га? Ці лілії, ці троянди, темні й тяжкі, як оксамитові портьєри, ці самурайські хризантеми й орхідеї мов метелики на паличці? Такий собі сад, роса, сонце... Небеса голубі й глянсові, під небесами – дівчата, що зрізують квіточки дачними ножицями та складають букети, такі засмаглі ясочки, золоті, сміхотливі... спіднички злітають над голими колінками...

  Це ж усе облуда. А ви й повірили? Адже вони, ці квіткові сироти, зросли в замкненому бункері, під ліловим мертвотним світлом, у пластикових трунах, повних гнилих кісток і отрути. Їх обдурили і примусили, сонця вони ніколи й не нюхали, вони теж на свій кшталт діти підземелля. Винеси їх на сонце з цього гламурного штучного сяйва – вони вразяться до незмоги і помруть від щастя та туги так швидко, що ви й ойкнути не встигнете. А зараз вони тільки й можуть, що пахкотіти – і сходять на пахощі, ніякого іншого сенсу в їх житті немає. Запах – це ж їх остання надія на любов, ні?

  Та все одно вони мені до вподоби. Мертве повітря вони роблять дуже, дуже схожим на живе. Я приходжу сюди подихати, коли здається, що повітря у метро мене ось-ось уб"є – і воскресаю на деякий час. Лілії пахнуть так, що я згадую запах тієї, хоча порівняти, авжеж, не можна. Хіба що голова паморочиться, я п"яний ліліями, я згадую...

  Більше нікого в магазині немає. Я заважаю, час обіду, продавщиця голодна. Вона дивиться на мене роздратовано, витягає з-під касового столика ще тепле людське серце, загорнуте в лаваш, і їсть, запиваючи сурогатною кавою. Запах синтетичних вершків псує мені свято. Як можна пити таку гидоту? Я виходжу з магазина і спускаюсь під землю. Встигаю полаятись із черговою – «є жетон – нема жетона». Якого дідька я, підземельна твар, з бейджиком, на якому все написано, маю щохвилини платити за спуск?

  Цікаво, перед ким вони звітують за ці мідяки? Ги, майже всі чергові викривлені по висоті, низенькі та кремезні, їх тіла сплющені склепіннями підземелля, а в обличчях є щось від бульдогів чи мопсів. Втім, це цілком нормально для гномів, просто коли вперше бачиш тітку-гнома, здорово дивує. Я ж раніше вважав, що в усіх гномів бороди, усе таке. Дитячі казки.

  22 січ.

  Олег Борисович показав мені, як вичавлювати кров з детективів.

  Найбільше йому подобається Гарріс. Він видирає сторінки з «Мовчання ягнят» і вичавлює над аптечною мензуркою. Сторінки повільно набухають кров"ю, потім вона стікає тяжкими темними краплинами. Майже чорна кров, як венозна.

  Дуже вдале джерело, каже він. Краще використовувати західні книги. У наших кров звичайно змішана зі спермою в таких пропорціях, що ні на яку потребу не придатна. А в деяких – і з лайном. Жіночі детективи взагалі не підходять; вони робляться з іншого матеріалу.

  Я питаю, чому в мене звідти лише слова течуть.

  Олег усміхається. Усмішка гарна, доброї, розумної людини. Намагається стояти так, щоб його білясте каламутне око не діяло мені на нерви – а може, йому просто так краще мене видно. Каже, що справа в тому, чиї руки. Мої для вичавлювання крові не годяться. Чи був я в армії, га?

  Ні, не був. Косив. Власне, й зараз кошу.

  Ти – пацифіст, питає він. Сміється.

  Не те щоб. Але вдарити людину – мука. З іншого боку, можливо, застрелити було б легше.

  Йому дуже смішно. Він кидає закривавлені зіжмакані рештки книжки в урну, закорковує мензурку і ховає до портфеля. Звідти виразне тхне тухлятиною.

  Що це, питаю я.

  Рука слави, відповідає він.

  Я хочу подивитись, кажу я. Я лише читав про такі речі.

  Гаразд, каже він. Можна покласти на прилавок?

  Я витягую з-під каси стос безкоштовних газет, здається, «Асток-прес». Олег кладе на них загорнуту в таку саму газету руку мерця, розгортає із самовдоволеним виглядом. Рука синюшно-рожевого кольору, як залежана патрана курка, зріз потемнішав, тільки кістка біліє. Чисто помита, як курка.

  Справжній самогубець, каже він з гордістю. Гадаєш, я її відрізав? Це її – потягом, чистенько, еге ж? Голова застрягла між колесом і запобіжним щитком, її ломом виколупували. Всього лише днів десь п"ять тому, на Техноложці.

  Навіщо вам, питаю я.

  Про всяк випадок, каже Олег. Хтозна, де доведеться побувати. Добре допомагає від чуми й від уроків. Сприяє спілкуванню... ну, тобі нецікаво, з ким. Я її доведу до ладу, буде цілком пристойний оберіг. Дивись.

  Він перевертає руку догори долонею, проводить довгим білим пальцем вздовж її лінії життя. Рука конвульсивно здригається, пальці скорчуються, майже стискаючись в кулак. Мене нудить.

  Олег усміхається, загортає руку в газету. Вчасно. Він саме засовує згорток у портфель, коли підходить дама середнього віку, щоб купити пачку дурних жіночих романів. Дама коситься на некроманта, він усміхається галантно, як французький дворянин вісімнадцятого сторіччя.

  Я радий, що він до мене приходить. Не сказати, щоб він багато купував, але мені до душі з ним спілкуватись. Тут, під землею, він один з найадекватніших покупців. А некромантія, врешті решт, набагато менш неприємна річ, ніж уринотерапія.

  Прихильників уринотерапії я не зношу. Вони викликають у мене непереборну бридливість: чи то мені здається, чи то справді у них з рота відгонить, як з унітаза в загидженому підземному клозеті. Вони сіро-жовті, проте страшенно самозадоволені – і норовлять обговорювати свій оздоровчий метод зі мною і одне з одним. Розмови збуджують їх; я в такі хвилини тихо раюю, що гук потягів не дає мені дочути всі пікантні подробиці. Лише професійний обов"язок заважає мені сказати комусь із них, що від безлічі хвороб ще чудово допомагає жоване лайно – тільки конче потрібно жувати його одне одному. Цікаво, чи скористаються, бодай з допитливості? Чим може гидувати подібний екземпляр?

  Чепурун-некромант, звісно, ніяким чином їх не нагадує, він себе поважає. От як би мені глянути на зомбі. Хочу натякнути йому, але він уже відійшов і розглядає газети в сусідньому кіоску.

  Ймовірно, із кримінальних хронік теж вичавлює кров... Хоча там вона, певно, навпіл з лайном, спермою та шмарклями й не придатна для його роботи.

  Начебто субота

  Еге ж, вогкість гірша за будь-який мороз?

  Вгорі паскудніше, аніж внизу – унікальний випадок. Учора працював майже нагорі, у вестибюлі Петроградської. Велика невезуха. По-перше, кіоск просто розвалюється на шмаття – шторки прилягають нещільно, листи оргаліту прибито абияк – у зазори деінде можна просунути долоню. Шалено дме, я змерз. По-друге, продавець, якого я підмінюю, взагалі ніколи не витирає підлогу. Матюки, що протекли з контркультурної прози й детективів, намертво присохли до підлоги і смердять кислятиною. Принципово не прибираю.

  По-третє, найгірше – стінка до стінки стоїть кіоск, де продають музику. Продавець, хай йому грець, без упину крутить диск Каті Лель: мусі-пусі, пусі-мусі, солоденький мій. Шістнадцять годин поспіль – це гірше за будь-які матюки, це катування «музичною шкатулкою», я стукаю в стінку, я обіцяю набити морду. Сусід каже, що його начальство вимагає реклами. Я його ненавиджу, я її ненавиджу. За шістнадцять годин ця мерзота майже матеріалізується, похитуючись, висить у повітрі, крутить задом та облизує пальці. Телевізійний привид.

  Я заздрю некромантові. Мені теж потрібна рука слави; кажуть, вона помічна від телевізійних міазм, що просотуються всюди. Але в мене мало друзів і немає зв"язків у жодному путящому морзі, а без зв"язків таку річ не здобудеш... і потім – я не вмію її налагоджувати. Я борюсь із нечистю кустарними способами: викинув телевізор і стараюся відпльовуватись, коли поряд бовваніє яка-небудь телегадина. Виходить не дуже добре, ймовірно, я не знаю чогось принципового.

  А у вас немає книжки про «Дім-2»? А чому?!

  Телевізор – найтяжчий наркотик. На ньому сидять усі; почнеш розмовляти з покупцем, вважаючи його нормальною людиною – а дулю, теленаркоман. Реклама, серіали, шоу, концерти – все рушає по венах, мозок перетворюється на телетранслятор, згодом клубок кольорових щупалець кублиться в голові, дожирає залишки сірої речовини – адже думати вже неспромога, а там, де пустота, завждие заводиться всіляка негідь. Вкрай зрідка трапляється день, щоб хтось не наблював телепередачами – и завжди в калюжі блювотини пивні пробки та клапті жіночих гігієнічних виробів. Ліпше не дивитись, бо самого виверне.

  Юначе, а у вас немає книжки отого милого ведучого? Та як же, він на першому таке шоу веде... Як це – не дивитесь?!

  Слухай, мужики кажуть, за фільмом «Заселений острів» уже книжку випустили. Справді?

  Ну й місцинка... Хоч би одна людина порядну книгу спитала...

  Вчора я так втомився, що зіпсувалась погода. Цей гнилий зимовий дощ у темряві – штука така страшна, що під землю майже хочеться. Внизу завжди сухо, навіть коли вгорі вогкість проймає до кісток. Я кип"ячу чай, мої чоботи промокли, мене морозить. Я автоматично продаю детективи ранковим пасажирам – вони сірі, сонні, навіть обкладинки не обтрушують. Метро п"є з них; я бачив у вагонних вікнах таке, що ранками тепер, як усі, втуплююсь у книжку. Про деякі речі ліпше не знати – я більше не дивлюсь, я читаю Акутагаву, я читаю Шаламова, я читаю Кортасара, проте останній погано допомагає.

  Я сиджу на обшарпаному стільці з кухлем у руці, мов пан Мозес, я сплю й продаю, я знаю, що теж сірий, сонний, що очі в мене такі ж пласкі та тьмяні, як у всіх, що я недбало побритий – і мені байдуже. І тут підходить вона.

  Вона лине в мертвому повітрі, її обличчя неоново світиться, з косметики – лише помада, блідо-рожева помада, губи зафарбовані цнотливим кольором, головне – очі, темно-вишневі, вії – стріли, спрямовані...

  Я не можу більше, я намагаюсь не думати, я намагаюсь лише бути чемним.

  Жестом фокусниці вона витягає з томика Джейн Остін букет примарних димних троянд, усміхається. Багровий туман клубочить навколо неонового обличчя, скупчуючись у темні квіти. Вона кладе на прилавок сотенну, на грошах ще хвилину холодним неоновим світлом сяють відбитки її пальчиків. Волію поцілувати їй руку, вона сміється, відстороняється, йде.

  За нею тягнеться шлейф гірко-солодкого запаху. Підземний опіум, мій підземний опіум. Запах темно-золотий, він повільно тьмяніє і тане; гримить потяг – и навкруги вже пахне щойно розритою землею. Але й це не більше, ніж на хвилину.

  Ось чим ще на Просвіті краще, аніж на Петроградській. Тут вже знайомі, час від часу заходить хто-небудь, кого приємно бачити. З Просвіту їздять вона, некромант, мила дама, яка любить японську класику, симпатичний грузин, що ніяк не втрачає надії знайти «Витязя у барсовій шкурі» в оригіналі, молоденький парубочок, фанат Паланіка... Інколи п"ять хвилин розмови повертають сили, що їх зжерли п"ятдесят попередніх покупців. Я все гадаю: упирино плем"я дійсно таке тупе чи прикидається, щоб ефективніше харчуватися?

  Втім, мені яке діло?

  Будь ласка, мені потрібен брунатний підручник з економіки.

  Пробачте, але за цим не до мене. Немає підручників.

  Ну тоді почитати що-небудь розумне. Коельо, наприклад.

  Благі небеса... дедалі то важче, то гірше.

  Які страшні обличчя у літніх людей... надто у жінок. З віком верхній шар стирається, душа починає помітно просвічувати – і ох... У молодих кошмарні душі все ж таки гарно приховуються косметикою, їх майже не видно, якщо не приглядатися, але у старих дивно погані штуки стирчать назовні. А надто впадає в очі тупа агресивність.

  Мертвих вона покидає. Вони – як порожні посудини, хіба що інколи в них горохом гримлять зо дві останні думки. Не лишається навіть страху.

  Несуть кота в контейнері для перенесення котів. Кіт кричить. Коти бачать і розуміють усе, йому лячно. Я безсило співчуваю. Чутно, як він кричить, навіть з ескалатора.

  Цікаво, кіт чорний?

  січ.

  Клозет на Просвіті чистіший, ніж будь-де. Не те, що на Сінної – довгий коридор увішано гірляндами дохлих щурів, ідеш повз цих щурів, нюхаєш, дивишся, як вони на тебе вищиряються... Чи то місцевий оберіг, чи то просто роботяги розважаються. Запах нестерпний. Дурний спосіб розважатися. Я б остерігся чіпати щурів.

  Та дарма.

  На Просвіті щурів майже немає, але ними все одно тхне. Помітно. Стіни клозету пофарбовано в жовтий колір. В єдиному унітазі блищать три новенькі гривеники, як у фонтані, до якого хтось забажав повернутись. На стіні – трьохбуквена формула. Електричний павучок присмоктався до лампочки, а вона й без того тьмяна.

  Хоча загалом світло під землею завше яскраве, проте не різке, немов пилом припорошене. Якщо довго працюєш у метро, від цього світла стає млосно вже по годині з початку зміни. Але мертвим подобається, певно, їм здається, що він справжній.

  Я йду до кіоску. Ззаду хтось горлає, називаючи мене на ім"я.

  Приятель. Що йому може бути потрібно від мене? Ми давно не бачились.

  Ти отак і сидиш у своєму метро?! Теж мені робота! Книжки з місця на місце перекладаєш?!

  Знаки оклику стирчать з нього, мов антени. Він рожевий і пухкий. Я не розумію, чого він від мене хоче. Він розтягує губи й округляє очі – ця гримаса мене дратує, в ній нема нічого спільного з усмішкою. Він жахливо багато говорить.

  Когось підірвали вибухівкою в метро. Він чув по телевізору. Теж мені новина. Вмирають усюди – безглуздо було б думати, що ніхто не вмирає в метро. Я чую кислий і димний запах війни; привид електрички корчиться в неживому світлі, перетворюючись на закривавлену арматуру. Мерці, звісно, нікуди не зникають; тіла увозять – проте самі вони залишаються, неприкаяно тиняються по перону. Чекають свого справжнього потяга; іноді – страшенно довго.

  Зло у метро – звичайна річ. Але мені все одно гостро шкода розірваних вибухом мерців: з-під землі важко добратися до аеропорту, навіть якщо призначено відлетіти.

  Упирі, кажу я.

  Приятель договорює якусь маячню про відеозаписи, про міліцію, про жінок, що виглядали не так, як їм належить – і раптом, різко замовкши, дивиться на мене.

  Які упирі, питає він.

  Ти ж сам розповів, кажу я. Жінки. Мертві жінки, які вбивали живих жінок. У Москві, так? Я не переношу упирів, мене від них вивертає.

  Ті хворий, горлає він. І починає верзти якусь нісенітницю про торгівлю мобільними телефонами, про бонуси, про гроші, про клуби і про теличок. Про те, що мені треба працювати нагорі. Від нього огидно відгонить пивом, патентованим дезодорантом і телепередачами. Мені хочеться з розмаху опустити шторку йому на пальці.

  Вгорі – клуби та телички. Внизу – книги й вона. Але про неї в присутності цієї потвори – я ні пари з вуст, хо-хо! Я не такий псих, щоб розпатякувати з людиною згори про підземні справи.

  От чому б йому не забратися? Невже він не бачить, що я не хочу з ним спілкуватись? Він – якийсь інопланетянин; мені ввижається, чи він говорить про телешоу? Невже жива людина може про це говорити? Або – то не телешоу, а щось із його власного життя?

  Маячня... Невже треба послати його матірно, аби він пішов? Метро – не те місце, де можна матюкнутись без наслідків: примарні причандали стирчатимуть упереміжку з лампами на ескалаторі, поки їх не зітруть разом із пилом. Комусь кумедно, підлітки хихикають, але мене лютить.

  До кіоску підходить пес Ваня. Він, я гадаю, покруч вівчарки з дворнягою, немолодий, вже обважнів, але в нього чудові очі, всерозуміючі. Він їздить сюди з Московської, до жіночки, яка продає шаверму і пригощає його обрізками.

  Привіт, Ваню, кажу я.

  Привіт, каже він і посміхається, показавши язика. Ковбаса є, питає він.

  Я знімаю шматочок ковбаси з бутерброда. Ваня майже не голодний і страждає на відсутність апетиту через старість та нездоров"я, але йому хочеться, аби ми були чимось зв"язані. Він делікатно бере ковбасу в мене з долоні і неквапно жує.

  Як справи, питаю я.

  Бачив її в Купчині з якимось хлюстом, каже він. Помічає, що мені прикро, й додає: той тип схожий на неї і пахне майже так само. Може, брат.

  Та нехай, кажу я. Я ні на що й не сподіваюсь. Як сам?

  Нічого, каже він. Поперек поболює; ревматизм. Ночую тепер на вокзалі, біля обігрівача. На вулиці занадто холодно.

  Я слухаю і шкодую, що не можу позвати Ваню до себе: нас удвох виженуть з моєї кімнатинки комунальні сусіди. Та й важко йому буде сидіти вдома по шістнадцять-сімнадцять годин, поки я під землею. Він любить свіже повітря.

  А бродяжити йому вже не по літах...

  Гаразд, бувай, каже Ваня. Мені час.

  Я йому всміхаюсь. Він іде до ескалатора. Я дивлюсь услід йому і раптом розумію, що весь цей час мій приятель щось говорив. Стояв поряд із кіоском і говорив. Просто так, у порожній простір – абсолютно порожні липкі слова, що їх завжди відригують завзяті теленаркомани.

  Добре, що підходить покупець.

  Це базікало, нарешті, домислюється, що я зайнятий, стулює пельку і йде. Я продаю Перумова, я продаю Олді та Стругацьких і всміхаюсь хлопцеві, який складає все це в рюкзак.

  Дочекавшись, поки він піде, дістаю балончик з розпилювачем – там рідина для очищення поверхонь. Дістаю ганчірку, виходжу з кіоску та обприскую стінку, запльовану словами мого приятеля, – дивно, в нього ж, певно, є ім"я, а я не пам"ятаю, хоч умри, – ретельно обприскую. Потім витираю цю мерзоту ганчіркою.

  Не люблю, коли кіоск ззовні брудний, та й прибиральниця лається.

  25 січ.

  А спати ж як тягне, матінко рідна...

  У кип"яток – два пакетики огидної кави, розчинної, але без штучних вершків. Ху, отрута! Туди ж – шубовсть настойки елеутерококу та настойки женьшеню. І жменю цукру. Ядерне пійло. «Адреналін Раш» кустарного виробництва – від ковтка очі вискакують на стебельцях, мов у краба, проте прокидаєшся.

  Гаряче – це добре. Холодно, жахливо холодно.

  Біжать на роботу. В ранкову годину пік навіть мертві метушаться – удають, ніби їм теж кудись потрібно. У живих жінок обличчя намальовані прямо поверх порожнечі, з якої вони ще не повернулись спросоння; у чоловіків часто взагалі немає облич – млисті млинці, навіть очей не видно. І обличчя з"являться не раніше, ніж уся ця публіка вийде на вулицю.

  Втім... Там все одно сонця немає.

  Юначе, а у вас немає такої книжки в зеленій обкладинці? Дуже цікава. Не пам"ятаю, як називається. І про що, не пам"ятаю. Автора я не глянула. Але мені дуже сподобалось.

  Слухай, пацан... а в другій частині Чмир Горбатого замочив чи в третій? Забув уже...

  Ой, юначе, а мені дали одну книжку почитати, а там порнографія. Така гидота. Лоуренс написав. Коханець якоїсь леді. Один секс. Ці сучасні письменники пишуть такий бруд...

  Мені б Лондона, «Біле ікло». До школи дитині... У-у, яка товста! Таку вона не читатиме. У вас тоншої немає? В половину, а краще – ось таку? Ні? Юначе, я не про це. Ту ж саму книгу, тільки вдвічі тоншу!

  Дробовика мені під прилавок... Е-хе-хе...

   В нашій роботі гірше за все постійна брехня. А якщо ти не брешеш, то тебе жеруть.

  Забавно. Якщо ти продаєш тухлу ковбасу і попереджаєш, що вона тухла – подякують, але спробуй, попередь, що книга протухла! Ги...

  В мене під прилавком ящик із новими детективами. За сьогодні розкуплять. На прилавку – купа сопливих романчиків, теж свіжак. Книжки такі гарненькі – їх хочеться потримати в руках, як у дитинстві – фігурку з кіндер-сюрпризу. Такі ж гладенькі та яскраві. А всередині – гнила порожнеча, обман. Відкриєш – і відразу хочеться закрити й помити руки.

  Мій змінник тримає під прилавком каламарчик «Трійного одеколону» – протирає долоні й обличчя після надто бридких книжок. А після упирів ще й лоток для грошей протирає. Приємний хлопець, але бридливий до смішного – певно, йому непросто жити на білому світі. Поряд з одеколоном лежить його Бредбері, стара книжка, року вісімдесят кошлатого – протиотрута від Доценко. Від темно-зеленої обкладинки йде ледь помітне світло і тонкий-тонкий запах сандала – таких нині не випускають, відмінне було видання. На макулатуру колись розповсюджували...

  Гарна книга, юначе, питає дебела дама. В неї в руках томик із миленьким орнаментом з квіточок та тоненьких рожевих хробаків. Гламурне жіноче чтиво, модна книжка. Чи то детектив, чи що...

  Мотлох, кажу я. Ще очманілий з ранку. Щоб почати брехати, треба прокинутись.

  А раніше в неї були гарні книжки, каже дама, дивлячись на світлину автора – такої самої дами з обличчям із здобного тіста, з яскраво-червоним ротом та вибіленим волоссям.

  І раніше були мотлохом, кажу я. Завжди були мотлохом.

  Знаєте, що, спалахує дама, тримайте свою думку при собі! Хам!

  Шпурляє гроші, забирає книгу. Довгі рожеві хробаки на обкладинці та всередині ворушаться від тепла руки, повзуть по тильному боку її долоні, заповзають в рукав. Дама усміхається від лоскоту. Вона ще упаковує в сумочку гаманець із псевдокрокодила, коли перший хробак добирається до її шиї, обережно минає подвійне підборіддя і втягується в ніздрю. Дама робить зосереджене обличчя, вдихує його, мов наркоман – кокаїнову доріжку. Я відвертаюсь. Мені вже протягають гроші за детективи. Сліпий та Скажений.

  По дорозі на роботу матимеш добру компанію, мужиче. Тільки в вагонне скло не дивись. Можеш побачити

  Та дідько з тобою!

  Сьогодні натовп... з чого б?

  кінець зміни

  Вона йде повз, до електричок, а я зачиняю кіоск.

  Вона обертається, киває, іде далі. Я смикаю ключ зі шторки, соваю в кишеню, йду за нею. Кроків за п"ятнадцять.

  Її каблучки цокотять по мармурових плитах. Довга спідниця, темна бархатиста тканина – ніжок майже не видно. Тоненька фігурка, дуже пряма спина. Тендітна, як статуетка з кольорового скла. В сухому стоячому повітрі повільно пливуть її темні локони. Я

   Не можу заговорити. Немає сил окликнути. Вона проходить повз зачиненого кіоску «Метропреса», повз зачиненого стенда з біжутерією, повз байдужого мерця, що сидить навпочіпки, повз підлітків, що обіймаються в ніші – до електричок. Я вперше бачу її, не замкнений власним прилавком.

  Пустий перон.

  На цей потяг посадки немає, мовить механічний голос. А чому відчинилися двері?

  Вона входить у вагон. Я стою й дивлюсь, як вона сідає і виймає з крихітної сумочки маленьку книжку. Томик віршів?

  З перону погано видно.

  Двері вагона починають зачинятись, сходяться страшенно повільно – я проскакую між ними штукарським порухом. Вона в одному вагоні, я – в іншому, між нами – скляні віконця, вагонний стик. Я сідаю на найближче до стику сидіння.

  У неї книжка Тефі, «Чорний ірис, білий бузок», оздоблена картинками Мухи. Видання рідкісної елегантності. Напис на обкладинці не розгледіти, але формат нестандартний, і загальний вигляд ні з чим не переплутаєш.

  Електричка пірнає в пітьму з тужливим гуком, скиглить та гримить. У гуркоті й витті розчиняються всі звуки. Густе жовте світло стоїть у вагоні – і я бачу її виточене біле обличчя крізь два скла. Вона читає і усміхається. Волів би я думати, що вона

  Час тягнеться,тягнеться, тягнеться. Таких довгих перегонів, взагалі-то, небагато на нашій лінії; хіба тільки в бік Приморської – але як би ця електричка могла туди потрапити? Мені вже здається, що час зупинився зовсім: ми з нею, розділені двома стеклами й вагонним стиком, застрягли в цій хвилині, наповненій жовтим гуркотливим виттям, мов мухи в бурштині. Назавжди.

  Мені добре від цієї думки.

  Але тут потяг уповільнює хід і зупиняється. Механічний голос нерозбірливо оголошує незнайому станцію.

  Вона сидить і читає, я теж не рухаюся з місця. Станція абсолютно мені не знайома – якийсь жахливо обшарпаний, зашорканий вестибюль, жовтувато-сірий дірчастий камінь товстих колон, низька стеля. Назву я не розчув. На цій станції ввалюється несподівана для пізнього часу юрба, вона заповнює вагон мало не напхом.

  Хитає, з-поміж тіл мені майже не видно її – в іншому вагоні теж тиснява. Що трапилось проти ночі?

  На перший погляд у натовпу повно мерців і упирів, навіть більше, ніж звичайно. Мертвий, що стоїть переді мною, певно, катається в метро уже не день і не два: шматок зчорнілого обличчя відвалився, я бачу кістку вилиці, світлу в чорному м"ясі; він тримається за поручень трьома вцілілими пальцями, п"ясть розпухла. Ніколи такого не бачив: справді схоже на ходячий труп, а не на блідий слід минулого життя, як звичайно. Жах дивитись. Від нього відгонить падаллю та м"ятною жувальною гумкою – а мені нема куди відсунутись. Поряд плюхнулася тітка, яка зайняла всю решту місця на цьому короткому сидінні, і колишеться з кожнім рухом потяга, як прибій в океані. Її сіра туша спакована в сіру дублянку – а то, певно, розтеклась би по всьому вагону. Якісь темні пальто, напхані задубілим м"ясом, висять над нею; з комірів стирчать голови без облич.

  Випадково зустрічаюся поглядом з мертвим. Мимоволі здригаюсь.

  Він – живий!

  У нього насмішкуваті світлі очі. Він дивиться на мене з сумною усмішкою, збентежено. Йому ніяково, що я бачу його череп крізь гнилу плоть – буває ж ніяково людям, коли неумисно прорвуть дірку на рукаві або помітять, що в них на комірі лупа.

  Мало того, що він – живий, він ще й не теленаркоман. У тих не буває такого погляду, всерозуміючого, зніяковілого й сумного. Мене раптом обдає соромом. Я намагаюсь поступитись йому місцем; він заперечно хитає головою – і волосся, що злиплось від позеленілої сукровиці, розгойдується одним закипілим ковтуном.

  Я впадаю в довгий ступор, намагаючись зрозуміти, як поєднати цей вигляд і цей погляд – але тут у вагоні починається бійка. Двоє бугаїв у спортивних куртках зчепилися з височенним худим хлопцем у довгому плащі а-ля Нео. У бугаїв круглі червоні пики, очка-родзинки та глибокі чорні роти. З худого збивають темні дзеркальні окуляри – дві уважні зміїні головки дивляться з його порожніх очних ямок. Бугаї, буркотячи, відступають; мені здається, видовище їх вразило. Худий піднімає окуляри, кривить безгубий рот, обтрушує плащ, пробирається до дверей.

  Електричка зупиняється. Станція мені абсолютно незнайома, але розкішна, як ті, що їх робили у сталінські п"ятирічки. Ваговита, похмура пишнота. І я, розглядаючи колону з чорного мармуру та скла, раптом бачу, як вона йде пероном до виходу в місто.

  Підхоплююся з місця, штовхаюсь і шепочу жахливі слова. Бабця-баньші верещить мені вслід так, що ломить у скронях і горить спина. Я насилу вискакую з потяга, пожмаканий, оточений смородом псини від доторків мерців.

  Її вже не видно – дійшла до ескалатора і поїхала вгору.

  Біжу за нею, відчуваючи себе ідіотом. З капітелей скляних колон солодкаво всміхаються бронзові безокі обличчя. Підлога – чорна, лунка, схожа на плити вулканічного скла. Пустинно. На мармуровій лавці розташувався веселий бомж і грає на баяні «Розкинулось море широко» – мелодія гучно лунає у високих склепіннях.

  На електронному табло – «00.13.13» – и секунди розтягнулись так, що я бачу ці цифри повну хвилину, поки біжу. А потім – ескалатор.

  У щілинах межи сходами ворушиться і світить звичайне пекельне

  Ну, може, й не пекельне, насправді-то.

  На рухомому поручні – укриті інеєм сліди її пальчиків.

  Нагорі

  Це жахливо далеко. Вірніше, я їхав жахливо довго. Здається, зима вже скінчилась.

  Певно, все ж таки це тільки здається. Холодно, навіть дуже холодно. Сніг довкола лежить, і все так, як повинно бути, проте крізь різкий запах снігу я чую цей димний, терпкий весінній аромат. Я виходжу з метро – і перше, що бачу – місяць, блідо-золотий, квітневий місяць, який дивиться з зимових небес. Місяць мені добре знайомий, друг, можна сказати.

  Решта – ні.

  Навкруги дуже звичайна площа з нічними рундуками. Рекламні щити. Кільце маршруток; автобуси покинуті й нерухомі, на лобовому склі найближчого – номер 666, але не світиться. Я, хоч умри, не пам"ятаю, де ходить такий маршрут.

  На рекламному щиті у сліпучому електричному світлі сяє розкішна, чорного, мабуть, дерева, труна, заповнена мереживом і атласом. Її сфотографовано в інтер"єрі склепу під євростандарт, з різьбленими панелями й вузьким вікном, з якого падає місячний промінь. Знадливий напис сповіщає: фірма «Ахерон», десять тисяч років на ринку. Спочивай у Бозі.

  Я усміхаюсь.

  На темній стінці рундука під класичною трьохбуквеною формулою – великі літери маркером: «Ван Хельсинг, ти вбивця!» Під написом спить бездомний пес.

  Її, звісно, ніде немає. Пустинно. Цікаво, де мені сьогодні ночувати? Я вперше тут. Як я міг так зірватися, наче школяр? Навіщо? Ніколи я так не поводився. Що мене нині сіпнуло?

  Напад романтики. Ідіот.

  Проте я йшов, мов загіпнотизований. Мене покликали, мовчки, майже не дивлячись у мій бік. Але заклику не можна було опиратись.

  Вовчиця, за якою біжать у ліс клондайкські пси. Щоб їх там вовки з"їли. Я – пес. В голову лізе несосвітенна маячня.

  Я повертаюсь до вестибюля метро. Переді мною схема ліній, сяючий щит, на якому намальовано безліч заплутаних та переплетених кольорових смужок зі стрілками. Мені впадає у вічі назва «Присмерковий привал» – перехід до потягів до станцій «Золоті ворота» і «Прибережна». Я нічого не можу второпати. Мені все це незнайоме. Це не Пітер.

  Це – Хибкі Дороги. Кроляча нора з біса глибока, і в неї безліч отнорків. Я провалився по самі вуха. Як повернутись – я гадки не маю.

  Я читаю назву цієї станції – «Вовчий проспект». Металічні, старорадянського зразка, літери вкарбовані в темно-сірий мармур над касами. Жодних тайних знаків. Цієї станції в нашому Метрополітені немає, але вона є. Це – Пітер, але інший Пітер.

  У Міста така безліч відображень, що в них легко заблукати. Я броджу дзеркальним лабіринтом. Не побачити б свого двійника – це було б вкрай неприємно.

  Я перебираю в кишені жетони метро. Я не знаю, куди їхати – і знов виходжу на вулицю. Я геть розгублений. Я почуваю себе стомленим і розбитим, страшенно хочеться чогось гарячого і спати. Я хочу додому, але навіть не уявляю, що робити, аби туди потрапити.

  У мене в кишені олівець, цей зошит, згорнутий в трубку, і гаманець. Я відчуваю, як у зошиті проявляються слова, що з"явилися в моїй голові. Це мені дивним чином дає надію.

  В одному з відображень Міста я – бомж. Може, є ще одне – де я і вона...

  Про це зараз ліпше не думати.

  Ніч

  Підходжу до нічного рундука. Продавщиця заспана й бліда; в неї приємне, але сіре обличчя і блискучі очі з червоними прожилками.

  Щурячу кров, юначе, питає вона.

  Біднувато, кажу я. Крові незайманої дівчини немає?

  Продавщиця сміється.

  Бовдур, каже вона. Йди проспись.

  Джин, кажу я.

  Вона регоче. Обережно витирає очі, щоб не змазати чорні стрілки.

  Джин з тоніком, кажу я. Ось що мені потрібно. Купити, я маю на увазі. Банку джину. Не ощадний банк у старому Хоттабичі, а напій такий, мені, у бляшаній такій баночці. Це можливо?

  Вона заходиться. Згинається на стільці навпіл і стогне.

  Сила Матейї! Забирайся звідси, поки я тут зі сміху не сконала. Тебе сьогодні поцілували?

  Ні, кажу я. Можеш бути першою.

  Божевільний, каже вона, схлипуючи від сміху. Псих ненормальний. Ти що, з цирку?

  З погорілого театру, кажу я. Мене несе. Мені радісно, що вона сміється, що вона жива, що її не нудить телевізійною отрутою. Я розумію, що ми говоримо різними мовами; я розумію: все, що я встиг натеревенити, вона сприймає як цілковитий і прекумедний абсурд, я не розумію – чому. Втім, мене це не засмучує.

  Що-небудь випити, кажу я. Протягаю їй купюру. Вона дивиться на мене, на гроші – її стомлене обличчя під бойовою розкраскою стає співчутливим.

  В мене не обмінний пункт, каже вона.

  Це чужа валюта, питаю я.

  Так. Це валюта... іншого кола. Я у метро торгую, я таку вже бачила, каже вона.

  Іншого кола – чого, питаю я, хоча знаю відповідь.

  Вона зітхає. Витягає пачку тонких дамських цигарок, копійчану запальничку – і закурює.

  Не наївничай, каже вона. Хочеш палити?

  Я не палю. То іншого кола чого?

  Я не люблю це вимовляти, каже вона сердито. Ну пекла, пекла, настира. Задоволений?

  Я відходжу від рундука, я плетуся геть площею, освітленою жовтим штучним світлом, і думаю. Метро – це лімб, думаю я. Проте з чого я взяв, буцім вище – рай?

  Я – на чужому колі. І мені нема куди йти.

  

  На цегляній стіні білим намазюкано «Сила Матейї», а поряд – два квадрати, вмальовані один у другий, груба восьмикутна зірка. Вздовж стіни ростуть стрижені тополі, схожі на закляклих від холоду приютських дітей. Ніч перевалює за північ, її подих очищається – вона починає духмяніти. Від димного й свіжого сільського аромату ночі в мене паморочиться голова.

  Дуже холодно.

  На яскраво освітленому рекламному щиті – прегарна діва, що встромила руку по лікоть у дзеркало. В дзеркалі відбивається вона сама, але невловно інша, як сестра-близнючка. «Дзеркала Хесалли: побажай – і узриш! – написано під дівою. – Повір у Дар». Цього я не розумію.

  Під рекламним щитом біля узбіччя дороги стоїть строката компанія. Їх освітлює рекламне підсвічення і жовтий ліхтар – схоже на вітрину супермаркету. Усього їх десь десятеро. Більшість – дівчата, але є і юнаки. Вони всі молоді, вдягнені дуже легко й дуже яскраво; розмальовані, немов ляльки. В усіх нарум"янені щоки – вони рожеві, вони персикові, вони золотаві – від цього молоді люди здаля виглядають дуже здоровими. Зблизька я бачу сірі обличчя нічних істот під сліпучим макіяжем.

  Напружено чекають, але вдають із себе безтурботних. Їх очі блищать, зіниці широкі. Прагнуть виглядати спокусливо, але по позах видно, наскільки їм холодно, їм звично холодно, вони стомилися від холоду, але не йдуть. Вони базікають напівголосно – і раптом замовкають, коли я підходжу.

  Ти чумний, питає тоненька дівчина у блакитній курточці. Решта дивляться з острахом та відразою.

  Ні, кажу я.

  Він не боїться темряви, каже хлопець, розмальований під мотрійку помадою й рум"янами – запалі щоки в нього, мов яблука. Він або чумний, або божевільний, веде далі хлопець.

  Що б там не було, нехай валить звідси, каже другий. Він дивиться на мене з холодною люттю, сунувши руки в кишені. Його приятелі підходять справа та зліва; мене вражає контраст між їх курточками веселеньких відтінків, довгими кольоровими чубками, вбивчим макіяжем – і несподіваною нерозсудливою злобою. Отак зненацька і шпарко лютіють наркомани, яких уже почало ламати. Кожен з них – кастет, що вдає з себе гламурну каблучку. Дівчата завмерли, очікуючи, наче сподіваються на свою частку мого м"яса, коли все буде скінчено.

  Нехай валить, кажуть збоку. Таким тут нема чого робити.

  Я примірююсь, кого доведеться вдарити першим і куди відступати. Не схоже, що вдасться розійтися мирно. Вулиця абсолютно пуста й темна, ні машин, ні людей – я розумію, що шансів у мене небагато. Компанія виглядає ладною на будь-що.

  Я ненавиджу битися.

  Але з цегляної стіни раптом виходить високий франт у білому пальто.

  Він міг би бути її братом, як сказав би Ваня. Його обличчя сяє в темряві блідим місячним світлом, а очі такі саме вишневі, як у...

  Загальний вигляд – чорно-білий малюнок тушшю. Врода чиста й сувора.

  Нафарбовані відразу забувають про мене. Вони пожирають його очима, наче попсову зірку на концерті. Не знаю, що заважає нафарбованим кинутися до нього – чи то страх перед ним, чи то страх перед тим, що він зараз зникне – і кінець святу – але тримаючись віддалік, вони всі концентруються на ньому так, що тремтить повітря. Тягнуть руки, обличчя – і благають усім тілом.

  Поцілунку. Так наркомани благають дати їм дозу. Вони його так прагнуть, що мене сором бере стояти поруч із ними – і я стрімко йду геть.

  Я не бачу, що діється за моєю спиною, і бачити не хочу. Чую лише, що позаду хтось канючить поцілунок, наче милостиню, а хтось істерично ридає.

  Я йду вздовж цегляної стіни, потім – вздовж будинку, на вигляд абсолютно нежилого, з чорними сліпими вікнами, з обшарпаними стінами, з глибокою діркою підворітні та мізерною жовтою лампою, що гойдається під вітром. Крижаний вітер пахне так чарівно, що я перестаю вірити в пекло. Дуже холодно, і дедалі холоднішає.

  Я проходжу повз скляний павільйон автобусної зупинки. На залізній дірчастій лавці сидить самотня дівчина з розфарбованим обличчям. Вона вдягнена в пухнасту курточку, міні-юбку і панчохи-сіточки, наче хмарного дня влітку. Дівчина сидить нерухомо, як манекен у модній крамниці.

  Я підходжу ближче. На її широко розплющених очах – льодяні лінзи. Я торкаюсь її щоки – обличчя тверде, як крига. Дівчина блаженно всміхається безживною усмішкою манекена. Підношу пальці до очей – на них слід ніжно-рожевих рум"ян.

  Я раптом розумію, що чую гурчання мотора. Вулицею повільно повзе велика обшарпана вантажівка з брезентовим верхом на кузові. На дверцятах білою фарбою недбало намальовано знайому восьмикутну зірку з двох квадратів. Вантажівка зупиняється біля павільйончика з мертвою дівчиною. З кабіни, не звертаючи на мене уваги, вистрибує мужик у короткій смушковій шубі й шапці, з довгими руками, приземкуватий, незграбний. Теліпаючи руками за коліна, мов велика мавпа, підходить до дівчини, смикає – спокійно і грубо. Потім обертається і махає рукою комусь у вантажівці.

  З іншого боку підходить ще один мужик. Він діловито обминає машину і з брязкотом опускає задній борт кузова. Потім прямує до свого напарника неквапною, з якимсь прискоком, ходою. На секунду повертається обличчям до мене. У світлі фар і ліхтаря чудово видно – обличчя в цього типа немов викривлене у «Фотошопі», всю морду скорчило вбік і затягнуло в ніс і вилицю. Цей кривий величезний ніс, що зрісся зі щокою, яскраво-рожевий, блискучий, подзьобує повітря в русі, як у індика.

  Вони вдвох піднімають труп за плечі й ноги і несуть. Жбурляють в кузов; її задубіле тіло падає з дерев"яним грюком. Піднімають борт, опускають, щось там відкидають – може, ногу дівчини – і знов піднімають. Не поспішаючи, розташовуються в кабіні – і вантажівка повзе далі.

  Усе так просто. І до мене нікому немає діла.

  Я поволі починаю багато що розуміти. Я вдаюся в безнадійну тугу, від якої хочеться метатися й гризти пальці – але це абсолютно марні дії. Я сповнений дикої самотності й відрази до себе.

  І – це настільки неймовірно, що не укладається в голові – я більше не хочу бачити її. Я відчуваю себе так, як ті, нафарбовані, що імітують дитяче повнокров"я рум"янами, що ждуть і жадають поцілунку від таких, як вона, щоб звідати небезпечний кейф, вкрасти шматочок Вічності – або, в найгіршому разі, померти.

  Ця таємнича жорстока ніжність – просто наркотик. Він викликає жагу, звикання, розпад і загибель – і мені страшно, мені огидно, я вже наркоман – чи ще ні?

  Я не хочу бути від чогось залежним – хай то буде горілка, героїн, телевізор або навіть вона. Я волів би вважати, що це кохання, але це – голка, це – доріжка білого порошку, це – пляшка, кинута у під"їзді.

  Я дивлюсь на місяць – і місяць дивиться на мене.

  Темний час доби

  Я плетуся вулицею навмання.

  Місто пусте. Двічі довгі срібні лімузини безшелесно пролітають мимо. Довго не зустрічається ніхто.

  Звертаю за ріг. На обочині дороги сидить дівчинка років десь п"ятнадцяти; вона обіймає тонкими пальцями коліна, обтягнуті джинсовою тканиною, безформний пуховик завеликий для тендітної фігурки.

  Дівчинка дивиться вздовж вулиці, в електричну імлу, змішану в тремтливе желе з нічним мороком. Я бачу в профіль її гостреньке личко, бліде, з синцями під очима, воно виражає біль чекання й холоду. Світле волосся зібране на потилиці в пучок – пучок стирчить з-під плетеної шапочки.

  Я підходжу. Вона здивовано дивиться на мене. Очі величезні, сині.

  Чекаєш на одного з них, питаю я.

  Еге ж, киває вона. Закурити є?

  Не палю, кажу я з жалем. Змерзла?

  Прийде і зігріє, усміхається вона. Передні зуби ще загострені знизу дрібненькою пилочкою, як у школярки.

  Чому – тут, питаю я.

  А де, всміхається вона. Все зачинено, крім закладів для чумних. Не додому ж його вести. Родичі вб"ють.

  Його вб"ють?

  Мене. Але його теж є кому вбити. Упокоїти, тобто. Мати зателефонує до контори мисливців – воно мені треба? Він мене кохає.

  А чому ти жива, якщо кохає, питаю я.

  Вона втомлено знизує плечима.

  У нього теж багато всього... Кодекс, Старші, Поклик... Так і поневіряємось. Дивись.

  Гордо підтягує догори рукав пуховика, потім – рукав тоненького пуловера. Рука до ліктя у шрамах – старих, свіжих і ледь загоєних. Дівчинка лиже кровоточиву ранку.

  Поцілунки, питаю я.

  Ага, киває вона радісно. Він поцілує – і потім ходиш, як по хмаринці. Не треба їсти, не треба пити, відчуваєш себе такою легкою-легкою... Родичі прискіпуються, училки в школі усім листівки роздають, весь час теревенять по ящику... Ця передача, «Віра проти Смерті», щовечора о восьмій, знаєш? Мої кожний випуск дивляться. Якщо вже дуже щасливою виглядаєш, задирають рукава, під комір заглядають або намагаються нагодувати. А жрачка такою мерзенною здається... Нічого, скоро помру їм на зло – ото ми з моїм зайчиком порегочемо тоді!

  Пекло, кажу я. Так?

  Кинь, сміється дівчинка. В неї чудовий сміх. Я майже заздрю йому. Невже ти не знаєш, каже дівчинка, що на початку часів Творець створив світ-абсолют і людей за власним образом і подобою. Взагалі-то Він волів, щоб у цьому світі панувало вічне добро. Але в людей була свобода волі, а за образом і подобою – означає, як сам Творець, вони містили в собі Все. Взагалі Все, розумієш?

  І зло, питаю я.

  Кинь, каже вона. Тоді це злом не називалось. Та й не було злом, взагалі-то. Просто такий спосіб буття. Альтернативний. Адже у людей завжди був потяг до творчості... Пристрасть до самопізнання там... І деякі з них почали всілякі ризиковані експерименти...

  І Бог вигнав їх із раю, питаю я. Усміхаюсь.

  Нічого Він не вигнав, каже вона сердито. От завжди ми мислимо своїми критеріями. Якби самі вигнали тих, хто не догодив, то й Богу ладні приписати нашу дурну дріб"язковість. Ні фіґа подібного. Йому просто здалося, що таким... екстремістам в раю нецікаво. Або вони не можуть там удосконалюватись... і тоді Він створив для них інший світ.

  Поганіший, уточнюю я.

  Та ні, каже вона досадливо. Просто в цьому новому світі було більше місця для руйнування. І для... такого всілякого. На межі гріха. Хоча тоді про таке поняття ніхто й не чув.

  І що?

  І там теж знайшлися такі, яким закортіло солоненького. А Творець створив для них ще один світ... ще нижчий. На їх смак. І деякі й там умудрилися не ужитись. .. а Він і для них...

  І багато вийшло світів, киваю я.

  Дівчинка змахує скаліченою рукою, підтягує рукав на місце. Її злегка морозить.

  До фіґа, каже вона. Східцями. І що далі від раю, то екстремальніше. Його наставники вважають, що душа, чим замороченіша на розпаді, тим важча – і це діло тягне її донизу. А якщо протягом життя вона набирає ще бажання знищувати – то ще далі вниз. А якщо навпаки – їй набридає зло й хочеться створення – то вгору. І так – вгору до раю або вниз до пекла... от і вся система.

  І до чого ти ведеш, питаю я.

  Та ні до чого особливо, зітхає дівчинка. Просто багато хто вважає, що наш світ – це передостання сходинка.

  Я чув таке про свій, кажу я.

  Ну, не знаю, каже дівчинка. Дихає на свої руки, скляні від холоду. І я дихаю на її прозорі пальці. Я злюсь на того, іншого, якого вона зве зайчиком. Де він блукає?

  Я чую кроки багатьох людей, занадто гучні в крижаній тиші. І розумію, кого побачу, коли обернусь

  Потім

  Пацючка, волає розмальована дівиця. Я тобі казала, щоб ти тут не вешталась! Вони через тебе сюди взагалі не ходять, суко!

  Дивись, чумний з нею, каже дебелий хлопець, вимазаний рум"янами. Я його зараз урою. Це через нього. Це він. Через нього ця сука не боїться тут стовбичити.

  Дівчинка з хрипким вигуком хапає з землі уламок цеглини. Я встигаю взріти блиск леза в штучному світлі – відпихаю дівчинку назад, б"ю навідліг, чую, як ніж рве куртку, мені жарко, я відштовхую від себе чиюсь руку, я натикаюсь кулаком на чиєсь обличчя, я чекаю удару в спину, я відчуваю гарячу лють, я не бачу дівчинку – і мені страшно за неї.

  Я ненавиджу бійки.

  Він, вийшовши з тіні поряд зі мною, обдавши мене запахом м"яти й ладану, вивертає руку з ножем. Я чую лемент, хрускіт і стогін. Розмальована дівиця тягне до нього руки – але за мить сидить на снігу і труситься в ознобі, клацаючи зубами. Її дружок сидить поряд, одна його рука з розчепіреними пальцями стирчить неприродно, як шарнірна вішалка у вигляді людської руки, друга схована під пальто, а на обличчі нестерпний змішаний вираз шаленого болю й наркотичного приходу. Решта не розбіглися: стоять віддалік, дивляться голодними й жадібними очима.

  Він обіймає дівчинку. На їх обличчях – стражденна насолода. Дівчинка блакитно-біла від холоду, але саме тому їй, здається, вже тепло. Він тримає її, наче вогонь свічі, і золоте полум"я її життя танцює в його темних очах. Він юний – хоча не молодший від живого, звісно.

  Їм ні до чого немає діла – вони тримаються одне за одного, дарма що між ними стіна смерті. Смерть між ними ранить їх, як колючий дріт, але біль, який вони чують, далеко слабкіший, ніж страх перед самотністю – живий навіть для мерців і невмерлих.

  Їх жеруть очима, злизують зорами краплини болю і щастя, але у них – багато, багато, їм байдуже, вони розплескують себе навкруги, щедро і спокійно. Їм не жаль.

  Так минає рік. Може, два. Мій бік горить, я відчуваю, як светр і футболка поступово намокають.

  Дівчинка штовхає його, він помічає мене.

  Тебе поранено, питає він.

  Просто подряпина, кажу я. Куртку порвали. Шкода. Вона мені подобалась.

  Хочеш, я тебе поцілую, питає він.

  Я сміюсь. Я кажу, що нафарбуюсь, якщо схочу, і що дівчинка образиться на нас. Він сміється й сердиться, каже, що живому, з якого тече кров, потрібен лікар. Я підштрикую його, кажу, що справа не в мені і не в лікареві – справа в крові, адже так?

  Справа завжди в крові. В ній усе розчинено – життя, смерть, сила, минуле, надія, бажання... Про це всі думають, вірно?

  Дівчинка топає ногою, кричить на мене, він пильно дивиться мені в обличчя – погляд відчувається чимось між подякою, проханням і приказом – я розстібую куртку й задираю светр. Крижаний вітер проходжується по шкірі, обпікаючи холодом. Я дивлюсь на себе: поріз довжиною з палець, не надто глибокий. Лезо ковзнуло по ребру. Кров тече рівномірно й сильно; тепер уже дотекла до штанів. Його ніздрі роздимаються – він нахиляється й лиже мій бік, мов пес. Мені нестерпно холодно, його дотики виморожують біль, кров угамовується – здається, просто замерзає. Заздрість нафарбованих відчувається, як задушливий тиск темної води – але раптом напруга зникає, наче їх здуває вітром. Мене трусить і колотить, але в якусь мить стає дуже легко, легко та спокійно. Ніч, холод, біль – все це відсувається вбік, зате я знов відчуваю запах нічного вітру.

  Запах диму, далеких лісів і близького моря, вкритого кригою.

  Я чую сміх дівчинки з якоїсь далини.

  З тобою все буде гаразд, каже він – голос теж страшно далекий. Посидь трохи, каже він. Це минеться. Все буде гаразд.

  Я сідаю на поребрик. Я бачу лише квітневий місяць у січневих льодових небесах. Дівчинка цілує мене в щоку – її губи здаються гарячими, просто обпалюють мене, і я ухитряюсь усміхнутись.

  Потім – місяць і хмари

  Ніякого числа. Певно, вже завтра

  Я бачу її, мов присмеркову сонну мрію наяву. Світла фігурка в суцільному мороці, проколотому зірками. Я сплю або галюциную – але все здається реальним: і ніч, і запах крові, схожий на запах іржавого заліза, і холод, який обіймає мене ніжно й міцно, як смерть...

  Мене трясуть за плече.

  Хлопче, прокинься, замерзнеш. Мічений, чи що? З глузду з"їхав, вештатись ночами!

  Я розплющую очі.

  Незнайомець – половина обличчя перетворилася на шматок тухлого м"яса з опаришами, око витекло, а з орбіти тече якась гидота – дивиться тьмяним вцілілим оком і посміхається. Живий, що виглядає, як мертвий? Зчорніла рука – на моєму плечі. Запах.

  Дезодорант, хлорка, тухлятина, м"ятна жуйка.

  Чого дивишся, хлопче? Чумних не бачив? Не сіпайся, чума не заразна. Вампи заразніші. Не фіґ було цілуватися з Господарями, недоумку. Міточку потім нічим не виведеш. Так і тягтиме блукати в сутінках, доки не подохнеш.

  А їм навіщо торкатися живих, питаю я. До мене повільно доходить сенс слова «чумний».

  А біс їх знає! Багато живих зі шкури вилазять, аби їх відзначили міткою – тільки вампи звичайно не помічають таких. Вампа рум"янами не обдуриш... Чимось ти впав у вічі королеві, хлопче.

  Не королеві... Не знайшов королеву...

  Ну – королю. Тільки й різниці... Кажуть, вони відзначають чистих. Ще кажуть... вставай уже, зад відморозиш... Отже, ще кажуть, що їх вабить щось особливе в крові. Кохання... Фіґня. Забудь.

  Чума... в тебе чума...

  Чума, хлопче – і ніхто не знає, чому. Інша мітка, не така приємна, я б сказав... біда, просто біда – і все. Тіло гниє, проте в ньому живе душа, біс її знає... Але абсолютно не боляче. Нерви згнили. Можеш іти?

  Я встаю. Мене метляє то в один, то в другий бік, ледь не сідаю знов. Холодно, холодно, холодно. Мана пішла. Віра – теж. Я бачив вампа й дівчинку – я більш не можу собі брехати. Є кохання і кохання – одне дає шанс, друге – ні.

   Я тримаюся за зап"ястя чумного. Він до смішного стильний: в мокасинах, у модній куртці... волосся світле, довгувате. Чумний відводить його від обличчя, щоб не бруднити в тухлій сукровиці. Його посмішка здається співчутливою і всерозуміючою. М"ясо на кістках руки ковзає під моїми пальцями разом з рукавом.

  Добропорядні громадяни ночами вдома сидять, каже чумний. У доброзвичайних годиться боятись темряви. Присмерками ходять лише покидьки, хлопче. Чумні, шльондри, вампи... вбивці... Куди тобі треба-то?

  До метро, кажу я. Куди ж іще. Мені ж на роботу завтра.

  Підемо до метро, каже чумний. Мені все одно нефіґ робити.

  Він витягує з кишені пачку цигарок і запальничку. Клацає п"єзою – і верхня фаланга пальця відвалюється й падає на сніг. Чумний матюкається крізь зуби, нахиляється, піднімає шматочок мертвої плоті, дивиться на нього досадливо – і шпурляє в темряву, обклавши лайкою в п"ять поверхів чуму, присмерки і весь цей поганий світ.

  Я беру в нього запальничку, виклацую вогник і даю прикурити.

  Чумний дякує кивком. Він водночас розлючений і засмучений майже до сліз. Затягується. Дим з шипінням виходить із гнилих легень.

  Все в біса несправедливо, каже чумний тихо. Чому – я? За що? Може, ліпше було б здохнути? Сконати насправді, а не гнити живцем?

  А ти хочеш здохнути, питаю я.

  Чумний довго мовчить. Ми йдемо прохідним двором, темним, зарослим укритими інеєм скоцюрбленими деревами. Намерзлий лід ковзає під підошвами, в ньому відбиваються нечасті жовті ліхтарі.

  Ні, каже він, нарешті. Не хочу. Боюсь, що зникну цілком. Без сліду. Може, в тім-то й річ. Це з біса жахливо – думати, що можеш просто зникнути. Ось ти є – і ось тебе немає.

   Але існувати так – певно, нестерпно моторошно, питаю я несміливо.

  Зате я є, каже чумний. Посміхається; білосніжні зуби блищать між чорними губами. Я бачу, я чую, я мислю, веде він далі. Це тяжко, але краще бути так, ніж не бути ніяк. Я – боягуз?

  Ні, кажу я абсолютно щиро. Кожному – своє.

  Ти – гарний хлопець, каже чумний. І знаєш, що, веде він далі, гетто – це далеко нестерпніше за чуму і нестерпніше за смерть, тому якщо приймуть закон про гетто для чумних, я все ж таки що-небудь зроблю з собою. Чумним заборонено виходити вдень – ну і гаразд. На сонце я й у вікно подивлюсь. Але якщо і вночі заборонять, якщо замкнуть – чого ж мені нюхати власну гниль у чотирьох стінах...

  Місяць, кажу я.

  Чумний киває. Нічого, каже він. Я взагалі-то дизайнер, тільки працювати більше не можу. Пальці, бачиш? Пенсія крихітна, але їсти все одно вже майже не потрібно... і мало що потрібно... хіба тільки кавусі хлебнути... вистачає на квартирну платню – і гаразд. Іноді вдається з кимось поговорити – не в чаті, в реалі. З вампом звичайно, хоч не люблю я їх. Або – з тобою.

  Все буде добре, кажу я.

  Він знов киває.

  Якось, та буде. Гаразд, це не важливо. В нашому поганому світі ще нікому не вдавалося зберегти живими і тіло, й душу. Живе тіло – певно, приємніше, але я надто боявся все життя, що душа здохне... Фіґня. Ось метро. Тільки його ще зачинено. Кави хочеш?

  Кав"ярничка для чумних неподалік від метро – опоряджений брудними білими кахлями крихітний напівпідвал, куди ведуть вичовгані сходинки – майже повна. Мені важко дихати від запаху мертвечини і тютюнового диму, але тут значно тепліше, ніж на відкритому повітрі.

  Я бачу роздуті обличчя, трупні плями, відшаровані шматки почорнілої плоті; на мене дивляться. Ти – свіжачок або не чумний, чи що?

  Я тут єдиний не чумний. Бармен, зовсім свіжий, лише обличчя позеленіло та очі запали, усміхається, заварює «еспресо». Запах свіжозмеленої кави перебиває трупний сморід.

  Хоробрий парубок, каже дівчина біля стойки; її синє обличчя ретельно замазане театральним гримом – а може, тим, яким гримують мерців. Авжеж, усі знають, чума не заразна, сміється вона.

  Вважається, що всі знають, похмуро заперечує хлопець у величезних дзеркальних окулярах. Окуляри і довгий чуб приховують спотворене обличчя, на руках – рукавички з тонкої шкіри. Він безперервно курить, як і більшість присутніх; керамічна попільничка повна бичків. В його манерах є щось аристократичне. Поряд з ним сидить тиха худенька істота в шубці, ховає обличчя в тіні під великим пухнастим капюшоном.

   Кумедно, панове, говорити про відсутність страху у здорових, веде далі аристократ в окулярах. По зомбоящику між рекламами і ржакою щодня радісно повідомляють, що когось із нас підірвали або спалили живцем.

  Щоб ми вирішили, що ця мерзенна ідея з гетто – турбота про нашу безпеку, каже дизайнер. Вони нічого не роблять просто так. По-перше, на біса ми здалися в місті. Ми краєвид псуємо. А по-друге, потрібно мати когось на роль офірного цапа. Спільного ворога.

  Ото вже так, каже бармен. Медики знають, що чума не заразна, що вона виникає зсередини, як рак – але по ящику раз у раз натякають на можливість заразитись. І воно дає плоди. Місяць тому здорові хлюпнули на мою сусідку бензином і кинули сірник... Візьми цукор... он ложки лежать.

  Принаймні, вона відмучилася, зауважує дівчина. Її кавалер, височенний, квадратний, з обвислим обличчям, ніжно обіймає її за плечі. Облиш, каже дівчина сумно. Жінкам це тяжче. Знаєш, як це – щодня бачити себе у дзеркалі?

  Ти бачиш там щось, чого не бачу я, каже високий. І поки ти жива, я абсолютно не прагну вмирати.

  Дівчина притискає його руку з потрісканою шкірою і відрослими брудними нігтями до своєї щоки. З її ока витікає крапля каламутної рідини, скочується з гриму.

  Як дивно, кидає аристократ в окулярах. Майже в усіх наших, кого я знаю, за повної неможливості сексу, з коханням – ідеальний лад. Просто подив бере, який лад. Коли я був здоровим, деякі речі не відчувались так гостро.

  Він кашляє, гасить цигарку, спльовує в серветку, знов кашляє. Високий ляскає його по спині. Мініатюрна істота гладить аристократа по руці, скинувши капюшон і виявившись досить свіженьким дівчам з чорно-синіми плямами на обличчі. До хвороби її волосся, ймовірно, було розкішним, навіть зараз, тьмяне й ламке, вбите клоччя, воно густе і довге.

  У здоровому тілі здоровий дух – рідкісний талан, каже брунатна мумія з пергаментною шкірою і чорними блискучими очима в глибоких ямах орбіт. Вона граційна, як балерина; філіжанка, наче квітка, біліє в її довгих і темних сухих пальцях. Наш світ давно вже розділився на мертвих духом і мертвих тілом. Причому першим світять телешоу, а другим – гетто. Як усе забавно склалося: їх зручно любити, дарма що, начебто, й нема чим; нас зручно ненавидіти, дарма що, начебто, й нема за що...

  Дизайнер платить за каву. Я намагаюсь упхати йому свої гроші, він відмахується.

  Я все одно не знаю, де таке міняють. Я б запропонував випити, та спиртного тут не наливають. Вважається, що від нього процес швидшає... але чумні не п"яніють, тож яка, в біса, різниця...

  У тебе кров, приятелю, каже літній – незрозуміло, як він взагалі здатен говорити майже чистим, без м"яса, черепом з кількома клаптями шкіри й сивого волосся. Ніс провалився, а очі теліпаються в орбітах, як кульки-липучки.

  У чумних не буває кровотеч, каже дівчина, а у здорового зупиниться. З тобою все гаразд, хоробрий хлопче?

  Мене подряпали, кажу я. Я бився з розфарбованою зграєю, яка канючить потойбічні поцілуночки. І справа була варта заходу – за хоробрість удостоївся надання першої допомоги від вампа. Не поцілунок, але схоже на те. Вже не болить.

  Чумні сміються. Напівскелет п"є каву філіжанку за філіжанкою, не помічаючи, що під ним розпливається брунатна калюжа. Дизайнер цідить непомітними ковтками.

  Мені несподівано затишно. Мене більш не турбує запах і зовнішність відвідувачів кав"ярнички. Їх живі погляди на мертвих обличчях виглядають милішими, аніж мертві очі на живих фізіономіях телезомбі.

  Я базікаю з ними про дрібниці й відчуваю, що весна коли-небудь настане

  Ближче до ранку

  Я куняю, привалившись до стіни. Крізь тонку запону напівсну чую голоси чумних, зрідка майже розумію їх слова.

  ... а коли був маленький, палко любив тварин. Якось прОклятого щура до оселі притяг, не знаю, де взяв. Мамо, каже, дивись – їжачок-мутант. Зелена така тварюка, на всі боки настовбурчена, звідусіль кістки стирчать, усе фанеру гризла...

  ...я йому так і сказав: якщо від тебе все це слизотіти не перестане, розмалюю пику, що мати не впізнає, не гляну, що ти здоровий. Адже нестерпно, коли в оселю тече отака гидота – алергія в мене на думки покидьків, нічого вдіяти не можу. Що більше розвалююсь, то сильніше відчуваю...

  ... небеса молочно-сині, як пізньої весни о пізній годині, але ще не вночі – і бузок. Найгарніше – це бузок. Він його так написав... можна почути запах, коли довго постояти перед картиною... Коли ще пам"ятаєте, як пахне бузок і жасмин...

  ...цікаво, що ж тоді називати дискримінацією. Я спробував сказати цьому мерзотникові, що фахівець з сітьової безпеки – не кінозірка, тому моєї трупної фізіономії за віддаленої роботи він може не бачити місяцями... як ви гадаєте, що він відповів, панове?

  ... все ж таки нестерпно, коли твої двері підпалюють вже вдесяте. Я навіть знаю, хто – та що тут вдієш? Спіймати й відлупцювати – бачте, не та вже сила...

  ...коли шкіра почала злазити, вона просто тихенько звихнулася з розуму, бідолашна. Інколи забрідає сюди; сяде в куточок і скавулить, мов щеня. Інколи починає жувати власні пальці. Але ж можна зрозуміти: наше життя – не малиновий сироп, подалася дівчинка...

  ...мусив покинути гітару – пальці. Але у плеєрі – всі мелодії світу. Залишається тільки пошкодувати, що граю не я...

  ...добре тому, в кого є оселя. Я, можна сказати, живу тут. Квартиру продали, а все, що я можу про це сказати, вважається маренням мерця. Ми всі вважаємося божевільними – тобі поталанило, що ніхто не сказав про це в обличчя...

  ...кажуть, десь на півночі, далеко за містом, є комуна... у лісі, на березі озера...

  ...кажуть, те селище спалили, дівчинко...

  Мені добре. Я зігрівся, і бік майже не болить. Я сповнений дивного спокою – тут, серед чумних, мені спокійніше, ніж у більшості інших людських компаній. Співчуття в мені так сплелося з шаною, що стало схожим на заздрість...

  Мене будить несподіваний грюк з силою кинутої в двері порожньої пивної пляшки. Вона розбивається об підлогу з хруском і дзвоном – і одразу ж за тим я чую п"яний крик з вулиці.

  Ви, дохлятина, горлає якийсь мерзотник, ви ще повзаєте? Зараз підемо по гас та зробимо вам тепло! Мертвий має лежати сумирно, вашу мать!

  У двері влітає друга пляшка, грюкає в стіну поряд з головою бармена. Ззовні – регіт, улюлюкання та крики.

  Незабаром вас усіх на звалище вивезуть! Спеціалізований крематорій «Вуглик»! Не розсиптеся дорогою, потвори! Покличте на вогник, вашу мать!

  У мене на руках виснуть дизайнер і аристократ. Я рвуся щосили, так, що стягую їх з місця, дарма що дизайнер крупнішій за мене, а аристократ вхопився за підвіконня. Я – суцільна лють, берсерк, ладний гризти край щита. Червона запона в очах прагнення бити вбити заткнути пельку стерти на порох

  Пустіть пустіть пустіть мене

  Судячи по звуках з вулиці, ця сволота тікає, хто куди, коли виходять літній і колоритний хлопець з оком, що висить на щоці.

  Мені ніяк не відсапатися. Моя кров, здається, от-от перетвориться на пару просто у венах.

  Худенька пухнаста дівчина аристократа протягає мені філіжанку, гладить по щоці.

  Адже ти не гидуєш? Не треба, будь ласка. Ми все одно нічого не виправимо. Все так несправедливо, що навіть починає боліти серце...

  То не серце, каже аристократ. То душа. Серце в тебе вже не б"ється, манюню.

  Не нервуй, старина, каже хлопець з оком на щоці. Це гаддя само нас гірше смерті боїться. Ненавидять, але бояться. І їх повсякчас на нас нацьковують. Я навіть не впевнений, що вони винні...

  Вже на сьому годину, каже дизайнер. Ти казав, тобі треба на роботу.

   Я намагаюся заспокоїтись. Виймаю з кишені кілька жетонів.

  Такі придатні для того, щоб звідси поїхати, питаю я.

  Худенька дівчина киває. Дизайнер важко сідає на стілець.

  Втомився я, каже він. Не варто злитися. Злість теж прискорює процес. Навіщо квапити судьбу, усе й так уже вирішено. Чуєш, хлопче, ти йди, ти вже не заблукаєш. Ранок... не годиться проводжати здорового і... провокувати цих тварюк.

  Я виходжу. В мене сльози навертаються на очі.

  Ранкове повітря солодке і свіже. Ще стоїть абсолютна темрява, але якимось чином ясно, що це темрява перед світанком. Так холодно, що подих інеєм спадає на комір. В мене знов починається озноб. Я плетуся до метро, гадки не маючи, як добиратимусь до роботи.

  До метро тече звичайний сірий натовп телезомбі навпіл із звичайними людьми і людьми без облич. Я звично вливаюсь у нього. Від мене відсторонюються: я тхну дохлятиною і тютюновим димом, я обквацаний кров"ю, в мене, ймовірно, страхітливо заспана, пожмакана й неголена пика.

  Мені байдуже.

  Раптом у натовпі я бачу некроманта. Він іде з непокритою головою; я впізнаю його вибілену шевелюру. Біжу до нього, розштовхуючи всіх на шляху, наплювавши на матюки у спину.

  Олегу Борисовичу, зачекайте!

  Він обертається, зупиняється, жде. Сумно усміхається.

  Кепська, кепська дівчинка, мовить некромант. Пустує, мов трирічне маля – вважає, що це весело... Звели тебе?

  Мені треба на роботу за годину, видихую я. Адже ви знаєте, як поїхати звідси?

  Вранці – з пересадками, каже некромант.

  Я йду за ним у метро.

  1 лютоквітня

  Я стою у напхом набитому вагоні, притуляючись до некроманта плечем. Підлога піді мною похитується, тужливий гук наповнив мозок ущерть. Тепло, як завжди тепло в вагоні метро. Мене хилить на сон.

  Некромант читає Фроммову «Анатомію деструктивності» в паперовій обкладинці. Я не знаю, куди втупити очі: в чорному вагонному вікні пливуть викривлені обличчя, навколо – ранкові упирі, повітря таке сухе, що розсипається в легенях крупинками і дряпає гортань.

  У важкій напівдрімоті, яку ніяк не струсити, ширяю очима по вагону. Натикаюсь на газету, згорнуту в трубку й засунуту за спинку сидіння. Автоматично виймаю.

  «Анекдоти та приколи». Слово «анекдот» викликає в мене напад нудоти, але я не можу кинути цю негідь. Літери складаються в слова майже самі собою.

  А якщо солдат чумний, де він має носити штик-ніж? Та хоч у спині, яка йому різниця!

  Дівчино, дівчино! Так, ви, синенька! А ви собак боїтесь? А вони вас?

  Я знов відчуваю напад крижаної люті. Дрімоти – як і не було.

  Некромант пхає книгу в дипломат, киває на двері.

  Нам виходити.

  Станція пересадки цілком з чорного мармуру. В кінці перону – темна чавунна статуя дивної істоти, карикатури на танцюючого Шиву. В десятку його розчепірених рук світяться червоні серця. Людина-павук...

  Ми піднімаємося по сходах. «Міст самогубців» – вид зі сходів на рейки внизу так зачаровує, що тягне стрибонути через перила. Істерики, ймовірно, взагалі можуть ходити тут лише під конвоєм і з зав"язаними очима.

  Я торкаю некроманта за лікоть.

  Він обертається, поправляє окуляри, усміхається – і хмурніє, зустрівшись зі мною поглядом.

  Що таке чума, питаю я. Ви казали, що від зараження допомагає рука слави. Отже, чумою можна заразитися?

  Ти переплутав, малюку, каже некромант. Чума не заразна. Чума – це прокляття. А з допомогою руки слави прокляття можна повернути тому, хто намагається проклясти. А що?

   Я зупиняюся, і некромант зупиняється.

  Чому мені здається, що чумні кращі за здорових, питаю я. Як це може бути?

  Вони кращі за здорових, каже некромант. Вони – ті, кому заздрять, і ті, кого не здатні збагнути, малюку. Вони – ті, хто обрав душу всупереч рекламі. И ще: вони – ті, кому легше вбивати себе, ніж інших. Мені здалося, що й ти такий. Таким рука слави не помічна.

  Я не такий, кажу я, і пилясте світло тьмяніє й розпливається. Я, певно, можу і вбити. Тільки не за себе.

  Ось в тім-то й річ, каже некромант, більше не усміхаючись. Підемо, спізнишся на роботу.

  Він виходить на Техноложці. Мені майже шкода з ним розлучатися. На душі боляче, тяжко, туманно... і я знов не знаю, що робити.

  Я сплю стоячи аж до Просвіту. Виходжу на автопілоті, відчиняю кіоск. Вмикаю світло, комп"ютер, касу – наче і не я, а якийсь заводний механізм. На тому самому заводі, бездумно, заварюю чай. П"ю. Довкола тепло, але за цю ніч я так перемерз, що лід всередині ніяк не розтане. Мене злегка морозить.

  Я точно знаю, що дівчинка-вамп, в яку я був закоханий зі щенячою палкістю, мене теж не відігріє. І не допоможе. Її жартики для мене надто холодні, хоч і вишукані.

  Я чую, як щось рветься в мені, всередині. Може, чума так і починається? Схоже на те, але мені абсолютно не страшно. Я знаю, куди і як подамся, якщо виявиться, що я правий. Я більш не відчуваю себе самотнім. Все одно пекла немає, а рай – не в цьому житті. Яка, по суті, різниця, на якому ти колі...

  Я надягаю тужурку типу «ватник» на закривавлений зашкарублий светр. Тепер крові не видно, а запах почує не кожний.

  Детектив. Два детективи. Ще детектив. Гламурний роман. Детектив у гарній палітурці. Пачка рожевих дамських романчиків. Детектив. Трудові будні.

  Дядечку, нам з літератури задали... Словом, про карлика, який хотів заміж.

  Що?!

  Хлопчисько, схоже на намальованого бурундука. Зніяковіло усміхається в пухкі білячі щоки.

  Стривай-но, старче. Задача... Автора, звісно, не пам"ятаєш? А що ще робив цей карлик?

  До школи ходити не любив.

  Ага! «Недоросток», так? Фонвізіна? Карлик, тому ще не доріс? Не хочу вчитись, хочу женитись?

  Малюк радісно киває. Забирає копійчану книжку – шкільна бібліотека. За ним підходить високий хлопець. Я піднімаю очі від каси.

  Він усміхається чорними губами. Очі запали, зеленкувате обличчя – і вигляд такий винуватий, наче чума в нього на зло присутнім. Дезодорант, хлорка, падаль, м"ятна жуйка. Свіжий, але не свіжіший за мене, звісно.

  Приятелю, я розумію, що це, нібито, не твій профіль... Але Солженицина, «Двісті років самотності» – немає, часом?

  Не в цьому світі, кажу я. Ти заблукав. У нас – «Двісті років разом».

  Усміхається веселіше.

  Знаєш, дружище, я не читав, але, судячи з назви, та, що у вас – куди краща. Я покупаю. Скільки?

Переклад М. Ровної