Турбогвинтовий

На шляху до ангарів мене перехопив Рупер.

— Заїдь-но до нас в адміністрацію.

— Це з приводу того ненормального?

— Якого ненормального?

— Ну, на мене із п'ятнадцятим номером у хмарах ледве якийсь псих не налетів. Та й корозія деталей після нього з'явилася...

— Розберемося. Давай — дуй на збори.

Збори, як виявилося, були звичайним інструктажем. Нам усім інтенсивно розказували, що внаслідок поганої погоди маршрут гонок довелося змінити, тому в нас з'явиться ще одна додаткова зупинка на шляху через океан. На наші з п'ятнадцятим скарги щодо фанатика ніхто не відреагував. Окрім Рупера — він одразу ж нашкрябав з нас кільканадцять пакетів зразків і кудись зник. Сумніваюся, що цей випадок будуть афішувати, бо надто вже тихо до нього підійшли експерти — напевно знайшли щось цікаве. Про всяк випадок я скинув лазер біля ангару, щоб завтра мати змогу його підібрати. Тихенько розпитавши інших учасників, я дізнався, що у них над материком також почалися зустрічі з іншими літаками, однак то були здебільшого фанати або вболівальники, до прямих сутичок ще не доходило.

В ангарі кари лише розводили вилами — вони таких пошкоджень не бачили ніде, навіть у п'ятнадцятого, а він же постраждав набагато сильніше від мене. З крилами все і так було зрозуміло, а от із двигуном виникли ускладнення — адаптер до компресора та маслонасоса чи то деформувався, чи то метал у нього виявився поганим, але тепер він ледве тримався у своєму гнізді. Дивно, що я взагалі зміг з ним долетіти до фінішу. Звісно я підозрював, з чим це могло бути пов'язано, тому попросив механіків зробити другий адаптер так, щоб він мав запас гнучкості — на виріст. Як завжди, місця під капотом у мене було з головою, хоча раніше там усе було забито електронікою. Очевидно мій ріст ще не припинився, а просто уповільнився. Більше ніяких серйозних деталей міняти не довелося, але я відчував, що такими темпами мені скоро пора буде заново переписувати собі техпаспорт. Цю проблему я докладно описав у листі.

Виїжджаючи з ангару я хотів-було зазирнути в найближче інтернет-кафе, щоб відзвітуватися Капітану, але життя внесло мої корективи у свій план — інакше це не назвеш. Спочатку я став свідком чергової спроби містера Чу достукатися до серця своєї коханої, яка обов'язково мала закінчитися ляпасом, якби не сталася друга подія...

— Поводир! — мене безцеремонно вхопили за хвіст і розвернули носом до себе. — Що ти тут сидиш? Тебе вже підлатали?

— Ну, можна й так сказати, — не встиг я придумати ніяого кращого, побачивши біля себе двох антиподів: Крі-Крі та Ішані. — А ви чим тут займаєтесь?

— Та так. Гуляємо... — якось сором'язливо відповіла красуня.

— Ой, Ішані щойно запропонувала мені полетіти подивитися на Тадж Махал! Ти летиш з нами! — взяла, і поставила мене перед фактом.

— Ну, я не знаю... — треба рятуватися втечею, поки мене не затягнули в жіночу компанію. — Я взагалі-то думав...

Що я там мав думати — я так і не встиг відповісти, бо вперся хвостом в перешкоду і як затравлений звір дивився на двох дівчат, що все підступали до мене ближче й ближче. Особливо мене лякав вираз обличчя однієї маленької авіетки, що зараз дуже хитро на мене поглядала. Я рефлекторно спробував відсунутися від неї якнайдалі, і несподівано вивалився прямо на голови наших голубків: Рошель та Чупакабру. Вивалився доволі вчасно, бо гнівна тирада з боку двохмоторниці обірвалася на півслові а я, подивившись на них — знайшов свій порятунок. Як казав один ненормальний: якщо ти не можеш запобігти гулянці — треба її очолити.

— О, а нам якраз вас і не вистачало!

— Аміго, як ти невчас... — почав-було Чупакабра, але я так на нього зиркнув, що у нього всі слова із кабіни вилетіли — не знав, що я так умію.

— А ми на Тадж-Махал летимо дивитися. Гайда з нами! Правда дівчата?

А ці дві бестії й самі виглядали розчарованими не менше за мого кремезного друга — точно заздалегіть цей підхід планували. І тут я, такий поганий і підступний, усі карти сплутав. Довелося їм погоджуватися. Крі-Крі, звісно ж, захотіла відмовитися з тієї причини, що дівчат виявилося троє, а хлопців — двоє, але я запропонував кандидатуру одного двомоторного британця, і усі нарікання як корова язиком злизала. Француженка навіть здавалася не дуже й розчарована такою груповою прогулянкою.

Поки дівчата шукали нашого літаючого авторитета, я намагався втовкмачити в голову здорованя нову програму дій: забути, затерти, закатати в асфальт усі його мексиканські витівки. Рошель інколи у своїй мові використовує французькі вирази, а франція стереотипно вважається країною романтиків. Порадив брати приклад із Крі-Крі. Ось на це я й звернув його увагу. Більше я йому нічого пояснити не встиг — дівчата повернулися із витягнутим прямо з ангару Бульдогом, і ми відправилися на оглядини місцевих пам'яток культури.

Слід сказати, що після стрімкого польоту в сотні метрів крізь скелі й туман, таке неквапливе ширяння над безкраїми полями й лісами справді розслабляло. Мої крила вже не ламалися під натиском повітря, двигун не завивав із останніх сил. Я відчував, як напруга й тривоги останніх днів витікають з мене і на душі стає так легко й приємно... Якось непомітно оберти турбіни все падали й падали, доки двигун остаточно не затих. Продовжуючи летіти, я не одразу зрозумів, що мій гвинт тепер крутиться лише від набігаючого потоку повітря, а я ні на метр не відстав від решти групи. І тепер усі вони витріщалися на мене. Чого б це? А, я ж без двигуна лечу... Стоп, як це — без двигуна?!

Вмить вивалившись із нірвани, і озирнувся довкола. Цікаво, це Дотті їх так навчила? У всіх очі квадратні. Хоча ні — Ішані так нічого й не помітила — вона летіла попереду, і озирнутися не могла, хоча мені здалося, що вона сильно замислилася. Якось само-собою склалося так, що ми розбилися по парах: ми з Ішані летіли попереду, зліва за нею — Чу з Рошель, а справа від мене — Крі-Крі з Бульдогом. Я ж легко тримався в повітрі час від часу підмахуючи собі крилами. З таким темпом польоту мені цього було достатньо. Вирішивши не відмовляти собі у задоволенні відчути себе орлом, я продовжував свій політ, майже повністю заглушивши двигун. Час від часу поглядаючи на Ішані я, мабуть, вперше за увесь час свого існування тут подивився на неї, як на дівчину. І байдуже, що в мене тепер нове тіло, що я став абсолютно іншою істотою... Тепер мені тут жити, і яким би не було моє подальше життя — його я ні на що не проміняю.

А під нами пропливали поля, річки і озера. Під ясним вечірнім сонцем усе виглядало настільки гарним і казковим, що хороший настрій аж вливався в мене новими силами. Ніби й не було ніяких сутичок, та інших неприємностей в дорозі, а усе навколо здавалося просто якоюсь цікавою й захопливою пригодою... Пролітаючи над якоюсь річкою, я побачив внизу зграю планерів. Напевно в цьому світі вони заміняють чайок та інших птахів. Не втримавшись, я знизився до них і зміг зблизька роздивитися цих неймовірних створінь: абсолютна копія планера, якщо не брати до уваги його метрові розміри та складений на носі малесенький гвинт. У моєму всесвіті будь-який авіамоделіст віддав би руку й ногу, аби тільки завести собі таку домашню звіринку. Цікаво, а чим вони харчуються?

Не вмикаючи двигуна, я повернувся до нашої компанії. Цього разу на мене дивилися абсолютно усі — очі Ішані, напевно, вирішили заповнити собою усе лобове скло, і в них це дуже симпатично виходило. Усі інші, вже трохи відійшовши від першого шоку, просто дивувалися літаку, що літає без мотора.

Тадж-Махал з'явився несподівано для мене — поки я роздивлявся місцеву фауну, ми вже майже долетіли. З повітря нам на нього подивитися не дали, сказали зачекати хвилин десять, поки звідти якась делегація особливо дорогих туристів не виїде. Для цього ми присіли відпочити з дороги на одну зелену галявину, з якої було видно білосніжні куполи цієї визначної пам'ятки. Поки всі заходили на посадку як нормальні літаки, я вирішив згадати уже забуті навики експериментального польоту і приземлився по-пташиному: перед самою землею задер носа догори, потім кількома змахами скинув швидкість, торкнувся заднім колесом, а потім м'яко опустився на передні. Я не боявся засвітити свої можливості — тут усі свої, а показати себе хочеться. Мене б іще в чорний колір перефартувати, і був би справжній орел! Але це я вже трохи загнув.

Робити було нічого, тому всі займалися тим, чим хотіли. Крі-Крі прихопила з собою фотокамеру і тепер вони з Бульдогом клацались на то фоні куполів палацу, то біля річки. Чубчик... Тьху — Чупакабра продовжував приставати до двомоторниці, але цього разу лайки чутно не було. Ми з Ішані просто стояли і дивилися на палац — з нашого місця його було видно майже повністю. Але я більше дивився у дзеркало, роглядаючи особу біля себе.

— Гарний, правда? — порушила мовчанку Ішані, не відриваючи погляду від видовища.

— Так, — погодився я і, щоб хоч якось підтримати розмову, спробував пригадати те, що нам розказували на історії Азії та Африки. — І історія створення в нього відповідна... Побудований за наказом нащадка Тамерлана — падишаха Імперії Великих Моголів Шах-Джахана в пам'ять про дружину Мумтаз-Махал, що померла при народженні чотирнадцятої дитини. Пізніше, коли Шах-Джахан помер, його останки перенесли в Тадж-Махал, де він навіки возз'єднався зі своєю коханою.

— Дійсно, гарна історія, — Ішані відвернулася від палацу й подивилася на мене. — А ти багато знаєш, як на звичайного фермера.

— У мене були хороші вчителі.

— Справді? — вона якось хитро на мене глянула. — Добре, тоді скажеш мені: чому тут так багато тракторів? — вона вказала крилом в якогось трактора неподалік. — Чи не знаєш?

— Ну чому ж? — ой, ну хто мене за язик тягнув, я ж не знаю, чому вони тут відповідають! Хоча, якщо згадати мультфільм 'Тачки', то там найближчим аналогом тракторів були корови, а биків — комбайни. — Це ж священні істоти.

— Правильно, — задоволено кивнула дівчина. — Є вірування, що ми станемо ними в наступному житті.

Стоп! А з цього місця вмикаємо параною і фільтруємо кожне слово, кожен звук! Це ж треба — так необачно затягнути себе в пастку. І навіть про своє минуле ляпнути вже десь встиг... Я ж із самого початку знав, що дівчата усе це навмисно влаштували, і зовсім забув про жіночу підступність. А ще й похизуватися перед дівчиною захотів!

— Можливо, — стримано погодився я, збираючись перевести розмову на іншу тему. — А ти як, рада, що повернулася додому?

— Ну, складно сказати, — вона знову повернулася до палацу і продовжила, із ледь сумнішим голосом. — Я ж тут майже не жила. У мене мільйони фанатів по всьому світі, й усі чекають від мене перемоги.

— Хто знає — може й дочекаються? — знову погодився я, очікуючи на подальшу розмову.

— Слухай, а ти ж любиш літати низько, так?

— Є трохи, — а ось тепер можна починати випускати дезінформацію. — Я сьогодні спробував трохи піднятися, а закінчилося все черовим візитом до техніків.

— Як же ти будеш летіти через Гімалаї?

— Не знаю, — вирішив зізнатися я, тим більше, що це нічим мені не грозило. — Якщо не зможу піднятися — доведеться летіти крізь гори.

— Дійсно, проблема... Слухай, а ти міг би летіти уздовж залізниці. Її прокладали давно — мало хто пам'ятає. Звісно нею добиратися довше, і вона веде в трохи інший бік, але там хоча б не треба підніматися...

Далі я вже її не слухав. У моїй дірявій пам'яті миттю спливли кадри, де головний герой намагається вилетіти із залізничного тунелю. Може вона просто не знає про цю особливість запропонованого маршруту? Ні, тоді б вона його не пропонувала. Та й розмову вона завела не просто так. Якби я не був таким параноїком — не помітив би. Все ж уроки капітана Райлі не пройшли для мене даремно.

— Дякую, що підказала...

— Будь ласка, — якось сумно кивнула вона, що я також помітив.

— О, а ось і наша черга! Народ, піднімаємося на екскурсію! — гукнув я по нашій частоті. — Сьогодні я буду вашим гідом!

Я ніколи не задумувався над професією екскурсовода, однак після сьогоднішньої прогулянки я був впевнений, що зможу на неї влаштуватися. Це виявилося значно легше, ніж проводити урок у середніх класах школи. Набагато легше...

Зворотній шлях до аеродрому був повною протилежністю своєму попереднику. Якщо там усі вилітали незадоволені і розслабилися лише під кінець, то тепер напруга все більше й більше охоплювала мене, з головою компенсуючи короткий період безтурботності. Ось і виліз іще один шматочок канону — мене заводять в пастку. І постає питання: чи варто туди лізти? Подивимося на карту місцевості. Там дійсно іде залізнична гілка, але вона вся вкрита численними тунелями крізь скелі, всередині яких розминутися із потягом я майже не зможу. Майже, бо для цього мені доведеться скласти крила і сісти. Сьогодні я дізнався, що навіть зі складеними крилами можу летіти у двох метрах над землею, використовуючи ефект повітряної подушки, як екраноплан. Залізнична колія там одностороння, тому місця для маневру не буде. Можна дізнатися розклад руху поїзду, але я більш ніж впевнений, що завтра він їхатиме мені назустріч. Треба відписатися Капітану — може він щось порадить. Надіславши йому звіт про усе пережите, я став чекати відповіді, і відправився у майстерню, де механіки вже мали зробити мені новий адаптер. Відповідь прийшла саме тоді, коли на мене ставили ті доповнення, які я попросив: розширений бачок для мастила та новий повітряний фільтр-циклон повітря, щоб в подальшому мій двигун був захищений від усякої вологи та 'хімії'.

'Правильно зробив, що скинув лазер. Той, хто цих літаків готував, точно був військовим. Я чув про прискорювачі ще тоді, коли був курсантом, але потім від них відмовилися на користь повноцінних реактивних двигунів. Серійно вони не випускалися, тому дістати прототипи можна хіба що в музеї або на військових архівних складах. Я вже здогадуюсь, звідки вони отримали ці агрегати, але будь готовий до несподіванок. Що ж стосується твоєї пропозиції прольоту крізь гори — не можу нічого сказати. Перелетіти через Гімалаї було важко навіть для бомбардувальників, що вже й казати про більш легкі літаки. Тобі треба було поцікавитися цією темою у Бульдога — він таке раніше робив. Там дійсно є тунель, але якщо завтра потяг ітиме з іншого боку — ти ризикуєш звідти не вилетіти. З іншого боку — тепер всі точно знають, що твій двигун 'не пристосований' для роботи на висоті. Гадаю для тебе ризик в обох випадках буде однаковим. Але там ти хоча б не зустрінешся із найманцями. Будь обережний.'

Я двічі прочитав листа, але так і не знайшов у ньому жодних коментарів стосовно поведінки Ішані — я мусив сам складати своє враження про оточуючих. Мене заспокоювало лише те, що він не вважає цю ситуацію критичною, інакше б дав мені чіткі вказівки. Цей лист взагалі відрізнявся від попередніх: ніякої конкретики, тільки загальні слова. Я навіть запідозрив, що цей лист — підробка, тому відіслав іще один, але цього разу на пошту Чуха, щоб отримати підтвердження. Лист виявився справжнім, а сам Чух надіслав мені якісь уривки із книжок, в яких обговорювалася загадкова жіноча душа... Чого б це?