Турбогвинтовий

* * *

Дочекавшись, доки Крі-Крі сяде, дівчата хотіли відправитися в місцеве аерокафе, але довелося ще півгодини стирчати на інструктажі для учасників, де їм повторно зачитали правила гонок та змусили повторно підписатися в журналі по техніці безпеки. Ну а під кінець виступив Рупер, застерігаючи їх від усіляких контактів зі сторонніми та фанатиками, які хочуть зірвати перегони.

Проводити час із цією непосидою було дійсно весело. За останні три роки її кар'єри це був перший випадок, коли Ішані могла спілкуватися вільно й легко, не зважаючи на думку свого менеджера. Той останнім часом узагалі був сам не свій, постійно підштовхуючи дівчину до усіляких авантюр. Він навіть намагався розкрутити її на скандал, за що отримав крилом по бамперу і вже кілька днів вперто ігнорувався. Ішані вже давно навчилася ховатися від своєї охорони, але досі в неї не було вагомих причин для втечі. Її менеджер, здавалося, переслідував якісь власні цілі, повністю обмеживши коло її спілкування іншими зірками шоу-бізнесу або такими ж особами, як сам. Можливо він сподівався, що тоді вона сама стане схожою на них, але дівчина ще більше замкнулася в собі і тепер єдиними її знайомими, з якими вона могла перекинутися хоча б парою слів, залишилися двоє дівчат-техніків, що готували її до виступів. Та навіть їм вона не могла довіряти. Так продовжувалося три довгих роки, до сьогоднішнього дня. Момент, коли їй мало не в кабіну врізалася життєрадісна Крі-Крі, напевно став для неї тим поштовхом, що змусив дівчину визирнути з-під маски крижаної королеви. Знаючи ставлення великих літаків до своїх менших родичів, вона мала уявлення, що довелося пережити француженці, аби потрапити на ці гонки. Але авіетка, здавалося, не помічає нічого навколо, і просто насолоджується життям. Раніше Ішані звертала увагу на літаки з великим двигуном, та після трьох років спілкування з такими особистостями від її захоплення не залишилося й сліду. Вона зрозуміла, що двигун та розмах крил — майже нічого не значать. І Крі-Крі була яскравим прикладом того, як навіть за відсутності всього вищезгаданого можна досягнути результату і залишитися собою. Якщо чесно — вона сама трохи заздрила крихітній авіетці, її неілюзорній свободі. Балакаючи з нею про все на світі, вона відпочивала душею.

Ішані й сама не пам'ятала, про що вони говорили, але в якийсь момент Крі-Крі загорілася ідеєю подивитися на Тадж-Махал.

— Ну ти сама подумай: облетіла увесь світ, а так нічого й не бачила. Ну хто ж мене тоді буде слухати?

— Добре, вмовила. Покажу я тобі Тадж-Махал. Тільки охорону свою візьму.

— Охорону? — розчаровано осіла на підлогу французенка. — Я думала — ми самі можемо туди-сюди злітати.

— Ні, я ж зірка. А зірки надто привертають увагу, щоб дозволити собі гуляти поодинці. А раптом на нас теж якийсь фанатик вискочить? Ні, без охорони я з аеродрому — ні крилом.

— Фанатик кажеш? — Крі-Крі на мить замислилася, а потім засяяла з новою силою. — Тоді давай Поводира з собою візьмемо? Він же вистояв проти того психа — чим тобі не охорона?

— Ну добре-добре, — Ішані вже зрозуміла, що сперечатися з цією авіеткою марно, та й поєднати приємне з корисним — було б непогано. — Поїхали його шукати.

Знайти втікача вдалося майже одразу. Вони підстерегли його на виході із майстерні: все ще трохи обшарпаного, із потрісканою на фюзеляжі фарбою, але цілком справного. Він якраз спостерігав за кимось з-за купи картонних коробок і вже збирався кудись втекти, але Крі-Крі не дала йому цього зробити, одразу ж загнавши того у вугол.

— Поводир! — Крі-Крі безстрашно накинулася на хлопця. — Що ти тут сидиш? Тебе вже підлатали?

— Ну, можна й так сказати, — пробелькотів той. — А ви чим займаєтесь?

— Та так. Гуляємо... — відповіла Ішані, ледве стримуючи сміх, спостерігаючи за цією кумедною сценою: крихітна авіетка залякувала майже втричі більшого за себе літака.

— Ой, Ішані щойно запропонувала мені полетіти подивитися на Тадж Махал! Ти летиш з нами! — Крі-Крі не залишила йому шляхів відступу.

— Ну, я не знаю... — Дасті-Поводир все більше й більше впирався хвостом в коробки. — Я взагалі-то думав...

І тут коробки не витримали, і разом з ним вивалилися на інший бік, де в цей час агресивно спілкувалися номери п'ять та двадцять два: Ель Чу та Рошель. А Дасті-Поводир, скориставшись розгубленістю оточуючих, вмить затягнув до їхньої маленької компанії і цих двох, а потім ще й Бульдога запропонував. Хлопець знав, на що тиснути — француженка встигла прив'язатися до старого добряка. Довелося їм відправитися на пошуки останнього учасника їхнього походу, а щоб хлопці не подумали втекти — взяли з них клятву не з'їжджати з місця, доки вони не повернуться. Аби швидше вправитися, вони вирішили розділитися. І це було їхньою помилкою.

Не встигла Ішані розійтися із дівчатами, як перед нею виросли постаті її охоронців а позаду почувся голос лімузина Алана — її менеджера.

— Заводиш друзів серед фаворитів? Це добре. Нарешті ти почала думати правильно.

— Хлопчики, скажіть цьому...

— Замовкни! — рикнув на неї один із охоронців, чого раніше не траплялося.

— А тепер слухай сюди, — ніби нічого й не сталося, продовжив Алан. — У нас домовленість із командою Громила, а конкуренти нам не потрібні. Змусь цього смердюка летіти крізь гори по ущелинах.

— Навіщо?

— Не твоя справа. Не зробиш ти — зроблять інші. Але тобі від цього краще не стане. І навіть не думай щось утнути. Мої хлопці простежать, щоб ти не наробила дурниць під час прогулянки.

І все. Залишивши її стояти посеред смуги, чоловіки зникли. І хоча вона нікого з них не бачила поблизу — їхні погляди відчувалися обшивкою. І що тепер робити? Вона шукала відповідь і не знаходила. Летіти кудись вже не було жодного бажання.

Крі-Крі викрала Бульдога з ангару прямо з-під ключів механіків так швидко, що ті навіть не встигли зрозуміти в чім справа, а літака вже не було. Оголосивши загальний збір, вона витягнула двомоторника на злітну смугу і мало не стусанами змусила його приєднатися до їхньої компанії.

Злетіти й набрати потрібний курс — що може бути простіше? Тим більше, що Ішані не раз літала тут в дитинстві. Але тепер політ над знайомими землями не викликав у неї ніякого задоволення. Ось так вони деякий час летіли мовчки: вона мовчала, бо не могла знайти виходу із ситуації, інші — бо насолоджувалися пейзажами, і тільки Крі-Крі тріщала без угаву. Минуло кілька хвилин і ось навіть цей звук обірвався. Озирнувшись, Ішані побачила, що усі витріщаються кудись униз а там...

Спершу дівчина подумала, що їй меріщиться і сама мало не навернулася в штопор, але вчасно встигла вирівнятися. Літак ширяв над самісінькою водою, час від часу помахуючи крилами, рухаючись в одному потоці із білосніжними річковими планерами, які абсолютно не звертали на нього уваги. Деякі з них навіть пролітали над ним, неначе вагаючись: сідати на нього, чи не варто? Минула хвилина, а нічого не мінялося. Ішані й сама не помітила, як повернула уздовж річки, щоб не пропустити такого видовища. Але вони вже наблизилися до повороту річки, і зграя планерів розлетілася хто-куди, а дивний літак, так і не завівши двигуна, на самих лише крилах повернувся до них і виявився Дастіном! Як він це робить?!

А попереду вже виднілися білосніжні куполи Тадж-Махалу. Із замисленості її вивів голос одного з охоронців, що представився диспетчером і попросив їх зачекати на галявині, поки вони ніби-то випровадять туристів. Ішані й сама була б не проти розтягнути їхню прогулянку. І знову Дасті-Поводир зумів її здивувати: сів на землю абсолютно без пробігу, наче вертоліт. Скільки ж іще таємниць приховує цей дивний літак? Подальша розмова показала — дуже багато. Спілкуватися з Поводирем, а Пилюком його назвати вже язик не повертався, виявилося доволі цікаво. Взагалі він останніми днями зовсім не нагадував того забитого селюка, якого показували в репортажі з відбіркового туру. За час участі в перегонах він якось невловимо змінився. Здавалося він знає про Індію набагато більше за неї саму, хоч ніколи тут раніше не бував. Сам він більше нагадував їй не спортсмена із провінції, а якогось суперагента. Цей образ настільки міцно приклеївся до хлопця, що їхнє з Аланом рішення скооперуватися під час гонок із командою Неборізів уже не здавалося настільки логічним і вигідним. От тільки згадка про тракторів його чимось різко насторожила, і він пробув в такому стані до самого кінця розмови. Вона вже хотіла перевести бесіду на тему його здатності літати без двигуна, коли згадала дещо зі свого дитинства. Вирішення проблеми було очевидним.

— Як же ти будеш летіти через Гімалаї?

— Не знаю, — зітхнув хлопець. — Якщо не зможу піднятися — доведеться летіти крізь гори.

— Дійсно, проблема... Слухай, а ти міг би летіти уздовж залізниці. Її прокладали давно — мало хто пам'ятає. Звісно нею добиратися довше, і вона веде в трохи інший бік, але там хоча б не треба підніматися...

В якийсь момент їй здалося, що він її не послухається, але потім...

— Дякую, що підказала.

— Будь ласка, — з деяким полегшенням відповіла вона.

— О, а ось і наша черга! Народ, піднімаємося на екскурсію! — раптом вигукнув Поводир, розвертаючись на зліт. — Сьогодні я буду вашим гідом!

І злетів у своєму новому стилі — без розгону.

На душі було гидко. Звісно вона і раніше обманювала й брехала, але тоді ціною не було чиєсь життя. Одна справа змагатися зі своїм суперником, і зовсім інша — крутити інтриги навколо нього. Звісно у шоу-бізнесі без цього ніяк, але там всі цим займаються, а тут ти кидаєш палки в гвинт звичайному селюку, який про це навіть не підозрює. Вона ще не остаточно скотилася у прірву егоїзму та мерзоти, щоб бездушно підставляти кого-небудь. Даремно вона не слухала своїх батьків, коли вони не хотіли відпускати її у велике місто. І тепер, коли їй було сказано завести Поводира в пастку — їй ставало ще сумніше. Не хотілося повертатися назад у той напівзаморожений стан, коли навколишній світ сприймається через фільтр "корисно-шкідливо", коли ти не можеш довіряти нікому, коли кожен твій крок керований раціональністю і розрахунком... Це було огидно. Але вона знала, що якщо відмовиться, то замість неї це завдання виконає хтось інший. А так у неї хоча б буде шанс вберегти Поводиру життя, і здоров'я — якщо він її послухається. Звісно шкода було хлопця, але краще він залишиться цілим. Навіть якщо потім він все життя проклинатиме її ім'я. Але шосте чуття підказувало їй: даремно вона сподівалася на його розсудливість — він все-одно зробить по-своєму.

* * *

Глава 6

Ранок видався пасмурним — синоптики як завжди обіцяли сонячну й теплу погоду, а тому я був готовий до нових подвигів. Учора встиг залізти в інтернет і пошукати трохи інформації про ту залізничну колію, на яку мені вказала Ішані. Так, вона дійсно йшла через усі Гімалаї, але тут був один нюанс: вона йшла не зовсім у тому напрямку, який мені потрібен. Так, якщо я піду через тунелі, то виграю добрих півгодини, але потім мені доведеться повертатися на курс. А після учорашньої пригоди на всіх нас понавішували маяки, і тепер кожен наш рух відображуватиметься на карті. Звісно ж я розумів, що саме за допомогою цього маяка на мене й будуть полювати переслідувачі, тому зникнути в тунелі — єдиний мій варіант уникнути проблем. Принаймні з адміністрацією гонок їх точно бути не повинно, адже нам вчора чітко сказали, що на цьому перельоті ніяких чекпоїнтів не буде, і головною задачею учасників буде просто якнайшвидше дістатися до фінішу. А значить і маршрут кожен обирає для себе сам. Тут я дійсно був вдячний Ішані, не зважаючи на підсунуту нею свиню — після такого краху чужих планів, за мене мали б взятися всерйоз і переліт через Гімалаї для цього підходить найкраще. Навіть Капітан наказав мені готуватися до повітряного бою і порадив прикупити кілька феєрверків. Але де ж їх тут візьмеш?

Сьогодні я стартував з восьмого місця. Не знаю, на що розраховували мої вороги, але я відбиватися від групи не спішив і намагався дотримуватися їхнього темпу. Повертати на залізничну колію треба буде тільки тоді, коли я пролечу над нею, щоб не подумали, ніби я заздалегіть це планував. Піднімаючись все вище й вище разом з іншими учасниками я, нарешті, побачив попереду майже пряму лінію залізниці. Більше не зволікаючи, я зі зниженнім пішов до неї, потроху набираючи швидкість. Водночас я контролював повітряний простір навколо усіма доступними засобами і не забував подивлятися у дзеркала задного огляду.

Обережність виявилася не зайвою — троє літаків на радарі недвозначно натякали не свої наміри, час від часу зриваючись в ущелину і повертаючись звідти, щоб знову заховатися під самими хмарами. Довелося ще більше знизитися і навіть випустити шасі, щоб рухатися над самісінькою землею. Діставшись до залізничної колії, я помчав уздовж неї так низько, щоб моя кабіна не виглядала навіть над кам'яними насипами з боків. Добре, що дорога відходила трохи вбік від основного маршруту гонщиків, інакше б мене уже давно помітили. Хвилин за десять я дістався до вказаного на карті місця. Навіть якщо вони і засікли зміну мого курсу, то їм би просто не вистачило часу, щоб наздогнати мене.

Тунель виявився трохи більшим, ніж я боявся і значно меншим, ніж сподівався. Навіть не уявляю, як би справжній Дастін мав тут пролетіти: тут же навіть по діагоналі розміститися не вийде. Точніше вийде, але ні про який політ навіть мріяти не доведеться. Мені ж залишалося лише підгорнути крила під себе і, увімкнувши вогні — мчати крізь темряву тунелю, готовим у будь-який момент зупинитися і дати задній хід.

Перший прогін пролетів спокійно, щоправда ефект повітряної подушки зі складеними крилами виявився слабший, але випущене шасі рятувало мене від небезпеки зачепитися гвинтом за рейки. На виході з тунелю я ледве не врізався в ремонтну бригаду залізничників, що вирішили зазирнути на шум. Далі було кілька кілометрів відкритого простору, і черговий тунель. Цього разу летіти було значно довше. І з потягом я-таки зустрівся. Це сталося за якийсь кілометр до кінця тунелю. Я вже бачив сонячне світло, коли там з'явився зелений силует локомотива. В оригіналі потяг так і не зупинився, через що Дастін мало не врізався в нього. Я ж можу заздалегідь заявити про себе, і в цьому мені допоможе мій лазер! Пройшовшись ним по очах паровоза, я змусив його трохи скинути швидкість, але все одно мені довелося давати газу й перелітати через нього — тепер він їхав достатньо повільно, щоб зупинитися задовго до в'їзду в тунель. Ми навіть встигли перекинутися парою слів, дуже лайливих слів. Не знав би про цю каверзу заздалегіть — перелякався б до смерті, а так було весело.

Тепер мені залишалося на всіх парах добиратися до фінішного аеродрому. І якщо я не дістануся туди першим — гріш мені ціна. І я, на всіх парах, помчав до вказаного в навігаторі пункту.

Ну і підібрали ж організатори аеродром: бо-зна яка висота, злітна смуга над проваллям, ангарів немає... І як тільки це місце взагалі знайшли? Коли я вилетів із протилежного кінця злітної смуги, на посадковому майданчику здійнявся такий гам, що мені навіть крізь свист турбіни було його чути. Найбільше старався диспетчер, який вперто називав мене самозванцем і погрожував віддати під суд за зрив змагань. Через кілька хвилин такого знущання над моїм приймачем, я плюнув на його крики в ефірі й відключив рацію. Мене облаяли, прогнали, ще раз облаяли, впізнали, здивувалися, розпитали, знову здивувалися, запросили на стоянку, а я в цей час уже стояв під нашвидкоруч зведеною баштою диспетчера і думав: як би його звідти стрясти? Пробував по-різному, але клятий говорун сидів там, як приклеєний. Цікаво, він взагалі бачить іще щось окрім екрану радару? Працівники адміністрації, що готували аеродром до прибуття інших учасників, проводжали мене схвальними поглядами і легкими усмішками — напевно він і їх встиг дістати.