Турбогвинтовий

Несподівано я почув чергові викрики диспетчера, але цього разу в адресу іншого учасника. Навіть не здогадуючись, хто це може бути, я подивився в небо і все зрозумів: Крі-Крі у своєму репертуарі. Ця пташка увесь цей час летіла за мною! І як тільки встигала? Дочекавшись, доки її відмітять, я під'їхав до неї ближче.

— Поздоровляю! Ти — перший!

— Дякую, — м'яко розпочав я, набираючись злості. — І я тебе поздоровляю, що прийшла раніше за всіх. А тепер поясни мені: ШО ЦЕ БУЛО?!!!

— Що таке? Я ж тебе не обганяла?

— При чому тут обгін?! Ти там могла розбитися! Ну нехай я — псих, але ж ти...

— А що я? — одразу ж образилася авіііетка, наїжджаючи на мене. — Я з паровозом в тунелі розминулася, на відміну від тебе. Крім того для мене це був єдиний шлях через Гімалаї.

— Гр-р-р! — і правильно ж усе каже.

Не ставши даремно продовжувати розмову, я пішов зривати злість на чомусь іншому. Під руки потрапив якийсь м'яч, схожий на футбольний. Підхопивши його, я заїхав за ангари і став лупцювати ним по стіні. Звісно крила — не руки, але тренуючись таким чином, я наробляв мілку моторику. Під час нашої екскурсії в Тадж-Махал я відчув, що мені не вистачає практики використання нових кінцівок, а відсутність нормальних рук перетворювала життя на муку. Так іноді хотілося показати комусь непристойний жест, і не було чим! В майбутньому обов'язково зроблю кінці крил щілинними, щоб вони розділялися на пальці. Тоді я зможу виконувати власний техогляд самостійно, і не тільки!

Зупинився я лише тоді, коли на шум зазирнули якісь хлоп'ята. Схоже це був їхній м'яч. Кинувши його їм, я випорхнув на дах ангару й всівся грітися на сонці. Все ж у такому розташуванні аеродрому був і свій плюс — він з усіх боків був чудово захищений від вітрів. Розвалившись на дахові я довго грівся, підставивши під сонце своє синє пузо і не помітив, як малеча піднялася до мене і взялася оглядати з усіх боків. Я старався не звертати на них увагу й насолоджуватися сонячними ваннами, але виходило погано. Минуло, мабуть, хвилин десять перш, ніж я почув звуки двигунів. Підірвавшись з місця, я став на краю даху й взявся дивитися бортовою електронікою усі маневри, які виконував Громило перед посадкою. Раніше я не мав змоги спостерігати за цією подією збоку, але тепер у мене був шанс краще вивчити свого суперника.

Посадака у Громила дійсно була оригінальною. Він не скидав швидкість до самої землі, потім вирівнювався у метрі над смугою і випускав шасі, яке одразу ж торкалося асфальту. Увесь його політ більше нагадував ковзання в повітрі, не було жодного різкого руху, ніякого ширяння над землею. Він навіть швидкість ніколи не скидав. І кожен його рух був вивірений до сантиметра — ось що значить досвід! Решта учасників не могли похвалитися такою координацією рухів, тому на них зосереджувати свою увагу я не став. Ну хіба що Ішані, яка прийшла другою після Громила, але тут я звертав увагу більше на форму, ніж на маневри... Стоп, гормони запихаємо далеко-далеко, і намагаємося мислити логічно. Ні, не виходить. Що ж, я цього не хотів, але якщо це потрібно для діла — присадка номер два! Розтікаючись з мастилом по всій системі, присадка дарувала крижаний спокій та чисті думки — якраз те, чого мені зараз так не вистачало. Тепер робимо висновки: якщо вона знала про напад і була причетна до його організації, то не стала б посилати мене іншим маршрутом. Якби вона діяла заодно з Громилом, то їхній план точно спрацював би. А може вона дізналася про напад випадково, і хотіла якось мінімізувати наслідки? Імовірність останнього варіанту найвища.

Добре, що я прилетів заздалегіть, раніше за усіх репортерів та вболівальників. Тепер же Громило мусив відбуватися за нас обох. Мені було цікаво спостерігати за виразом його обличчя, коли він дізнався про своє ганебне третє місце. А от щодо Ішані у мене були певні плани. По-перше, вона прийшла перед Недом та Зедом, а це вже про щось говорить. По-друге, у неї тепер стояв гвинт із вуглеволокна, як у команди Громила. Значить що? Правильно — вона тепер заодно із ними. Але підійти до неї все одно доведеться, інакше це буде дивно. Ой, щось мені холодно, треба трохи прогріти двигун... І ввести собі трохи каталізатора (на смак нагадує міцну каву). І трохи спустити колеса, щоб тихіше пересуватися дахами.

Стрибаючи з одного ангару на другий, я наблизився до натовпу і тепер бачив усе як на долоні. Цікаво, а хтось із присутніх взагалі колись дивиться вгору? Про всяк випадок я оглянув небо над собою та усі підвищення, звідки за мною могли спостерігати — нікого. Значить я один тут такий хитрий. Залишаючись поза увагою кореспондентів, я зміг підслухати розмови учасників. Усі зараз обговорювали лише одну тему — мій проліт крізь залізничний тунель. В якості свідка запросили Крі-Крі, яка тепер дуже шкодувала про свій довгий язик.

Моя ціль зараз стояла осторонь і просто слухала, ніяк не влізаючи в обговорення. Вигляд у неї був задумливий і якийсь стривожений. Цікаво, вона за мене так переживає, чи просто шкодує, що нічого не вийшло? Дочекавшись, доки Ішані покине натовп і відправиться до себе, я провів її майже до самого ангару, а потім тихо опустився на асфальт позаду неї і увімкнув запис на всьому, що в мене було. Шуму я не наробив, але здійнятий мною вітерець насторожив дівчину і вона завмерла перед ворітьми.

— Шалений день, як гадаєш?

— Що? — Ішані аж підстрибнула, почувши мій голос, але якось надто повільно. — А, так, звісно...

— О, класний гвинт! Я думав їх ставлять лише для команди Громила.

— Слухай я...

— Не сказала, що там буде тунель. Забула, чи що? — я шпарив, не даючи їй сказати ні слова.

— А... — взагалі завмерла вона, не знаючи що сказати.

— Від тебе я такого не чекав.

— Я знаю, я погано вчинила...

— Навіщо?

— Ну...

— Я там мало не загинув. А разом зі мною — і Крі-Крі, у якої не було іншого вибору, окрім як летіти слідом.

— Але я...

— В вона з тобою ще не говорила після цього польоту?

— Я не хотіла! — не витримала Ішані, зірвавшись на крик, аби тільки я замовк. — Я гадала, що так буде краще! Я думала, що ти просто повернеш назад, — тихо вимовила вона, опустивши очі.

— А якби я полетів крізь ущелину?

— Ти б... — вона хотіла щось сказати, але запнулася.

— Загинув. Я знаю. І вдячний тобі за цю підказку, навіть якщо вона мала коштувати мені життя, — ох, ну як же вона симпатично дивиться на мене своїми винуватими зеленими очима... Так, здається дія присадки закінчується і мені теж пора закруглятися.

Я вже розвертався їхати геть, коли почув позаду голос:

— Дякую. За те, що розумієш і... — я розвернувся до неї і тихенько навів камеру на дівчину. — Скажи Крі-Крі, що я дуже шкодую про скоєне. Я не хочу, щоб хтось із вас постраждав, тому... Вам краще забути про мене! — Ішані різко розвернулася і одним рухом зникла в темряві ангару.

— Зачекай! — але ворота вже були замкнуті.

Стоячи перед ангаром, де хвилину тому відбулася дуже важка розмова, я не одразу помітив ще кілька позначок на екрані, що означали присутність поруч когось стороннього. Якби я сам раніше цього не робив — то не додумався б подивитися через дзеркало вгору, на дахи ангарів. Схоже сьогодні вони користуються популярністю. Ой, щось мені погано... Так, треба негайно відвідати туалет, злити з себе усю ту гидоту, що я наковтався перед розмовою, і знову йти в аерокафе напихатися нормальним мастилом. І поставити шокер в режим очікування, бо ці незнайомці, що спостерігали за нашою розмовою, можуть виявитися не просто шпигунами, а повноцінними викидайлами. А в моїй ситуації бути викинутим із гонок ногами вперед — перспектива не з найкращих.

Там же я зустрів наше товариство і з прикрістю повідомив їм, що Ішані тепер не зможе з нами спілкуватися. Всі були засмучені втратою, адже ця сором'язлива дівчина була перлиною нашої компанії. Крі-Крі про підставу я нічого казати не став, тим більше, що про тунель я б дізнався у будь-якому випадку. Сьогодні у нас ніяких польотів заплановано не було — усі, окрім нас із француженкою, все ще відходили від різкого перепаду тиску на висоті. Тому нам залишалося тільки розслабитися і насолоджуватися музикою.

Мені ж місцева культура в горло не лізла, хотілося чогось особливого. Покинувши гостинне кафе, я відправився бродити по аеродрому. Репортери уже давно порозбігалися по своїх наметах і льотне поле помітно очистилося. До вечора було ще кілька годин, а зайнятися було нічим. Гуляючи по краю аеродрому над схилом, я й знайшов одне класне місце, звідки відкривався чудовий краєвид на усе, що лежить внизу. Тут навіть був своєрідний постамент, куди можна було залізти, щоб потрапити прямо в обійми вітру. Був би я легшим — мене уже б здуло. Ось так я й простояв невідомо скільки, доки мене не виввів з трансу старий жовтий літак, що прямував до постаменту. Мені одразу ж кинулася в очі відсутність гвинта та крил, хоча літак виглядав цілком справним і не настільки старезним, щоб розвалюватися на частини.

— Бачу моє місце вже зайняте... — із жахливим акцентом промовив старець.

— Вибачте, я не знав, — я одразу ж зістрибнув із постаменту. — Просто замилувався краєвидом.

— Так, пейзажі тут чудові. Напевно це єдина причина, по якій я ще й досі не поїхав звідси.

— А можна поцікавитися іншими?

— Що? Невже сучасну молодь цікавить життя якогось дідугана? — щиро здивувався той.

— Ну, не щодня побачиш літак без крил та гвинта.

— А, ось ти про що... Це давня історія. Кілька років тому через мою необачність постраждали машини. Тоді я прийняв обітницю, що мій двигун більше ніколи не підніме мене в повітря. Якби ж ти знав, наскільки важко літаку жити без неба...

— Знаю. У мене є один друг, що теж давно не може піднятися в повітря... — і тут я дещо згадав. — Хвилинку, а хіба для того, щоб літати, обов'язково потрібен двигун?

— Ти про що? — не зрозумів дід.

— Зараз покажу.

Я випростав крила й без розгону стрибнув униз, прямо назустріч вітру. Через кілька секунд мій політ стабілізувався і я перейшов у політ вздовж схилу. Вітер, намагаючись обігнути скелю, дув мені прямо під крила, потроху підіймаючи мене все вище й вище. Досягнувши його краю, я розвернувся і таким оригінальним слаломом знову повернувся до того місця, звідки починав. Потік повітря тут був настільки сильний, що мені навіть крилами махати не довелося.

— Ось так можна літати уздовж схилів, а якщо крила будуть відповідні, то й далекі перельоти можна здійснювати, — я згадав свій старий симулятор планера. — Тільки там треба буде брати до уваги висхідні потоки...

— Які потоки? Хвилинку, але як же я добиратимуся назад, якщо мені доведеться десь сідати?

— Своїм ходом. Шасі у вас на три точки, та й колеса хороші. А якщо часто літатимете — можете перевезти стартову лебідку на інший кінець, яка б потім тросом витягувала вас на висоту. Я бачив, як хлопці так робили з іграшковими літаками. Чому б не спробувати повторити це по-справжньому?

— Ніколи не думав, що знову піднімуся в повітря. А якщо не вийде?

— Вийде. Крила для цього потрібні довгі й не дуже широкі, шасі теж замінити на складне, щоб не заважало в польоті. І максимально себе полегшити, зняти все зайве із двигуна, більшість приладів також будуть вже не потрібні... А тренуватися на прив'язі можна навіть з цього постаменту: прив'яжетеся мотузкою, станете під вітер і будете спокійно стрибати, поки не навчитеся, а там уже зможете злітати з будь-якого схилу!

— І все ти знаєш... Зможеш пояснити, які крила потрібні?

Завівши мене у свою халупу, дід витягнув з мене усе, що я знав про польоти в терміках. Я навіть нашкрябав йому контури планера і описав більшість можливих проблем під час польоту. А дід, як виявилося, свої крила не викинув а зберіг, і попросив мене допомогти йому їх прилаштувати. Потім я до самого вечора тягав його над аеродромом, доки він не зрозумів майже все, про що я казав. На жаль більше з його теперішніми крилами зробити не вдалося, але він зрозумів, що йому знадобиться в майбутньому. Прощаючись із дідом, я помітив, що той аж помоложшав років на десять-двадцять.

— Знаєш, Поводир, — сказав він, коли ми прощалися. — Я отримав від нашої зустрічі значно більше, ніж очікував.

— Як це?

— Я ж не просто так до тебе підійшов, — дід посміхнувся собі в труби. — Але нехай усе це залишиться в минулому. Ти надто хороший хлопець, щоб псувати з тобою відносини — схожий на мого внука. Знай, хлопче, — все серйозно продовжив літак. — Тепер ворота нашого храму завжди будуть відкритими для тебе та твоїх нащадків. Прощай, й нехай сонце ніколи тебе не засліпить, а вітер завжди триматиме твої крила. — тут мене засліпив відбриск фотокамери неподалік, а коли я проморгався, діда вже не було.

Отакої! На кого ж це я натрапив, якщо він розкидається такими словами? Про який храм він казав? Ця зустріч нагадала мені, що цей світ зовсім не схожий на казку, і кожне друге зустрічне падло хоче тебе використати або підставити!

Повернувшись в аерокафе, я зайняв той-самий столик, що й раніше. На сцені виступали вже інші артисти, по телевізору крутили якусь комедію, спортсмени відпочивали перед завтрашнім днем. Я ж в цей час шукав інформацію про найближчі до аеродрому храми. Такий знайшовся лише один, але його місце розташування я так і не дізнався, на картах його не було, а на супутникових знімках нічого нормально не роздивишся. Спробував розпитати тутешніх про дивного діда, але одразу ж отримав дуже недвозначне попередження від бармена.

— Краще забудь про це. Не шукай собі проблем

— А що таке? А навіщо він тоді шукав зустрічі зі мною?

— А мені звідки знати? Ходять слухи, що десь посеред гір знаходиться храм бойових монахів. Дуже відлюдькуваті й небезпечні. Скоріш за все ти протілав неподалік і міг побачити щось зайве. Тому моя тобі порада — забудь, поки вони знову про тебе не згадали.

Ох, ну й щастить же мені... Не встиг прилетіти, як вже потрапив у неприємності.

Облишивши цю невдячну справу, я взявся набирати текст повідомлення для Капітана. Ситуацію з Ішані описав лише в загальних рисах. Якщо вже Капітан вирішив, що я сам мушу будувати свої стосунки із оточуючими, то бути в курсі усього на світі йому тепер не потрібно.

Набравши текст, я відправився на пошуки місця, звідки його можна було б підключитися до мережі. Коли бармен направив мене на задній двір клубу — моя параноя знову підняла голову. Звісно я міг би обійтися й без всього цього, але якщо вже доля дає мені шанс зустрітися зі своїми недоброзичливцями віч-на-віч, то цим треба скористатися. Головне, щоб у них при собі не виявилося якоїсь далекобійної зброї, а підкрадатися непомітно я тепер вмію.

Покинувши аерокафе, я зробив вигляд, ніби йду на задній двір, але по дорозі мені різко хочеться відлити і я повертаю в туалет. За мить перед входом туди я різко змахую крилами і перестрибую на інший бік кабінки, де вже спокійно можу злетіти без зайвого шуму.

В горах темрява опускається дуже швидко, тому мої дії залишилися непоміченими. А от двоє здорованів, що засіли на дахах сусідніх із аерокафе ангарів, світилися в нічному баченні, як новорічні ялинки. Один із них виявився моїм новим знайомим — це він сьогодні спостерігав за мною біля ангару Ішані. А якщо її тут немає, то він міг прийти сюди хіба що по мою душу. Внизу притаїлося ще двоє тягачів, напевно силова підтримка, але до них я спускатися взагалі не збирався. Зробивши кілька кіл над ними, я про всяк випадок виставив шокер на максимальну потужність. Доповнивши звіт кількома фотографіями та описавши свою поточну ситуацію, я дав команду його відправити, і в цей момент в мене щось врізалося. Не знаю, що то була за пташка, але її крики привернули увагу бандитів. Виявилося, що у одного з них був тазер — різновид шокера, який може стріляти своїми дротами у ворога. І він мене підстрелив! Влучив прямо під кабіну, і я секунди дві корчився під ударами струму, поки не звалився на дах, а потім ще півхвилини відходив від ефекту. Це було боляче. Ні не так: це було БОЛЯЧЕ!!! Я навіть вдихнути нормально не міг, не те що поворухнутися. Якби Дотті не подбала про хорошу ізоляцію — міг би взагалі не отямитися. Випустивши на мене увесь заряд, нападних штурхнув мене колесом, аби переконатися у моїй недієздатності. Але ж у мене електроди розкидані по всьому тілу, тому навіть випадкове торкання вирубило бандита.