Турбогвинтовий

Взявши із собою одного із хлопців в якості моральної підтримки, він зайшов в ангар, де дівчата-техніки готували Ішані до завтрашнього польоту. Ті, добре знаючи свого начальника, одразу ж зникли з приміщення, залишивши їх наодинці. Під'їхавши ближче, він став навпроти дівчини, щоб постійно бачити її очі, але та наче дивилася крізь нього, навіть не моргаючи.

— Це ти його попередила, — наче стверджуючи розпочав розмову лімузин.

— ...

— Що ти про нього знаєш?

— ...

— Можеш мовчати, але тоді ми будемо вибивати відомості з нього.

Ішані мовчала, але Алан помітив, як смикнулися її губи, наче вона хотіла посміхнутися. Та вони ж змовилися! Ну чим іще можна пояснити такі тісні стосунки? У дружбу, як і інші почуття Алан уже давно не вірив — життя відучило. Але одну річ він для себе осягнув — у селюка дійсно є підтримка. І достатньо серйозна, щоб не боятися застосовувати силу. І що тепер казати своїм партнерам? Напевно Громилу не варто знати про їхній прорахунок. А ще краще — перевести усі стрілки на нього. Нехай сам розбирається із цим селюком, якщо так хоче. Вони свою частину угоди виконали.

Так нічого й не домігшись від впертого дівчиська, Алан покинув ангар, але одразу ж поспішив до камер спостереження, аби дізнатися, чим саме займається його підопічна.

Дочекавшись, доки менеджер зникне, дівчина витягнула з-під себе планшет і взялася читати відкриту сторінку. На відміну від Поводира, який і досі не з'явився в мережі, Крі-Крі ні на секунду не втрачала контакту зі своєю подругою, але навіть вона не знала усіх подробиць їхньої останньої розмови. Авіетка ніяк не хотіла зі своєю неінформованістю, тому активно копала в цьому напрямку. Ішані була впевнена, що рано чи пізно француженка доб'ється свого, але допомагати їй не збиралася — нехай це буде її власною маленькою перемогою.

Сьогодні головною темою для їхньої розмови став імпровізований репортаж про Ель Чу та Рошель. Виявилося, що це Дастін підштовхнув Чупакабру зізнатися своїй дівчині коханні, і навіть організував увесь процес! Не беручи безпосередньої участі в підготовці, Ішані була в курсі їхнього плану і підкидала свої власні ідеї, які Крі-Крі втілювала від свого імені. Навіть Бульдог, незважаючи на своє ставлення до високих технологій, теж став мимовільним оператором, знявши й свою частині усторії. Сидячи в своєму ангарі Ішані кілька разів чула, як на вулиці зграя репортерів ганяє бідолашну дівчину по всьому аеропорті. В майбутньому, якщо в цієї пари все складеться як слід, Крі-Крі збиралася змонтувати для них справжній фільм.

Не встигнувши додивитися кліп про цю романтичну історію до кінця, дівчина побачила, як в списку активних користувачів з'явилася фотографія самого Дастіна. Сама не розуміючи, що вона робить, Ішані швидко вийшла із сайту, неначе він міг її побачити. І що з нею відбувається? Невже теж закохалася? От якби і їй влаштували таке зізнання... Стоп, що за думки?!

Відкинувши ні в чому не винний планшет, дівчина розсердилася на себе: ні, вона не буде вести себе як маленька дівчинка! Але ж як хочеться...

А в цей час, по інший бік камери, Алан починав розуміти, що його бізнес накривається мідним тазом. Ну що ж, він не хотів, але це дівчисько саме змусило його піти на крайнощі...

* * *

Глава 7

* * *

Кадри польотів Дастіна-Поводира були на екранах усіх телевізорів, телефонів, плакатів... Школярі тепер хизувалися його зображеннями на капотах. Ставки на тоталізаторах стрибали наче скажені. З того моменту, як Пилюк вирвався в лідери, команда 'Destiny', якій належали авторські права на більшу частину усієї фан-продукції, стала відомою не тільки в штатах.

Нед та Зед не ризикували підходити до шефа. Навіть він у роки свого першого тріумфу не зміг завоювати таку популярність. А така увага до якогось селюка бісила його просто неймовірно! Він уже побив одного механіка, який мав нещастя потрапитися йому на очі з наклейкою селюка на борту. Довелося викликати адвоката і відшкодовувати збитки. Цього вечора відбулася серйозна розмова зі спонсорами, які вимагали від нього кращих результатів. Та як би він не старався, літак з таким потужним двигуном як у Поводира був дуже серйозним конкурентом. Після кожного перельоту він здавалося стає тільки потужнішим, чого бути не могло в принципі. Підіслані механіки намагалися знайти сліди вживання допінгів, але знаходили лише залишки присадок в мастилі, як і у самого Громила. Спроба підкинути йому заборонений препарат не вдалася — Рупер одразу ж відправив засланця в адміністрацію, де того швидко розкололи. Після такого провалу до його команди стали придивлятися особливо уважно.

Після другого розбитого монітора він вже не намагався вивчати свого суперника, а тільки гучно скрипів повітрозабірником. Який сенс ловити його на віражах, якщо він навіть по прямій легко його поб'є? Єдиним вразливим місцем була його компанія. І зараз усі вони влаштували із пристойного аеропорту якийсь цирк, ганяючи за собою репортерів. Хоча, на роль відволікаючого маневру чудово підійде й інша особа. Звісно підставляти своїх союзників буде ризиковано, але якщо більше нічого не залишиться... Ні, Ішані ще йому знадобиться, а от влаштувати селюку маленьку диверсію було б непогано. Треба лише правильно обрати момент.

— Нед! Іди сюди! — гукнув він у вікно.

— Я тут, шеф!

— Слухай уважно. Зараз відправляєшся на найближчий аеродром...

Отримавши інструкції, Нед вирушив на пошуки виконавців, а Громило взявся продумувати свій завтрашній маршрут. Від цього заняття його відволік шум за вікном. Визирнувши надвір, він ледве встиг заховатися, щоб не отримати по носі камерою від якогось скаженого репортера. Обурений таким ставленням до своєї персони, він виїхав на вулюцю, та й так і застиг із роззявленим ротом — зграя скажених репортерів гналася за учасницею авіараллі, а та втікала від них, маневруючи між великими літаками.

— Куди я потрапив? — запитав небеса літак і розвернувся у свій ангар. Участь у цьому авіараллі подобалася йому все менше й менше.

* * *

Правду кажуть: в тихому болоті — чорти водяться. В нашому випадку — чортиха. Вранці Чупакабра вивалився на злітну смугу увесь подертий, в порваному плащеві, із залишками знайомої нам фарби на капоті, і задово-о-о-олений... Схоже сьогодні у нього була дуже бурхлива ніч. До самого старту ми від нього так і не почули жодного нормального слова.

Вилітали ми в шість годин ранку. Глядачів на старті зібралося небагато, в основному трибуни були зайняті репортерами, які намагалися зловити вдалий кадр. Летіти було далеко, тому окрім вже звичних мені підвісних баків довелося взяти ще пару. Звісно все це буде мене гальмувати, але ж мій двигун росте, і краще перестрахуватися, ніж потім посеред океану залишитися з пустими баками. Виїжджаючи на злітну смугу я зрозумів, що скоро прийде пора міняти гвинт — вже зараз відчувалася недостатня тяга, що дуже впливало на швидкість. Сподіваюся на Гавайях мені вдасться написати Капітану про це, інакше я втрачу навіть ту перевагу, яку отримав завдяки переселенню душ.

Старт та вихід на маршрут пройшли штатно, і ось з цього моменту я вже міг собі дозволити повну тягу. Турбіна, як і раніше, видавала просто чудові результати, однак навіть з повним кроком гвинта я тепер ледве міг набрати повну крейсерську швидкість. Це одразу ж позначилося на моїх результатах і вже за першу годину польоту я пропустив вперед майже усіх учасників гонок. Робити було нічого, тому я взявся гортати збережену копію мого фан сайту — цікаво ж, що про мене пишуть. Час від часу поглядаючи на компас, я зберігав напрям і десь на третій годині польоту зустрівся із якимось двомоторником, що летів перехресним курсом. Я про всяк випадок піднявся у хмари, але курс змінювати не став. Невідомий абсолютно ніяк себе не проявляв, тому я не звернув на нього ніякої уваги, доки він не пролетів у п'ятиста метрах піді мною. Раптом в динаміках запищав тривожний сигнал, а перед очима з'явився напис 'Ви на мушці!'. Вже закладаючи віраж я побачив, як повз мене пролетіла біла сигара ракети і... Нічого не сталося. Я вже подумав, що мені пощастило і приготувався навідатися до мого недоброзичливця, але раптом зрозумів, що моя електроніка вирубилася. Абсолютно вся! І що найгірше — здох навігатор. Тепер я не знав куди летіти. Добре, що мій двигун не має складного електронного начиння. Можна було б повернути назад і по компасу знову дістатися до берегу, але тоді про участь у гонках можна буде забути. Ну і що тепер робити? Треба все перевірити. Але що б я не робив — нічого не вмикалося. Єдине, що вдалося зробити — виколупати запобіжник із бортових вогнів, які в цей час були вимкнуті, і переставити його на рацію. Рація ожила, але її потужності було замало, щоб зв'язатися із кимось на березі. На жаль переставити цей запобіжник на щось інше не вдалося — не той стандарт, та й кінцівок відповідних для цього не було, а наосліп копирсатися у складній електроніці вантажними захватами із багажника — дурість.

Так я й летів хвилин десять, доки не додумався перебрати свій багажник на наявність зайвого вантажу. Більшість предметів у ньому були для мене зараз як баласт, але викидати їх я не збирався. Єдиним пристроєм, який зараз міг мені допомогти, виявилася стара радіостанція. На жаль її батарея виявилася посадженою і мені довелося підключати її до свого акумулятора й чекати, доки вона від нього зарядиться. Звісно напруга й сила струму в бортовій мережі була іншою, але вибору в мене все одно не було. Минула ще одна година, друга, а рація не подавала ознак життя. Закінчилося пальне в першій парі баків — їх довелося скинути. Після цього я перевів двигун в економний режим, аби ще трохи потягнути час. Вирішивши, що більше чекати немає сенсу, я увімкнув радіостанцію і спробував когось покликати.

— Говорить Пилюк Дасті, учасник авіараллі 'На крилах навколо світу'. Мене хтось чує? Прийом!

Я повторював це повідомлення хвилин десять і лише потім в ефірі почувся чийсь тихий голос.

— Говорить авіаносець Доет Хауер. Ви знаходитесь на забороненій частоті. Негайно назвіться. Прийом.

— Говорить Пилюк Дасті, учасник авіараллі 'На крилах навколо світу' під номером сім. В мене стріляли ракетою і спалили всю електроніку. Лечу курсом на схід, але прилади вийшли з ладу. Палива вистачить ще години на дві-три максимум. Окрім бортової рації та цієї стародопотопної радіостанції більше нічого не працює. Прийом.

— Повторіть, вас намагалися збити ракетою, але замість цього спалили електроніку? Прийом.

— Так. Ракета не вибухнула і полетіла далі, але в мене все згоріло. Прийом.

— Вас зрозумів. Чекайте, — через хвилину з того боку прийшла відповідь. — Змінюйте курс на північний схід. Набирайте висоту чотири тисячі, щоб ми змогли відстежувати ваші координати. Наступний сеанс зв'язку через одну годину. Кінець зв'язку.

— Вас зрозумів. Відбій.

Виявилося, що я налаштувався на частоту ескадрилії, в якій раніше служив капітан Райлі. За інших умов мене б навіть не послухали, але вихід на зв'язок на їхній аварійній частоті, згадка про використання спеціальної зброї та відсутність навігаційного пристрою у мене на борту схилили терези ризику на мій бік. А може вони просто вирішили допомогти мені, бо я ношу їхню емблему? Відповідь на це питання я дізнаюся лише після посадки.

Не відводячи очей від компасу, я думав над своєю долею в цьому світі. Чомусь життя потраплянця завжди асоціювалося у мене зі смертельним ризиком, постійним двобоєм із переважаючими силами ворога. Але я не думав, що навіть усе це може перетворитися на рутину. Так, я щиро радію за своїх знайомих, але не шкодую про жоден зі своїх промахів. Здається я недостатньо прижився у цьому світі, щоб всерйоз сприймати усе це. Навіть зараз, розуміючи високу ймовірність своєї смерті, я сприймаю її як щось неприємне, але не настільки критичне, щоб за це хвилюватися. Наче усе це для мене чергова комп'ютерна гра.

Кілька годин польоту і повністю спустошені підвісні баки. Скидаю зайвий баласт і розумію, що палива у мене залишилося менше половини від стартового запасу. Нарешті відведений мені час спливає і я знову виходжу на зв'язок. Мені кажуть зберігати курс, і що мене зустрінуть в дорозі. Через півгодини і ще один порожній внутрішній бак я чую наближення реактивного літака. Зробивши коло навколо мене, він вирівняв швидкість і сказав прямувати за ним. Я так і зробив, одночасно спостерігаючи у дзеркало, як за нами невідступно прямує його напарник. Летіли ми не довго, хвилин двадцять, поки в мене остаточно не закінчилося пальне.

Я вже бачив попереду авіаносець, але усі ми розуміли, що долетіти до нього я не зможу — не вистачить висоти. Довелося розкрити свій секрет й трохи попрацювати крилами. Якщо винищувачі й здивувалися, то ніяк цього не показали. Вже заходячи на посадку я побачив, як впоперек смуги піднялася сітка. Влітати в неї я не збирався, тому виконав свою коронну посадку по-пташиному, обережно опустившись прямо посеред палуби. Із пустими баками та відсутністю зайвої підвіски це виявилося швидше й простіше, ніж сідати на ходу. Всі моряки, які в цей час знаходилися на палубі, просто витріщалися на мене не менш квадратними за свої кабіни очима, а потім, по одному, над палубою зазвучали аплодисменти. Ось так, під брязкіт вил, мене проводжали до ліфту. Поки я звільняв смугу, до мене з вітром долітали чиїсь слова:

— Круто. Ніколи такого не бачив...

— З тебе каністра...

— Він точно із нашої ескадрилії...

Винищувачів, які мене супроводжували, звали Браво та Ехо — двійнята, хоча й не родичі. Чимось нагадували мені Неда та Зеда, але характером були зовсім інші. Поки ми йшли до платформи підйомника, я зміг краще роздивитися авіаносець. Довжелезний, більший за мою ділянку в Кривій лопаті, він складав враження нерушимої фортеці яка, однак зараз доволі прудко розсікала хвилі океану. Вже спускаючись в ангари, я роздивився пику цього здорованя і зрозумів, що він зараз просто спав! Поцікавившись цим у винищувачів, я дізнався кілька цікавих фактів щодо великих машин. Доет, все життя провів в армії, тому рефлекси у нього працювали навіть уві сні, чим і користувався екіпаж, не перериваючи виконання жодної місії.

Капітан чекав на мене одразу біля ліфту. По дорозі до майстерні він розпитував мене про все, що я бачив і пережив. Я описав йому, як міг, зовнішній вигляд тієї ракети і відчуття після її прольоту. Сказав, що міг би показати записи бортової електроніки, якщо їх вдасться відновити. Поки капітан уточнював у мене деякі деталі, один із механіків оглядав мої нутрощі. Все виявилося значно краще, ніж я думав: згоріли лише запобіжники і планшет. Усе інше в мене було абсолютно справним. Розібралися також і з надмірною витратою пального — неправильно налаштоване упорскування пального. Очевидно мої суперники вирішили перестрахуватися, щоб я точно не долетів до пункту призначення. Паливну систему налаштували але одразу попередили, що з таким нестандартним двигуном мені треба уникати перегріву аби не заглохнути. Всього на ремонт пішло хвилин десять, після чого мені поставили нові підвісні баки і відправили на старт.